Поезія та проза

Сказоч-Ник

ПОЭТАМ

Белая шкура… недобрая метка –
Серая стая не примет изгоя,
Белые волки рождаются редко,
Серые души лишая покоя.
Их полнолунная дата рожденья
Выжжена в небе искрою Венеры –
Белая стража больного Прозренья,
Вечные жертвы Надежды и Веры…
Как же без вас монолитно сознанье,
С запахом крови пьянящего следа,
Серое “Я” – эпицентр мирозданья
Без состраданья и прочего бреда.
Что там, в глазах, обречённых на муку?
Рвётся аорта у тех, кто слабее!
К каждому запаху, к каждому звуку
Первым выходит лишь тот, кто быстрее.
Чем же вам так ненавистна охота -
Вязкая сладость удачного гона,
Загнанность жертвы, и сытая рвота
В эхо ещё неостывшего стона?
Или не писаны волчьи законы
Тем, у кого от рождения крылья?
Как же не выть на Луну до истомы,
Если прозревшие выше бессилья…
Белое слово пронзительней вдвое –
Входит как лезвие в сердце из шерсти,
И содрогается стая от воя
В поисках смысла и жизни, и смерти.
А одиночество – вот оно, рядом!
Что там внутри так испуганно бьется?
Вдруг, если жизнь так и прожита гадом,
Больше к тебе никогда не вернётся?
Белые волки с глазами предтечи,
Может и правда вы пастыри слова,
Если упав под ударом картечи,
Вы возвращаетесь снова и снова…

 

Едгар Аллан ПО
ВОРОН

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."

Ах, у пам'яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім'я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам'ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!

 

Владимир Плющиков

Запомни меня...«Казалось, в мире призраков-теней
Я сам стал тенью собственной мечты».
/Альфред, лорд Теннисон
«Принцесса»/

Когда-то случится, воздастся, зачтётся…
Не ровня
Мы силам небесным с их точечным выбором дат.
Запомни меня, каждой клеточкой сердца запомни…
Я жил наудачу, и счастье искал наугад.
Казалось, нашел, но души помутневшая призма
Мечты преломила, всю боль воедино свела,
И жизнь разложила по полочкам эгоцентризма,
Обрывки надежд бесполезных сжигая дотла…
…А черные ангелы падали, падали с неба,
Рядились в одежды людские, из тысяч миров
Единственный выбрав…
Под хлопьями ржавого снега
Обуглились души, обрушилась вера в добро,
Окрепла уверенность в том, что никто за Порогом
Не встретит, не вымолвит слова. Зови, не зови…
Ведь истинный ад – это просто отсутствие Бога.
Не лобное место, а вечный отказ от любви,
От хрупкой надежды, от мук искупления…
…Скука -
Испытанный способ дожить до грядущего дня…
…А память, как сон надоевший – не в жилу, не в руку,
Не к счастью…
Поэтому просто придумай меня…

 

Богдан-Ігор Антонич
ГІМН ЖИТТЯ

Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь
і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
по місяця чолі рукою пересунь,
а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
і заспіваєш гімн життю — мовчанням уст.





Це тільки мовчання
Віктор Неборак

це тільки
ранок поніс мене в коло розмов
слова виростали
струшувалися з газет
відбивалися від стелі
на столах слова
на підлозі слова
сказані слова
непочуті слова

їх могло і не бути

це тільки мовчання
виходжу
йду лунким коридором
вулиця
-- котра година? --
відповідаю
-- як пройти на ... ?
відповідаю
-- дозвольте припалити --
будь ласка
ось і все що вдалося справді
сказати

сьогодні
пусті балачки
наповнюють голови немов лійки
від слів залишились
тільки звуком окреслені кола
крізьних видно небо
предмети облиююя

це тільки мовчання

мовчу в потоці
мовчу в трамваї
мовчу дивлячись
мовчу слухаючи

двірники відмітають усе сказане
предмети оновлюються в час відпливу
знайома красуня випускає свій усміх
мов птаху
і друзям приємно блукати по місту
без слів

---------- Додано в 22:39 ---------- Попередній допис був написаний в 21:49 ----------

Ліна Костенко
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство - порекомендувати


Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза — як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі приватні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя — як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?

