Поезія та проза

«…Я понимаю вас. Понимаю…вы так долго мучились…непонятно, как вы вообще жили. Вы устали и хотите отдохнуть любой ценой. Пусть даже вечным сном. Вы хотите отдохнуть от боли, от людей, от всего, что есть жизнь, потому что ваша жизнь – это сплошные атаки. Невозможно так давно и так долго страдать. Вы надорвались. В вас лопнула пружина. Я понимаю. Но…..Но ведь за вами близкие люди. И вы просто не имеете права…Вы меня слышите?»

Виктория Токарева
"Центровка"

 

БАЛЬМОНТ

Отчаянье истерзанной души,
В свидетели тебя я призываю,
Что я не спал в изнеженной тиши,
Что я не шел к заманчивому Раю.
Я светлого покоя не хотел,
Боясь забыть о тех, на ком проклятье,
Меня манил мучительный удел,
Меня влекли отверженные братья.
Не ангелы, а демоны со мной
Печальную дорогу совершили,
И дни мои в обители земной
Развеялись, как груда темной пыли.

 

Если ты он-лайн, тогда забудь меня
Если тебя нет, то не ищи меня
Если хотел писать, тогда сотри слова
Если не любил, то отпусти меня

Знаю, все пройдет, лишь только время дай
Знаю, не прейдешь, не унижай
Не давай надежд на то, что нет
Я забуду тебя, когда прейдет рассвет

Я сотру слова твои без радости
Ты уйдешь к другой, и нету сладости
Ты не муч меня ты отпусти меня
И на новости ты не гляди теперь

Не изменится то, чего ты ждал
Ты меня убил, а помнишь, как унижал
В грудь кинжал со спины запхал
И его потом просто обломал

В сердце он так и останется
Но оно еще сильное, но оно, увы, не остановится
И тебя оно изженет теперь,
И на все ключи оно захлопнет дверь!

 

... - От судьбы никому не уйти, - сказал он нетерпеливо.
- И никто не знает, когда она тебя настигнет. Какой смысл вести торг с временем? И что такое, в сущности, длинная жизнь? Длинное прошлое. Наше будущее каждый раз длится только до следующего вздоха. Никто не знает, что будет потом. Каждый из нас живет минутой. Все, что ждет нас после этой минуты, - только надежды и иллюзии.

Эрих Мария Ремарк
"Жизнь взаймы"

****
"...Вы знаете, конечно, что время - это слабый настой смерти. Нам постоянно, медленно подливают его, словно безвредное снадобье. Сначала он оживляет нас, и мы даже начинаем верить, что мы почти что бессмертны.
Но день за днем и капля за каплей - он становится все крепче и крепче и в конце концов превращается в едкую кислоту, которая мутит и разрушает нашу кровь.
И даже если бы мы захотели ценой оставшихся лет купить молодость, - мы не смогли бы сделать этого потому, что кислота времени изменила нас, а химические соединения уже не те, теперь уже требуется чудо..."

Эрих Мария Ремарк
"Ночь в Лиссабоне"

"...Равик смотрел в окно. О чем еще думать? У него уже почти ничего не осталось. Он жил, и этого было достаточно. Он жил в неустойчивую эпоху. К чему пытаться что-то строить, если вскоре все неминуемо рухнет? Уж лучше плыть по течению, не растрачивая сил, ведь они - единственное, что невозможно восстановить. Выстоять! Продержаться до тех пор, пока снова не появится цель. И чем меньше истратишь сил, тем лучше, - пусть они останутся про запас. В век, когда все рушится, вновь и вновь, с муравьиным упорством строить солидную жизнь? Он знал, сколько людей терпело крах на этом пути. Это было трогательно, героично, смешно... и бесполезно. Только подрывало силы. Невозможно удержать лавину, катящуюся с гор. И всякий, кто попытается это сделать, будет раздавлен ею. Лучше переждать, а потом откапывать заживо погребенных. В дальний поход бери легкую поклажу. При бегстве тоже..."

"...Раскаяние - самая бесполезная вещь на свете. Вернуть ничего нельзя. Ничего нельзя исправить. Иначе все мы были бы святыми. Жизнь не имела в виду сделать нас совершенными. Тому, кто совершенен, место в музее."

Эрих Мария Ремарк
Триумфальная арка

 

Э.Росс

Сердцу в груди до боли тесно!.. Не думал никогда я,
Что и мёртвым смогу ещё дышать, пытаясь дальше жить,
Когда съедает изнутри невыносимость бытия,
Питая невозможность самого себя в себя вместить...

