Поезія та проза

Cтус Василь- як ідеалізація української поезії,як чиста людина,яка творила неймовірні речі.............яка залишає сліди у кожному з нас.Стус ,----поза конкуренцією!

Ігор Павлюк --знаю, особисто,поважаю,захоплююсь!!!!!!!

Отож...........
Ігор ПАВЛЮК

* * *

Майбутнє — на рівні сина.
Минуле — на рівні діда.
Всесвіт — то батьківщина.
Куди ж від неї поїду?

Куди подітись від себе?
Від моря, вогню і вітру?
В живих є така потреба:
В мертвих і мертвим вірити.

Сплю на воді. Приснилось
Тихе, як поцілунок.
Пам’ять смоктало в жилах
І віддавало лунами.

На екзотичні речі
П’яно тягнуло зранку.
Ноги якісь лелечі…
Дрібно тремтять фіранки.

Поле, ласкаве поле
Знову мене манило.
Те, що назвалось долею,
Мало великі крила.

Крила такі великі,
Що не змогло літати…
На монастирських ликах
Стало зеленим святом.

А за свою свободу
Щиро платило мною…
Минуле — на рівні народу.
Майбутнє — на рівні Ноя.

 

Глибокий чоловік....

О буття захланне, повне трути,
що даси, те забереш! З імли
в млу йдемо вогненною тропою,
і те щастя полум’ям побути
всі ми, що збулись і проросли,
тимчасово зовемо Собою.

***

Насправді все просто:
Красиво подібні труна і колиска.
І зрозуміло:
Біла ворона завжди у чорних списках.

Тінь Чумацького Шляху – Дніпро –
Там десь стає солоним...

Тут десь Його ребро –
Її лоном.

Насправді все просто:
Героїв люблять іуди
Й баланди миска.

А справжні вірші –
Посмертна записка.

---------- Додано в 23:21 ---------- Попередній допис був написаний в 23:17 ----------

Ігор Павлюк


Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
На цвинтарній груші тепліє гніздо солов'я.
До світу старого належить він зараз лише тілесно,
А так, то вже гуси із ним у інших летять краях.

Шипшинові краплі лягають в тумани спати.
А Місяць, як риба, сколихує даль душі.
Безсмертник цвіте і молиться жовта м'ята.
Повільно, повільно до себе усе спішить.

У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо "правильний він мужик".
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

Здичавіла вишня, бо шкода було палити.
А явір, а явір... у ньому лежать сумні.
Втомилося серце усе на землі любити,
З усього на світі складати струнні пісні.

Каштанові косма зробились, як вітер, сиві.
З дощами тонкими пішов тимчасовий друг.
Зміючка Оленка, кому там вона щаслива?..
Кого вже пригорне мама до складених воскових рук?

Гарячі внучата дзвенять. Світ гойднувся, як човен,
І небо беззахисно впало до рук ріки.
Він знає мовчання і знає пташину мову.
Усе, крім душі, у нього взяли роки.

Не тільки ж у нього. Не тільки йому немило.
Хай гріється пам'ять в крові золотої пурги.
Старенький Телесик сидить на старій могилі.
Горбатій могилі Баби Яги.

 

Юрій Андрухович
Три балади

Лемберзька катастрофа 1826 р.

“Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася.
Наперед вже спорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників”.
І. Крип’якевич. “Історичні проходи по Львові”

З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважене і вписане в архів:
“Понесено у людности не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників”.

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трубач,
двох жовнірів,
кількох робітників.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки
і гупав культями о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).
Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло – і воно біліє над кістьми.

Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше
місто, –
їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.
Він дув натхненно й чисто –
так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.

Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
вони злягли на дно камінь – плече коло плеча,
лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
таємний і хрипкий сигнал – відозва трубача.

Дидактична вистава в театрі Богуславського

“Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, – при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…”
І. Крип’якевич “Історичні проходи по Львові”

Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,

як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах, –
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах…

Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях – тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах…

Панове, цить!
(Стікає воском люстра…)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми – мов лишаї на тілі людства –
Голодні, ґеніальні і живі.

Тож порятуйте нас! і лорнетуйте
Худу й безкровну шкіру ґалатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте –
панове, всі ми схожі на людей,

зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму – в мансарди вечорові –
і спати полягаєм на дошках…

Нашіптування віків

“В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь”.
І. Крип’якевич “Історичні проходи по Львові”

Мій цісарю, хвала тобі – яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.

