Поезія та проза

Молитва "О Боже мій"

О Боже мій,
якщо Ти є,
з’явися світлом
в цій імлі.
Дивись, як гине
все Твоє
на нашій –
не своїй землі.

У святості
Твоїх турбот,
чи переможе
у борні,
чи буде в правді
мій народ? –
ох не однаково
мені.

Невже замовк
Твій Божий глас
життя на небі
і в миру.
Невже з народом
в лихий час
в неволі, плачучи,
умру.

О Боже мій,
якщо Ти є,
з’явися світлом
в цій імлі.
Дивись, як гине
все Твоє
на нашій –
не своїй землі.

Володимир Мацуцький

 

Без тебе жити б не змогла я,
Для мене ти - неначе рай.
До тебе всі шляхи здолаю,
З тобою я - на світу край.

Для мого серця ти - відрада,
Тобою дихаю, живу,
Ти - заспокоєння, порада,
Ти - ніжний вітер мого сну...

Якщо від мене відвернуться,
Ти поряд будеш, знаю я.
І хай там всі до тронів рвуться,
Для мене ти - одна зоря.

Завжди живеш у моїх мріях,
Заполоняєш весь мій час.
До тебе я лечу на крилах,
Ти чарівніше всіх прикрас.

Всією дякую душею,
За те, що ти у мене є.
Моя остання фраза-фея:
Без музики життя пусте.

Вика Нерсесян

Любiть свое життя!!!!!!!!!!!!
Воно чудове,
Таке яскраве та рiзнокольорове,
Кохайтесь i серце вiддавайте,
На злиднi в людствi не звиртайте,
Любiть себе i свiт единий,
Свiй шлях i подих неймовiрний,
Своiх близьких,цiнуйте очi,
Тi очi, що на тебе схожi,
Тi очi,що жадають правди,
Хотять любовi,дай ii,
I не жалкуй минулi зради,
Твори добро на сiй Землi!!!!!!!!!

Я мов біла людина,
Несу колір світла,
Я мов дика дитина,
В свої страхи вірю,
Я сама все зламала,сама зруйнувала,
Я сама за 2 роки себе згвалтувала,
Я несла колір світла,
А стала дитина,
Я в свої страхи вірю,
Чому все згоріло?
Моє серце палає,
Де тепер мої чари?
де моя світла радість?
А думки все мовчали...
Невже в світі немає такої людини,
Заради якої я зможу...я зможу...я зможу... єдине!!!
Я зможу кохати, серце віддати,
І повністю душу йому дарувати,
Мабуть все попереду. вірю і знаю,
Що тебе я зустріну.
А цей страх покараю!!!!

 

Ігор Павлюк

Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.

Приснилися йому літа його минулі,
Зоря, метелик, цвіт… і сестри, і брати,
Скляна печаль води і злі мисливські кулі,
І мами шерсть – немов червоний дим…

Ні лігва, ні сім’ї… нічого не зосталось.
Червоні прапорці і білий біль снігів.
Гуляв, вожакував… гарячих коней крали…
Породистих вовчиць навік любити вмів.

Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.

Життя – саме капкан.
Ідуть у нього голі
І голими вертаються назад.

Далекий горизонт.
Полісся.
Білі коні.
Безпутство і сніги.
Тонких дерев хрести.

І плаче вовк старий тихенько, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»

*********

Горить мені важкий вогонь печалі,
Доки іду самотньо догори.
Скляніють далі і дзвенять медалі.
Гірську лавину будить пташки крик.

І вже, здається, сад цвіте снігами.
І вже, здається: молодість ту-ту...

Немає болю.
Перехресні шрами
Нагадують голгофську самоту...

***********
Неназвана, нехрещена печаль –
Як нитка в голку, наче ніж в печінку…

Зоря – від крові поржавіла сталь –
Нагадує то ангела, то жінку…

 

Роман Коляда

Не танка

Голодні пси з холодими очима навкруги.
Їм дичина – мої душа і спокій. Аж дрож бере,
Так добре чути як скриплять
по мокрому піску моїх думок
Брудні когтисті лапи.

*********

Флірт зі Звіром

Людина фліртує зі Злом
Замість любити Бога,
Не знаючи, де її злом,
Де закінчується дорога.

Любов – неодмінна вимога
Бути там, де любов твоя, весь.
Людина – скотина убога,
Кожен її шматок – десь.

Бути сильною, звісно, облом.
Бути цільним – не кожного змога.
І фліртує людина зі Злом –
Замість любити Бога.

