Поезія та проза

І ще...зачепило...

Павло Гірник

Завтра побачимось. Дай мені Бог промовчати,
Дай мені втямити, Боже, як бути мені.
Хай би стояли усміхнені мальви на чатах,
Хай би спустилися зорі і стали земні.

Завтра — тоді, коли ночі між нами не буде —
Тільки дорога, де нарізно мусили йти.
Як на видовище, знову посходяться люди
Саме тоді, коли треба обом самоти.

Слухайся серця. Не варто його розуміти.
Просто люби свою волю, яка заболить.
Ми не одні на землі, та єдині на світі,
Випало поруч іти і згоріти за мить.

Доле моя, тихий посвисте завжди здалека,
Дике іржання нічне і остання земля…
Де та колиска, в яку заглядають лелеки,
Щоб на світанку туди принести немовля?

Мушу побути, бо ще ж не літав над собою,
Муляють крила тверді невмолимі слова…
Будемо завтра удвох наодинці з сльозою.
Має за нами вставати трава нежива

***

І летітиме ворон —
повільно, без жодного крику.
І устане вогонь —
і його не зупинять слова.
І хитнеться летючий пісок, засуваючи ріки.
І в джерелах навіки спочине вода вікова.
Ось і ти озираєшся —
дим затягає обличчя
І сахається небо твого крижаного плеча.
Не ховайся за Бога, отямся,
сліпий чоловіче,
Коло тебе лишилися вітер, сова і свіча.
І зведешся з колін,
і гукнеш навмання серед ночі,
І впадеш головою у небо своє кам’яне.
І кого не зустрінеш —
усі відвертатимуть очі.
І кому не помолишся —
слово тебе проклене.
То невже ти гортаєш оці сторінки поруділі,
Аби тільки побачити —
серед олжі і крові —
Як народ, наче камінь,
росте на розритій могилі
І вертається голос у груди його неживі?..

***



---------- Додано в 23:57 ---------- Попередній допис був написаний в 22:21 ----------

Сергей Руденко

Коли твоя безмежна самота,

недосконала інструкція по сходженню на Голгофу

Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане,
Ти пригадай розп*ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп*яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ,
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є-
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи - жити, як усі життя своє,
Чи – жертвувати всім, щоб стати богом

 

Настя БОГУСЛАВСЬКА

* * *

Бачиш,
все знову як треба –
пусто,
але спокійно,
ніби
відмовився неба,
котре
було лиш тінню,
ніби
утік від болю,
дурі, метаморфози,
гри,
що розхитує розум,
мозок.
Отже, тепер все спокійно,
стиснуто у лещатах.
Просто скажу: “Спасибі,
то був чудовий
початок”.

 

Василь Стус

Навколо мене смертна смуга
Ніщо не ближче,ні на крок...
І жодного немає друга
І,тільки дика ця зав"юга
Холодних,тьмяних заволок.
О,самото,о загородо
Малих,прелютих шпичаків
Куди ведеш мене,мій роде
Мій без"язикий,з правіків?

---------- Додано в 21:29 ---------- Попередній допис був написаний в 21:24 ----------

Леонiд Терехович

Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить -
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.

***

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, -
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

 

Гюнтер Айх був у Львові як солдат Вермахту під час Другої світової війни
Гюнтер Айх
Лемберг

1.

Місто, на скількох воно пагорбах.
Жовтизна зісіріла.
Вона дає тобі подзвін в дорогу,
чутний в бряжчанні твоєї
розпізнавальної бляшки.

2.

Схили, як страх, незчисленні.
Кінцева трамваю
в степу бур’яновім,
за нею замацані двері.

 

А ще щось!Будь ласка

 

Кирсанов

Время меняет.
Нещадно меняет –
Образы, мысли, слова и дела.
Эй! А ведь ты не из волчьей был стаи…
Что ж ты оскалился? Жизнь загнала?

Время такое? Иль люди такие?
Может быть, суть изменений – в тебе?
Плюнули в душу? Затёрли? Забыли?
И ты дряхлеешь теперь в стороне?

