Поезія та проза

Анна Дікс :: Життя – надія, віра і любов

Життя, що є у нас – одне
Всі карти у твоїх руках.
Воно цілком і повністю твоє,
Нехай не заважає тобі страх.

Усе можливо, коли віра в тобі є,
Коли надія в серці ожива,
Тоді й любов в душі твоїй зросте,
І доля в щастя двері відкрива.

Радій з усього, що навколо тебе,
Звертай увагу на дрібниці всі.
Можливо, доля дає знать про себе,
А ми повз цього йдем, немов сліпці.

Якщо зневіра залягла в твоїй душі,
Здається, що самотність лиш з тобою,
До Господа молитви свої шли, -
Надія прийде й віра із любов’ю.

Добра чекай, коли ти іншим його шлеш,
Коли шануєш ворога і любиш.
Життя тоді ти лиш сповна ковтнеш,
Якщо і гідність й чесність не загубиш!

 

Рогозинников

Я заблудился. Где же выход?
Где дверь ведущая на двор?
Куда все подевались в этот вечер?
Иду. Один лишь коридор.

Все стены, стены, двери. Окон
Не видно. Греет лишь мечта,
Что я проснусь и все вернется:
Жизнь пережитая моя.

И вновь закрыта дверь. Светлеет.
Быть может скоро я очнусь.
Ноги не держат, разум дремлет,
Возможно, скоро откажусь.

Вновь странный поворот налево,
Дорожки цвета крови, пустота.
В кармане ключ от старой двери.
На стенах роспись - красота.

С каждой минутой все прочнее
Я верю в то, что все не зря:
Эти скитанья, сон, виденья
Или реальность, тишина.

Картины на стене из жизни
Моей. Ее я вновь живу.
Здесь тяжело дышать. Простите.
Ноги бессильны. Пол. Сижу.

Я перестал бояться смерти,
Она мне ближе, чем я сам.
И я другой ... другой, поверьте,
Коль не прикован к небесам.

 

Стус



Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!!!

 

Ех... Просто нема слів....

 

Тудор Аргезі

Я покладу на музику печаль
Оту, що серце холодом спікає,
Самотній біль, і радість, тихий жаль.
Куди втекти мені? Не знаю.

Я покладу на музику любов,
Бентежний блиск стривожених очей,
Нестримний лепет вранішніх дібров,
Календарі незайманих ночей.

Слова твої - Еолові вітрила -
Розтануть, лиш розсіється туман.
І струни дзвінко розпускають крила,
Плекаючи із музики роман.

Нестерпно стеляться віки мовчань,
І голос лебедем самотнім відлітає…
Я покладу на музику печаль
Оту, що серце холодом спікає.

 

Слапчук

Спрячу боль глубоко в себя
Все нормально, прекрасно, поверь
Не хочу ничего изменять
И не надо стучатся в закрытую дверь
Затянусь сигаретой, улыбнусь
Не прочтешь мои мысли, увы
Я прошу, за меня не волнуйся
Не уйдешь от своей судьбы
Одиночество скрою под маской
Надо жить, просто выхода нет
Это все так похоже на сказку
Что раскрашена в черный цвет
Спрячу сердце в надежный сейф
Код забуду и выброшу ключ
Мне от счастья печальный шлейф
День навеки сменила ночь…
Спрячу боль глубоко в себя
В дальний угол планеты забьюсь
Просто жизнь это сказка печали
Не надеюсь, не жду...

*********

не знаю автора...

Всегда один,ночной беглец
Ты полон грусти и тревоги.
И злобный рык,и луннный свет
И безконечные дороги.
Ты вечный путник-одиночка
В твоей душе так много зла
И был готов поставить точку,
Но жинь покоя не дала
Был обреченный на страдание,
На муки,голод и на кровь
Но не бездушное создание,
О нет, в тебе живет любовь
Любовь к луне,любовь к свободе.
Ты жил, и будешь дальше жить
И безконечные дороги-
С тоскою в сердце хоронить...

 

Старый Волк

Эпилог

Я знаю очень много правил.
Как жить, ходить, дышать и петь.
Но не хочу быть в общей стае.
Я просто все хочу успеть.

