Поезія та проза

Екзістенціалістичний есей. Зима... Вечір... Старе крісло монотонно скрипить від млявого розгойдування.… У ньому я.… Хоча мені починає здаватися, що мене в ньому вже не залишилося, тіло, здається зовсім непотрібною й навіть шкідливою дрібничкою яка болить так, що вже замислюєшся, а чи не викинути його на смітник, усе в ньому зайве, і тільки дратує ментальне тіло своїм сміховинним-неприємним ниттям... Хоча ні, варто мабуть залишити очі, щоб бачити крах, смуток тобто зиму, як його образне втілення створене наймастернішим художником- романтиком і вуха щоб слухати несамовиті акорди “Ist ein allgemeines Lamento der Freunde” Баха до кінця тієї обмеженої нескінченності іменованим -життям.
Чому? А тому що!!! Тому що злочинно втримувати часточку вищого розуму в камері-одиночці плоті!!! І от коли вищий розум пробачає сам собі всі гріхи й ти , як ця нещасна двонога істота готуєшся зникнути, ліки діють, двері в підсвідомість успішно замуровано й ти наче й не було нічого йдеш із посмішкою на роботу яку ти завжди ненавидів.

В.Пузанов

 

Гетьман

Валерій Волковський

Шаблі стирчать з кривавого пилу
Голови від тіл сумують самі по собі
Ворог зайшов як завжди з тилу
Воронам в полі є вже обід

Ці привиди блукають і забирають силу
Від тебе з минулого, від мене – з сьогодні
Я давав непотрібні обітниці тілу
Воно ще там, а я вже в пеклі

Ми тут не заради ідеї і не заради країни
Ти зрадив нас і став утікач
Але ти скоро до нас теж поринеш
І почуєш цей стогін та плач...

(Я більше не можу сумувати один
Спогади віють нескінченність думок
Тут нема Бога і страждання усюди
І те життя як театр ляльок)

Перед боєм пташки співали пісню
Про останні дні і не вороття
Під ногами також сумувало листя
Гетьман вів нас в забуття

 

Ігор Павлюк

Горить мені важкий вогонь печалі,
Доки іду самотньо догори.
Скляніють далі і дзвенять медалі.
Гірську лавину будить пташки крик.

І вже, здається, сад цвіте снігами.
І вже, здається: молодість ту-ту...

Немає болю.
Перехресні шрами
Нагадують голгофську самоту...

 

Назаров

Ты, опять опоздав, возвращаешься издалека,
Из страны, куда и Макар телят не гонял.
Ты смотришь на небо, а там плывут облака
В Абакан, Магадан или прочую тьмутаракань.

Ты, опять опоздав, возвращаешься в чей-то дом,
Где устали ждать или не ждали вообще.
Ты – человек дождя в сером смешном пальто
Из числа подаренных жизнью чужих вещей.

Ты позвонишь у дверей, не понимая, к чему
Твоё возвращенье и тень, что свернулась у ног.
Как говорится, ни сердцу… тем более – ни уму…
Гадкий утёнок жизни, рыбий щенок…

Хлопая по карману в поисках сигарет,
Кубарем вниз по ступеням, пока за спиной
Кто-то откроет двери, нашарив в прихожей свет,
Звякнув печально в вечность цепью дверной.

Ты возвратился зачем-то… Теперь уже не понять.
Сядь на скамейку с видом на пустыри.
Прошлое не догонит. Грядущего не догнать.
И если дело табак – давай, закури.

Давай, закури. Всё в порядке. Опаздывать – твой удел.
Смотри, догорает вечер и издалека
Бумажками по асфальту, листьями по воде
В вечное никуда плывут облака.

 

НАШ ДУХ

Дух дивний українського народу
Коріннями сягає в витоки буття.
Джерел Трипілля світлі води
Дали колись йому земне життя.

А це життя цькували дикі орди,
Що степ слов'янський шли завоювать,
Та предки наші – гречкосії горді,
Уміли Дух Наш і плекать, і відстоять.

Андрію Первозванному Він склав Присягу,
Із Володимиром киян нескорених хрестив,
Він розвивався на козацьких стягах,
Він Кобзаря Великого пером водив.

Енеї з Ним ходили дивними світами,
Сковорода із Ним до зорь злітав,
Каменярі лупали з Ним скалу кирками,
І пісню двох сердець Він Лесі наспівав.

Наш дух нас гуртував в лихі години,
Він – сльози матерів і радість перемог,
Він вища цінність в нашій Україні,
Ось головний історії кривавої урок!

Наживи біс народу виклик нагло кинув:
„Про пращурів забудь і тихо багатій!” –
Лукавий покричить і знов у пеклі згине,
Бо Дух Наш – Всесвіту причина і подій.

Святий Отець до Неба кличе Сина –
Наш Дух, що світлом стане новим зорям ...
А в лузі вічно журиться калина,
І пісня журавлина плаче вічно у просторі.