І дим ракетниць очі їсть – яке палке зворушення!
У церемоніймейстера з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.

(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
Повії прагли неґліже і пудрили носи).

Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо –
цісарська доля – наче сфінкс, і що вона пошле? –
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!

Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?.

 

Александр Шелякин

через прошлое в настоящее..медленно бредЕт старик
на глаза его слезящие..тень легла ,и он безлик
...........
тащит он ненужность времени..
для чего,зачем он жил..?
пеленой туман,застыл в воображении
оставляя правду ,на забаву лжи
впереди ,известность-боли и страдания
позади бессмысленность от младых потуг..
и бездумных бед,души покаяния,
и бессоницы ,бьющий в душу звук..
для чего прошЕл он по дороге жизни..
и для чьей забавы..глупо боль топтал
всЕ что сделал он,были лишь ошибки
от бессилья правды,он себя предал..
не смотрите "вежливо",он не ищет жалости
разлетелось "дробью", всЕ что он хотел
лишь угарный дым..от ненужной слабости
и мечтой последней..журавль пролетел..
...
мы старики с рождения,но этого не понимаем..
и лишь очнувшись в времени,мы время..проклинаем

***

когда один, в тиши полночного уединенья
среди привычных ,так полюбившихся , вещей
ты просишь одного..ТЕРПЕНЬЯ..
избитый болью ,бесконечных дум о ней
нет не пощады ждешь,а лишь терпенье
преодолеть лишь самого себя
бегущих дней и лет ,промчавшись как мгновенье
вдруг стали-данностью ...что нет с тобой меня
...
-другая жизнь ? спросил себя в тиши, я..
нет жизнь всЕ та же ,я давно другой
есть слово точное..то-ностальгия
когда душа болит..хоть волком вой..

 

Ти замислюєшся у цей вечір,
чому місяця в небі нема ?
Не мої ти обіймеш плечі,
та для тебе Вона – німа...

Ти задумуєшся, чом так блідно
зараз зорі у небі горять?
А для Неї і їх не видно –
в Неї очі від неба болять...

Ти прислухайсь – не чуєш Ти звуку,
що між скель пробіга ріка ?
Ти візьмеш до сердець Її руку,
але це – не моя рука...

Й не дивися, чи очі у Неї
схожі дуже на схили Карпат.
Не шепочуть гірські Вам феї.
Але хто ж цьому винуват?

Ти не слухай, що прошепоче
Її голос у тиші мутній.
Вона того, що я – не схоче,
бо шепоче голос не мій...

Не мої пригортаєш руки,
не мої Ти цілуєш вуста.
Ти не вловиш карпатські звуки,
бо з Тобою уже не та...

Оксана Кучер

 

Ігор Павлюк

Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
Холодно. Скучно.
І хочеться жити у сон.
Верби над ставом від гнізд незагойних похилі.

Тронно і трунно –
Мов сходять боги із ікон.

Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку.
Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.
Ми байдужіємо...
Плачуть над нами онуки.
Капають зорі на кості,
Мов кров з молоком.

Середньовічно.
Безсмертно і скучно усюди.
В небо націлені білі ракети церков.

Людська душа, мабуть, –
Зоряний вірус простуди,
Богом застудженим в нашу занесена кров...

***

Почався сніг...
Стежина обірвалась –
Мов тріщина в алмазі,
Мов шнурок...
Душа душі, рука руки шукала.
Сміявся вітер голосом зірок.

Азартна доля плакала від щастя,
Бо серце чуло радість «битія»,
Тому і билось чисто, часто-часто
У цих снігах, де тільки ти і я
І ще – туманні верби, наче відьми,
Що соки п’ють не тільки із землі...
Страшні для когось,
А для мене рідні –
Як дим вітчизни,
Пір’я журавлів.

Почався вітер...
Сніг красиво здимів –
Немов козацькі «чайки» у сльозі.
А ми стаєм душевними й простими –
Як півники дитячі у фользі.

А стежка наша –
Тріщина в алмазі –
Запахла знову цвітом сон-трави...

Оце й усе.
Почався біль, зарраза...

Зате я знаю,
Що іще
Живий.

 

Франко Іван : "Бувають хвилі — серце мліє..."

Бувають хвилі — серце мліє
І скорбних мислей рій летить,
Мов чорна хмара небо криє
І грім у хмарі гуркотить.