Успеть увидеть и услышать,
Успеть пропеть, успеть прожить...
А коль лететь, так только выше,
А коль не петь, хотя б повыть.

Но если мне пропеть не дали,
И коль летать не суждено...
Клянусь, не лгал я, не лукавил,
А впрочем, мне уж все равно.

*************

Я уставшим таким вот не был,
Под осенние злые дожди,
Позабылось высокое небо,
И остались слова: «ты не жди».

Было прошлое, много и вдосталь,
Было лето, купанье во ржи,
Не заметил меня тот апостол,
Лишь кленовая ветка дрожит.

От того ль я скандалил, куражил,
Что не чувствовал рядом с собой,
Запах тот, что меня будоражил,
Предначертанный будто судьбой.

Поскитался по свету немало,
Колесил бестолково всегда,
Где-то било меня и ломало,
Так летели пустые года.

Я устал убеждаться в обратном,
Да бродить из таверны в кабак,
И дышать этим воздухом смрадным
Извлекать свою душу из драк.

А в груди снова гадко и тяжко,
Когда льется осенняя муть,
Отцвела в чистом поле ромашка,
Ничего не возможно вернуть.

Режет надвое чья-то измена,
Голосит где-то чья-то беда,
Кровоточат набухшие вены,
И мой путь стал уже в никуда.

 

Извечным слогом быть – не быть,
В душе простужено рыдая,
Стараюсь в вечность я уплыть,
И по пути все таю, таю…

Глядясь в зеркальные круги,
Обноски времени срывая,
Считаю прошлого шаги,
И по пути все таю, таю…

Набрав в карманы пустоты,
На картах медленно гадая,
Из жил мотаю я жгуты,
И по пути все таю, таю…

Не веря в чудо и покой,
Да, в облаках опять витая,
Спешу от пыли городской,
И по пути все таю, таю…

Не зарекаясь от судьбы,
Давясь безумием, взрывая,
Устав от праведной борьбы,
Я по пути все таю, таю…

Так быть мне все же, иль не быть,
Когда вокруг слова мелькают,
Когда мне хочется так взвыть…
И по пути все таю, таю…

© Copyright: Старый Волк

 

Джон Р.Р. Толкиен.

Кот

Вот спит кот-обормот
И он видит сон:
То сметанку, вишь ,то мышь,
То жирен бульон,
То он вроде на свободе
Средь котов готов,
Яр и скор влиться в хор
Ста котовьих ртов;
А то вдруг-будто юг,
Зной ,томленье ,лень,
Люди ходят ,звери бродят,
А он -в тень на весь день.

А вот лев- кровавый зев,
Клык на нож похож,-
Превелик и очень дик;
Пард ,он тож хорош,
Тоже грозный ,в шкуре звездной,
Востоок и быстроног,
Для ловитвы -когти бритвы:
Скок -и поволок.
Дикий в чащах настоящих
Жив народ-
Рычит, ревёт.
Обормот в тепле живёт-
Но свой род
Помнит кот!

 

Просто натрапив....

"Kolorowych snów na dobranoc już nikt nie życzy mi
Nikt nie śpiewa mi kołysanek, dobrych ani złych
Nie pamiętam już, o czym były stare bajki mojej babci
Nie pamiętam słów mojej ulubionej kołysanki[...]
Szczęśliwe dni są zapisane w pamiętniku mym
Leżą gdzieś w kącie na strychu, przykryte nie wiadomo czym
Już nie cieszą mnie kolorowe świąteczne prezenty
Już nie działa magia ani czar kiedyś w nich zaklęty[...]"
Łzy - Jestem jak jestem

 

Євген Гуцало
* * *
В терновому світі в терну і щастя тернове,
де в терну і радість тернова, й тернові жалі,
вділи мені, доле, страждання тернове любові
і горе тернове вділити мені не жалій.

Комусь хай калинове світло на долю проллється,
комусь хай калинова музика грає в словах,
комусь хай калинова кров прострелить у серці,
комусь хай калиновим сонцем горить голова.

