Поезія та проза

Поезія

А кому подобається поезія Н.Давидовської? як на мене,то це бомба!


Наталя Давидовська. Збірка «Фрески»

САД ВІЧНОСТІ
Поема-ілюстрація до циклу графічних робіт
художника В.Слєпченка «Реквієм»,
присвячений світлій пам’яті Зоряни…
I
Трикрилий птах
Збувалася,
І проминала ніби,
І дерево в мені дуплом ставало.
Осіннє листя, як зужиті німби,
Спадало на трухляві п’єдестали
Моїх божків чи ідолів.
І страшно
Вже не було, і вже зеленкувато
Там,
Де боліла музика вчорашня,
Пліснява починала проростати.
Збулось. Звичайним стало,
Потім – звичним
Тісне знання казенного покрою.
І світ мене всотав і обезличив,
І спорожнив, і залишив в спокою.
Який то спокій був – зело торішнє,
Ні снів бджолиних,
Ні спокус медв’яних.
Сухе бадилля – рівне і безгрішне,
Що вже ні зацвіте, ані зав’яне,
Бо – спокій…
І покора без поразки,
І власна тінь хрестата в узголов’ї,
І на душі – дрібна липуча ряска,
І ніби ні краплиночки любові
Вже не лишилось…
Світ, її всотавши
Не пощедрішав на тепло осіннє…
Скажи мені, Судьби Трикрилий Пташе,
Чиє мене врятує воскресіння?
…Надія на спасіння! Боже правий,
Хто вигадав цю милість чи оману?
Не я одна – народи і держави
Гоїли нею незагойні рани
І будували храми піднебесні…
Цвіло сухе бадилля і надія
Гортанно возвіщала людям весни
І в сьомий день збувалася Неділя –
Хтось воскресав!
Як просто і жорстоко
Світ відкупився вигадкою притчі.
О, світе! Під твоїм недремним оком
Життя і смерть – однаково протічні…
Тоді чому вповаємо на інших
В своїм спасінні,
Іншого розп’явши,
Сухе зело сльозою покропивши, -
Скажи мені, Судьби Трикрилий Пташе?
І Птах почув і прилетів до мене,
Сів на плече, уявний і прекрасний:
«Намарно хочеш знати достеменно
Усе про душу, і чужу, і власну.
Оце знання, воно – твоя покара,
а світові – нічим не завинила
це інша плід рожевий з древа вкрала,
ти б отакого зроду не вчинила…
Чи – навпаки?
…Я знаю, що з тобою,
Ти – з проклятих чи вигнаних із раю.
За звичай – мирні душі гинуть з болю,
Твоя ж душа – без болю помирає.
Цей біль – твоя любов,
А може й притча,
Що світ пустив отрутою по людях,
Трава полинна і стебло гірчичне.
Хіба ж так люблять?
Ну хіба ж так люблять:
Нічого не лишаючи назавтра?..
Ти думала,
Чому я не двокрилий?
Була б людська судьба й гроша не варта,
Без третього крила…
Куди б летіла?

 

Т.Мельник

Чорна кава

Як ся маєте,
Ваша Величносте?!
Кажуть - час
Повертає на вечір,
Кажуть – втома
Лягає на плечі…
І не тішить
Троянда найкраща?
То ж мабуть
Вам насправді що
Тяжко.

Як ся маєте,
Ваша Незвичносте?
Кава чорна
Холоне з роками…
То ж смакуйте
дрібними ковтками
і вдихайте її аромат -
не спіткніться! Помалу,
помалу…
Валер‘яна дурманить
до п‘яну…
але вам до смаку
пити каву…
чорну каву
на світлих медах.

Як ся маєте,
Ваша Ошатносте?
Кажуть – ніч
приколисує трави,
туманіють в знемозі
отави…
ті отави і трави
на трунки
повизбирують
хтиві чаклунки…
і тоді – вже не буде
рятунку!
не куштуйте
вибагливі страви –
то не їжа
для хворого шлунку.

Ваша Світлосте..
Ще філіжанку?

О!
Не спустошуйте
Надто стрімко!

Чорну каву –
Відпити варто.
Чорну каву –
допийте спокійно…
І допитливо
гляне панянка,
що навпроти,
чи може поруч?..
ви - сьогодні
напрочуд лагідний…
ви ж сьогодні
«інший»…
напрочуд.