Когда души полеты тихо умирают поутру,
Оставляя лишь тени желаний, что отцвели во сне,
В несбыточности той мечты, что заполняет пустоту...
Зачем же такое живучее тело досталось мне?..

 

Мантра...

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

 

А як там у Львові?
У Львові чудово!
Там дух перемоги
І ввічлива мова!
Звертання – «панове!»
Не постріл раптовий,
А щира повага
І символ любові!
Шанують там папу
І князя Данила,
Там серце народу
І пам'ять, як крила!
Там тіні великих:
Франко і Шашкевич,
Підніс понад зорі
Там Слово Міцкевич!
Там площа Свободи,
Предтеча Майдану,
Де думка і серце
Не терплять кайданів!
Там вічності подих,
Там душі безсмертні!
Там серце народу,
Думки піднебесні.
Там леви герб міста,
У лапах тримають,
Вони насторожі,
Вони захищають!
В церквах і костьолах
Під сяйвом Сварога,
Там славлять і молять
Єдиного Бога!
…………………………
Тож як там у Львові?
Кінчайте розмови:
У Львові все добре,
У Львові чудово!

 

Бродский

К Урании

У всего есть предел: в том числе у печали.
Взгляд застревает в окне, точно лист - в ограде.
Можно налить воды. Позвенеть ключами.
Одиночество есть человек в квадрате.
Так дромадер нюхает, морщась, рельсы.
Пустота раздвигается, как портьера.
Да и что вообще есть пространство, если
не отсутствие в каждой точке тела?
Оттого-то Урания старше Клио.
Днем, и при свете слепых коптилок,
видишь: она ничего не скрыла,
и, глядя на глобус, глядишь в затылок.
Вон они, те леса, где полно черники,
реки, где ловят рукой белугу,
либо - город, в чьей телефонной книге
ты уже не числишься. Дальше, к югу,
то есть к юго-востоку, коричневеют горы,
бродят в осоке лошади-пржевали;
лица желтеют. А дальше - плывут линкоры,
и простор голубеет, как белье с кружевами.

 

Дурацкий сон, как кистенем,
Избил нещадно:
Невнятно выглядел я в нём
И неприглядно.

Во сне - и лгал, и предавал,
И льстил легко я...
А я и не подозревал
В себе такое!

...Еще - сжимал я кулаки
И бил с натугой,
Но мягкой кистию руки,
А не упругой...

Тускнело сновиденье, но
Опять являлось:
Смыкал я веки - и оно
Возобновлялось!

...Я не шагал, а семенил
На ровном брусе,
Ни разу ногу не сменил -
ТрусИл и трУсил.

Я перед сильным - лебезил,
Пред злобным - гнулся...
И сам себе я мерзок был,
Но не проснулся.

Да это бред - я свой же стон
Слыхал сквозь дрему!
Но - это мне приснился он,
А не другому.

Очнулся я и разобрал
Обрывок стона,
И с болью веки разодрал,
Но облегчённо.

И сон повис на потолке -
И распластался...
Сон - в руку ли ? И вот в руке
Вопрос остался.

Я вымыл руки - он в спине
Холодной дрожью!
...Что было правдою во сне,
Что было ложью?

Коль этот сон -виденье мне,-
Еще везенье!
Но - если было мне во сне
ЯсновидЕнье?!

Сон - отраженье мыслей дня?
Нет, быть не может!
Но вспомню - и всего меня
Перекорёжит.

А после скажут: "Он вполне
Всё знал и ведал!..." -
Мне будет мерзко, как во сне,
В котором предал

Или - в костёр! Вдруг нет во мне
Шагнуть к костру сил, -
Мне будет стыдно, как во сне,
В котором струсил.

Но скажут мне: "Пой в унисон -
Жми что есть духу!..." -
И я пойму: вот это сон,
Который в руку!

В. Висоцький

 

В. Малежик


Я устал от зимы
За окном и в душе
Я устал от зимы
На крутом вираже

Что неслась под откос
И грозилась подмять
Я устал от зимы
Что мешала мне спать

Стать и встать наконец
Наплевав на ветра
Сто разбитых сердец
От вчерашних утрат

Каждый день я листал
Свою память вперед
От зимы я устал
Снег, метель, гололед...

 

Игорь Хоменко

Веду свою жизнь на расстрел,
Сам вынес себе приговор.
Гляжу на неё сквозь прицел,
Секунда, и лязгнет затвор…

А в сущности, вроде, пустяк-
Спустить напряженный курок,
Чтоб смог жизнелюб и остряк
Запомнить свинцовый урок.