 

Десь вже тут було на форумі...
Просто...настрій...

Сергій Руденко

Довірливим, маленьким кошеням
Дитяча радість зазирає в душу,
А я втрачаю лік безликим дням
І кожен день, чомусь, старіти мушу.

І суєтою невблаганні дні,
Як бур"яном колючим проростають...
Приходить сон і тільки уві сні,
Я подумки, ще іноді літаю.

Стомились крила, тіло і душа,
Але в очах вогонь іще жевріе
І серце просить:"Ти не полишай,
Не полишай, не полишай надію".

І я втрачаю лік безликим дням,
І кожен день, чомусь, старіти мушу,
Та знову й знов, маленьким кошеням,
Дитяча радість зазирає в душу.

 

Ліна Костенко

Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....

---------- Додано в 07:35 ---------- Попередній допис був написаний в 07:30 ----------

Гротеск

Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
Яке чарує, мов гротески...
На келиху червоного вина...

Вікно у світ...
Де нас немає...

Пробачити ...
Це тяжко...
Але напевно десь є світ,
В якому все не так погано,
В якому сльози – просто міф...
Який чарує и бентежить,
Якщо заглянути в вікно...
Але ми тут і ми – реальні,
А наші мрії як кіно...
Пройдуть, загаснуть і затихнуть
У каламбурі почуттів...

Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...

 

Ліна Костенко

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…

 

Павло Глазовий. Красотульки .

У крамницях, у пивницях -
Дуськи, Муськи, Люськи.
Ти до них - по-українськи,
А вони - по-руськи.

Станеш глянеш: мамо рідна,
Господи мій, Боже!
Наяложене, патлате,
На чортяку схоже,
Стан свинячий, погляд вовчий
І усмішка кінська...
Нащо таким красотулькам
Мова українська?

 

Грифон (Юрій Андрухович)

Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом чорним, ніби графіт, конаю в піску.
І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча, то був лютні гриф.

А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу її
у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п’єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.

Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча, то був лютні гриф.

 

Кожна людина, хоча б раз у своєму житті, мріяла стати сніжинкою. Якщо і не мріяла, то на підсвідомому рівні всеодно бажала цього, навіть, хай не явно, але все ж... Сніжинками хотіли стати всі, єдина різниця - якими сніжинками. Хтось хотів стати тою сніжинкою, яка падає на уста коханої людини і залишається там на завжди, танучи; хтось хотів стати вічною сніжинкою в Антарктиді, щоб жити вічно; хтось хотів бути сніжинкою, що зупинилася на найвищій точці міста (наприклад- на телевежі), щоб дивитися на всіх звисока; хтось просто хотів бути сніжинкою, яка нічого особливого не значить, просто падає собі з неба на землю, проте робить це віртуозно і красиво, бачачи за своє коротке життя багато цікавого, кольорового, вона сповнена вражень безслідно тане, проте їй нема за чим жалкувати, бо її маленьке життя сповнене вражень; а хтось, хочачи слави, хотів бути сніжинкою, аку б піймали вчені і досліджували в лабораторії, і хай це буде не слава, зате користь тім зацікавленим юннатам; а хтось нічого не хоче, просто бажає вільного і невимушеного падіння. І от ті останні не розуміють, що так не вийде, бо вони (як сніжинки) обов"язково зачепляться за якусь сніжинку іншу, яка буде їхнім вічним другом і не дасть їм отак просто впасти.

 

Роман жахів. Уривок.

Нехай і на сей раз вони в нас не вплюють нічого.