І поглядом німої злоби
Гляджу на небо й світ живий
І жду, що з земної утроби
Ось-ось прорвесь огонь страшний

І вмить спалить всю землю тую
З всіма неправдами її,
Перелама хаос твердую
Шкарлущу скріплої землі…

І, наче золото в горнилі,
Сей світ очиститься зовсім,
І чиста, в невечерній силі,
Засяє правда й воля в нім.

2 апреля 1880

 

Тимофій Гаврилів

ПІСНЯ ПОВЕРНЕННЯ

поверни мене у місто твоє, поверни мене у місто, де є
чарівні імена,
перетворяться на іменники.
поверни мене у місто своє, поверни мене у місто, що є
межи ріками,
під повіками
дивогір.
поверни мене у місто моє, поверни мене у місто, там є
чудо-ратуша,
кажуть; радуйся,
ой радуйся, земле,
весело,
місяць
веслами
там життя таке, мов метафора,
там верба розмовляє з явором,
там співають пісні, там римується сніг
із фокстротами ніг,
і хто б міг
подумати –
там ведмідь у литаври б’є,
цап-музика цигикає
– гей–
на скрипоньку
там поети живуть, там, зустрівшись, бонжур – так вітаються
там літає пегас і у парку на вас
чекає чортове
колесо,
поверни мене у місто, що ти сотворив його, помісти,
чудодійнику Боже,
між його перехожих.

ТРИ ДОРОГИ ПОВЕРНЕННЯ

ПЕРША
Я люблю писати про тебе –
вулиці, чорнокорі дерева;
ти зникаєш за мурами, що
об них розбиваються звуки
містечкових мелодій, об них розбивається

слово,
яке промовляєш;
все одно їх знесуть,
але доти тебе не залишиться, скажуть:

його не було ніколи.

ДРУГА
Ми відповідальні
за слово, що кажемо,
за усміх, який не відбувся,
за погляд, який обіцяє,
чому здійснитися
і не здійснитися –
ми колись-бо назавжди
повернемось в місто
бузинового цвіту,
колись

назавжди

вернемось

в місто.

ТРЕТЯ
Коли ми заходимо
далеко,
то згадуємо тебе –
як добре, що є куди
повернутися.
Може трапитися, що одного разу
ми зайдемо далеко –
далеко так, що
забудемо про тебе.
Але не з того банно –
бо колись
ми можемо вертатися до тебе,
але тебе не буде
і не буде нікого,
хто б вийшов назустріч до нас
і сказав:
його тут немає
і: ваші оселі порослі роменом
і: ваші сади подаровано крукам на гнізда.

 

Василь Терещук

СПОВІДНИК

Зацьковані думками, боязкі,
Розсудливі, нещасні і щасливі,
Неначе мед, солодкі і в’язкі,
Завбачливі і богобоязливі,
Багаті, як патриції, нудні,
З погордою у душах і в скорботі,
Ті, хто рахує вже останні дні,
Жирує, й ті, без рісочки у роті...
Вони шепочуть:
“Господи, єси,
Вовіки сущий...”
І цілують ризи,
Тобі, що чуєш їхні голоси
Крізь блиск свічок і крізь ладанну сизість.

“... лукавив, отче...
“... крав і навіть вбив...”
“... прелюбодіяв...”
“... до грошей охочий...”
Ти хрестиш їм наморщені лоби
І наче вікна, протираєш очі.
Зовеш їх до молитви й каяття
(Ще в храму віри не зотліли крокви!)
А на іконі – Матір і Дитя
За тридцять років до хреста й Голгофи.

***

Не літа шкода.
Шкода нас.
Бо ми його любили мало.
Бо не збирали й те, що впало.
Усе гадали: маєм час.

Кусаймо ж лікті. Холоди
Заклали підмурки в’язниці,
Де не співають навіть птиці,
Не чути щебету води.
Диктує дощ нудний указ.
А нам здається, що голосить.
І ми, немов осінні оси,
Чужі меди крадемо й зносим.
Не літа шкода.
Шкода нас.

 

Є тисячі доріг - Василь Симоненко


Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали...
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива — ця моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...

 

Сергiй Руденко

Падає сніг

А що було? А все було:
Життя сміялось і гуло...
А де тепло? Тепла нема
Скінчилось все. Прийшла зима.