Прицельно стрелять ни к чему,
Сама ищет пулю мишень.
И «яблочко» в ней по всему
Размером в косую сажЕнь.

Веду свою жизнь на расстрел,
Выходит - настала пора,
Все кадры её просмотрел-
Увидел одни стопора…

Як кажуть...вЕршик...але...таке от...в душі...

 

Іван Малкович

ПОДОРОЖНИК

Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.

Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.

Враз — гальма завищали, і вовчим
оком сорочку прошито:
— Що тиняєшся, хлопче,
а, чи, може, набридло жити?

І крізь сміх, мов крізь ножі,
хлопчик блідо ворушить губами:
— Я ж… подорожник,
прикладайте мене до рани…

 

Ліна Костенко

На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

***

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

 

Любимейшее.

Федерико Лорка

Маленький венский вальс

Десять девушек едут Веной.
Плачет смерть на груди гуляки.
Есть там лес голубиных чучел
и заря в антикварном мраке.
Есть там залы, где сотни окон
и за ними деревьев купы...
О, возьми этот вальс,
этот вальс, закусивший губы.

Этот вальс, этот вальс,
полный смерти, мольбы и вина,
где шелками играет волна.

Я люблю, я люблю, я люблю,
я люблю тебя там, на луне,
и с увядшею книгой в окне,
и в укромном гнезде маргаритки,
и в том танце, что снится улитке...
Так порадуй теплом
этот вальс с перебитым крылом.

Есть три зеркала в венском зале,
где губам твоим вторят дали.
Смерть играет на клавесине,
и танцующих красят синим,
и на слезы наводит глянец...

А над городом - тени пьяниц...
О, возьми этот вальс,
на руках умирающий танец.

Я люблю, я люблю, мое чудо,
Я люблю тебя вечно и всюду,
и на крыше, где детство мне снится,
и когда ты поднимешь ресницы,
а за ними, в серебряной стуже, -
старой Венгрии звезды пастушьи,
и ягнята, и лилии льда...
О возьми этот вальс,
этот вальс "Я люблю навсегда".

Я с тобой танцевать буду в Вене
в карнавальном наряде реки,
в домино из воды и тени.
Как темны мои тростники!..
А потом прощальной данью
я оставлю эхо дыханья
в фотографиях и флюгерах,
поцелуи сложу перед дверью -
и волнам твоей поступи вверю
ленты вальса, скрипку и прах.

Перевод А.Гелескула

 

Владислав Дворжак

Холодно...Окно упирается в аллеи серого,от проливного дождя и листопада парка.Небо перекрыто,словно черной решеткой,голыми ветвями тополей и лип...И с этого огромного, мутного неба,льется на неприкаянный,бесприютный ,крошечный мир свинцово-серый,тяжелый осенний свет...

Комната,залита,как ледяной водой этим мертвым светом. Тахта,всегда такая клечатая и уютная,кажется в этом свете тяжелым,широким полем,открытым для тяжелого взгляда этого страшного неба.Когда лежишь на ней,кажется,что на край ее,рядом с тобой садится Некто невидимый.Он садиться иногда в ногах, иногда у изголовья,прозрачными, невесомыми пальцами,от которых веет холодком и плесневатой сыростью,переводит стрелки моих наручных часов на один час вперед...Он знает,что после этого мое Время потечет быстрее,и я ничего не смогу с этим поделать...

Кто он,этот всемогущий Некто? Кто он,неотступно следующий за мной,стерегущий мой сон, неоставляющий меня ни на минуту? Когда я пишу за столом,он неизменно стоит у меня за спиной,заглядывая мне через плечо,читая мои записи,и усмехаясь беззвучно...

Порой он прикасается к моему плечу ледяной рукой,и в голове словно часовой механизм бомбы,начинает мерно и неумолимо отстукивать-"Меньше,меньше,меньше...."

Я резко встаю,выхожу в плачущий мелким дождем сумрак улицы. Вот,он парк. Белые скамейки под черными липами,закиданые ворохами ржавых листьев...Все черно-белое, иных цветов больная хроническим дальтонизмом Осень,не различает.В небо,с исступлением предсмертной мольбы,вскинуты,простерты черные, мокрые ветви лип. Ветер ,накидываясь на них,отнимает последнее-маленькие коричневые листочки.Эти жалкие остатки былой Жизни. Так исчезает в воронке песочных часов последние крупинки отмеренного каждому из нас Времени...Меньше,меньше,меньше...

