Поезія та проза

Нажаль поняття не маю хто автор(Вконтакті нарила)

Життя - це посмішка уранці,
Це фотографія у рамці,
Життя - це посмішка крізь сльози,
Життя - це сонце і морози!
Життя - це квіти навесні,
Життя - це жарти і пісні.
Життя - це кайф, як не крути,
Його нам варто перейти!
Життя - це щастя, що навколо,
Це біль, що серце всім колола.
Життя - це вулиці, це люди,
Життя -природа, що усюди.
Життя - це віддане кохання,
Життя - це мрія, сни, зізнання.
Життя - любити до останку,
А не любити до світанку!
Життя - це бачити себе
В очах, що люблять лиш тебе!
Життя - це інколи образи,
Життя - обірвані всі фрази!
Життя - це ревнощі, сумління,
Життя - це страх, це рух,горіння...
Життя -це все ж таки й страждання..
Але і дружба, це палання!
Життя - це погляд несміливий,
Це погляд ніжний і звабливий!
Життя - прогулянки до ранку,
Життя - це поцілунок зранку!
Життя - це сонечко зимою,
Трава покритая росою.
Життя - холодні грози літом,
Життя - це бути з цілим світом!
Життя - це страх перебороти,
Це щось зробити, як всі проти!
Життя - побути десь самому,
Життя - поспати не удома!
Життя - побути в небезпеці,
Життя - це вижити у спеці...
Життя - це плавати вночі,
Життя - згубити десь ключі!
Життя - кричати досхочу,
Життя - зізнатись "так. брешу!"
Життя - протанцювати ніч,
Здолати будь-що пліч-о-пліч!
Життя - це когось врятувати,
Життя - комусь коханим стати!
Життя - залізти на гору,
Життя - злітати на зорю!
Життя - побитися із кимось,
Щоб серце швидше все ж забилось!
Життя - це сильно полюбити,
Життя - це згодом розлюбити!
Життя - це просто заблудитись...
Це на коліна опуститись!
Життя - гуляти під дощем,
Бути з заплаканим лицем.
Життя - в собі знайти все ж сили,
Щоб просто жити...мати крила!
Життя - це полюбити те,
Що ненавидів більш за все!!!
Життя - пробачити образи,
Не згадувати більш ті фрази!
Життя - це витерпіти біль,
Не сипати на рану сіль...
Життя - це полюбити все,
І захід сонця, і себе)))

Мені,наприклад,сподобалось

---------- Додано в 16:36 ---------- Попередній допис був написаний в 16:24 ----------

А ще ось це дуже люблю перечитувати:
ТВОЇ ЛИСТИ ЗАВЖДИ ПАХНУТЬ ЗІВ"ЯЛИМИ ТРОЯНДАМИ
Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.ХІ 1900.
Леся Українка

 

ДОЛЯ(Т.Г.ШЕВЧЕНКО)
.......
"Учися,серденько,колись
З нас будуть люде",-ти сказала.
А я й послухав,і учивсь,
І вивчився.А ти збрехала.
Які з нас люде?Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли;у нас нема
Зерна неправди за собою
Ходімо ж,доленько моя!
Мій друже вбогий,нелукавий!
Ходімо дальше,дальше слава,
А слава-заповідь моя.

 

Присвячується
вчителю Ярославу Гомзі,
політв’язню, одному з засновників
Гельсінської групи на Донеччині.

Історично та генетично українці ввічливі люди. Стародавній наш славнозвісний князь Святослав (яке чудове ім’я) звертався до супротивників, попереджуючи: ”Іду на Ви!“
Традицію звертатися на “Ви” зберегли княжі спадкоємці – запорожці. Більше того, у листі, наприклад, до свого ворога турецького султана крім звернення на “Ви” вони пропонували вжити поцілунки. Ось ті делікатні рядки з того відомого листа: “А день такий у нас, як і у Вас, поцілуй за те ось куди нас”. Яких лицарів! (пам’ятаєте картину Рєпіна?) знищила імператриця-повія.

Але ж, “ще не вмерла” (і не вмре!) природна доброзичливість українців. У своєму гімні вони ворогів ласкаво називають вороженьками, порівнюючи їх не з якимось брудом, а з росою. На весь світ сьогодні впевнено лунають приємні, як на мене, слова: “Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці”.

А як зворушливо (навіть волосся дибом ставало) брало за душу звернення галичан, захисників свого краю до різноманітних загарбників: “Прошу, пане, до гілляки”(гілку “прикрашав” зашморг). Зверніть увагу, яка подвійна європейська ввічливість: “Прошу”, “ Пане ”.