Падає, падає, падає сніг
Землю замерзлу ховає у сни.
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.

А що тепер? А що тепер?
Чи я живий, чи вже помер?
Мабуть живий, раз тут стою
Серед зими, у цім краю.

Падає, падає, падає сніг
Землю замерзлу ховає у сни.
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.

А буде що? А буде день,
Веселий день нових пісень...
І я його наздожену,
Бо є надія на весну.

Падає, падає, падає сніг
Землю замерзлу ховає у сни.
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.

---------- Додано в 19:26 ---------- Попередній допис був написаний в 19:20 ----------

Як хочеться торкнутися руки
І зазирнути мовчки в очі,
Отримати спокуту за гріхи
Легкі й важкі…
Як тяжко мені, Отче!

В безсонних снах, серед безглуздих днів
Знайти душа самотня хоче,
Ні золото, ні славу від «божків»,
Лиш кілька слів…
Таких потрібних, Отче!

Пошли того, хто знає ціну слів,
Нехай промовить серед ночі,
Що я не сам в безмежності світів,
І є ще хтось…
Хоч хтось крім мене, Отче!

 

Georg Trakl
Im Osten

Den wilden Orgeln des Wintersturms
Gleicht des Volkes finstrer Zorn,
Die purpurne Woge der Schlacht,
Entlaubter Sterne.

Mit zerbrochnen Brauen, silbernen Armen
Winkt sterbenden Soldaten die Nacht.
Im Schatten der herbstlichen Esche
Seufzen die Geister der Erschlagenen.

Dornige Wildnis umguertet die Stadt.
Von blutenden Stufen jagt der Mond
Die erschrockenen Frauen.
Wilde Woelfe brachen durchs Tor.


Ґеорґ Тракль
На сході

Гучним органам сніговію
Доладний темний гнів народу,
Пурпурна хвиля прі,
Оголених зірок.

Розбитими бровами, срібними руками
Вмирущих воїв прикликає ніч.
Під тінню осіннього ясена
Стогнуть духи убієнних.

Тернисті нетрі обступають місто.
З кривавих сходів місяць пріч жене
Нажаханих жінок.
Дикі вовки увірвалися в браму.

 

Ігор Качуровський

Полустанок

Не наздогнав останнього вагона...
Як жовті іскри, гаснуть світляки,
Холодна вогкість віє від ріки
Над сірістю вечірнього перона.

Не наздогнав... Тепер сиди і жди
У мертвій порожнечі полустанку.
Наступний поїзд прийде на світанку —
Бо тут не часто ходять поїзди.

О першій розминулись два єкспреси
(На полустанках не стають вони)
І знову чорне плесо тишини
Пливе над синню річаного плеса.

А зрештою — пощо рушати в путь?
Пощо це сонне і нудне чекання?
Таж втрачена — її не повернуть —
Нагода неповторна і остання.

Вечірній «дачний» відгримів і стих,
І жоден звук до мене не долине.
Я поспішав даремно, я не встиг
На залізницю вібігти з долини.

Всі сподівання, задуми, жалі
Стають відразу марними й пустими:
Ніякий поїзд вранці тут не йтиме,
І ранок не настане взагалі.

---------- Додано в 09:38 ---------- Попередній допис був написаний в 09:37 ----------

І знову ніч. І знову курс зюйд-вест.
Високе небо нап’ялось над нами.
Цвяхований блискучими зірками,
На наші плечі ліг Південний Хрест.

Давно позаду втрачена мета.
Та в порожнечі нам блукати доти,
Аж доки ми тягар того Хреста
Донесемо до нашої Голготи.

 

Роберт Бернс
Джон Ячне Зерно

Зложили присягу колись
Три східних королі,
Щоб Джону Ячному Зерну
Не жити на землі.

Вони взяли його в поля
I приорали там -
I в борозні загинув Джон
На радість королям!

Та тільки травень надійшов
I гримнув перший грім,
Джон Ячне Зерно з глибу знов
Повстав на диво всім.

Під літнім подихом палким
Він виріс і зміцнів
I в стріли вбрався, щоб ніхто
Напасти не посмів.

Війнула осінь холодком -
Він висох і поблід
I сиву голову свою
Схилив у пил, як дід.

Щодня він старівся й слабів,
I знову навкруги
Зійшлися з задумом лихим
Жорстокі вороги.