Звір – людино, це завжди Звір.
Зроби собі врешті зізнання.
Бува, й безневинний флірт
Закінчується зґвалтуванням.

********

Два запитання і одна відповідь Навіщо все?

Чи знає навіть Той,
хто власноруч варив оцю коломазь,
якої глибини запльований колодязь
з якого треба виплисти чимдуж
скоріше, щоб не втрапити під душ,
який змиває імена з зотлілих душ.

***
Невже це все?
Невже лайно брутальне
розтовчене в пюре в телеефірі,
що замінив нам спілкування щире
і є усе про що можливо говорити
і думати, якщо є чим, звичайно ж.

***
До біса все.
Крім Бога і мене
ніхто не знає що мені робити,
Що повз пройде,
а що не промине.
Тяжким чи ледь помітним буде мито
за мить осяяння
що небо ним лине
з веління Божого
на грішного мене.

 

Н.А.Некрасов " Так это шутка, милая моя?"
( Николай Алексеевич, извините, если что не так, писал " по памяти" )

Так это шутка, милая моя?
Как боязлив, как недогадлив я.
Я плакал над твоим рассчитанно суровым,
Коротким и сухим письмом.
Не лаской дружеской,не откровенным словом
Ты сердца не порадовала в нём.
Я спрашивал: " Не демон ли раздора
Твоей рукой доверчиво водил?".
Я говорил: " Когда б нас разлучила ссора?"
Но так тяжёл, так горек, так уныл,
Так нежен был последний час разлуки.
Ещё твой друг его забыть его не мог,
А вновь ему ты посылаешь муки,
Сомнения догадок и тревог.
Скажи: "Зачем?" Не ложью ли пустою,
Рассеянной досужей клеветою,
Возмущена душа твоя была.
И, мучима томительным недугом,
Ты над своим отсутствующим другом
без промедленья суд произнесла.
Иль это был один каприз случайный?
Иль дальний гнев?
Неизъяснимой тайной
Я мучился, я плакал, я страдал.
В догадках ум испуганный блуждал.
Я жалок был в отчаяньи суровом.
Всему конец, своим единым словом
Душе моей ты возвратила вновь
И прежний мир и прежнюю любовь.
И сердце шлёт тебе благословенья
Как вестнице нежданного спасенья.
Так няня в лес ребёнка уведёт
М спрячется сама за куст высокий.
Встревоженный он ищет и зовёт
И мечется в тоске жестокой.
И падает в бессилье на траву.
А няня , вдруг: "Ау, а-у-у".
В нём радостью внезапной сердце бъётся,
Он всё забыл, он плачет и смеётся.
И прыгает и весело и весело бежит,
И падает, и няню не бранит,
А к сердцу жмёт виновника испуга,
Как от беды избавившего друга.

 

Ігор Павлюк

АНТИКРИЗОВЕ

З небуття... по тюрмах і борделях…
Все життя – по серце у снігах –
Рахував, мов міражі в пустелях,
Шрамні кільця в долі на кругах.

В цім житті,
Де щастя плоть диктує,
Голоси із пекла пінять кров,
Тільки той блаженний, хто кочує.
Тільки той безсмертний,
Хто пішов...

Шляхом шляхти шляються шалави.
Час такий – ні жити, ні вмирать.
Ні за кров, за гроші
Можна й славу,
Як дешеву лампочку,
Придбать.

Можна утікати за кордони,
Можна в себе...
Можна – у траву.
І порожні пляшки, як патрони,
Рахувать...
Мов предки татарву.

Хто б не був ти на базарних ловах,
Де б не був ти –
В ямі чи вгорі,
Міряй сум дохристиянським словом,
Посилай політиків «на хрін».

А набридло – пропадай...
Не перший...
Мов йорданську воду,
«Водку» пий.

Якщо геній – гени перевершуй.
Якщо ні –
Лягай собі і спи...

********

За право бути самотнім вовком
Плачу «по повній».
Так небо платить біленьким шовком
Землі жертовній.

Була в капкані передня лапа.
Хтось в спину вцілив.
Аж дощ осінній на серце крапа
Крізь дірку білу.

Від роду, мабуть, у чорних списках
В лівих і правих,
У побратимів великопиських,
Та й у держави.

Була би мама – зняла би вроки,
А так – горілка...
І хрест на грудях тонкий, високий –
Немов сопілка.

А ще приходять великі тіні
Легенд-поетів.
Такі космічні, такі осінні,
Як берег Лети.