Тот,невидимый,стоящий за моей спиной улыбается...В висках моих стучит его металлический ,звенящий шопот-"Кажый лист-как капля жизни,и я ускоряю время,отнимающее их...Бессмыслено бороться со Временем...."

Он дышит мне в затылок,кладет ледяную руку на плечо...Я резко разворачиваюсь назад..За моей спиной никого нет,лишь чернеет глубина серой,голой липовой аллеи,в глубину которой убегает бездомный,черный пес,сливаясь в вечерними сумерьками. Облетают последние,серые листья...

Холодно...

 

[MP3]http://cs1624.vkontakte.ru/u5887035/audio/75ce210dec22.mp3[/MP3]

Вона дзвонить до Бога і палить гашиш
А ти собі маєш все те на увазі
Ти нормально їси і достатньо спиш
І не переймаєшся в жодному разі
Що там у неї - нежить чи сказ
Чи є цигарки і чи тепло в хаті.
І дзвониш до неї як бог кожен раз
О восьмій чи часом о пів на дев'яту
Вона тобі сниться і мабуть дарма
Ти думаєш, що тобі не потрібно
Знати чи спить сьогодні сама,
Чи з кимсь до бога для неї подібним
Ти маєш життя, що такого хотів,
І все, чого ще дозволяєш хотіти.
Вона має рибу і двоє котів
І мрію хоч якось дожити до літа.
Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.
Підеш, перетворишся в мокру дорогу.
Ти зник як помер, але буде вона
За двох набирати щовечора Бога.
Ви навіть окремо врятуєте світ,
В вас є ж бо уже, що для цього треба:
У тебе - вона, а у неї - дріт
До телефонної лінії неба.

Катерина Бабкіна (с)

гарно так..

 

Лев Борщер.

трудно жить без кожи,
с нервами наружу,
холодней морозы
и острее стужа...

трудно жить без сердца,
вроде бы не больно,
только вот согреться
хлопотно довольно...

трудно жить без жизни
и неощутимо,
ледником осклизлым
жизнь проходит мимо...

***

опять хандра...заела до печенок,
опять не понимаю для чего,
мой день проходит,будто бы спросонок,
не замедляя бега своего.

он снова пуст,отброшенные тени
уже длиннее стали...ну и что ж...
я вновь один и мой крылатый гений
врата закрыл.а ведь когда-то вхож

я был в чертог...но в серой дешевизне,
все дни мои надели черный цвет
и кажется-всё есть уже для жизни,
вот только жизни почему-то нет...

 

Ось хочу викласти тут одне оповідання Тараса Прохаська. Про100 шалено сподобалось! Створює такий якийсь незвичайний настрій.
Дуже!


Тарас ПРОХАСЬКО


Спалене літо
День перший.

Щось змінилося. Вже все інакше, як вчора. літо раптом стало кінцем літа. дощ, зовсім не літній, а дрібно-вітряний, закінчиться, здається, вже восени, і нерівності кори каштанів - як химерні русла дощових річечок.
Перегородивши таке русло пальцем, я не спинив води - вона знайшла іншу дорогу.
Але я впіймаю цю осінь. Вона не вивернеться від мене.
Я відчув її ще на початку літа. Тоді було літо сухості. Адже у літі багато літ. Тепер тяжко сказати - що я відчув. Але я казав - осінь вже незабаром, вона вже десь тут, хоч її трошки.
Мені відповідали: звичайно, осінь незабаром, але хай мине літо: будеш мати осінь. А я знов - осінь можна мати і влітку.
Найскмнівніше - цей період літа, коли не знаєш вранці, чи почалося вже щось зовсім інше.
Сьогодні, здається, почалося.

День другий.

Існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або: є такий тип мислення, де думка - запах, запах - думка.
Якщо є таке мислення - запашне мислення - мусить бути десь філософія, для якої запах - категорія і положення.
От і сніп божого деревця, що пролежав цілий рік на шафі, пахнув лиш порохом, раптом знову вернувся до свого власного запаху. Або: одного ранку (це сьогодні) запах божого деревця опанував всім: цілий сніп його перестав пахнути порохом, як було зимою, весною і літом.
Це справді тавро осені.
Але що є осінь? Осінь - привид.
Або: осінь - привід.
Або: осінь - це провід.
В кожнім разі ми хотіли попрощатися. Наперед вибрали маленький підміський ресторанчик (маленький лісовий ресторанчик). Хотілося думати, що стіни з чистого дерева пронизані випарами смажених грибів. До них - темне пиво.
Ми приїхали двоє на авто. Я провадив, бо вона хотіла багато курити. Грибами, розмоченими і розкришеними пахло все повітря, що охоплювало нас поза автом. Ті смуги повітря виривалися з тунелів, які можна було простежити аж до повної темряви лісового муру.
В ресторані запах грибів обірвався. Але ми їли так багато, що не встигли попрощатися.
Бо ввавжається, що прощатися - це говорити, а не разом їсти.
А потім дощ не припинявся. Ми сиділи в авті, відкривши двері, загорнулисяу картаті пледи і говорили. Вона трусила на плед стільки попелу, що розпорошилася якась така сіра пляма, в якій можна було побачити не менше, ніж в вилитій з філіжанки кавовій гущі.
Ми опустилися у своїй відвертості аж до дитинства.
Дощ заливав вікна. Осінь хотіла погасити літо вщент. Я не витримав. Вибіг під дощ і поклав на шкло цілу долоню. одну хвильку потік спинився нижче долоні. Я побачив її як червону цятку, потім - як білу пляму. Потім побачив всю. Як крізь діафрагму фотоапарата. Або: як ясну акварель. Вона дивилася на мене і, певно, посміхнулася. Але того я вже не міг бачити, бо вода перелялася через руку і вже не відступала. Вода перемогла, як вранці. Але вчора вранці.
Ми поїхали до міста.
Фрейд би все зрозумів.
Або: лиш Зіггі Йрейд знав би, про що ми не говорили по дорозі.
Або: Професор Фрейд знав би, про що питати завтра. Але з кожної фрази про Фрейда випливало зовсім не те, що було з нами в місті.
Ми приїхали прямо на вокзал. Вона поїде поїздом через Карпати і інші гори.

День третій.

Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень.
Але тепер я маю роман з вулицею.
Або: вулиця фліртує зі мною.
Цідий день я провів з нею. Від холоду подощової порожнечі ранку до переповненого людьми відзеркалення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці.
У цеї вулиці натура латиноамериканки. Вона - авеніда. Вона лиш цілий день п'є каву. Вона так заповнює безсенсовність. Кава - її сенс.
Або: її сенс - кава.
Або: кава - засіб - мета, мета - кава.
Або: кава - кава - кава...

День четвертий.

Хронологія - річ непотрібна. Навіть для мого щоденника. Я просто хочу запам'ятати кожну риску. Цього досить, щоб обійтися без дат.
Більше нічого не вловив з сьогоднішнього дня. Бо як можна вловити підступи осені.

День п'ятий.

Вона прислала мені магнітну стрічку. Там сказано все, що вона неспромоглася сказати вголос. Те, що б знав Зіггі Фрейд. Вона ще не знає, що неспроможність сказати вголос не замінить ніщо. Але я слухаю її голос. Я їй якось поможу багато чого зрозуміти.
Добре допомагати жінкам - вони знають, хто їм помагає.
Або: добре рятувати мудрих жінок - вони завжди пам'ятають того, хто рятує.
Хіба можна в кінці літа статися горіхопад? А тепер стався. Значить, це вже не кінець, а початок.
Болить голова: мої домашні мурашки кудись перебираються. Може - шукають, де зимувати. А може - збираються за Карпати і інші гори. Вони звикли до неї.

День шостий.

Приснився вірш. Це після вчорашніх горіхів.
Чорним горіхом небо,
здається, розколеться - буде крик,
а здається, ми так, як незабаром буде -
повні жмені різних горіхів
і ще кілька там на лавці.
Це ті неба, що були колись вгорі.
Докинь ще чорне,
здається, розкришиться - буде крах.

День сьомий.

Я піду пішки через Карпати. Я спалю цей міст.
Або: я спалю це літо.
Я спалю ці папери. Я хочу навічно запам'ятати спокусу осінніх гір. Сухість випаленої сонцем трави, крихк ість перегрітого моху, запах подушених ожин. І з цим прийти до неї.
Спалю літо - мені бракує її, як осені. Коли палять літо, є осінь. Буде осінь - буде вона. Вона казала, що буде восени. А це - хіба не осінь.
Нема лиш диму і попелу. Як палення листя на вулицях пізніми осінніми вечорами, коли не видно ні диму, ні попелу, але яскраво уявляєш собі хмари диму, що шарпають темряву розвіяними іскрами, і попіл, цілі гірки попелу, який ще довго зберігає форму листя.