Хіба можна порівняти ті “підвищуючи” слова рядових вояків з принизливою пропозицією підполковника – нікчеми до поважних білобородих кавказьких аксакалів: “Будєм мочіть в сортірах”.

О, князю Олександре, (той що Невський), чи знав ти для кого відвойовував ті далекі від Київа землі і що на них виросте?..

О, князю наш, Ярославе Мудрий, дякуємо тобі за мову нашу солов’їну, котра захищає онуків твоїх.

Страшніший матоязичний бруд не перетіка в українську мову і, дякуючи Богові, не перекладається.

Це як диво якесь! Ну, наприклад, розповсюджений зараз російський б…лін, перекладається українською як… млинець.

Пригадується Молитва до Мови талановитою україночки К.Мотрич: “Прости їх… звироднілих нащадків козацького роду, які повірили…, що ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси… Прости!... Забуяй віщим і вічним Словом від лісів до моря, від гір – до степів! Освяти від мороку душі і освіти свято руську землю…”

Просвітянин Роберт Стешенко
Березень 2006р.
Донецьк

 

Откровенностью...

Вячеслав Кирсанов


Откровенностью своей грешим порою –
Может быть, вдруг выслушают нас.
Перемешиваем радости с тоскою…
Первый свой… да и последний час…

Высказаться хочется… излиться…
Боль…
Она понятна и близка
Каждому, кто смел в неё забиться,
Ощущая холод у виска…

Откровенностью… как будто по осколкам…
Режем кожу наших светлых душ.
Разлетелись под ногами громко… звонко…
Притаились под ледком замёрзших луж.

Слышишь, как дрожит негромкий голос?
Просто наступила тишина.
Клавиши из чёрно-белых полос…
Ты сегодня слушаешь одна…
Откровенность… эту откровенность…
Медленный… наивный монолог…

Но, открыв глаза, лишь вижу снежность.
Белый снег… И я один… Продрог…

Обманулся. Нет тебя.
И всё живое
В сердце вдруг застыло в этот миг.

Откровенностью своей грешу порою…
Но никто не слышит…
Я привык…

***

Неведомая сила поджимает к одиночеству.
Душа не внемлет ласке, пониманью, доброте…
Изъеденные нервы оторвать от тела хочется
И выскоблить до края пустоты волненья все.

Завистливые взгляды,
что ж в меня вы всё так тычетесь?
Нашли бы вы мишень себя поярче, помодней.
Уставились, как будто бы подам вам божьей милости.
И сами не заметили, как выжран до костей
Я стал…
Всё опостылело - события, стремления…
А раньше благородно мог объять ведь целый мир…
Как ненавижу это «раньше» - то безликое сравнение!
Да, был я человечней, а сегодня стал другим.

Колючий, злой и замкнутый, уставший от участия.
И степень безразличия побила свой рекорд.
И плакать-то не плачется.
Подохнуть в одночасие
Хотелось бы паскудно так…
Да не пускает Бог.

 

Вячеслав Кирсанов

Лишь вороньё одно летает
Над тихой памятью моей,
Да с клёнов листья опадают,
Будто сердца моих друзей…

Любовь… Иллюзия на страхах.
И главный страх – быть одному.
Я слишком много сердцем плакал,
Чтоб и теперь пустить слезу…

На всё – лишь горькая усмешка,
Спокойствие всех пылких чувств.
И неподвластна мыслям спешка,
Когда диагноз ставит грусть.

Немногословным человеком
Слывусь среди всех прочих лиц.
И заунывным став поэтом,
Лишь тешу правильность страниц…

Заветный почерк стал не нужным,
Знакомый голос – не родным,
А глаз любимая окружность
РасплЫлась как осенний дым…

Лишь вороньё одно летает,
И разрывает слух их крик.
И незаметно годы тают,
До смерти оставляя миг.

***

Стена


Не дай Бог зациклить кого-то на собственной боли…

Пусть мир живёт, пусть он радуется!
Не обращайте внимания, прошу вас…

Пусть всё будет хорошо, пусть все будут счастливы!
Ну, не все… Но большинство!

Не хочу никого расстраивать.
Если вас что-то огорчит – отведите взгляд, отойдите в сторону…
Не проникайтесь всем этим!

Простите меня…
Простите за то, что не могу быть с вами также весел, беззаботен, лёгок…
Но я от души желаю вам этого!