І чесну славу – щастя посмертне –
Ділять зі мною
За право бути, за право вмерти
Самим собою.

 

Стус


Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог — сперед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенств.
В краю потворнім є потворний бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан-Бог — помер.

 

Андрій Панчишин


вікно
в якому видно було світ
прозорість поступово загубило
на підвіконні темрява стоїть
cуцільна тиша вуха затулила

і раптом - крик!
немов удар ножа
критична маса стумленого болю
у всесвіті кричить чиясь душа
душа часом виходить з під контролю

цей голос увірветься через мить
і знову стане
як належить
тихо
душа тепер надовго замовчить
спустошена і виснажена
криком!!!...

***
Ще один день провалився в минуле без сліду,
Ще один день, ще кільканадцять годин.

Завтра прийде по горбатій бруківці мітлою,
Завтра прийде, мов на зупинку трамвай,
Голос будильника і бутерброд з ковбасою,
І остогидлий, заварений звечора, чай.

Завтра не буде від тебе ніяких секретів,
Завтра і вчора – це рідні брати близнюки,
Дощечки дві у зачовганім сірім паркеті,
Як береги однієї брудної ріки.

Втомлене серце вигукує кардіограму,
Тишу годинник товче на пилюку дрібну,
Знову вирішуєш свою хронічну проблему,
Як би спітнілим чолом проломити стіну.

 

Поетом можеш ти не бути

Поетом можеш ти не бути.
Без мови – Господи, єси! –
ти ланцюгом за горло скутий
і кажеш «єм», коли їси.
Ти особистий втратив прояв,
як язика твій брат відтяв.
А рідна мова – то є зброя
в борні за волю і життя.

Своєї ти позбувся мови,
чужої вчитись не зумів.
Ти маєш зиск з тієї змови
і тридцять срібних у сумі.
Ото і все, бо України
немає в тебе, московіт.
Ти сам собі – суддя і винний,
тобі країна – чужий світ.

Покручомовний українець
під тим – російським каблуком,
по всіх світах – вже як гостинець,
якщо не бидлом – кріпаком.
То, може, розум буде? – Згодом:
на рідну землю ниць впадеш
і будеш мовою з народом,
і патріотом, може, теж.

Ти – українець. То є прояв.
Не змінюй мову на сміття.
Народу мова – то є зброя
в борні за волю і життя.

Володимир Мацуцький

 

Нарисуй мне рассвет... Набери мой простуженный номер...
Голос тих и дрожит, и охрип от бессонниц и слез.
Успокой эту боль. В бесприютном затерянном доме
Все не в лад, невпопад, наугад, кое-как, вкривь и вкось...


Между черных окон – пустота и знобящая стужа;
В неухоженных комнатах – призраки древней тоски.
Бормотанье приемника, ночь, остывающий ужин,
И ладонями бледными сжаты до боли виски.

***

Геннадий Мавлюдов
Я – живой! Сердце бьется во мне
Я – живой! Всех желаний не счесть.
Я – живой! Мне б пройти по земле
На весь мир прокричать, что я – есть!
Я – живой! Мне бы выстроить дом.
Я – живой! Мне бы вырастить сад.
Я – живой! Но и все же при том,
Почему вы отводите взгляд?
Я – живой! Только это для вас
Не суть важно, важнее лишь то,
Что прикован к постели, распят…
А другого не видит никто.
Я – живой! И душа по весне
Так болит! Ей так хочется жить!
Я – живой! Наяву и во сне
Как, скажите об этом забыть?

**********

Я живу по инерции.
Для чего – не пойму.
Все мечтаю о небе,
А взлететь не могу.
Не осталось желаний,
И бесцельные дни,
Как огнем выжигают
Душу мне изнутри.
Мрачным стих получился.
Только дело все в том:
Я любить разучился,
Сердце тронуто льдом.
Лишь полынная горечь…
Жизнь была – не была.
Еще пишется повесть,
А душа умерла.

 

Евтушенко



Сороколетье-странная пора,
Когда еще ты молод и не молод,
И старики тебя понять не могут,
И юность,чтоб понять не так мудра.
Сороколетье-страшная пора,
Когда измотан с жизнью в поединке
И на ладони две-три золотинки,
А вырытой пустой земли-гора.

 

Ігор Павлюк

На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
...Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.

Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.

Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...

Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?

Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.

Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.

Пробач.