День восьмий.

Я ж учора до самої ночі прсидів з авенідою. Її вечір пахнув жінкою, намащеною наніч кремом. Обіцяв прийти сьогодні зранку на каву.
Там, де я п'ю каву, було так накурено, що я опинився у пітьмі. Якась непрозора прірва. але вона мене побачила з іншого кінця пивниці. Так, як я побачив її крізь воду. Лиш я, мабуть, нагадував гравюру.
Вона перейшла до мого стола з своєю філіжанкою і сіла поруч. Вона дослухала до кінця власне ж послання на магнітофоні. Лиш тоді почала говорити. І спитала, чи в мене нема сигарети. Вона вміла питати такі речі зовсім не банально. Але я не курю, Та сигарета в мене є . Я тримаю в кишені одну з її сигарет ще з залитого водою авта.
Ми скуримо її разом. Я хотів би покурити після неї. Але вона обов'язково захоче хоч раз затягнутися після мене. Так ми вперше торкнулися губами. Ми таки спалили літо.
Тим більше, що до мого берета прилип жовтий листочок.
Тепер я спалю свої папери. я попросив запальничку. Лиш напишу ще одну фразу.
Хоч пали, хоч не пали - літо є тим, що не забувається.
Тепер от палю. Бо вже осінь.

 

МОЛИТВА ПОЖИЛОГО ЧЕЛОВЕКА...

Эта молитва висит на стене в квартире Алексея Германа. Ему она досталась в наследство от отца. Юрию Герману, в свою очередь, её прислал писатель Даниил Данин, который нашёл эту молитву в одном из английских журналов.
-----------------------------------------------------------
"Господи, ты знаешь лучше меня, что я скоро состарюсь. Удержи меня от рокового обыкновения думать, что я обязан по любому поводу что-то сказать… Спаси меня от стремления вмешиваться в дела каждого, чтобы что-то улучшить.
Пусть я буду размышляющим, но не занудой. Полезным, но не деспотом. Охрани меня от соблазна детально излагать бесконечные подробности. Дай мне крылья, чтобы я в немощи достигал цели. Опечатай мои уста, если я хочу повести речь о болезнях.

Их становится все больше, а удовольствие без конца рассказывать о них – все слаще.
Не осмеливаюсь просить тебя улучшить мою память, но приумножь мое человеколюбие. Усмири мою самоуверенность, когда случится моей памятливости столкнуться с памятью других.
Об одном прошу, Господи, не щади меня, когда у тебя будет случай преподать мне блистательный урок, доказав, что и я могу ошибаться… Если я умел бывать радушным, сбереги во мне эту способность.
Право, я не собираюсь превращаться в святого: иные у них невыносимы в близком общении. Однако и люди кислого нрава – вершинные творения самого дьявола. Научи меня открывать хорошее там, где его не ждут, и распознавать неожиданные таланты в других людях...

 

Незнаю хто написав, але неймовірно сподобалось!

Если бы ты была моим деревом,
Я бы удивлялся тебе так искренне и нелепо,
Что, наверное, привлек бы внимание общественности
Своим выражением лица.
Они говорили бы: глупый, глупый,
Посмотрите в его зрачки,
Они широки, как родина и черны, как дыра.
Так я бы поливал тебя из огромного шланга
В июльские дни, когда редко бывают дожди,
Слушал бы твой шелест и уши мои
Разрастались бы до размеров слоновьих.
Я бы хлопал ими, будто большими странными зонтами
И невероятно взлетал бы от воздушной тоски.
Тоска, тоска оттого, что я же не дерево
И все, что умею – трогать твою прекрасную кору,
Говорить с твоим невообразимым шелестом,
Целовать твои листья, качающиеся на ветру.
Но мне никогда не проникнуть внутрь,
Не услышать воду, что протекает в тебе
От корней до макушки,
Не объять твои клеточки, сеточки, твой фотосинтез.
Все, что я могу – смотреть с любовью и удивляться тому,
Как в тебе протекает жизнь
И разделять ее с тобой с помощью
Моего круговорота воды в природе.
Я могу дружить с такими же камнерезами, как и я,
Говорить с ними о том, как вода точит камень,
Знать их изнутри полностью и оттого
Не трепетать перед ними и не желать сливаться в одном.
И только в поступке с тобой становиться тем,
кем не можешь случиться один,
Например, гениальным художником Гойя.
Ибо все мы дружим с подобным себе, а любим другое.