Вділи мені, доле, за обрій тернову дорогу
і зорі тернові вділити також не забудь,
щоб терном із неба вони опадали під ноги,
щоб в зоряних тернах терновий верстався мій путь.

Когось хай калина обійме калиновим віттям,
когось хай калина цілує у спраглі вуста,
комусь хай цей світ обернеться калиновим цвітом,
комусь хай завжди по калинових мчати мостах...

Вділи мені, доле, тернового чесного слова,
тернової муки на роки тернові мої,
вділи мені, доле, тернової рідної мови,
а в ній хай співають тернові мої солов'ї.

Коли ж відцвіту я у цьому терновому світі,
коли ж відгорю у колючих тернових словах —
із лугу хай прийде калина з похиленим віттям,
хай прийде калина і стане мені в головах.

 

Эдуард Асадов

НЕ ГОРЮЙ

Ты не плачь о том, что брошена,
Слезы - это ерунда!
Слезы, прошены ль, не прошены,-
Лишь соленая вода!

Чем сидеть в тоске по маковку,
"Повезло - не повезло",
Лучше стиснуть сердце накрепко,
Всем терзаниям назло!

Лучше, выбрав серьги броские,
Все оружье ахнуть в бой,
Всеми красками-прическами
Сделать чудо над собой!

Коль нашлась морщинка - вытравить!
Нет, так сыщется краса!
И такое платье выгрохать,
Чтоб качнулись небеса!

Будет вечер - обязательно
В шум и гомон выходи,
Подойди к его приятелям
И хоть тресни, а шути!

Но не жалко, не потерянно
(Воевать так воевать!),
А спокойно и уверенно:
Все прошло - и наплевать!

Пусть он смотрит настороженно.
- Все в кино? И я - в кино! -
Ты ли брошен, я ли брошена -
Даже вспомнить-то смешно!

Пусть судьба звенит и крутится,
Не робей, не пропадешь!
Ну а что потом получится
И кому придется мучиться -
Вот увидишь и поймешь!

 

Зимові дні гойдають сон і кволість,
А сніг притрушує надії марні,
Відвічний крук на висохлій тополі
Нанизує на дзьоба хмари.

А сніг летить вже стільки днів крізь сито
Нікчемних наших душ - холодний сніг...
І мерзне на вустах блідих молитва,
А з кожного кутка лунає сміх.

В снігах заметено слова прокльонів,
Серця загублено заметах і завіях,
І ми тепер у сніговім полоні
Бредем в кайданах смутку й безнадії.

Та все ж бредем - зневірені прочани -
У пошуках якоїсь правди...
Під ноги стеляться сніги мовчання,
І ноги ковзають на кризі зради.

Ю. Винничук "Мальва Ланда"

 

Яшенко Дарья

Болезнь такая - вера в чудеса,
Не лечится... хроническая что ли?
Её лечить пытались грустью, болью
И горькой правдой, сказанной в глаза...
...но рвется сердце птицей в небеса.

...и день за днем - уже не различить,
И тают дни то в зное, то в тумане...
Душа танцует свой беспечный танец,
Как мотылек у пламени свечи...
...опасно, знаю, помню, но молчи.

...и забываясь в нотах и стихах,
Я забываю про дела, заботы...
Мне кажется, что старят нас не годы,
А пустота, отчаянье и страх...
...а я как прежде...все живу в мечтах.

Болезнь такая - вера в чудеса?
Болезнь такая? Или же награда?
За что не знаю, выяснять не надо,
Но небо отражается в глазах...
...а птиц всегда так манят небеса.

 

suziria
Ще літній ранок
солодко дрімав
над плесом озера
здіймалися тумани
і згаслі зорі
падали рахманно
росинками
в долоні сонних трав

Мільйони сонць відразу зайнялись,
Мільйони сонць світили без упину-
На всю Вкраїну соняхи цвіли,
На всю Вкраїну.

Повітря полуденну спеку
Вже видихало із грудей,
А за левадою лелеки
Крильми розхитували день.
Цвіркун дивився з лопушини
Як равлик світ вивчав впритул
І будоражив конюшину
Густий, мов мед, бджолиний гул.