Не прикасайтесь ко мне!
Я заразен, я прокажён – Я НЕСЧАСТЕН…
Я не хочу, чтобы вам передалась хоть частица того, что не даёт покоя мне.

Живите! Дышите! Любите! Радуйтесь этой жизни!

Я возвожу стену. Я хочу стать невидимым.

Я не желаю больше никого огорчать.
Я не стою ни единой вашей слезы. Слезы сострадания.
Это слишком большая роскошь.
Вы не должны…
Мне нечем вам отдавать…

Мне ничего не нужно, поймите…
Лишь бы вам… лишь бы у вас всё было хорошо!

Пока вы не здесь… пока вы по ту сторону пропасти и за вашей спиной – ЖИЗНЬ!
Оставайтесь там, это будет благоразумнее.

Здесь же – другая жизнь. Другая…
И здесь, как ни странно, тоже живут…
Выживают…

Я возвожу стену. Я становлюсь невидимым…

 

Все в мире сдвоено, взгляни:
Добро и зло, жара и стужа,
Она и он, вода и суша -
Двоится все, куда ни ткни...
Две половины у луны,
Два голубых у девы ока...
И только сердце одиноко
Гнездится с левой стороны.

 

***
Якби з ким сісти хліба з"їсти,
Промовить слово,то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба!Нема з ким.Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або...Ні.Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині.Пшениця,жито
На добрім сіялись лану,,
А люде так собі пожнуть
І скажуть:"Десь його убито,
Сердешного,на чужині..."
О горе,горенько мені!
(Тарас Григорович Шевченко)

***
І день іде,і ніч іде.
І,голову схопивши в руки,
Дивуєшся,чому не йде
Апостол правди і науки?
(Тарас Григорович Шевченко)

 

Вірші сусідської дівчинки...16 років...
Пройняло...

Христина Єлісєєва

А ти, замучена, ідеш

Присвячено всім жінкам, які, за словами Лесі Українки, «несли життя своє, мов кару»


А ти, замучена, ідеш,
І важко робиш крок за кроком,
І на плечах своїх несеш
Історію. Як рік за роком
Тебе проймала пустота,
Окутуючи чорним шарфом,ї
І ти, налякана, одна
Побита її злісним шармом,
Спускала очі до землі,
Зроняла лиш одне зітхання,
І знов, захоплена, в вогні,
Звершала нові поривання.
Лиш тихий шепіт: все дарма
Сильніший за твої поразки,
І за падіння. Це війна:
Стоїть реальність – проти казки.
І так повільно кров текла
Сірим асфальтом між будинки
Пуста байдужість співчуття
З дитинства вирвала картинки.
Чому? За що? – твоє життя
Це тільки біль, що в кожний ранок
Пускала стріли. Забуття
Холодне світло наостанок.
І ти, замучена, ідеш,
В прелюдіях пустого раю
Ідеш у вічність. Щастя ждеш,
Воно ж сказало: обіцяю….

***

Коли горить театр - спадають маски,
І чорний дим окутує костюми
Стираючи з облич дешеві краски.
І крик реальності заглушує ноктюрни.

Спотворений сценарій. День на грані.
В життя вливаються тверді удари правди.
Строкаті ролі зламані в проваллі
Лежать на дні. Лежать, немов примари.

І біль, і крик німий зчорнілим сумом,
Як порох, тихо сиплеться в долоні.
Навколо співчуття порожнім кругом
Дарує погляди – байдужі і холодні…

Крізь ніч летить у вічність срібний попіл.
Забута гра. Приречені загадки
Лежать фарбовані у темно-білий колір,
І шепче радість свої зморені колядки.

Коли горить театр – все направду.
А хрест стоїть мовчанням незворушним.
І креслить горе нову стислу карту
Кинджалом сили – чистим і болючим.

 

Вячеслав Кирсанов

Как странно, что так быстро привыкаю
К тому, что называю невозможным,
К тому, что догорело днём вчерашним
И вырвало с корнями столько сил…
Как страшно, что навеки я теряю
То настоящее, что стало блёклым прошлым,
Недавно лишь казавшееся важным…
Я мог бы всё забыть, но не забыл.