Харкаешь кровью стихов обозлённых
И проклинаешь весь сдувшийся мир.
Сколько таких же, как ты, обделённых…
Что ж вас никто так и не приручил?

Гиблая суть. И паскудство в желаньях.
Злоба на всех, кто теперь не с тобой.
Только обиды…
Но не в оправданье!

Время меняет… пока ты живой.

 

Ось тут можна почитати його правда по руськи і небагато

 

Ну я постараюсь!Спасибі

---------- Додано в 21:28 ---------- Попередній допис був написаний в 21:26 ----------

Бруно Ферреро
ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА
Трилітній Олександр:
– Розкажи мені про злого вовка.
Десятилітня Оксана:
– Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі.

Немає лихих людей...

---------- Додано в 21:37 ---------- Попередній допис був написаний в 21:28 ----------

* * *
ТЕ, ЩО... (Бруно Ферреро )
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він
завжди є таким з нашим псом”.

 

Ігор Римарук

Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

***

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

***

Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.

У городі - одні пирії,
понад городом - хмари.
Повтікали із бою свої,
а казали - татари...

При паркані - лише жалива,
при душі - порожнеча...
Може, ці сиворунні слова -
тільки шкура овеча?

Може, ікла іще не тупі,
не урвалась вервечка,
і лише бракувало тобі
для душі - Берестечка?

***

Сорок — це морок, це посвист ножа,
часу і слова,
ще не безмежжя і вже не межа —
це післямова,
післялюбов без гріха і гроша…
Наче в «Токаї»,
сорок — це корок… а клята душа
все ж витікає.

---------- Додано в 09:18 ---------- Попередній допис був написаний в 09:11 ----------

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.

---------- Додано в 09:21 ---------- Попередній допис був написаний в 09:18 ----------

Обнови

молодій душе
радій обновам —
лавровий вінок стає терновим
стражники у мученики пруть
хрест не орден
хрест не одберуть
на крилатий герб у консуляті
задивились коники крилаті
а буланий змій
а вороний —
де ви нині
в упряжі якій
мчить полями бричка макабрична
деренчить горлянка візника
і твоя
душе
зоря одвічна
в небесах оновлених зника

---------- Додано в 09:22 ---------- Попередній допис був написаний в 09:21 ----------

один як перст у цьому світі
один як звір —

ні словеса несамовиті
ні поговір
ні в забутті ні в алфавіті
ні дар ні хрест —

один як звір у цьому світі
один як перст
банальна схема — чорна схима
сухий закон

врятується — бо в побратима
є телефон
бо в нього Довбушева вдача
душа тонка

цікава каже передача
і жду дзвінка

а в іншого інакше трішки
та все ж своє
і з нього ретязь як з опришка
дружина в'є

а ще один а ще одніша
а геть одна
в якої чаша найгіркіша
бо вже —до дна

а те невідання діточе
той херувим
що рідним голосом туркоче —
та хоровим

а білі руки перевиті
разком судин...

невже уперше в цьому світі
він сам-один
як мова — а не як розмова
котрій не вір
бо зойк розігнутого слова
один як звір

невже уперше довелося
за стільки літ
почути — й не розчути досі
такий завіт:

множинна зірка Віфлеєму —
та кожен син
якого ми не впізнаємо
іде один

 

Є отака байка Крилова....