 

люблю Асадова. Бути сліпим, не завадило йому писати вірші-балади, які продожують жити після того, як помер їх автор

В горах, на скале, о беспутствах мечтая,
Сидела Измена худая и злая.
А рядом под вишней сидела Любовь,
Рассветное золото в косы вплетая.

С утра, собирая плоды и коренья,
Они отдыхали у горных озер.
И вечно вели нескончаемый спор --
С улыбкой одна, а другая с презреньем.

Одна говорила: - На свете нужны
Верность, порядочность и чистота.
Мы светлыми, добрыми быть должны:
В этом и - красота!

Другая кричала: - Пустые мечты!
Да кто тебе скажет за это спасибо?
Тут, право, от смеха порвут животы
Даже безмозглые рыбы!

Жить надо умело, хитро и с умом,
Где -- быть беззащитной, где -- лезть напролом,
А радость увидела -- рви, не зевай!
Бери! Разберемся потом!

- А я не согласна бессовестно жить.
Попробуй быть честной и честно любить!
- Быть честной? Зеленая дичь! Чепуха!
Да есть ли что выше, чем радость греха?!

Однажды такой они подняли крик,
Что в гневе проснулся косматый старик,
Великий Колдун, раздражительный дед,
Проспавший в пещере три тысячи лет.

И рявкнул старик: - Это что за война?!
Я вам покажу, как будить Колдуна!
Так вот, чтобы кончить все ваши раздоры,
Я сплавлю вас вместе на все времена!

Схватил он Любовь колдовскою рукой,
Схватил он Измену рукою другой
И бросил в кувшин их, зеленый, как море,
А следом туда же -- и радость, и горе,
И верность, и злость, доброту, и дурман,
И чистую правду, и подлый обман.

Едва он поставил кувшин на костер,
Дым взвился над лесом, как черный шатер, -
Все выше и выше, до горных вершин.
Старик с любопытством глядит на кувшин:
Когда переплавится все, перемучится,
Какая же там чертовщина получится?

Кувшин остывает. Опыт готов.
По дну пробежала трещина,
Затем он распался на сотню кусков,
И... появилась женщина...

---------- Додано в 17:46 ---------- Попередній допис був написаний в 17:17 ----------

хтось казав "I like to drink my coffee naked", у розумінні "naked coffee" -чорна, без цукру і ін. це так, як я люблю мою каву

 