Григорій Чубай

Живеш на сьомому поверсі, стіни кімнати завісив козаками й діячами ЗУНР, з вікна бачиш московські дахи, безрадісні тополині алеї, Останкінської телевежі не бачиш - її видно з кімнат, розташованих по другий бік коридору, - але близька її присутність відчувається щохвилини; випромінює щось дуже снодійне, віруси млявості та апатії, тому вранці ніяк не можеш прокинутися, переходиш з одного сновидіння в інше, ніби з країни в країну. Спиш самовіддано, найчастіше до одинадцятої, поки узбек за стіною не увімкне на повний регулятор духмяну орієнтальну музику «адин палка два струна». Проклинаючи незлостиво нещасну нашу історію, дружбу народів і союзний договір 22-го року, усвідомлюєш: далі спати не можна. Тим більше, що єврей за іншою стіною вже повернувся з виправи по крамницях, вкотре накупивши, скажімо, «колготок» для своєї незліченної ветхозавітної родини з Біробіджана, для всіх колін її. Тепер з почуттям праведно виконаного обов’язку він сяде за написання нових віршів середньовічною мовою ідиш і таки напише їх - цілих сім віршів до обіду, а пополудні ще три вірші. І всі вони будуть надруковані в часописі «Совєтіш Геймланд», як живе свідчення ненастанної державної турботи про культуру малих народів.
Єврей за стіною - це живе і дошкульне нагадування тобі, скурвий сину, що ти також мав би щось робити - купувати «колготки», писати вірші. Натомість лежиш у ліжку і вкотре вивчаєш портрет диктатора Петрушевича, а орієнтальна музика за стіною робиться дедалі пристраснішою та одноманітнішою, вона тече, як вода в ариках, зрештою, це великий похід з верблюдами і слонами, бавовникові плантації, блюз для конопляної мафії.

 

Глазовий - один з тих, що, коли він помер, подумалось: шкода, що вже нічого нового від нього не прочитаю

 

Віктор Неборак

Детектив
(відеокліп)

Я був запрошений в “Дністер” – про це ще скаже преса.
– Дубль перший! Тиша! Ейн, цвей, дрей... “Вас вже чекають, сер!”
Мене чекали у “Дністрі” Ірена-поетеса,
авантюрист Іван-Бакштейн і Юзьо-мільйонер.

Я увійшов, як Бельмондо, всміхнувся піаністу,
я чемно привітав усіх... Стоп! К бісу Бельмондо!
...я йду, як юний терорист у нетрях “Інтуриста”,
ще вокаліста зіб’є з ніг на верхній ноті “до”!

Троянди – дамі, вам – “здох пес”! Метелик. Камізелька.
Слабка тінь уст. Шампана шал. Пляшки і тарілки.
– Як добре, що усе це є: жінки, вино і спека!
(Хоч я насправді пив “Байкал” і думав – “мудаки...”)

Наш режисер – старе мурло: і все це блеф, панове!
Він з нами зняти захотів німецький детектив.
Та гіпнотично за вікном зависли очі Львова!
І я палю цигарку “Львів” під звуки групи “Львів”!

Дівчата-лялі смокчуть бар і смокчуть джентльменів,
у джентльменів чорна крив, немов гречаний мед.
Іван шепоче в ритмі “вальс”: “Я вас хочу, Ирена!”
А Юзьо-мільйонер зайшов в жіночий туалет.

Чарівний світ! Бріджіт! Лоліт! Панчохи! Унітази!
Не верещіть, дитя моє, – пре з мене олів’є...
Класичний кадр! – секс-бомби, yes! Напружуючи м’язи,
витискуйте лайно своє, де мільйонер блює!..

Зливайте воду!.. Юзьо щез. Ірена – незрівнянна.
Що далі? “Любий, я твоя!” Іван у трансі стих,
і рівно через п’ять секунд Івана-наркомана
пускаю чорним ліфтом я до Бога і святих!