Иван Крылов

ЛЯГУШКИ, ПРОСЯЩИЕ ЦАРЯ

Лягушкам стало не угодно
Правление народно,
И показалось им совсем не благородно
Без службы и на воле жить.
Чтоб горю пособить,
То стали у богов Царя они просить.
Хоть слушать всякий вздор богам бы и не сродно,
На сей, однако ж, раз послушал их Зевес:
Дал им Царя. Летит к ним с шумом Царь с небес,
И плотно так он треснулся на царство,
Что ходенем пошло трясинно государство:
Со всех Лягушки ног
В испуге пометались,
Кто как успел, куда кто мог,
И шепотом Царю по кельям дивовались.
И подлинно, что Царь на диво был им дан:
Не суетлив, не вертопрашен,
Степенен, молчалив и важен;
Дородством, ростом великан,
Ну, посмотреть, так это чудо!
Одно в Царе лишь было худо:
Царь этот был осиновый чурбан.
Сначала, чтя его особу превысоку,
Не смеет подступить из подданных никто:
Со страхом на него глядят они, и то
Украдкой, издали, сквозь аир и осоку;
Но так как в свете чуда нет,
К которому б не пригляделся свет,
То и они сперва от страху отдохнули,
Потом к Царю подползть с преданностью дерзнули;
Сперва перед Царем ничком;
А там, кто посмелей, дай сесть к нему бочком;
Дай попытаться сесть с ним рядом;
А там, которые еще поудалей,
К царю садятся уж и задом.
Царь терпит все по милости своей.
Немного погодя, посмотришь, кто захочет,
Тот на него и вскочит.
В три дня наскучило с таким Царем житье.
Лягушки новое челобитье,
Чтоб им Юпитер в их болотную державу
Дал подлинно Царя на славу!
Молитвам теплым их внемля,
Послал Юпитер к ним на царство Журавля.
Царь этот не чурбан, совсем иного нраву;
Не любит баловать народа своего;
Он виноватых ест: а на суде его
Нет правых никого;
Зато уж у него,
Что завтрак, что обед, что ужин, то расправа.
На жителей болот
Приходит черный год.
В Лягушках каждый день великий недочет.
С утра до вечера их Царь по царству ходит
И всякого, кого ни встретит он,
Тотчас засудит и - проглотит.
Вот пуще прежнего и кваканье и стон,
Чтоб им Юпитер снова
Пожаловал Царя инова;
Что нынешний их Царь глотает их, как мух;
Что даже им нельзя (как это ни ужасно!)
Ни носа выставить, ни квакнуть безопасно;
Что, наконец, их Царь тошнее им засух.
"Почто ж вы прежде жить счастливо не умели?
Не мне ль, безумные, - вещал им с неба глас, -
Покоя не было от вас?
Не вы ли о Царе мне уши прошумели?
Вам дан был Царь?- так тот был слишком тих:
Вы взбунтовались в вашей луже,
Другой вам дан - так этот очень лих:
Живите ж с ним, чтоб не было вам хуже!"

 

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, -
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. «Нехай, - каже, -
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
[Т.Г. Шевченко, Сон]

 

А от іще з одвічно актуального

Іван Франко

(Вступ до поеми «Мойсей»)

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
...................................................

Там, правда, ще продовження повне віри й сподівання, але...невже не вирватись нам із зачарованого кола історії?

 

Любовь Флиттер

Я мечтаю о доме, где будет камин
И огромная шкура на светлом полу,
Я мечтаю в том доме молиться один
На святое распятие в тёмном углу.

Рыжий пёс растянулся и греет меня,
Блики пламени пляшут в покорных глазах,
Человек и собака, как встарь, у огня,
Время замерло тихо на ветхих часах.

Мир безумный беснуется где-то вдали,
Ветер носит мне осени запах с лугов,
Звуки влажной, тяжёлой, пахучей земли
Мне понятней лукавых, незначащих слов.

Я мечтаю о доме, где будет покой
И в открытые окна пчела залетит,
Солнце сядет за сонной и тёплой рекой,
И душа отдохнёт, и всё боль отболит.

 

Вірш............то шо треба

---------- Додано в 17:41 ---------- Попередній допис був написаний в 17:40 ----------

Просто мріяти............А шо залишається?

 

Любовь Флиттер

Бог встретился со мною на пути,
И я прошу: прости и отпусти,
Возьми меня в свой ад или в свой рай,
Но только больше жить не заставляй.

Бог постоял на праведном пути,
И, не приняв последнее – «прости»,
Сказал, что рая в небе вовсе нет,
Но ада хватит здесь на сотни лет.

***
Игра и ложь, смятение страстей,
Надежды, слёзы, паника вестей,
На бирже старой ставки вверх и вниз,
И после штормов страшных лёгкий бриз.