Біля зелентрав подвір"я
День до ранку сни залишив
І беззвучно в надвечір"я
Впала тиша.
А.Ч.

 

над містом лине журавлиний крик
над містом у закіпченій імлі
сумне благання і моління крил
останніх журавлів

ти задихаєшся від хижої журби
тебе підстерігає всюди й обійма
кривавий сміх сухотних горобин
і листя жовтого істерика німа

тобі не хочеться щоб чувся нині він
і шторами затягуєш вікно
але той крик, той крик мов срібний дзвін
вривається крізь стіни все-одно

ти затуляєш вуха та дарма
той крик не стихне і не замовчить
і вже не чуєш ти як і сама
із журавлями боляче кричиш

Винничук
(Мальва Ланда)

 

Олег Малашевський

Вам не страшно, коли довкола
Тиша враз обступає густо.
Коли руку простягнеш – голо
Коли око нагостриш – пусто.

Я лілейним, бальзамним буду.
Я загату зробити мушу,
Бо повз долю минають люди,
Мов крізь стіни, ідуть крізь душу.

Мов сніги, слід на слід налягає,
Шелестить проминання вічне.
Може завтра я вже не впізнаю
Жодного з тих, хто мене окличе.

Може завтра очима голодний
Буду слід позабутий шукати,
Тільки пам’яті пес безпородний
Всіх слідів не зуміє взяти.

От живеш... тут земля...там небо...
Раптом біль... як по серцю прутом.
Це людина пішла від тебе,
Горизонтом перекреслена люто.

Доки снами малюються ночі,
Доки день не зайнявся останній,
Дотягнутись до кожного хочу
Через прірву страшну – проминання.

 