Коліна гострим різаком
Перетяли йому,
Зв'язали міцно й повезли,
Як злодія, в тюрму.

На тік поклавши, узялись
Його киями бить,
I вішали перед дощем,
I торсали щомить.

У яму кинули його,
Водою повну вкрай,
I залишили Джона там
На муку і одчай.

I, витягши, на землю знов
Жбурнули, і, коли
Життя з'явилося у нім,
Знов бити почали.

Страшним вогнем його пекли
I катували знов;
А мельник всіх перевершив:
На пил його змолов.

Вони взяли всю кров його
Й пили навкруг стола -
Й що більш пили її, то більш
Веселість їх росла.

Джон Ячне Зерно був колись
Уславлений герой;
Бо хто скуштує кров його,
Стає одважним той.

Бо хто скуштує кров його,
Той горе забува -
I плачучи, веселий спів
Заводить удова.

Нехай же кожний піднесе
За Джона келих свій,
Щоб рід його не припинявсь
В Шотландії старій!

 

Яка любов! Минула ціла вічність... - Василь Стус

***
Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все пливе і пам`ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої –
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов`ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п`яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.

Львівські романси - Василь Терещук

I
Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім"ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".

А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: в ту vить кохав і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.

II
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.

Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає:"Як він міг!"

- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...

 

Себастьян Кльонович
Роксоланія

Авторова присвята
найщедрішому і найяснішому сенатові
преславної львівської громади

Вас одвіку я шанував без міри,
Города батьки, наш сенате славний,
Що тобі численна громада Львова
Кориться радо.

Прошу вас, прийміть цей зразок моєї
Праці, що я вам присвятив і щиро
Вам приношу в дар, хоч вона, напевно,
Надто коротка.

Я вам про ліси й про ведмедів лютих,
Що в лісах живуть, про людей звичаї,
Про міста і вежі, й людські оселі
Пісню співаю.

Знаємо й таке, що найвищі владці
Невеликі часом дари приймали,
Як були у тих, хто давав їх, щирі
Серце і воля.

Вседержителю не завжди приносять
Дорогі дари, хоч владує світом:
Часом лиш галузка і дим кадильний
Бога вблагають.
І в святу карнавку солимська жінка,
Вбога, мідяний лише грошик вклала, *
Ти ж у ній сподобав, великий боже,
Віру гарячу.

Із прихильним серцем, сенате славний,
Пісню цю прийми, я тебе благаю,
Як прийняв бог віть і царі приймали
Дар щонайменший.

Як про ліси ми співаєм, хай ліс буде консула гідний.
Вергілій. “Буколіки”. IV, 3

I

Музи, співайте про те, які пастовні в русів розкішні,
Села щедротні які в цій благодатній землі.
І про плодющі лани, багаті дарами Церери, -
Землю, що родить завжди над сподівання людські.
Також і славу лісів оспівайте, пресвітлі богині,
В тій-бо країні ліси всяке багатство дають.
Люди там з довбаних пнів добувають меди; на дубах там
Зверху – жолуддя рясне, мед у вощині – внизу.
Пісню співайте про руські міста з-під арктойської зірки,
Що понад ними вгорі луком Геліки пливе.
І про святе місто Лева, й про звичаї русів співайте,
І про худобу гладку – вади у неї нема.
Славте Замостя, що ввись росте під усміхненим небом,
Славте: мурується там ваша домівка нова.
Храми високі, і замки, і вежі, що зір досягають,
Світлі, величні доми славимо в пісні своїй.

Чисті Пієрії доньки, співцеві несмілому поміч
Дайте, у непрохідних хащах шляхи покажіть.
Чари аргівських земель якщо вас приваблюють, знайте:
Наша чудесна земля теж має чари свої.
Певно, живої води джерела вас надять, пробиті
Кінським копитом, і смак Беллерофонтових вод?
Є такі самі й у нас, і вода з них жива струменіє,
Безліч холодних джерел, не висихаючи, б’є.
Є на Русі і річки, що широке прорізують поле,
Всякої риби завжди повно в воді річковій.
Може, вас надить Парнас, що затіння дає, ніби шатра,
Бо на вершинах його лаврові темні гаї?
Не сумнівайтесь, богині, й ми маємо гори Менальські,
Також і Альпи свої маємо ми на Русі.
Аж до небес досягає вершок гори Лева; на ньому,
Ген на самому шпилі, замок високий стоїть.
Хмари там чорні, тяжкі нависають із неба дощів’ям,
Щойно у скупченні їх гуснути стане вода, -
Мряку і тучі важкі своїми крутими верхами
Ділить гора, і пливуть води, розлившись по ній;
Шпилем своїм розганяє у висях згромаджені хмари
і не боїться вона Зевсових лютих громів.
Тут під горою, богині, по праву осісти вам личить,