“Is everybody іn? Is everybody іn? Is everybody іn? The ceremony іs about to begin… Wake up! You can't remember where іt was. Had this dream stopped. The snake was pale gold and shrunken…”
З цієї фрази починається фільм Рея Манзарека «Танець на вогні», з цього починається фільм Олівера Стоуна «Двері»; власне, з цієї фрази має починатися будь-яка розповідь про Джима Моррісона, поета і рок-співака групи «Дорз». Про Моррісона написано вже забагато, і тим, хто бажає познайомитися з його біоґрафією, я рекомендую книжку Денні Саґермена «No One Here Gets Out Alive» («Ніхто з нас не вийде звідси живим»).
Того, що вміщує одна людина, не може охопити найретельніша біографія. Поезія відтворюється тільки поезією, присмеркова душа - тільки присмерковою душею.
Джим народився 8 грудня 1943 року. Минуло більше тридцяти років з моменту його смерті між 3 та 5 липня 1971 року у ванні паризької мансарди та поховання на кладовищі Пер-Ляшез під мармуровим пам'ятником, позбавленим бодай елементарного смаку та ідеї …
Те, що було нам одкровенням, стає предметом літературознавства та психоаналізу по мірі того, як наш вік віддаляється від наших двадцяти років. I ми починаємо розуміти все.
А ті, кому сьогодні ще немає двадцяти, ті, хто народився вже після смерті Джима Моррісона, відкривають для себе незбагненний, черевний голос чаклуна, що проказує невідомі слова погано зрозумілою американською мовою, голос щуролова, який забирає наших дітей в присмерки, де йде зимний дощ. Вони ще нічого не розуміють; вони тільки знають одне:
щось в цьому світі не так.
Підліток, власне, тим і відрізняється від дорослого, що він ще не знає. Він ще не впевнився на власному досвіді в тому, що всі експерименти мають погані наслідки. Експерименти з пошуками щастя. Експерименти з алкоголем. Експерименти з поезією. Експерименти з сексом. Експерименти з втіленням мрій. Експерименти з магією. Експерименти з наркотиками. Експерименти з поліпшенням світу. Експерименти зі свободою. Експерименти зі смертю. Власною та чужою. Всі експерименти мають погані наслідки.
Підліток ще не знає, або не хоче знати, або не вірить, що експеримент, що вихід за межі вже пізнаного, вихід за межі дозволеного - це парафія того, хто зробив перший експеримент, піднявши серед янголів заколот проти Бога, того, хто був проклятий на віки вічні, того, хто назавжди спокусив людину яблуком з дерева пізнання.
Експеримент - це парафія змія.
Змія, старого, з золотою шкірою, сім верст завдовжки.
Ми стаємо старшими. I ми знаємо все.
* * *
Джим Моррісон - підліток на смітнику нашого світу.
Вічний підліток. Вічний месія підлітків, спокушених пороком пізнання цього світу і того, що лежить за межами.Not a Chіld іn Tіme. A Teenager іn Eternіty. A New Mozart on the Block.
Бог завжди перемагає. I жити в Бога та закону за пазухою краще, аніж бути революціонером, збоченцем, поетом чи маньяком.
Вічна битва між Богом і змієм точиться в наших душах. Ми розуміємо, що від нашого несамовитого саморуйнування світ не зміниться. I ми продаємо душу Богові, тому, що він зичить нам вічний спокій і тому, що він сильніший. Але вічна битва змінює світ.
Вже без нашої участі.
* * *
Слухайте. Це адажіо Альбіноні.
Ним закінчується фільм Рея Манзарека «Танець на вогні», ним закінчується фільм Олівера Стоуна «Двері», ним закінчується платівка Джима Моррісона «Американська молитва»; власне, цією музикою має закінчуватися будь-яка розповідь про Джеймса Дуґласа Моррісона, поета і рок-співака групи «Дорз».
Ніжно та скорботно.
"My feathered son flew
too near to the sun."
«Мій пернатий син летів
надто близько до сонця»

 

Ромко Скиба (знаю особисто,дуже файний хлопець,що живе в телефонній буді)

ЦЕРЕМОНІЯ
ОЧІКУВАННЯ

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому –
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? -
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п'ять –
н і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б'є.
Секунди цокочуть -
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться - ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай - древній і мудрий -
Хай думає сам...

 

Ліна Костенко

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

 

Ігор Павлюк


Неназвана, нехрещена печаль –
Як нитка в голку, наче ніж в печінку…

Зоря – від крові поржавіла сталь –
Нагадує то ангела, то жінку…

***

Голодні пси з холодими очима навкруги.
Їм дичина – мої душа і спокій. Аж дрож бере,
Так добре чути як скриплять
по мокрому піску моїх думок
Брудні когтисті лапи.

 

Малкович

Я хочу плакати, бо туск,
бо довгов'язий дощ і скелі, —
тебе втрачаю і не склею
нічого вже. Не златоусть —

ні Одісей, ні князь, ні гридень,
а лиш зникаючий, як віск…
От хтось би взяв мене й повів
в край, де лиця твого не видно,

бо стогін — не ковчег; не дасть
рятунку; бо цей туск, як злидні.

Все, що я мав — це ти і рідні,
все, що я вмів — любити вас.

 

Сучасна поезія Львівської поетки О.Фурди (доволі непогана)

Неспиті з неба струмом журавлі,
ще не жили, а вижити вже встигли,
ще замалі - для прадідів малі…
нести їх хрест в довершений харизмі.
Неспиті небом, ніби знак,
що в звіробоях гинуть птиці.
Залиш самих, залиш їх так-
один із одним на одинці.

 

Чи можна про неї десь почитати?

Вадим Левин

ПУТЬ К МУДРОСТИ

Путь к мудрости прост
(говорю без улыбки) —
он мной до конца досконально прослежен:
Сначала — ошибки.
И после —
ошибки.
И снова —
ошибки,
ошибки,
ошибки...
Но —
реже,
и реже,
и реже...

 

Я читаю, як паплюжать С.Бандеру ,то плакати хочеться!!!!

Ярiй,душе.Ярiй,а не ридай.
У бiлiй стужi сонце Украiни.
А ти шукай - червону тiнь калини
на чорних водах - тiнь ii шукай,
де жменька нас.Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка,як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю,що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.