Я здесь давно играю роль свою:
Скупаю, жду, меняю, продаю,
Но в суете не грезится просвет –
На бирже жизни выигрышей нет.

***

До мудрости дожить мне не дано,
Прелюдией кончается начало:
Лишь первые ростки даёт зерно,
А жить осталось до смешного мало.

Как будто чья-то сильная рука
Разит меня в начале пробужденья,
Ещё не дописав черновика,
Приходится заканчивать творенье.

 

Олена ГАЛЕТА

СУД У ПЕРЕДДВЕР'Ї



1

Поможи мені, Боже,

здолати таку бистрину,

Де осикове листя

не торкає свого відображення.

Не піщини, а дні

перекочують води по дну.

Затираються враження.

Забувається смак

перестиглих останніх суниць,

Одиноких вигнанців

із давнього світу духмяного,

А жінки, що ховають

у пазухах гнізда жар-птиць,

Не народжують янголів.

Поможи мені, Боже,

здолати таку самоту,

Де уже ні води,

ні ріки, ні човна-перевізника,

Де пісок залягає

у вічність, таку золоту,

Ніби в осінь припізнену.

 

Збіґнєв Герберт
Рапорт з обложеного Міста

Надто старий щоб носити зброю і битись як інші –

мені з ласки долі призначено найгіршу роль літописця
записую – невідомо для кого – історію облоги

маю бути докладний але не знаю коли почався той напад
двісті років тому у вересні в грудні чи може вчора зранку
усі тут хворі на втрату відчуття часу

залишилось нам лиш місце прив’язаність до місця
утримуєм ще руїни святинь примари садів і будинків
якщо втратим руїни не залишиться вже нічого

пишу так як умію в ритмі тижнів без ліку
понеділок: склади пусті обіговою одиницею став щур
вівторок: невідомі злочинці вбили бургомістра
середа: розмови про перемир’я вороги посланців
інтернували
не знаєм їх місцезнаходження тобто місця страти
четвер: після бурхливих зборів більшістю голосів провалили
пропозицію бакалійних торговців про капітуляцію повну
п’ятниця: початок чуми субота: самогубством покінчив
N.N. оборонець незламний неділя: немає води відбили
штурм біля східної брами що зветься Брамою Згоди

знаю це все монотонне не здатне нікого зворушить

коментарів уникаю емоцій не розпускаю пишу про факти
схоже лиш їх цінують на чужих ринках
але з певною гордістю прагну донести світу
що завдяки війні виховали дітей особливий ґатунок
наші діти не люблять байок граються в убивання

 

Бруно Ферреро
ТРОХИ СРІБЛА
– Учителю, що ви думаєте про гроші? – спитав один юнак свого
учителя рабина.
– Дивись у вікно, – сказав учитель. – Що бачиш?
– Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і
чоловіка, який іде на базар.
– Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?
– Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло – себе!
– Тепер поміркуй: вікно – зі скла, і дзеркало також зі скла.
Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки
себе.

Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на
дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і
споглядають самих себе.
Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.

 

Біргіт Мюллер-Віланд
Львів

Янголи жовті
звисають

з львівських дахів

їх подих тріпоче стрекоче
повітря

повні завулки бузку
*
Ось одинокий Христос
перед хрестом

сидить навпроти руїни
божниці

думкою злинув либонь
у високості блакитні
*
Дивлюся так
що аж очі червоні не червоно
я знаю

в галицькій зелені
потопають леви

сміючись оголює Львів
Свій вишкір
сяйливий

(1998)

 

Бруно Ферреро
ОБМІН
П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, наполегливо
випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста. Нарешті батько
втратив терпіння і з докором сказав:
– Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що
мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?
– Любов, – відповіла дівчинка.
Батько не знав, що далі казати.

Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до
своїх спадкоємців:
– Дорогі діти, тепер лишаю...
– Скільки кожному? – спитали всі разом.
Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до неї,
коли вона не має нічого.
А чого чекаєш ти?