Поезія та проза

Ось цей щойно надибала

Найогидніші очі порожні... - Василь Симоненко

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Ще один Ліни Костенко:

І я не я, і ти мені не ти - Ліна Костенко

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…

---------- Додано в 02:32 ---------- Попередній допис був написаний в 02:25 ----------

І я

 

Юрій Липа
Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...

Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм.


Теж полюбляю читати Василя Симоненка (особливо "Цар Плаксій та Лоскотон")
Василь Симоненко
Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхає десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І є напруженій тиші нічній
Світ здається чарівною казкою,
Нерозгаданим плетивом мрій.

 

І знов нестерпно тихо настає... - Григорій Чубай

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

 

Неборак Віктор
ПРОХІД ВУЛИЦЕЮ АКАДЕМІЧНОЮ
(Версія 1983 року)

По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми —
шпацеруємо.
А назустріч — з голочки —
галечки і олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній.
Варяться тут моди,
джинси свідчать — хто ти,
дудочки, банани
володіють нами.
А під "Шоколадний"
підвалюють лади,
форди і фіати
(фіри і фіакри).
Джентльмени в курточках —
налітайте курвочки.
(Ти дивак постійний —
бачиш ти крізь стіни,
на акторах модних
затамуєш подих…)
В місці вітровому,
біля гастроному,
радяться музики —
гендлярі великі:
— Мати Івану
фендер-піано!..
— Станемо навмисне
коло "Інтуристу"!
Віті ми і юри ми —
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина.
Ти смішний до відчаю,
промовляєш ввічливо:
— Ви така чорнява,
як турецька кава…
На Академічну
небо сипле ніччю,
і говорять "па" їй
парочки й компанії.
Спорожнілі й гарні
замкнені кав'ярні

Ми ж, напившись кави,
довго-довго-довго —
довго ще блукали.

Чубай Григорій :: "Я часто думаю про зорі"
Я часто думаю про зорі,
Та про людей частіше думаю.
Дивлюся часто я угору,
Але частіш літаю думою —
Не до зірок,
А до очей
(Дивитись зблизька в них дано мені).
Я поринаю ще і ще
У карі і у сині промені.
І в ті примружені світи
Усе життя своє ходитиму!
На їх планети доброти
З материками невідкритими.
В моря тривог, де береги
Слізьми солоними затоплені,
В сонця пекучої снаги,
Що синім полум'ям охоплені.
У їх допитливість німу,
І в теплоту без меж, неміряну...
Бо найсильніший той, кому
Галактики очей довірились.
Кому довірили вони
Свій зміст, свої багатобарвності,
І веселкові буйні сни,
й думок стрімких огненні парості.
І той лиш встоїть проти зла,
Проти громів несправедливості,
Хто із очей напивсь тепла
І їх вселюдської сміливості.
Й висот найвищих досягне
Над бурями, над злими тінями
Лиш той, хто має те земне
Очей всесильнеє тяжіння.

 

Це ж треба!!!Щойно дізналась,що одна з моїх улюблених пісень,теж один з віршів Грицька Чубая

Коли до губ твоїх... - Григорій Чубай


Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку -
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваюю

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

 

Жизнь иногда напоминает мне берег Токийского Залива.

Я помню огромное пространство грязной воды - у горизонта вода была более чистая, наверное, и более яркая - помню, как она воняла и хлюпала, холодная и, словно время, приносила и уносила разные предметы. Каждый день волны Токийского Залива выбрасывали на берег какую нибудь вещь. Что ни назови, рано или поздно вода вынесет это на песок: мертвеца, раковину — белую, как алебастр, или розовую, будто тыковка, с завитым в левую сторону спиральным рогом, невинным, как у единорога, бутылку с запиской или без, если с запиской то ее или можно прочесть или нельзя, человеческий зародыш, кусок отполированного водой дерева с дыркой от гвоздя — возможно, остаток того самого Креста, кто знает? - и белую гальку и темную гальку, рыбешку, пустые лодки, куски каната, кораллы, водоросли — словом "не счесть жемчужин"… и так далее. Вы оставляете вынесенную морем вещь там, где она лежала и вскоре замечаете, что вода забирает ее обратно. Вот как все происходит...

...все в движении, странные и невероятные предметы выбрасывает на берег волна. Один из таких предметов это - вы, другой - это я. Некоторое время мы остаемся на берегу, возможно бок о бок, а потом хлюпающая, вонючая, вызывающая зыбкую дрожь волна холодными пальцами проскребает песок и какие-то предметы снова исчезают. Таинственные крики птиц - это как бы символ неведомого человеческого будущего, открытый конец жизни. Голоса богов? Возможно...