(В. Стус)

 

Сонцеликий
життєтворний
дивобризний
розбещений поглядами
але уцнотливлений історією
довгоногий
часом манірно-панянковий
ріднотний
Він ллється
Всотується
Затікає у закапелки
Змінює склад крові на каву
Він до і після
Він посеред , крізь, над, під...
Він понад ...
Львів понад усе.
Сьогодні Львів обважнілий від спогадів, настояний, випещений, досвідчений.
Львів, що пережив бітломанію, джинсове нашестя, черги в магазинах, карткову систему, винайдення телебачення, гонитву "дружинників" за "патлатими" чи "стилягами".
Львів, що ледь встояв перед модою "міні" ("чоловіки вперше в історії людства одержали можливість спостерігати при денному світлі у громадських місцях ті частини жіночих ніг, які віками були сховані під довгими сукнями і які чоловіки домальовували у своїй уяві" (Ілько Лемко).
Львів, що екзальтовано кайфував під "Rolling Stones", "Hollies", "ABBA", "LOVE", "DEEP PURPLE", "LED ZEPPELIN", "RAINBOW" Львів, що ріс на всіляко "заглушуваних" в союзі західних радіостанціях.
Львів-бунтар, Львів стильовий , Львів гіпівський, Львів львівський.
Це Львів, який ще грівся об п'єци і в 60-х часом їздив на фірах з кіньми (навіть у центральній частині). Львів, який ще потребував сажотрусів.
Львів, що утомливо переступав з ноги на ногу у довжелезній черзі за молоком, ковбасою, маслом, наче там видавали індульгенції ("У чергах знайомились, закохувались і одружувались, у чергах виховували дітей, у чергах знаходили найкращих друзів і роботу. У чергах точилися філософські суперечки і народжувалась істина."( Ілько Лемко).
Львів забитих вщерть кінотеатрів. Львів, що зачудовано перебирав у роті перші апельсинові ламинки.
"Пригадую помаранчі, привезені батьком з відрядження до Москви після бійки за них у Єлісеєвському
гастрономі. У нас у Львові подібну екзотику продавали не частіше, ніж два рази на рік. І коли я вийшов з апельсиновими шкірками на вулицю, якийсь старший пан здивовано зауважив: "Але ті дітиска дивні, помаранчі продавали півроку тому, а вони ще досі з тими шкірками носяться"...оскільки такі екзотичні штуки привозили тоді лише з Москви, то ми, малі діти, думали, що Москва - батьківщина помаранчів і ананасів".(Ілько Лемко )
Це Львів, який потішав свого носа лише двома видами парфумів "Пікова дама" і "Красная Москва". і мав на вибір лише два види "сімейних" трусів - чорного і темно-синього кольорів.
Але це Львів, якому до ... радянські правила: одягатись як всі, працювати як всі, думати, як всі.
Це Львів, який освященювався, облагороджувався, очищався у Святому саді за кілька десятків метрів від костелу кармелітів босих (теперішня церква Архистратига Михаїла ). Там у середині 70-х збиралась одна з найкрутіших неформальних тусовок львівської молоді.
Це Львів, якого купали в любистку в так званій балії.
Це Львів-скептик, який знуджено вислуховував новини-звіти про цукрові буряки та надої молока в щасливій комуністичній країні, де ніколи нема ані землетрусів, ані авто- чи авіакатастроф. І навіть сексу. .
Чи ностальгує Львів за собою колишнім? Львів проти себе теперішнього? Львів львівський проти Львова-рагуля. Хама. Попсовика.
Сьогодні вночі не спалось. І не тому, що у мене безсоння, просто віконце відчинене, на лавочці - компанія кайфує під пісеньку зі словами "сей час тебе е...ло разобью кулаком". Львів "лаханули", "розвели", "кинули на шару".
Львів, той, що понад, звели до того, що під. Львів, віват глибокий рів. Віват, кричать настовбичені пальці крутих кренделиків-львовиків. Віват, львів-провінція (дарма, що воно завжди було найцивілізованішим містом в Україні). І нікому невтямки, що львовики-рагулики - це щось цілком інше, вторинне, несправжнє, але круте і пихате, що 30хв у напханому череві маршрутки, російська попса в барах - це ще не Львів.
Львовики-рагулики ніколи не "в'їдуть" у таємниці львівської бруківки, львівського повітря, львівських вузеньких вулиць, зрештою, навіть львівської кави. А Львів ніколи не в'їде, чого це його так підло "розвели". Той що понад або перекочує в ностальгійні трактати про 60-80-і і гордо замовить собі панахиду або плюне на все і далі собі затікатиме у закапелки душ, сонцебризнітиме, вкохуватиме, нутруватиме, колихатиме, хвилюватиме, бунтуватиме, ошаленюватиме, прокидатиме. Він і далі перетворюватиме зміст крові на каву, купатиметься разом із ними в любистку і шалітиме під класну музику.
Той що понад і далі житиме.

