Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

Між свіжим і пожовклим “я”
Сплелись повіками кордони...
Плювали, цілячись в ім’я,
Тернові й лаврові корони...
Просохла скошена трава...
Стерня гріхів сколола ноги
І поки пріла голова
Новий господар зніс пороги...
На дні зіниць гнили сонця
Шпиталем зношених фантазій...
Cльозились втомлені серця
Ковтками втрачених оказій...
Жили між зморшками чола
Думки, озброєні чеканням,
На провокації із дна
Відповідаючи мовчанням...
Земна покута без луски
Шептала згорблені молитви,
Стинала сиві волоски,
Вела по шиї лезом бритви...
І снились сни. Вони гули
Локомотивами, лиш часом
Сопіли чайничком малим...
І стрих тоді ставав парнасом.

 

Відповідь: Поезія та проза

Борис Олійник
НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ

- Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! –
Сказав учитель історії
Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це читати.

Так... «Краще померти стоячи...»
Сказано мужньо і строго.
…А в них були перебиті
Ноги.

Вони піднялись на колінах –
І впало вороння крепом.
...Ой зросла у полі червона калина,
А над нею - синє небо...
Це я не вам, діти.

Я просто думаю, діти,
Що можна і на колінах
Померти краще, ніж стоячи жити.

...Діти,
Читайте історію.

 

Відповідь: Поезія та проза

Оксана Забужко
ГОЛОСОМ ВІСІМДЕСЯТИХ

Ти відчуєш не зразу —
відчуєш, коли вже — по літі
(Зачиняються літні кав'ярні, і столики знято з терас):
Із двадцятого віку, немов із м'яча,
вже зі свистом виходить повітря;
Набрякає нечутно наступний —
уже не для нас,
не про нас.
Не для нас, не про нас...
Те, що наше, коротке, як видих:
Ще хвилина — і вже
в сполотнілих заклякне снігах
Твоє місто, туристам
розпродане на краєвиди,
На квартали і сквери,
де твоя не ступала нога.
Хто тоді позбира
голоси наші тьмяні і хворі —
Воскресити на звук наше місто на теплих горбах, —
Коли навстіж стоять небеса, де віками стояли собори, —
І байдужа, як їх об'єктиви, проходить туристів юрба?..
......................................................
О жорстоке століття, закроєне з воєн і боєнь!
Не встигаєм забути усе, що до нас відбуло,
Як на голови нам пада з неба який-небудь «Боїнґ»,
Підломивши під себе обвисле криваве крило.
О смертельний наш вік!
Хто, як юністю, ним перехворів,
Той довіку вчуватиме руку його на плечі.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Терещук
Росіяни у Львові вигулюють псів.
Вони – їх єдина худоба.
“Собака – друг человека,” – кажуть вони
І навчають псів рідної мови:

“Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда.
“Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город. Давай здесь останємся!” Ми і осталісь…”

Росія, у хустці і святочній ватянці,
Дарма чекала на них в Костромі.
У помешканнях,
Де за вбитими газдами сохли квіти,
Вони вдихали запах чужих простирадл,
Міряли квітчасті сукні,
Кахельні п”єци розпалювали Шевченком.
На околицях ще стріляли.

“Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют.
Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна. Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу? Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі. Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!..”

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Я здибую їх вечорами,
Старих і задиханих,
Коли повертаюсь з роботи.
Пси волочать їх життям,
Як пробиті
Повітряні кульки.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Стус

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Стус

Навколо мене смертна смуга
Ніщо не ближче,ні на крок...
І жодного немає друга
І,тільки дика ця зав"юга
Колимських,тьмяних заволок.
О,самото,о загородо
Малих,прелютих шпичаків
Куди ведеш мене,мій роде
Мій без"язикий,з правіків?

 

Відповідь: Поезія та проза

Что любят единожды — бредни,
Внимательней в судьбы всмотрись.
От первой любви до последней
У каждого целая жизнь.

И, может быть, молодость — плата
За эту последнюю треть:
За алые краски заката,
Которым недолго гореть...

Юлия Друнина.
Мир до невозможности запутан.
Стихотворения и поэмы.
Сер.: Поэтическая Россия.
Москва: Русская книга, 1997.

 

Відповідь: Поезія та проза

Китайская акварель

стихи Н.Гумилева

И вот мне приснилось, что сердце мое не болит,
Оно - колокольчик фарфоровый в желтом Китае.
На пагоде пестрой висит и приветно звенит,
В эмалевом небе дразня журавлиные стаи...

А кроткая девушка в платье из желтых шелков,
Где золотом вышиты осы, цветы и драконы,
С поджатыми ножками смотрит без мысли, без слов,
Внимательно слушает легкие, легкие звоны.