... некоторые предметы, как мне кажется, могут по воле случая и капризного течения снова вернуться на покинутые берега. Мне такого наблюдать не приходилось, но, видимо, я был недостаточно терпелив. И, кроме того, кто-то мог бы прийти на берег, подобрать какой-нибудь предмет и унести с собой...

Роджер Желязны "Остров мертвых"

 

Вірш моєї викладачки. Без коментарів, я думаю...



Галина Крук
зрідка до мене заходить чеченка-смертниця,
сідає край столу і ми подовгу розмовляємо про дітей
бо про що ще можуть розмовляти жінки
із такими просвітленими обличчями
- мій учора уперше запитав про смерть, - кажу їй, -
і я плутано намагалася пояснити йому, чому
- мій мене зрозуміє без жодних пояснень, - каже вона, -
знаєш, вони тепер так швидко доростають
до першого пострілу...
- як до першого причастя, - думається мені,
але то вже з нашої - soft-версії - вічності
ми так часто намагаємося виховати своїх синів погідними,
що вони врешті-решт помирають від втрати гідності
- a la guerre comme a la guerre, -
каже вона з досвіду своєї французької філології
та чеченської історії
і я не маю що заперечити їй з досвіду своєї української,
переобтяженої недоречними пестливими суфіксами
та суцільними знаками м'якості
ми так ретельно навчаємо наших синів політкоректності,
що вони врешті-решт помирають від ніяковості
- світ не лишає нам жодного іншого виходу, -
каже вона на прощання,
і я поправляю її волосся, що вибилося
розкішне чорне волосся
під добротними армійськими черевиками -
програшна роль матері
у касовому російському мюзиклі

 

І. Андрусяк

Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.

Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.
Я все прощаю. Я запам’ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.


Уже цвите під мустом алича
і мартиролог складено нануво.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.

І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в збміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові...

***

істинно кажу тобі – зима
так і час переступає тричі
і нікого вічного нема
нині понад нами чоловіче


все воно з-під немочі росло
і кришились хмари на дорогу
мислити – останнє ремесло
ми його прощатимемо Богу


скрипти на старий пісенний лад -
мушлю чи пістоля чи трембіту
на півсвіту глянути назад
і переконатись на півсвіту


і нести як гадину в руці
квітку цю кропиву цю дитину
істинно кажу тобі – синці
будуть вічно цілувати спину

 

Ось цей вірш
ВУЛИЦЯ ДЖОХАРА ДУДАЄВА У ЛЬВОВІ

Зайди в цю вуличку, зайди
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.

Не чути гуркоту гармат,
Що б’ють в чеченські мури,
Та чути, як московський кат
Стріляє в скронь Петлюри.

Не чуть, як тисне на курок
Той, що не має пальця,
Та чути знов останній зойк
Євгена Коновальця.

Не чути, як горить Бамут,
Як стогнуть бетеери,
Та чути, як в землі десь тут
Пульсує кров Бандери.

Життя як смерть, і плач як сміх —
Така в нас доля мила.
Ця вулиця згадає всіх,
Кого Москва забила.

І не заб’ють її з лічби
Хахлацькі недотепи;
Вона знайде гроби й герби
Виговського й Мазепи.

Вона в Прибалтиці пройде,
Зачепить білоруса,
Вона згадає — хто і де
Вбив Литвина і Стуса.

Вона промчить, як маґістраль,
Через міста і весі,
І стане сонцем ця печаль
В кавказькім піднебессі.

Торкнеться до морів і зір,
До падолів облудства;
Вона пройде через Сибір,
Через Голгофу людства.

Вона ще зробить обертас
Через Базар і Крути
І зажада за все од нас
Стражденної покути.

Вона планету оббіжить,
Зітхне в бігу від болю;
Хто вмер за волю — буде жить,
Умре — хто вбив за волю!


І ось цей додаток до нього
P.S. ДО МИХАЙЛА ЛЕРМОНТОВА

Вельмишановний Михайле Юрійовичу!

Нема в мене ближчої і дорожчої душі в російській поезії, як Ви. Тому пишу Вам цього листа в надії, що між усіма людьми на світі, незалежно від того, коли вони жили, існує нерозгаданий містичний зв’язок.

Вулиця Джохара Дудаєва у Львові носила Ваше ім’я. Чи мали Ви з цього якесь радісне відчуття, сказати годі, але я знаю достеменно, що Вашим ім’ям користувалися колонізатори, бажання яких полягало в русифікації України.

Не сумніваюся в тому, що міська рада Львова, перейменовуючи вулицю, не мала на меті принизити Вас, навпаки, батьки міста хотіли підкреслити, що в безсмертному імені й подвижницькому повстанні Джохара Дудаєва знову явив себе Ваш повстанський, ґеніальний дух, спрямований проти “страны рабов”, яка намагається зберегти побудовану і на Вашій крові імперію. Ваша творчість — це ж є частина боротьби кавказьких народів за свою державницьку свободу.