Ірина Вільде.
ЩАСТЯ

- Як будеш слухняна, то бозя принесе тобі під ялинку лялю, що заплющує оченята, коли йде спати.
Лял та вже два дні дожидала різдва у шафі, але дівчатко не знало про це й було слухняне. Дівчинці було ледве п’ять років. Велика ляля, така велика, як вона сама, зовсім збила її з пантелику. Вона стрибала, плескала в долоні, обіймала всіх, а очі блищали, як скло на сонці.
Це звалося щастям: п’ять літ і ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати.
Потім їй стало вже чотирнадцять літ. Ходила до третього класу гімназії і пильно стежила, щоб завжди мати гарненько зачесану голівку. Мама обіцяла доні за добрий поступ у науці рожеву шовкову сукенку. Доня вчилася пильно, і мама мусила дотримати слова.
Мама застала доню проти дзеркала в новій рожевій сукенці, з червоними плямами на личку.
- Боже! Таж вона має гарячку! – перелякано вигукнула мама. – Маріє, стеліть постіль: дитина хвора!
Дитина заплющила очі і не обзивалася. Дозволила зняти з себе черевики.
- Боже, вона непритомна! – заголосила мати. – Маріє, скидайте з неї сукенку!
Тоді доня розплющила оченята:
- Обережно, Маріє-любко, бо це ж шовкова сукенка!
І це було щастя: чотирнадцять літ і рожева шовкова сукенка.
У сімнадцять літ стала вередлива. Батько гадав, що це нерви, стара пестунка Марія називала це «натурою», а мама думала, що це настрої сімнадцятиліття.
І це справді були настрої сімнадцятиліття. Доня закохалася.
Чи не забагато це сказано?
Та ні! Бо коли хочеться когось щодня бачити, коли буває так сумно на серці, коли сльози навертаються на очі, бо хтось проходить повз тебе, навіть не посміхнувшись, то це має означати, що доня таки справді закохана.
А за цим щоразу виникали нові сердечні турботи. А чи буде він на іменинах подруги, чи, може, не буде? А як буде (скажімо, що певно буде!), то чи буде танцювати з нею, чи з галасливою Дорою?
Він був на іменинах (сімнадцятилітні мають інколи протекцію в долі), але… що з того, коли майже всі танці прогуляв з тією… з Дорою! Зате, коли треба було йти додому, він пішов з нею. Прощаючись біля брами, сказав те, що звичайно кажуть у таких випадках:
- Цей вечір найщасливіший у моїм житті…
Доня мала тільки сімнадцять літ і не знала що у подібних випадках звичайно так кажуть, і тому з надміру почуттів до ранку не могла заснути.
Це теж було щастя: сімнадцять літ і слова, що їх звичайно в таких випадках кажуть.
Вона подружилася з тим, що його так дуже любила. Це був ще один доказ того, що доля дивилася на неї ласкавим оком. Потім все сталося так, як вона собі цього в мрії бажала. Цілком так: рожеві місяці закоханості в свого нареченого заступили медові місяці шлюбу. На жаль, тільки місяці… Бо несповна за рік по її одруженню відчула себе якось дивно самотньою.
Згодом звідкись взялася туга за дитиною. Бажання це прийшло саме вчасно. Незабаром почуття самотності поступилося перед почуттям ніжного страху.
У безсонні, тривожні, сповнені солодкого чекання ночі думала: «Дитина – то найбільше щастя, про яке тільки можна мріяти… Молодість, врода, кохання чоловіка – все це з часом минає, а дитина росте… Це щастя, яке переростає нас самих…»
Коли лікар подав її рожеву подушку, а в ній маленьке червонясте личко, вона всміхнулася крізь сльози, щаслива як ніколи…
Це було найбільше щастя: рожева подушка, а в ній – маленьке червонясте личко.
Пройшло ще кільканадцять років. Кажемо – «пройшло», хоч насправді ті роки не йшли, а лізли. Були дуже важкі. Їй принесли вони ще троє дітей.
Неділя пополудні. Він, чоловік, сидить при неприбранім ще столі, читає ілюстрований журнал. Вона кінчає решту обіду. Нарешті, може й вона попоїсти… У так званій дитячій кімнаті – галас, сміх, плач, регіт, вигуки…
«Господи, дай силу витримати..» Адже це день у день!
Кличе до себе служницю, дає їй грошей за «вихідне» в неділю. Набагато більше, ніж належить. Окремо дає гроші для неї і дітей на пополудневий театр, кіно, каруселі, ах! – на що самі схочуть ,аби тільки забрала їх на кілька годин з дому. Одне пополудні не чути їх галасу. Одне-однісіньке пополудні на тиждень мати для себе. Виключно для себе…
Вони обоє залишаються самі. Колись вони інакше зустрічали таке сам на сам. Та ба! – це було колись. Тепер вона вже чекає, аж і він кудись піде. Обоє вони вже не почувають обов’язку ховати свою нудьгу.
- Ти не йдеш сьогодні до клубу? – питає нервово.
Він і далі є ще добрим чоловіком і розуміє, що їй теж має належати одне пополудні на тиждень, тому каже:
- Треба буд піти..
- Іди.. іди, - радить надто поспішно.
Нарешті – сама. Втомлена, падає на канапу. Нарешті – спокій.
Тепер її єдине щастя: раз на тиждень пополудні лишатися самою й мати спокій…
1933 рік.

 

Симоненко Василь ::

"Я і в думці обняти тебе не посмію..."
Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.




* * *

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки, і вечірній час,
І в свята гомінки, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.

Ми думаєм про вас — і тому наші руки
Не в'януть біля плуга і станка,
Тому серця у нас не витончена мука,
А радість голосиста і дзвінка.

Ні, то не сум промінить риса кожна,
То творчість б'є з натхненних наших віч,
А творчість завжди мрійна і тривожна,
Немов травнева неспокійна ніч.

Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,
Ні, нас не вабить ніжна тишина —
Прийдешнє осяває наші лиця,
Неспокій творчий з вічністю єдна.

І тому ми спокійно і суворо
Стрічаємо у праці і борні
Наклепи злобні і тупі докори,
Потоки божевільної брехні.

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
На свята гомінки і в дні робочі,
Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.

 

Тальков

Несвоевременно все в мире происходит
По чьей-то злой, неведомой нам силе.
Такое впечатление, что водит
Судьба нас за нос в этом сложном мире.
Удачи нас находят слишком поздно,
Надежды оставляют слишком рано...
Да, в этом мире все ужасно сложно.
Да, в этом мире все предельно странно.