Володимир Стрілецький

 

Ярина Колодій

З'їдає душу сонне місто,
Сном тихим заколише,
Сном приспить..
І лиш на мить
Причудиться, що це вже було
Та вітер пролетить
І вже забула
І все минуло
А сон в полон манить,
І не спинить,
Заснула….

 

Назаров



Дожить до старости,
И в скверике при церкви
Весь день сидеть
И слушать разговоры
Таких же стариков, старух случайных,
И не сойти до вечера с ума…
Наверно, это называют счастьем

 

Повернись

Дмитро Васильєв

Згадав
Ті пречудові мрії, ті лагідні і дні і ночі.
Бажав
Вплестися вітром в коси вітряні, дівочі.
Шукав
Приховані думки, слова коротші.
Блукав
Коли мій погляд падав в тії очі.

Тоді
Всі трави лугові зеленолисті
Мені
Шептали крізь роси намисто:
"Ідіть
По шляху, де стежки тернисті
Знайдіть
Те місце... наче не навмисно."

Відчув
Мені незаний дотик і сховане блаженство тиші.
Впізнав
Як тане все в природі. І нинішнє й колишнє.
Почув
Твій голос в тім гаю, що раєм кличем.
Згадав...

...Що з тілом на руках твоїм бездушним,
Ступні, несучи, збивав у кров,
Ми душами (ми разом) нерозлучні.
Я тут, ти там, - не вб'єш любов.

 

Назаров

Бог не выдаст, свинья не съест.
Мне и дальше переть мой крест.
Не сказать, чтоб совсем труба –
В общем, то, что зовут судьба.

 

Котович Тетяна


Ангелопад

Існують у житті такі моменти,
А може просто вибухи чи старти,
Які нам часто хочеться так стерти,
Запасти в землю і померти...

Ангели тоді віддають людям свої крила,
Не відаючи,що це лиш людська корислива нагода..
Сьогодні був ангелопад. Погасло світло,
А на його місце виростає тільки темне тло.

Вони ж тепер навіть не особистість,
А так, лише тимчасова дійсність,
Лиш клаптик вирваний із вашої книги,
І на віднайти їм на землі правди.

Немає спогадів, немає завтра,
Є тільки це сьогодні, яке ніяк не хоче йти.
Людський обман – це також спосіб жити,
Мабуть, нагода весело день провести.

Але ж як усе красиво у ангелів почалося,
І слів високих скільки з вуст пролилося,
Щирі посмішки, обіцянки, торкання щічки.
Це навіть вам не «целофанові кульочки»...

Десь там життя людське вється,
Пташки співають, весна розквітає..
На скільки все це банально звучить,
А хто ж ангелів так жити навчить??

У них навколо лиш вічна зима.
Навіщо ангелам чекати весни? Її цьогоріч вже не буде.
Розслабтесь, її швидко кожен забуде -
Вона розбила ваші сердця, забрала наші крила.

І зникнувши сказала - що життя продовжується!
Так, воно є, але тільки у тих, хто заново народжується,
І вже не знає про пахощі та радощі весни...

 

И. В. Гёте. Фауст

Что было прежде, то и тут:
Весь мир, любя лишь игры и забавы,
В конце концов — один огромный шут.

 

Вікторія Трач

Холодна ніч...

Холодна ніч... Холодна ніч. Німа картина.
І плаче осінь за вікном,
Як та ображена дитина
За літнім вкраденим теплом.

Рядки лягають на папір.
Виводить їх старанно ручка.
А вітер, ніби хижий звір
На місяць виє страшно й гучно.

Це не слова. Це не печаль.
Це не любов, це просто пристрасть.
Хоч поїзди несуться в даль
І вітер грає сонним листям.

На лобовому склі машин
Осіння посмішка лукава.
Ти досягнеш своїх вершин
А я доп’ю гарячу каву.

І сон закінчиться тоді,
Як почуття, що в Бога вимолю,
Згорить в холодному вогні
Й ми несподівано прокинемось.

 

Сегодня - тоскливые будни,
Но завтра все будет иначе!
Я все свои беды забуду,
И стану сильней и богаче!

Но, бросившись с детским азартом,
За Птицей Удачи в погоню,
Никак не поймаю я "завтра",
Всегда, почему-то, "сегодня"...

***********

Назывался былью…
Превратился в сказку….
Складываю крылья….
Надеваю маску…

Не было обмана…
Это просто возраст,
Что-то слишком рано,
…Что-то слишком поздно….

*********

И царствует над миром люто тьма,
И ни во что не ставит трепет сердца.
И сходишь, не сойдя никак, с ума,
И некуда, хоть застрелись ты, деться.

Автора не знаю.Передано другом.

 

Олег Горбатюк

Корону поклали на схилене сумом чоло,
В одежі обрали, налили у чаші вино,
Ноги омили, на очі злато монет,
Та схоронили – шановний лиш мертвий поет.