Я переконаний, що та Росія, яку представляєте Ви, постає і постане із неймовірних страждань. Вона не претендуватиме на чужі території, на світове панування, а прийде, як рівна до рівних, до народів світу, і Ваше ім’я не служитиме більше імперській політиці, воно засвітиться на багатьох вулицях планети не як реклама “немытой России”, а як честь і совість умитого серця такої дорогої Вам російської землі.

З поклонами до Вас


Ваш
Дмитро Павличко

 

КАРЛ (ШАРЛЬ) ОРЛЕАНСКИЙ пер. Е. Витковский

Я одинок - затем, что одинок;
Я одинок - зашла моя денница.
Я одинок - сочувствия не в прок;
Я одинок - любовь мне только снится.
Я одинок - с кем скорбью поделиться?
Я одинок - но тщетно смерть зову.
Я одинок -мне не о чем молиться,
Я одинок - я попусту живу.


Я одинок - сколь жребий мой жесток!
Я одинок - где горестям граница?
Я одинок - кому пошлешь упрек?
Я одинок - полна моя слезница.
Я одинок - мне не к чему стремиться!
Я одинок - стенаний не прерву!
Я одинок - вся жизнь моя - темница.
Я одинок - я попусту живу.

Я одинок - таков мой горький рок;
Я одинок - дочитана страница;
Я одинок - печален сей зарок,
Я одинок - ничем не исцелиться,
Я одинок - о где моя гробница?
Я одинок - я дочитал главу.
Я одинок - я сплю, но мне не спится.
Я одинок - я попусту живу.

Я одинок: как долго медлит жница!
Я одинок во сне и наяву:
Я одинок: а жизнь все длится, длится.
Я одинок - я попусту живу.

 

Вмирає пiзно чоловiк - Василь Стус

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнує.
О свiте свiте свiте мiй,
Їй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син — то тiльки злий,
а добрий — то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиї.

 

Мій улюблений вірш Марини Соколян (із збірки ЕкзисТанці):

Є у тобі чортик,
Хитрий, винахідливий,
Колючий на дотик,
Лихий і уїдливий.
Бісик саркастичний,
Злий, недоброзичливий
Мудрий і скептичний,
Хтивий і неввічливий.
Ти його ховаєш
І мордуєш голодом,
Та, як він бажає,
Спробуй не дозволити!


Дмитро ЛАЗУТКІН

ОСОБЛИВОСТІ КОНТРАЦЕПЦІЇ

вже виросло і добре що виросло
у цій країні покоління дівчат
які кажуть: я не буду без презервативу
або так, або ніяк розумієш

ну звичайно
я теж за здоровий образ життя
здорову націю
інтелектуалів у парламенті
мутантів на площах
боксерів на телебаченні
я теж не буду без презервативу

це правильно
та чомусь все рідше доводиться чути:
я не буду без кохання
не ображайся
але я не буду без кохання
або так, або ніяк розумієш...

 

Недавно згадав вірш Віктора Неборака - Кава

Натхнення - це бармен - до ваших послуг -
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух

турецьким ятаганом. Визнаю -
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!

Чоколядовий дух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, -
аж цукор переламує навпіл.
Я ж - думкою в районі Сінгапура -
своє обличчя виляпав на стіл.

 

Григорій ЧУБАЙ

СНІГ

Зодягнувшись у сни і недобрі повір'я
Про око людське відтанцьовуєм ми
В закономірних снігах на подвір'ї
Танок випадковостей сеї зими

І як в трубачів фанатичних музик
В часі гри проступають жили на лобі
Так яблунь гіляччя й гілляччя осик
Проступає крізь білість в незнаній подобі

Наростає мелодій розмірений біг
І бачу дарма готувавсь я ще з літа
Приручати сніги у години відлиг
І на них випадкові слова садовити

На верхів'ях акацій кущі омели
До небесного льоду примерзли зі споду
І в нетхненних заметах з хули та хвали
Розгубили свій дар і є царі зі сходу

Так пізно запізно назад повертати
Про око людське ось на се твоє
Підступають зі снігом вони до дитяти
А сніг розтає а сніг розтає

 

Юрій Липа
Зайди
Прийшли чужинці у село масними,
Прийшли, накрали й станули непишні, -
Щось дивного, незгідливого з ними
Було в цих білих хатах, цвіті вишні,
У цих тополях, що - немов сторожа,
У дивних жартах, що для них - подзвінням:
І молодиця, що всміхалась гожо,
Здавалось їм, закидала б камінням.
Вітали їх уклоном часом низьким
Селяни простодушні, балакучі,
А у провулочках - набитії обрізки,
І погляд темний, ненависти туча.
То не "ізба". Весела, чиста хата,
Здавалося, причаїлась і ждала.
І ждали теж вони... куль?.. гасла? чи кинджала?..
... І сонце їм світило, мов крізь грати...