**********************

Стус

Я йшов за труною товариша й думав:
везе ж таки людям:
задер ноги і ніякого тобі клопоту,
востаннє блиснув білими стегнами покійника,
а світ хай собі ходить хоч на голові.
Та коли ми прийшли на цвинтар,
побачили стільки машин, фургонів, катафалків —
не те підступитися,
голови встромити немає де.
Стояла величезна черга за ямами.
Кожен намагався захопити шмат землі
(на руки давали 1,5х2 метри).
Наша черга була вісімсот шістдесят третя.
Де його було дочекатися,
коли полізло стільки горлохватів —
той інвалід першої групи,
в того право, в тієї немовля на руках,
а той просто так — залляв од самого ранку сліпи
і суне, куди втрапить,
байдуже, за капустою чи по смерть.
Мали вже повертатися додому ні з чим.
Думаю собі: приїдемо назад
я й кину покійникові, як з кілочка:
буде тобі вилежуватись, уставай-но,
потерпи днів зо три зо чотири,
поки той плав спливе,
однак спішити — якого чорта?
Аж тут підступається до нас
баба з двома кошиками
(на цвинтарі випродовує городину)
вам ями треба питає
можу відступити свою
карбованців за сто п'ятдесят.
Воно можна знайти й дешевше,
але ж то саме тільки звання, що яма,
а в мене просто тобі перина —
і полежати й виспатись
там самому чи й з молодицею
(у баби весь металевий рот,
що називається — озброєна до зубів).
Я відразу збагнув, що це перекупка —
скуповує й перепродує ці ями,
але, не торгуючись,
вийняв з кишені гроші й віддав —
на, щоб ти землі сирої наїлась.

 

Бик Олександр

Місто

Я ненавиджу місто через те, що тебе тут нема,
Я ненавиджу долю за те, що вона розлучила.
Я засуджений Богом: це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани і спалюють крила.

І від болю різкого буває не хочеться жить,
І годинника стрілки завмерли на місці одному...
У самотні хвилини розірване серце болить,
А стриножені ноги шукають дороги додому.

Перелітні птахи переплутали гнізда і сніг,
У холодному місті вмирають останні надії...
Павуки-кораблі в’ють слизьку павутину доріг,
По якій іммігрують грабіжники і повії.

Відкриваю вікно – бачу лиш ворогів навкруги,
Стаю на коліна і шлю сто прокльонів до неба!
Я зруйную всі мури, порву на руках ланцюги
І клянусь найдорожчим, що я повернуся до тебе.
*********************

А памятаєш, ворожила нам ворожка,
Що будуть сльози, біль, терпіння,
Що буде зморшка не від сліз,
А від кохання воскресіння?

Що не помре кохання в нас,
Що будем ми щасливі разом?
Та ти пішов... Вогонь погас...
Чому ти не сказав одразу?

Чому приховував весь час,
Що любиш іншу, не кохаєш?
Що вже не буде більше "нас"?
Чому, скажи, чому? Не знаєш?

Чи думав ти, що своє щастя
Не побудуєш на біді?
А це було якраз нещастя...
Чи не мені брехав одній?

Ти думав, ми не взнаєм правду?
Вона простила... А я.. Ні...
Для себе ти обрав "русалку".
Мене ж лишив на самоті...

Іра Туркалевич

 

Марина Цветаева.



Мой день беспутен и нелеп:
У нищего прошу на хлеб,
Богатому даю на бедность,

В иголку продеваю - луч,
Грабителю вручаю - ключ,
Белилами румяню бледность.

Мне нищий хлеба не дает,
Богатый денег не берет,
Луч не вдевается в иголку,

Грабитель входит без ключа,
А дура плачет в три ручья -
Над днем без славы и без толку.

 

Герой - у кожному із нас

Твоя відвага – ницим смерть,
Ти не боїшся погляду палкого
І лиш шукаєш вислову різкого,
Щоб меч пустити в круговерть.

Сміливості тобі не позичати,
Фонтаном б’є бажання до життя,
І віра перекреслює буття, -
Зневіри ти не можеш допускати.

Вся воля й розум у очах,
Емоцій спілих повні груди,
В могутнім серці – смертні люди
Навіки нищать жалюгідний страх.