 

Стус

Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде все - і прогріх, і покута.
Іще спізнаєш: є недоля люта
і анічого більше вже нема.
Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде все - і довгі ночі, й дні,
і довга путь - ні скону, ні спочину,
коли, здається, краще в домовину,
аніж у чужинецькій чужині.
Ще буде все - і довгі ночі й дні,
Ще буде все - і слава, і ганьба.
Ще будуть стрічі, будуть і прощання,
ще буде вод джерельне дзюркотання
струміти зі старого жолоба.
Ще буде все - і слава, і ганьба.
Дарма - іти. І ждати - задарма,
голодним серцем часу виглядати.
Навчайся тратити. Не треба брати
того, що за замками сімома.
Ідеш - і йди. Спинився - то постій.
Копаєш - то копай. На присуд долі
не треба тільки скаржитись. Доволі.
Живий чи мертвий - долі порадій.
Навчайся жити. І вмирати - вмій!
Бо тільки так. І так. І тільки так
доходять свого духу. Мертвий спокій
лежить на всьому. Тож ступай, допоки
ти є даритель, а не є жебрак,
що кличе Бога в поміч. Все приймай,
що на роду писалося твоєму
спередвіків. Провадь музичну тему,
а як життя тобою грає - грай.

 

Відшукай мене кохана
У прекраснім світлім дні.
Попливемо ми зірками
У небеснім кораблі.

Перетнемо ми з тобою
Ріки, гори і ліси.
Стане світ текти лозою
По безкраїй тишинї.

Відшукай мене, благаю,
Бо вже сам шукав дарма.
І вночі, як засинаю,
Сум мене не відпуска.

Буду довго ворочатись,
Злитись, бідкатись, клясти-
Все живе що є на світі –
Милий Боженько, прости.

Ну а вранці - знову радість:
Маю світлий день, надію,
Що я світом поблукаю,
А тебе таки зустріну.

Сергій Головко

 

Сухарський Максим

Коли болить і хочеться кричати,
Коли померти легше ніж втекти –
Нема бажання щось комусь прощати
І жити задля світлої мети.
Коли страждання майже насолода,
Коли буденна сірість стелить шлях –
Здається, що весь світ – гнила порода,
Кожна невдача в домовину цвях.
Коли безсила злість гризе за зраду,
Коли хвороба – то твоє життя
І чути подих ворогів позаду –
Тобі уже немає вороття.
Коли печаль твоя єдина віра,
Коли людей ненавидиш зовсім –
Тоді по тобі сумно плаче ліра
І душу б’є кривавий грім.
Коли останній подих – свято,
Нема жалю, що хтось тебе убив
Й твоїх років для тебе забагато –
Тоді ти вмер, хоча й не жив.

 

От мыслей грустных тесно и от дум,
Вокруг меня, шуршащих хороводом.
И с ними мне во мраке наобум
Брести,ссутулившись под чёрным небосводом.
А небосвод тот,плотно свитый из проблем,
Из неудач, давно утраченной надежды.
Хоть мрачен он, но всё же вместе с тем
Он близок мне, как старая одежда.
Одежда, что висит у нас в шкафу,
Слегка потёрлась и давно уже не в моде.
Она лишь заполняет нам графу,
Что вроде есть, но больше не нужна нам вроде.

На ощупь и на запах близко мне
Вот так же, как та старая одежда,
То чувство одиночества во тьме,
Оно не нужно, но со мной оно, как прежде.
Вот только в жизни не захлопнуть дверь
И старый шкаф,набитый хламом до отказа,
На свалку не снести, ты мне поверь,
И не избавиться от рухляди той разом.
Так может это предназначено судьбой
Тот трудный и тернистый путь изведать,
С невзгодами всю жизнь вести неравный бой,
А где-то уж и предначёртана победа.

автора не знаю

 

Ода

Варига Аліна

Ти – золото! Ти – град! Ти – епопея!
З тобою тік життя, неначе шторм,
Здається, що маленька фея
Звела наш Інь і Янь гуртом.
Ти – чудо, ти – шалена злива,
Що обливає з голови до п’ят,
З тобою я така щаслива,
Що вже ніколи не вернусь назад!
Ти – зорепад вечірній, ти – поема,
Я помираю від твоїх очей!
Ти, наче заметіль скажена,
Крадеш спокійний сон моїх ночей.

 

Повторяется всё в этой жизни,
Не порвать заколдованный круг.
Что толкает хихикать на тризне?
В чём виновен отброшенный друг?

Иссушённые непониманьем,
Бесполезно зовущие свет,
Мы отравлены злобным молчаньем...
Света - нет. Звука - нет. Мира - нет.

Разорвать паутину глухую!
Эхом ветра промчаться в ответ!
Выйти к людям, смеясь и тоскуя!
Но - увы...
Силы нет, веры нет....

Не знаю автора...