Плещусь как океан меж островами.
Они же - меня кАмнями сдавили.
Я бьюсь об их слепую невозможность
И снова отступаю наугад.
И сломаны все мачты с парусами,
И ветры корабли все потопили,
А я, забыв, что значит осторожность,
Сказал себе: «Я не вернусь назад…»

Ужасно, что так быстро привыкаю
К чудовищному переплёту судеб.
Сплетение почти что роковое…
И всё-таки - я снова наплаву.
В кого-то я надежду вновь вселяю,
А с кем-то меня в будущем не будет…
Но что-то остаётся и живое,
Что не отдать навеки никому…

 

Стефанович Олекса :: НАД ХРИСТОМ

Колишу свою дитину
І співаю їй.
Люляй, люляй, любий сину,
Поки ти ще мій.

Сон-ява мені віщує,
Вітер вість несе.—
Мати бачить, мати чує,
Мати знає все.

Скоро підеш межи люди,
Щоб служити їм.
Шана й дяка тобі буде
На шляху твоїм.

На чолі твоїм корона
І жезло в руці.
В ризах, сину, ти червоних,
Ввесь ти в багреці.

Без упину ллється слава
На мою зорю —
І гримить в народніх лавах:
«Радуйся, царю!»

І, на гору тебе, світе,
Попровадить путь.
Поведуть туди, а звідти
На руках знесуть.

Колишу свою дитину
І співаю їй.
Люляй, люляй, любий сину,
Поки ти ще мій.

Прага, 1940

 

Ліна Костенко

Райська елегія

Зажурилася Єва,
і Адам заклопотаний ходить,
і посивілі хмари висмикує Бог з бороди.
Щось у цьому раю вже нічого не родить,
Вже нічого не родить,
тільки родять запретні плоди.
Бог трясе кулаками:
та що це настало за врем’я?!
Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно!
Єва сушить узвар, Єва робить із них варення,
Засипає у бутлі, і вже шумує вино!
Бог їй каже:
— о жінко! Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,
Бо із того варіння не буде тобі добра.
А вона йому каже:
— На те ж воно, Господи, й літо,
Щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?
Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,
а цензура вже є, і є заборонений плід!
Бог тоді до Адама:
— Ти приборкай свою половину,
Бо ж, анахтемська віра, отак розпустилася, ич!
— Я б їй, Боже, зварив незапретну якусь картоплину,
так збутвіло ж усе. І не родить в раю ані гич.
І підкрався тоді
до Адама Змій-Іскуситель,
підтягнув портупею та й муркоче ласо, мов кіт:
— Тут же є гнилички, тебе ж хоче спасти Спаситель.
Ну зірви, ну скуштуй хоч один незапретний плід!
Безпринципний Адам,
хоч боявся божої довбні,
А сказав, потонувши по самі вуха в гріху:
— Коли ж, Боже, плоди незапретні — такі невоздобні,
і червиві такі, що тільки й сказати: тьху!
— Так за те ж, що ви їли
плоди запретного древа,
Покараю вас тяжко і безсмертія вам не дам!
Чимчикує із раю репресована Єва...
І трюхикає вслід «поражонний в правах» Адам...

 

Я — смуток

Я — смуток,
я…
ой, перепрошую,
що це зі мною?
Спіткнувся об чорнобривець,
що вибіг мені назустріч
навіщось з обіймами;
зачепився за усмішку яблука,
що кивнуло мені “Добридень!”;
посковзнувся на рушникові,
що під ноги ліг мені листяно,
і…
Невже мене вже немає?
Ох!

Марина Павленко

Кукла

Я, как сломанная кукла.
В грудь забыли
Вставить сердце
И оставили ненужной
В сумрачном углу.
Я, как сломанная кукла,
Только слышу, мне под утро
Тихо сон шепнул:
"Спи, родная, долго-долго.
Годы пролетят,
А когда проснешься,
Люди снова захотят
Взять на руки,
Убаюкать, просто поиграть,
И забьется твое сердце..."
Только страшно ждать.

Ніка Турбіна

Я — кульбаба.
В траві.
На голівці в дівчати.
На асфальті — розтоптана.
В кожній квітці моїй —
парашутик надії.
Скільки ж їх ще
не розкриється!..
Я — гусачок.
Сьогодні
щось про бульйон та котлети
господиня казала.
Мені ж опісля зими
хоч би чогось
зелененького.

Марина Павленко


Я -полынь-трава

Я - полынь-трава,
Горечь на губах,
Горечь на словах,
Я - полынь-трава...
И над степью стон.
Ветром окружён
Тонок стебелёк,
Переломлен он...
Болью рождена
Горькая слеза.
В землю упадёт -
Я - полынь-трава...