 

Стус Василь Семенович
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує …


Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій — допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався

до нього сам Господь тебе прирік.

---------- Додано в 14:39 ---------- Попередній допис був написаний в 14:30 ----------

Василь СТУС

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

 

Сергій Осока

Тобі словами не скажу нічого.
Слова – початок. І слова – кінець.
Слова зведуть нам душі нанівець.
Та й не було ж їх на вустах у Бога.

Слова обмежать. Сітями впіймають.
Боїться слів окриленість моя -
летить туди, де в безгомінні сяє
твоє, ніким не назване ім’я,

що ні початку, ні кінця не знає.



-----



---------- Додано в 23:47 ---------- Попередній допис був написаний в 23:43 ----------

Євгенка Козімко

І кава вистигла,
Давно гірчить вино...
Краса твоя, по п'янім небосхилі,
Скотилася в долоні, темні хвилі
Транслюють з пам*яті німе старе кіно.

Дощі стрімкі, обдерті площі міста,
Шмат неба розп'ятого в плетиві дротів
Мозаїка із посмішок барвиста
Під листопадом із минулих днів.
За сірим муром янголи у профіль
Стоять на варті наших давніх снів.
І мряка з неба тиху колискову
Дрібними капками вплетає вітру в спів.
Неначе ось, в юрбі, твоє обличчя,
Блакитні очі в золоті весни
Та все минуло, облетіло листя
І ти скотилася в долоні крижані.

Померло літо, вільні кінотеатри,
Дощі по вікнах носять подих гір.
Старі часи, де ніч була чорніша,
В нас ще живі всім дням наперекір.

 

Стефанович Олекса :: КРУТИ

В мороці неладу, в пітьмі підлот —
Ваші пісні молодечі,
Льот ваш орлиний, нестримливий льот,
Льот крізь вітри і хуртечі!

Що там, що вперше з рушницею ти,
Що там, що тому п’ятнадцять,—
Так хороше вам на ворога йти,
Співом гучним захлинаться...

Хай вам вітри вибігають на шлях,
Просять вернути, голосять,—
«Щоб наша доля...» — лунає в полях,
«Щоб краще в світі жилося!..»

Хай ще зловісніше тьмариться рань,
Голови юні тим вище...
Як на параду, йдете ви на брань,
В простори гроз, як на грище.

... Стрінулись. Казять ворожую злість
Ваші розгукані стріли...
Псами б на вас позривалися змісць
Тріскотні вкрай скоростріли!

Лавами — ворог... Ось кинувся він,
Котить на ваші окопи...
О, вже не лежачи і не з колін
Лити крицеві окропи,—

Виросли враз ви, немов на наказ...
Тільки чому це, орлята,
Тільки чому ця тривога у вас?
Чом заніміла гармата?

Чом’ це щодруга рушниця — німа,—
Голосу бракло у зброї?
— «Дайте набоїв!» Набоїв — нема.
В полі далеко набої.

Сталі не стало. Зостався кристаль.
Як з кристалем проти сталі?
Люто співає ворожая сталь,
Б’є — розбиває кристалі.

Сніже, таж в нього нема голови,—
Нащо йому підголов’я?
...Як захлиналися співами ви,
Так захлинулися кров’ю.

О, ви уміли за Неї лягти,
Мужньо лягти і діточо,
Вміли холодную млу пропекти
Жаром багряних сорочок!

Ваша загуба за Весну ясну,
Ваші зарубані весни —
Громом в німоти байдужжя і сну,
Криком кривавим — воскресни!

Сходять нам ваші невгасні сонця,
Дзвонять серця ваші вічні,
Ваші квітневі, травневі серця,
Квітні, посічені в січні...