Поки пройдемо ми шлях, що назначили собі,
Вчитель тут – сам Аполлон, що прояснює сяйвом країну;
Він же і пори річні змінює в ході своїм.
Русів не завжди гнітять нестерпні морози, й не вічно
Володарює у них гіперборейська зима.
Ледве розтануть сніги, Аквілонам на зміну приходять
Еври й дари золоті людям приносить земля.
Щойно відступить Борей, Фавоній теплом повіває,
В сонця промінні жаркім слабшає зразу мороз.
А як прийде Козерог із льодами й засвище зимою,
Ляжуть замети снігів непрохідних і страшних.
Бик як зійде і освітить родючі поля – повертає
Найблагодатніший час, милі для всіх дні весни.
Лев, разом з Раком небесним, як землю сарматську зігріють,
То дозрівають хліба, жовте колосся звиса.
Як Терези восени грозять холодком, хліборобе,
В тебе в коморі добра зсипано – стане на рік.
Чутка, злостива сестра Гігантів, хай мовкне й не дурить
Світ, ніби в наших краях люті морози завжди.
Мовить неправду, що наша країна біліє від снігу,
Що наші луки весь рік скуті льодами лежать.
Твердить, що наші поля неврожайні, бо студінь ворожа
Так їх взяла, що ніяк їх не прооре леміш.

Ми ж веземо наше зерно по ріках прудких аж до моря;
По суходолу й морях наші багатства ідуть.
Навіть і землі германські годуються жнивом тутешнім,
Наше зерно й Океан носить на хвилях своїх.
На пасовищах зелених пасеться весела худоба,
Землі далекі живуть гладкістю наших волів.
Все це не виплід полів, морозами вічними скутих,
Дати подібні дари може лиш тепла земля.
Тож поспішайте до нас, о Музи, дочки Мнемозіни,
Щоб ви побачить самі нашу країну могли.
Я ж помічаю: Кліо з погідного неба злетіла
І за собою веде хор геліконських дівчат.
Тут, де в Бистриці руслі спливають потоки, де гребля
Перегороджує їх, творить глибокі стави,
Частка її, що під містом тече, взята в труби надійно,
Воду солодку питну Любліну – місту дає;
Частка ж у став витікає, а инша пливе попід башту,
Башту, що воду вбира і подає догори.
Далі по бронзових трубах тече до міських уже мурів -
Так її владно женуть вкладені хитро круги.
Берег один верболозом поріс, що стинають на пруття,
Другий – укрили бори, повний живиці сосняк.
Там осока та латук болотяний пнеться довкола,

В тихій воді ситняги купами густо ростуть.
Берег зелений над тихою річкою Музи обрали,
Тут зупинився в путі чистий дівочий їх хор.
Ліру покладено й арфу, а ще – милозвучну кіфару,
Кожна співать почина при інструменті своїм;
Сіли богині на ложах, порослих рясною травою,
Місце сподобалось їм, славлять долину вони.

[...]

VI

I

Досі я ладом простим співав про ліси, та пора вже
І про міста заспівать, як і про села Русі.
З-поміж усіх руських міст найперше стоїть перед нами
Наше святе місто Львів, слава народу і честь.
Радуйся, захисте мій, ціль праці моєї, оздобо
Віри старої й красо, широ вітаю тебе!
Городе чесний, ти здалеку перший пророків нещирих
Ніби зачув і замкнув брами свої перед злом.
Не одурив тебе вовк у шкурі овечій, – збагнув ти,
Що то за пошесть іде, хоч і прикрита була.
В міста осерді стоїть на варті духовний владика,
Він святим чинам права благословенні дає.
Славний він пастир, що зло у зародку знищив, не давши,
Щоб ця біда підповзла і до суглобів також.
Пастиреві помагає сенат із мужів найзначніших,
Так, що облесній чумі – єресі – вступу нема.