Ника Турбина

 

ПОПЕРЕДЖЕННЯ: Якщо і цього разу суварий пан модератор у моїй розповіді про український літературний сайт угледить "рекламу" я буду змушений запровадити санкції - забути сюди дорогу.

Вчителям української мови і літратури, учням загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних училищ

АНОТАЦІЯ ДО САЙТУ "ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ”
:cesored:
* *
Сторінки сайту "Література рідного краю" пропонуються широкому колу шанувальників художнього слова: учням, студентам, вчителям шкіл та проф.-техучилищ, викладачам вузів і вам тим, хто любить літературу і свій шахтарський край.

Тематична спрямованість сайту зорієнтована на реалізацію вимог “Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами викладання .Українська література“ Міністерстваі освіти України.

На сайті представлені твори українських письменників, які народились у нашому краї (Донеччина і Луганщина), жили* і живуть тут. У своєму художньому слові вони відтворили минуле Донбасу, красу його* непишної природи, людей рідної землі, давню і нову історію.

На сторінках сайту "Літератури рідного краю" ви знайдете біографічні нариси та аналіз творчості письманників М.Петренка, М.Чернявського, Б.Грінченка, С.Черкасенка, М.Шаповала (Сріблянського), В.Сосюри, Г.Баглюка, С.Божка, М.Руденка, І.Світличного, О.Тихого, І.Дзюби, В.Стуса, Л.Талалая, В.Голобородька, творчість письменників у діаспорі, які народились і жили на Донеччині: В.Гайворонського (США), В.Біляїва (США), Е.Андієвської (Німеччина), Л.Лимана та ін.

Сучасне літературне життя представлене творами письменників Донеччини: П.Байдебури, Г.Кривди, П.Бондарчука, В.Пеунова,С.Жуковського, І.Білого, В.Логачова, А.Мироненка, А.Загнітка; Луганщини: М.Чернявського, І.Низового, О.Неживого та ін.
Роздуми про літературне життя на Донбасі діляться сучасні критики, письменники, літературознавці, педагоги, краєзнавці І.Дзюба, В.Оліфіренко, В. Просалова 0.Неживий, С.Оліфіренко, П.Бондарчук, В.Терещенко та ін:

Відведено на сайті і сторінку для вчителя, на якій висвітлюється досвід вивчення літератури рідного краю на уроках літератури, планування уроків ЛРК та їхнє забезпечення сучасними навчальними технологіями.

На сайті розташовані твори учасників літературного конкурсу учнів-старшокласники і студентів на честь Володимира Сосюри (2003 р.).
На сторінках сайту проводяться інтернет-конференції з проблем ви-вчення і пропаганди літератури рідного краю.

Сайт постійно поповнюється творами талановитих письменників-земляків, де б вони не жили у світі.

Зміст сайту та його дизайн схвалені для використання у навчальному процесі загально-освітніх шкіл на спільному засіданні ректорату До-нецького облІУВ та редколегії журналу “Донбас“ у 1988 році.

Сайт наповнений літературним матеріалом із навчальних посібників Оліфіренка В.В., затверджених Міністерством освіти:

Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавстваю- До-нецьк: Журнал “Донбас“.1999.-193 с.

Уроки правди і добра.Джерела літератури рідного краю.-Донецьк: Журнал “Донбас“,1995 р.-167 с.

Барвінок Донбасу.2 кл.Читанка з народознавства і літератури рідного краю.-Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 2000. -57 с.

Барвінок Донбасу.3 кл.Читанка з народознавства і літератури рідного краю.-Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 2000. -56 с.

Уроки правди* і добра.Нескорене слово. Поезія та проза.-Донецьк:Донбасс, 2001 р.- 290 с.

Інтернет на уроках української літератури.Посібник-довідник для вчителів та учнів 9-12 класів.- К.: Грамота, 2007 року.-2006 с.

РЕДАКТОР САЙТУ В. В. Оліфіренко, кандидат педагогічних наук, доцент Донецького Національного університету, літературний критик, член Національної Спілки письменників України.

 

Примерно полгода тому смотрел-слушал по С-Петербургскому ТВ (100) дискуссию о русском языке в Украине. Тон задавали "товарищи-украинцы": украинскими националистами русский язык в Украине искореняется-губится. Неизгладимо удручающее впечатление своим невежеством, украинофобством призвели две учительницы из города Харькова.
Вывод однозначен: спасать надо детей от таких учителей!

---------- Додано в 11:35 ---------- Попередній допис був написаний в 11:31 ----------

Драй-Хмара Михайло :: ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ

Прощайте, Товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди -
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров...
Прощайте, скомпії, береки:
побачимось не скоро знов.