У клекотінні — святі корогви,
Клекоту повні — прапори...
Ми під кипінням їх радо, як ви,
В буряні рушим простори,

Радо на сурмний задуднимо зов
Ми по шляху грозовому,
Тому крутому, що з Крутів пішов,
Непереможному тому,—

І коли кинем на ворога час
Незагладимої скрути,
Взнає він добре, про віщо для нас
Крикнули кровію Крути.

Прага, 1933

 

Баллада

Пять коней подарил мне мой друг Люцифер
И одно золотое с рубином кольцо,
Чтобы мог я спускаться в глубины пещер
И увидел небес молодое лицо.

Кони фыркали, били копытом, маня
Понестись на широком пространстве земном,
И я верил, что солнце зажглось для меня,
Просияв, как рубин на кольце золотом.

Много звездных ночей, много огненных дней
Я скитался, не зная скитанью конца,
Я смеялся порывам могучих коней
И игре моего золотого кольца.

Там, на высях сознанья - безумье и снег,
Но коней я ударил свистящим бичем,
Я на выси сознанья направил их бег
И увидел там деву с печальным лицом.

В тихом голосе слышались звоны струны,
В странном взоре сливался с ответом вопрос,
И я отдал кольцо этой деве луны
За неверный оттенок разбросанных кос.

И, смеясь надо мной, презирая меня,
Люцифер распахнул мне ворота во тьму,
Люцифер подарил мне шестого коня -
И Отчаянье было названье ему.

Гумілев

 

Илья Цейтлин

Вдребезги

Вдребезги. Собираешь горстями осколки корявые.
Кровь из резаных ран, слёзы, пыль вперемешку…
Неуклюжее бегство, одетое в спешку
И разбитой Надежды карманы дырявые.

Вдребезги. Каждый раз всё больнее и всё невозможнее.
Ни кричать, ни молить, ни искать объяснения.
Задыхаться похмельем, не знав опьянения,
Уходя в неприступность, не став осторожнее.

Вдребезги. И, хотя оболочка ещё сохраняется,
Очень трудно решиться на риск потрясения,
Потому что, увы, не бывает спасения
И в обыденной жизни мечты не сбываются.

Вдребезги. Судьбы пишутся без снисхождения.
Сразу набело. Но катастрофа случается,
Что-то в нас навсегда, безвозвратно кончается,
Невозможен манящий обман возвращения.

Вдребезги. Неподъёмная кладь бесполезного опыта.
Суета и тщета по руинам корячиться.
И душа, равнодушная к крикам бодрячества,
Болью вздрогнет, оглохнув от тихого шёпота…

 

Вибране. Вже почалось, мабуть, майбутнє.



Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрішнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань, як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.


Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

 

Уславлення Ящірки (переклад вірша Джима Моррісона)
Глюк
1. Леви серед вулиць
Посеред вулиць леви, їх гарчання.
Собаки в піні, дикі і скажені.
Звір замкнений у клітку в серці міста.
Тіло його матері гниє
в могилі у спекотну днину.
Він покидає міста батьківщину.
В свій шлях на Південь крізь кордони
Він вирушає, залишИвши вдома
хаос і безлад невідомий.
Одного ранку він прокинеться в зеленому готелі
Поруч зі стогоном химерної істоти.
Крізь її шкіру зерна поту проростуть.
Чи всі вже тут?
Бо вшанування зараз розпочнуть.

2. Прокинься!
Прокинься!
Ти не згадаєш, де це було.
Цей сон вже припинився?
Змія була блідо-золотою,
Гладенькою та зморщеною.
Нам страшно було доторкнутися.
І простирадла мов розпечені в*язниці.
Вона ж була поруч.
Вона і досі тут.
Молода.
Її красиве темне волосся,
Ніжна світла шкіра.
Тепер
Біжи до дзеркала у ванній!
Поглянь!
Ось вона заходить.
Кожен рух її - тривалістю в життя.
Нехай моя щока стікає вниз
Вздовж прохолодних кахель стін,
Відчує добру зимну кров, що жалить,
І плавних змій дощу, які шиплять.