А все це кодло п’є, жере, п’яніє, продається,
і не підозрює воно, що станеться за мить...
Я залишаю дипломат – “я залишаю серце!” –
розбивши тьми нічної дно, мій “мерседес” летить...

СЕРЦЕ, КИНУТЕ В ЮРБУ, ВИБУХАЄ: – БУ!-БА!-БУ!
..................
Небо повне ірами тріпотіло крилами
а на очі падали пальці наче ангели
про кохання і про гай ротик про читай...
1988

Катастрофа
(версія вулиці Академічної зразка 1993 року)

Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між “Інтурою” та “Україною”, остів
падіння не зауважує, здриги бруку і стін
гасять п’яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П’ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю. Впало, затарахкотіло “пся крев!”
Польськість вилазить. Німецькість зраджує. Українськість хропе.
Піратські фільми “на русском” будують мости у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т.д. і т.п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам’ятника.

 

Танок кохання
Марина Сидоренко

Кохай мене благаю з вечора і до світанку,
А з ранку обіймай немов свою коханку.
Солодких пестощів – цілунків покривало,
Полонять душу, кличуть до єднання.
Тіла сплітаються в танок кохання,
Що світяться теплом єдиного бажання.
Чутливії уста дарують насолоду,
Обійми - ніжності полон.
Зім’яті простирадла – це любовні втіхи,
Танок кохання – це танок для двох.

---------- Додано в 17:17 ---------- Попередній допис був написаний в 17:06 ----------

Василь СИМОНЕНКО

ТИША І ГРІМ

Средь этой пошлости таинственной,
Скажи, что делать мне с тобой:
Недостижимой и единственной,
Как вечер дымно-голубой?
А.Блок

I

Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.

І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум'янець густий раннє небо залив.
І здавалось — життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.

І здавалось — нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті…
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.

II

Та звелася з-за лиману
Хмара темно-сиза,
Полоснули ятагани —
Блискавки — донизу.

І вітри на перепутті
Загриміли цепом,
Розірвали свої пута
І помчали степом.

І озвалися долини
Гомоном знайомим,
І упала на коліна
Тиша перед громом.

І земля впилась водою,
Мов живою кров'ю.
І обнявся сміх з журбою,
Ненависть — з любов'ю…

Гей, почуйте, добрі люди,
Заздрить мені треба:
Грім ударив мені в груди,
Грім з ясного неба.

І убив у серці тишу,
Розпанахав спокій —
Я стою і вітром дишу
На землі широкій!

III

Люди різні між нас бувають —
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.

Може, це і не дуже грішно —
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх смішно
Заплелися журба і жаль.

І життя мовби їх не било,
І дріма в них чимало сил.
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж — вони зовсім без крил.

Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла —
Я і сам жив отак "цікаво",
Доки в мене ти не ввійшла.

Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.

IV

Пригадаю усе до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене — в недосяжне — знову
Хвиля спогадів понесе.

То наївні, а то суворі,
Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне море
Рушить човен моїх надій.

Ой, ті плавання невеселі
(Як від правди себе втаю?) —
Розіб'ється човен об скелі,
Об гранітну байдужість твою.

V

Не жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.

І без слів я все розумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й надія
Не почути жорстоке "ні!".

VI

Ображайся на мене як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене як хочеш,
І презирством убий мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

VII

Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.

Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.

Але к бісу цю мудрість убогу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу,
Все життя усміхалась ти.

Щоб ніколи сльоза на вії
Не світилася, мов роса.
Хай же щастям завжди ясніє
Некриклива твоя краса.

Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе,
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно — голубе.

VIII

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.

Хай заляжеться тиша навколо,
Й знову стану, як ви, німим,
Але в серці моїм ніколи
Не замовкне весняний грім.

IX

Пройдуть зливи, замовкнуть грози,
Задрімають вітри на ланах.
І весняного грому погрози
Пронесе стороною луна.