Городе Лева святий, тримайся, скало марпесійська,
Віри прадавньої ти не відступайся повік!
Хмари ідуть над твоєю оселею славною, місто,
Вежі – то сила твоя, й мури, і замок, і вал.
Замок на мури оперся і грізно на скелі стрімливій
Ген височіє – усім здалеку видно його.
Піснею я Пієрід сюди прикликав, щоб розрадить
Жаль, що немає у нас вкритої лавром гори.
Замок гостинний вони пізнають, оглядають все місто,
Хвалять закони святі, вірність, побожність і лад:
Благословенна в віках, пишайся, кохана оселе,
Ти у щедротних руках держиш всесвітні скарби!
Різне добро, яке ми по всяких зустріли країнах,
Зору людському всякчас гордо являєш, о Львів!
Ти межи двох просторіней великих, у світі єдиний,
На пограниччі тепла й вічних морозів стоїш.
Зводишся ти на краю просторів, снігами укритих,
Де з незапам’ятних пір дикий царює Борей, -
Збіжжя, дозріле під владою змія, що полум’ям дише,
Шле добровільно тобі спалена сонцем земля.
Також і всяке добро, осяяне сонцем полярним,
Снігом укрита земля радо тобі надсила.
І дорогого каміння, і злота, добутого в горах,

Маєш ти вдосталь – скарби з двох прибувають світів.
Вежі шпилями до хмар сягають, і горді будівлі
Зносять покрівлі свої до піднебесних висот.
Кращий із храмів міських найяснішій присвячено Трійці,
З царською пишністю він щедрі оздоби несе.
Другому храмові славну й шановану назву “Синаксис”
Блиском сяйливим своїм тіло Христове дало.
Третій – Бернардів оплот: суворий устав аскетичний
Тут научає ченців скромності і простоти.
Скромним вдоволені завжди, від цілого світу відтяті,
І, згідно правил своїх, всі вони в бурих плащах.
Жебрана страва у них і заплачена стиду ціною,
Скромно вживають її, з благоговінням їдять.
Вдень і вночі вони молять спасителя й славлять піснями, -
Так цілі ночі вони часто проводять без сну.
Тіло терзають своє, батогами шмагаючи густо,
Радо наругу й біду терплять, і муки важкі.
Тут і вірмен волохатий, багатий на пахощі всякі,
Свій незліченний товар просто зі Сходу везе:
Шовк і тканини з бавовни, нитки золоті, й срібну пряжу,
І килими, що на них турок лягає спочить.
Калмуса корінь, імбир, зерно кардамону і зілля –
Те, що в народі його звуть “запашний очерет”,

Перець у нього, і лік на печінку найкращий – ребабар,
Єсть і мускатовий цвіт, і червонястий шафран.
Тут, залишивши вітчизну, навік оселились вірмени,
Давній, уславлений рід вільних і чесних мужів.
їхні священики тут, із пишним начинням церковним,
Тут за обрядом своїм храм збудували вони.
Руси також тут живуть і держаться грецької віри,
Мають і храми святі, вірні обрядам своїм...
Годі про це – повернімось до славного міста, щоб врешті
Те, що задумали ми, аж до кінця довести.
Треба співати мені про сенат і про чинні закони,
Замки і брами згадать, і благоліпні доми;
Й вас, величаві палати, які будували сарматські
Владарі: трон там ясний, гідний Юпітера дім.
Розкошів царських оселе, веселощів місце безпечне,
Сонячна грива у дім ллється крізь ґратки вікна!
Високо вежі стрункі стримлять: унизу омиває
їхні підвалини Стікс, неба сягають шпилі.
З вежі годинник видзвонює всі скороплинні години,
Знати несхибно дає кожну хвилину життя.
Стрілки показують точно минущого часу перебіг,
Зубчасті кола й на мить не зупиняють свій рух.
Звуком подвійним, приємним для вуха сурма виграває,

Отже, засвідчує нам: часу частина пройшла.
Безповоротність годин, що прудко збігають на безвість,
Завжди нагадує нам: час – найкоштовніший скарб.

 

Богдан-Ігор Антонич

ЧОМУ?

У ванні короп золотистий
плюскоче, наче з піни панна,
і в куряві рожевих іскор
кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни
із мила сонця. Миють хмари.
На сім ключів замкнулись сіни,
де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,
побачивши тебе — сон ясний.

Але чому ти нещаслива,
чому очей фіалки гаснуть?