 

Тарас Шевченко
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

 

Юрий Нестеренко.

Жизнь есть борьба, обреченная на поражение:
С обществом, с телом, с природой, с абсурдом реальности -
Вроде бы нонсенс. Бессмысленное напряжение
Сил. Исполнение некой ненужной формальности.

Слишком упрямы различные факты и фактики!
Строишь ли здания или слагаешь элегии,
Если мы где-нибудь как-то и выиграем в тактике,
То все равно ведь потом проиграем в стратегии.

Все результаты - ничто с точки зрения вечности,
Все, что создашь, поглотят энтропия и трение.
Жизнь изначально бессмысленна в силу конечности,
Сгинет не только творец, но, увы, и творение.

Что же нам делать и где же искать утешения?
В общем-то негде. Лишь только одно и поведаю:
В поезде даже за восемь секунд до крушения
Можно еще наслаждаться приятной беседою.

 

Ліна Костенко
Пишіть листи і надсилайте вчасно...

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.


Ліна Костенко
Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Дуже оцей вірш Ліни Костенко люблю:
Не живемо, а вибачаємось.
Хтось завжди зазирає у вікно.
Хтось потайки обнишпорює душу.
Хтось на людей нацьковує юрму.
Я все щось мушу, мушу, мушу!
А, власне, що я винна і кому?!

 

Юрий Нестеренко

Ни к чему волочить непосильную кладь,
Ибо формула счастья проста:
Ни о чем не жалеть, ничего не желать,
Твердо помнить, что все суета.
Из надежд и крушений сплетается плеть,
Но забудь о надеждах, забудь:
Ничего не желать, ни о чем не жалеть -
Вот решение, выход и путь.
Не живи ни вчерашним, ни завтрашним днем -
Лишь сегодняшний только и есть.
Ну а он - пролетит, и не думай о нем,
Не заслужена им эта честь.
Ни бесстыдство властей, ни измена друзей
Не причина для бурных страстей.
Ничего не желай, ни о чем не жалей,
Абстрагируйся от новостей.
Пусть тупая толпа поднимает свой лай,
Ветер пепел приносит с полей,
Несмотря ни на что, ничего не желай,
Все равно, ни о чем не жалей.
Словно Будда, взирай из нирваны своей
На грызню человеческих стай,
Ни о чем, ни о ком никогда не жалей,
Ничего никогда не желай.
И тогда над тобою не властна беда,
И тебя не смутить палачом...
Ничего. Ни о чем. Ни о ком. Никогда.
Никогда. Ни о ком. Ни о чем.

ЗІ.Якби то було так легко....

 

Георгий Фрумкер

Ах, если б жизнь по-новому начать -
Каких ошибок мы б не совершили,
И с тем бы, с кем не надо, не дружили,
Молчали бы, где нужно промолчать.

Учились бы не там, и вышли б в знать.
С другими бы, наверно, изменяли,
Мужей и жен бы на иных сменяли…
Ах, если б всё могли заране знать.

Не так бы воспитали б мы детей,
Которые не с нами бы зачались.
А может быть, куда-нибудь умчались,
Или прожили просто, без затей.

И наша жизнь бы не была пуста,
Не преступили б, где не надо, кромку,
А может, подстелили бы соломку,
И на другие падали б места.

Совсем не там бы проявляли прыть,
Но четко уяснив себе однажды,
Что в ту же воду не вступить нам дважды,
Мы продолжаем по теченью плыть.

И нас несет неспешная вода,
Несет туда, куда ведет теченье,
И создается даже впечатленье,
Что мы хотели именно туда…

Да, мир иллюзий нам необходим.
Плывем красиво кролем или брассом…
Каким бы ни был в плаваньи ты ассом -
Мы тонем стилем все-таки одним.

---------- Додано в 08:48 ---------- Попередній допис був написаний в 08:47 ----------

Мы живём в окружении строгом
И поступкам всегда есть свидетели..
За грехи - наказуемы Богом.
Человечеством - за добродетели.

***

Ах, как мы жизнь свою ломаем,
Судьбу убогую влача.
И часто худшего не знаем
Мы ни врага, ни палача,
Чем сам себе. И врем себе мы
Гораздо чаще, чем другим.
Сперва придумываем схемы,
Потом себя под них кроим.
И платим жизнью, не деньгами.
Куда б судьба ни завела,
Но лик врага всегда пред нами,
Поскольку всюду зеркала.