3. Маленька гра.
Колись я мав маленьку гру:
Я ліз в свій мозок мов в нору.
Ви знаєте цю гру на Ім*я -
Її всі називають "божевілля".
Наважтесь спробувати гру:
Забудьте спершу, як вас звуть,
Забудьте світ разом з суспільством,
Наповніть храми новим змістом.
В маленьку гру нескладно грати,
Ви в ній не зможете програти.
І я вже там, куди ще йду.
Позбудьтесь шор, йдіть напряму.

4. Мешканці пагорбів
В свій мозок повертатися почни,
Але мій біль минулий обмини.
Прямуй, куди не падають дощі.
Та дощ щедро падає на місто
Й на голови всіх нас.
І в лабіринті струмків внизу
Неземна присутність нервових жителів
Щедрих пагорбів довкола.
Плазуни повсюди:
В печерах, ущелинах, на стрімких узвишшях.
І кожен дім нагадує зразок.
Вікна закриті на замок.
Авто-потвора замкнена проти світанку.
Всі уже сплять.
Пледи мовчазні, дзеркала порожні,
Пил незрячий попід ліжками законослухняних пар,
Рани в простирадлах.
І дОчки стильновбрані,
Зі спермою в очах своїх сосків.
Стривайте!
Це ж вбивство чиниться!
Не зупиняйся озиратися довкола,
вже рукавички кинуто додолу.
Ми покидаєм міста гніт,
Ми вирушаєм у шалений біг.
Особа, до якої маю я прийти,
Це ти.

5. Не смій торкнутися землі.
Не смій дивитися на сонце,
Не смій торкнутися землі.
Тобі дозволено лиш бігти,
Тому - біжи, біжи, біжи.
Біжи ж.
Будинок серед гір,
Місяць серед зір.
Тіні від дерев
Засвідчують вітер.
В*язниця комфортна на вершині гори,
В багатих кімнатах затИшок лежить,
В розкішних крісел червоні бильцЯ.
Щоб все це дізнатись, мусиш зайти.
Труп президента в машині своїй.
Двигун працює на клеї й смолі.
Нам недалеко - вставай же, пішли
Зустріти царя на сході землі.
Ізгої живуть при краю води.
Міністра дочка в постелі лежить
У змія старого з узбіччя шляху.
Ми майже вдома - прокинься від сну!
День, день, день.
Нищ, нищ, нищ,
Ніч, ніч, ніч.
Ти вже майже
мій, мій, мій.
Нехай лунає святкування дзвін.
Нехай співає змій.
Не руште хід подій.

6. Імена Королівства.
Ми мандрували
від долин й водоспадів.
Ми мандрували
від річок та лісів.
Ми мандрували
від Карсона з Спрінгфілдом.
Ми мандрували
від птаха в тюрмі.
Тепер я повідаю вам
Імена Королівства.
Я вам повідаю
Ваше знання,
в кулак дослухаючись, сповнений тиші,
вверх по долині в лагідну тінь.

7. Палаци вигнання.
Сім років я жив
В розпусних палацах вигнання,
В дивні ігри граючи
З дівчатами із островів.
Тепер я прийшов знову
В край прекрасних, край сильних, край мудрих.
Брати і сестри тьмяного лісу,
Діти Ночі!
Поміж ким бігтимите ви на полюванні?
Ось Ніч прийшля зі своїм пурпуровим військом.
Вертайтесь до власних наметів і до власних снів.
Завтра ми ввійдемо до міста, де я народився.
Я маю бути готовим.
Jim Morrison

 

Поезія Ольги Фурди для Romko


Потопчусь....і з плачем заклянчу У ГОРУ ГОРЛОМ.
Викину в гори страх,
тоді і зостанемось разом
з розп”яттям на власних плечах.
На зламі душа не чекає
залишків райських тенет…
Продайте лиш трішечки щастя
за кілька дірявих монет…
Потопчусь-зречусь - не відпустить
А може зійде на нівець?
На аркуші білий сором…
Це – Пам”ять!….,хтось скаже й підпалить старий ялівець.
Хтось скаже…
І витеше з нього обвуглену сіру лозу…
Догорить ялівець, я повстану за згорівшу чиюсь сльзу.

---------- Додано в 16:52 ---------- Попередній допис був написаний в 16:48 ----------

Самотній дервіш плакав в пальці
від сирості сивіла голова,
нехай життя мов байка в байці…
З його руки скотилася роса,
нехай життя, занадто кремінь…
Поспіє яро полем ячменю.
Сховайся в ньому завтра буде ранок
І повна жменя теплого дощу.