Ярина Колодій

Вітер

Тихим шелестом вітер озветься,
До обличчя мого доторкнеться,
Так тихенько, незримо й повільно
Прочитає думки мої пильно.
Що в думках моїх вітер побачить?
Яку кару за те він призначить?
Він побачить мій смуток, печалі,
Та туманні омріяні далі.
Але що то мені? Я спокійна!
Хоч одна, але все ж таки вільна,
Хоч одна я, але ж із думками,
Які стали терену вінками.
Хоч би як вітерець не озвався,
І яким би ім’ям не озвався,
Все одно крок за кроком я йтиму
У майбутнє, вперед без упину.
Все одно виростатимуть крила…
Може десь я когось і любила,
Може словом когось і вбивала,
Та сама ж теж не раз помирала!
Не боюся я душу відкрити,
Хоч в ній смуток, але ж є і квіти,
Серед сліз та пекельної люті
Доброти вільні крила розкуті.
Не дивись з таким докором, вітре,
В мені вогником віри розквітне
Моє щастя, що більше за море
І здолає всі сльози і горе.

Аліна Варига

 

Я бы очень хотел понимания свыше,
Просто ВЫ говорите немножечко тише,
Я слышу все то, что скажете мне,
Даже если по сердцу и по душе,
Сталью нежно иголкой скребется,
И в стекло никогда не пробьется,
Слез немая улыбке не сойдет никогда,
Потому что я верю... Душа.

(с) Дэй 1923

 

Відшуміло літо морем,
Відгойдалось у гіллі.
Аж занадто буде скоро
Снігу у моїм дворі.

Через край будуть морози,
А замерзлий сірий лід
Розповзеться по дорозі
Відбивати сонця світ.

Одягнуть весільні сукні,
Скинувши старе вбрання,
Кам’яні сади могутні
Під блакитним сяйвом дня.

Батогами буде рвати
Вітер, що не зна спочину,
Снігу змерзлі груди вати,
Без жалю та безупинно.

День помітно відступає,
Можна з точністю не мірять,
Сонце в небі хмари крає,
Та йому уже не вірять.

Валерій Великотрав

 

Волошка синя – глибина душі!
Ти уввібрала в себе дух землі
І сіна скошеного смак,
Зіркове небо у очах.
Як лагіднісь недоторканих вуст,
Ти разиш серпом серця стук.
Безмовний жар в моїх очах –
Блакитні квіти у твоїх руках.

Валентина Швед

 

Вербы
К.Бальмонт
Вербы овеяны
Ветром нагретым,
Нежно взлелеяны
Утренним светом.
Ветви пасхальные,
Нежно печальные,
Смотрят веселыми,
Шепчутся с пчелами.
Кладбище мирное
Млеет цветами,
Пение клирное
Льется волнами.
Светло-печальные
Песни пасхальные
Сердцем взлелеяны,
Вечным овеяны.

Пасхальный благовест
С. Есенин
Колокол дремавший
Разбудил поля,
Улыбнулась солнцу
Сонная земля.
Скрылась за рекою
Бледная луна,
Звонко побежала
Резвая волна.
Понеслись удары
К синим небесам,
Звонко раздается
Голос по лесам.
Тихая долина
Отгоняет сон,
Где-то за дорогой

Пасхальные вести
Я. Полонский
Весть, что люди стали мучить Бога,
К нам на север принесли грачи...
Потемнели хвойные трущобы,
Тихие заплакали ключи...
На буграх каменья обнажили
Лысины, покрытые в мороз...
И на камни стали капать слезы
Злой зимой очищенных берез.
И другие вести, горше первой,
Принесли скворцы в лесную глушь:
На кресте распятый, всех прощая,
Умер Бог, спаситель наших душ.
От таких вестей сгустились тучи,
Воздух бурным зашумел дождем...
Поднялись - морями стали реки,
И в горах поднялся первый гром.
Третья весть была необычайна:
Бог воскрес, и смерть побеждена!
Эту весть победную примчала
Богом воскрешенная весна.
И кругом леса зазеленели,
И теплом дохнула грудь земли,
И внимая трелям соловьиным,
Ландыши и розы зацвели.

 

Юрій Сегеда

Життя. Узяти й розірвати.
Шматками розкидати псам.
Уже не може бути свята.
Сьогодні мушу бути сам.

Я щільно зачиняю двері,
Щоб не відкритися комусь.
І в час Таємної Вечері
Я – чотирнадцятий – молюсь.

Сиджу, не запаливши свічі,
Бо я сьогодні не живу.
Прийде і поцілує двічі,
І витопчуть в саду траву.

Ви ще не знаєте обличчя,
І, може видатись комусь, –
Коли когут закукуріче,
Я – чотирнадцятий – зречусь.