Зы посвящается тем, кто далеко от дома

 

Відповідь: Поезія та проза

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

 

Відповідь: Поезія та проза

Можна

Можна вірить другові чи милій,
Марить на яву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать - можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати,
Ті, що не палають, не горять.

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись омирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого не можна.

 

Відповідь: Поезія та проза

Леонiд Терехович

Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить -
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, -
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

Коли помру - це буде скоро, -
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, -
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, -
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.

Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на вартi,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки -
в нелюдських умовах зостатись людьми.

 

Відповідь: Поезія та проза

Навіяно суперечками з деякими опонентами.

У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду коли ними ходити) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях.
Але ви цього не бачите…
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову.
У моїй стороні… але ви цього не чуєте.
У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні…
Ірина Вільде

 

Відповідь: Поезія та проза

Одна з моїх улюблених письменниць... Давно чукаю в Інтернеті її "Окрушини" - і не можу знайти.

 

Відповідь: Поезія та проза

Я теж...Тільки перелік творів і вікіпедія.

 

Відповідь: Поезія та проза

ПОСЛЕДНИЙ ТОСТ

Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью,—
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.

А. Ахматова
1934

 

Відповідь: Поезія та проза

Не пей вина, Гертруда


Не пей вина, Гертруда;
Пьянство не красит дам.
Нажрешься в хлам - и станет противно
Соратникам и друзьям.
Держись сильней за якорь -
Якорь не подведет;
А ежели поймешь, что самсара - нирвана,
То всяка печаль пройдет.

Пускай проходят века;
По небу едет река
И всем, кто откроет глаза,
Из лодочки машет рука;
Пускай на сердце разброд,
Но всем, кто хочет и ждет,
Достаточно бросить играть -
И сердце с улыбкой споет:

Не пей вина, Гертруда,
Пьянство не красит дам.
Напьешься в хлам - и станет противно
Соратникам и друзьям.
Держись сильней за якорь -
Якорь не подведет;
А если поймешь, что самсара - нирвана,
То всяка печаль пройдет


_________
русская народная

 

Відповідь: Поезія та проза

Натяк зрозуміла

 

Відповідь: Поезія та проза

Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
А час – це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання –
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі,–
Дивися: Час , великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.

 

Відповідь: Поезія та проза

Микола Луків

Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно — до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.

Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік — одна жагуча мить,
Я б так хотів, щоб ти була щаслива!

Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами.



Не повертайтесь на круги своя,
Нічого це, крім болю, не приносить.
Але душа не вірила, і я
Таки поїхав. І для мене досить.

Я те містечко пішки обходив.
Я знав його, як власний досвід знають.
Звучав для мене голубий мотив
Далеких днів, які не забувають.

А потім я постукав у вікно,
І вийшла ти, і стала, і впізнала,
І налила у келихи вино,
І випили, і так мені сказала:

"Дарма ти їхав. І зайшов дарма.
Я вже не та. І не плекай ілюзій.
Що одійшло — того навік нема, —
Забудьмо все, розстаньмося, як друзі".

І я лишив невипите вино,
І ти на груди впала у риданні,
І довго-довго золоте вікно
Світилося за мною у тумані.

Ну от і все. Чудна душа моя
Утерла сльози і сказала: досить.
Не повертайтесь на круги своя,
Нічого це, крім болю, не приносить.

 

Відповідь: Поезія та проза

Хома Данилець

Твоя туга не перейде ніколи.
Змирись із цим. Долай свою межу.
Ти бачив світло ген на видноколі,
але у визначений час не досягнув
яскравого котрастного окружжя, —
по кісточки тобі — пухка земля,
по пояс — осока, що у калюжах
вишукує нестримного життя.
Іди — не йди: до чого примірятись,
яких нових бажати стильних шат?
Торкнись трави — і хвиля колисатись
піде до найвіддаленіших хат.
Зорі не буде. Зорі не проблиснуть.
Не розмахнеться крилами вітряк.
А вірші — що? Сторінками прокиснуть
там, де гуляє вітер-одинак.
І сподівання кануть в новий вимір,
у площину мурованих надій:
Пилок егоцентричний без упину
облазить, як шерстинки на хутрі;
сповзає по стеблинам осоковим
і зрошує затоптану межу.
Регоче дощ, що юнаком безмовним
я мріяв, що і час пережену.
Не перегнав. Не вишпортався з глини.
Кружальце світла — блим! — в іконостас.
Пилок осілий і запал дитинячий
притоптує незнаний конопас,
що випасає свої мрії — коней
на полі неприм'ятої трави.
Лети вперед! Десь там на видноколі
я бачив: світло сяє з борозди.