Минуть роки, і кров зашерхне,
і висихне Збруч, мутна ріка -
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.

1923. ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, с. 21.

 

Ліна Костенко
СКІФСЬКА БАБА

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,— може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.

---------- Додано в 03:08 ---------- Попередній допис був написаний в 02:29 ----------


Григорій Чубай
ПІСЛЯ КІНО
Михайлові Саченку — режисеру і поету

Сьогодні ввечері на останній сеанс
у кінотеатр «Дніпро»
прийшло 27 Василів, Степанів, Микол та Іванів,
а вийшло з кіно — 27 д'Артаньянів.
Вони погрозливо виблискували очима
і фехтували шпагами.
Прямо од виходу стрибали в сідла
і мчали кудись на прудконогих застояних конях.
(То вам тільки здалося,
що вони ще довго стояли в черзі на таксі!).
Потім вони по канату
проникали в дуже високу вежу старезного замку.
(То вам тільки здалось,
що вони підіймались по сходах
нового багатоквартирного будинку).
А потім вони обіймали своїх коханих
і міцно цілували їх у малинові вуста.
(І то вам тільки здалось,
що вони несміло тримали дівчаток за руку).
Над століттям двадцятим ніч летіла,
і світло летіло від далеких зірок,
які погасли ще в середньовіччі.
Вгасали шпаги і погляди,
кожен поволі ставав самим собою.
Від неонових ліхтарів відв'язалися білі коні
і поскакали в минуле.

 

Григорій ЧУБАЙ

О хто ти о хто
Що вже маєш похмурого мужа
О хто ти о хто
Що вже маєш багато дітей

Віддалась йому вперше
У високій траві
Серед білого дня
На забутому цвинтарі

Хто ж поверне тепер
Білі сніги до берега
Хто прокаже ім'я
Для найтоншого світла
Що так запізнилося

Вже прудко ніхто не біжить від сосни до сосни
На вологім піску ніхто не танцює екстазно вдосвіта
Бачу в дзеркалі срібні телеграми хмар, що ніким не підписані
Бо для найтоншого світла як не шукай не віднайдеш ім'я

Воно з-за безлюдних горбів виринає і летить як стріла
На тіло незаймане
О хто ти о хто
Хто ти є

*****

Дмитро Павличко
Львівський дощ

На сірий камінь — сірий дощ,
І вже блищать дзеркала площ,
І вже себе в дзеркалах тих
Очима вікон золотих
Побачили чепуруни —
Будинки львівські; вже вони
Почули, як бринить озон
І грає ринва-саксофон.

І кожен з них — неначе зух,
Свій дах — неначе капелюх —
Насунув до саміських брів,
Щоб він у танці не злетів,
А танець буде, от ще мить —
І все у колі зашумить,

Підуть будинки аркана,
Спотіє, як плече, стіна,
В пасі залізний трісне шов
Під стук гранітних підошов.
А там, із замкових узбіч,
Іде у центр смаглявка-ніч,
І грім за нею аж реве
І парасолю неба рве.

 

Життя іде і все без коректур(Ліна Костенко)

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 

Один із моїх найулюбленіших віршів

 

Ви вчора вгадували мої музичні смаки,а я сьогодні Ваші смакм у поезії.
Я ще цей люблю:

Страшні слова, коли вони мовчать - Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

 

Вам це вдається дуже добре, люблю вірші Ліни Костенко
А ще люблю вірші оцього

Дмитро Павличко
Говерла
Як тяжко жити, знаючи, що вже
Ти на Говерлі був, - і більш ніколи
Не будеш там. Змирись, моя душе,
Не проклинай ці низові околи.

Прощайся з небом і додому сходь,
Там хліб росте й горять на людях шати,
І видно - так розпорядивсь Господь,
Щоб рай і пекло там перемішати.

Іди в глибини рідної землі,
Де сходяться безсмертні і померлі,
Там хтось помітить на твоїм чолі
Знак, що колись була ти на Говерлі.

І ось цього

Грицько Чубай
Скрипучі двері пам'яті причинено


Скрипучі двері пам'яті причинено

і згадкам всім підрубано крило.

Біління снігу - п'яне і причинне

тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,

де вже давно не бігає вода,

скорботна пам'ять пам'яті зависла,

згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне

свою барвисту сутність обмина,

у ньому пам'ять білої ворони

і сніг, і наші білі імена.