---------- Додано в 14:31 ---------- Попередній допис був написаний в 14:27 ----------

Це тільки мовчання - Віктор Неборак

Це тільки мовчання
це тільки
ранок поніс мене в коло розмов
слова виростали
струшувалися з газет
відбивалися від стелі
на столах слова
на підлозі слова
сказані слова
непочуті слова

їх могло і не бути

це тільки мовчання
виходжу
йду лунким коридором
вулиця
-- котра година? --
відповідаю
-- як пройти на ... ?
відповідаю
-- дозвольте припалити --
будь ласка
ось і все що вдалося справді
сказати

сьогодні
пусті балачки
наповнюють голови немов лійки
від слів залишились
тільки звуком окреслені кола
крізьних видно небо
предмети облиююя

це тільки мовчання

мовчу в потоці
мовчу в трамваї
мовчу дивлячись
мовчу слухаючи

двірники відмітають усе сказане
предмети оновлюються в час відпливу
знайома красуня випускає свій усміх
мов птаху
і друзям приємно блукати по місту
без слів

 

Степан Руданський
ВАРЕНИКИ, ВАРЕНИКИ !

Солдат-москаль на прилавку,
Прищурює очі...
Так і знати, москалина
Вареників хоче.

Хоче бідний вареників —
То й ніщо питати!..
Та тілько їх по нашому
Не вміє назвати.

«Хазяюшка, галубушка!»
Став він говорити:
«Свари-ка мне вот энтаво!»
«Та чого зварити?»

«Да энтаво... как, бишь, ево
У вас называют?..
Вот, что, знаешь, берут тесто,
Сыром заправляют...»

«Та Бог його Святий знає,
Що вам, служба, гоже!..
Тісто сиром накладають...
То галушки, може?»

«Не галушки, не галушки!
Я галушки знаю.
Свари-ка мне галубушка...
Все, бишь, забываю!

Уж с глаз долой, так с памяти!
Вот этакой бес-то!..
Да знаешь ли: энтак сыр-то,
А на сыре тесто...»

«Та Бог його Святий знає
І добрії люди!
Сир у тісті!.. хіба, може,
Чи не пиріг буде?»

«Да не пирог, галубушка!..
Экая досада!..
Да знаешь-ли? Туда масла
Да сметаны надо!..»

А вона-то добре знає,
Чого москаль хоче,
Та чекає барабана,
Заким затуркоче...

Як почула барабана —
Слава Тобі, Боже!
Та й говорить москалеві:
«Вареників, може?»

Аж підскочив москалина,
Та ніколи ждати.
— «Вареники, вареники!»
Та й пішов із хати!..

 

Павло Гірник

Згасала свічка, і згасала ніч.
Мені не спалось — слухав калатало.
І вмер вогонь. І стелі — як не стало.
І вітер ліг до ніг — холодний пес.

Прислухався… А хтось і справді йде
І будить обважнілу тишу.
Та спить село. Дітей лише колишуть
Натомлені до пісні матері.

То все, мабуть, причулося вночі.
Заскімлив пес — пригрівся. Засвітало.
…Я сам був дзвоном. Серце калатало.
Цю ніч і ти послухай, як себе.

***

Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.
І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.
Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі... Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
І смерті немає.

***

Про що?

Про дорогу, яка не мина, а минається,
Про літо, що досі стоїть у воді, як вода,
Про хату, яка на землі, що тобі хилитається,
І стомлений вечір, який у вікно загляда.
Про що і про кого?
Про слово, якому не віруєш,
Якому затісно у грудях, підвладних тобі.
…І чуєш, і знаєш, і сам себе, зрештою, вилаєш,
Бо все тобі годі.
Про що? Ні про що, далебі.

***

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
...Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

***

Одійде, минеться, відлопотить — і нема.
Гукнуть і на тебе колись.
Озирнешся — нікого.
Холодну колиску твою розгойдає пітьма
І мало не в серце вженеться безлюдна дорога.

Йдемо чи відходимо — берегом, тихо, в диму,
Дітей поховавши у мертвому чорному лісі...
— Подай перевозу! Подай перевозу! —
Кому,
Як навіть дерева цієї землі відреклися?

Одійде, минеться, стиснеться в чужі кулаки,
З ядучого диму спечеться, з вогню і морозу.
— Подай перевозу! —
А вже ні човна, ні ріки.
Подай перевозу, Хароне, подай перевозу!

 

Віктор НЕБОРАК

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АО А О