А проміння довге, як мітли,
Обмине сизохмарну даль.
І пройдеш ти, лишивши світлу,
Невгамовну мені печаль.

Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.

 

Григорій Чубай Aug 12, 2005


Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію дихати
і що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
і впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко...
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається півкроку.

***

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

***

Таємна тиш вечірніх перевтілень,
заснулі гомони когось спросоння кличуть.
І вже проміння біле відлетіло
на тиху втому тихого обличчя.

На тиху втому, начебто додому.
На тиху втому, начебто за обрій.
І незабаром стане вже відомо,
які із тіней злі, які з них добрі.

Когось вони до ранку возвеличать,
когось покинуть ночі на поталу...
До безголосся стишилось обличчя —
воно іще не відає, що сталось.

Чом тінь весела ходить за журбою,
чом тінь зорі приємле чорне тло...
Лице іще лишається собою,
воно іще від себе не втекло,

воно ще повне щирості і віри,
воно ще повне сонячних прощань,
воно ще не шукає тіні звіра,
щоби когось лякати з-за куща.

Моє ти біле личенько дитинне,
покинь той промінь — тінь собі візьми.
Велику тінь. Могутню і картинну.
І мниму велич викрій із пітьми,

і наостанок стишено послухай,
щоб маскарад відчуть уже сповна,
як поночі дзижчить велично муха,
що має тінь сіамського слона.

 

І знов Стус....

Менi здаеться,що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моiй подобi.
Нi очей,нi вух,
нi рук,нi нiг,нi рота.Очужiлий
в своему тiлi.I,кавалок болю,
I,самозамкнений,у тьмущiй тьмi завис.
Ти,народившись,виголiв лишень,
а не прирiс до тiла.Не дiйшов
своеi плотi.Тiльки перехожий
межисвiтiв,ворушишся на сподi
чужого iснування.
Сто ночей
попереду i сто ночей позаду,
а межi ними - лялечка нiма :
розпечена,аж бiла з самоболю,
як цятка пекла,лаконiчний крик
усесвiту,маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

 

Я живу в телефонній буді.
Інколи мені звонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…

Роман Скиба

 

Леся УКРАЇНКА

ВЕСНА ЗИМОВA

Тихо i тепло, так наче i справдi весна.
Небо неначе спалахує часом вiд мiсяця ясного свiтла,
Мiняться бiлi хмаринки то срiблом, то злотом.
Ледве на мiсяць наплине прозорая хмара,
Коло на нiй засiяє, мов одсвiт далекий веселки.
Зорi мiж дрiбними хмарками наче таночки заводять.
Снiг на верхів'ї узгiр'я блищить так яскраво,
Що видяеться не раз, мов займаються раптом вогні вартовi.
Матовим срiблом бiлiють дахи на будинках,
Тіні рiзкi вирiзняють балкони, тонкi балюстради,
А кипариси мiж ними здаються високими вежами замків
Листя широке магнолiй, важке, нерухоме,
Кованим срiблом здається;
Тiнь фантастична латанiй лягла на блискучий помiст мармуровий.
Лаври стоять зачарованi, жоден листок не тремтить.

 

Стус

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча –
так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні –
хустинку бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
І враз – ріка! З розлук правікових
наринула, найшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила – гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув і дляння,
і трепет рук, і тремт повік німий.
Пішла – туннелем довгим – далі – в ніч –
у морок – сніг – у вереск заметілі,
Тобі оббухли слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовість
про тогосвітні зустрічі звістує
зелена зірка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи – синочок мій
нехай віка без мене довікує.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

 

Стус

Життя — нема. Грудей — нема.
Немає тіла. Промигоче
весь вересневий листопад.
День падає на день. Підряд
заплющуються сині очі.
І жити — аніхто не хоче.
Бо світ — невірний, як Хома.
Хто вербував мене сюди —
під музику оцю скрипучу,
хто ребра обдирав об кручу,
для чого — не живу, а мучусь...