Поезія та проза

Іван Коваленко “Для жінки квартира, машина і дача…”

Для жінки квартира, машина і дача
Чогось, мабуть, варті – це все не пусте.
Коли це з’явилось, приходить задача:
Цього всього мало і все це не те.

Ніхто, крім поетів, не знає й не бачить
Це вічне стремління – велике й просте:
Для жінки загуба – любові нестача.
Коли ж її вдосталь – вона розцвіте.

Її треба ніжно кохати до скону,
У віршах прославить, піднять, як ікону,
Їй ніжності треба, як сонця світам.

Я п’ять океанів мав ніжності в серці,
Багато розхлюпав в життєвому герці…
Якщо комусь сумно, – останню віддам.

 

А це часом не Володимир ШАЯН, не з його книг вірші?

 

В этой вечнозеленой жизни,
сказал мне седой Садовник,
нельзя ничему научиться, кроме учебы,
не нужной ни для чего, кроме учебы,
а ты думаешь о плодах…
Что ж, бери...

Ты возьмешь только то,
что возьмешь,
и оставишь все то,
что оставишь,
ты живешь только так,
как живешь,
и с собой не слукавишь.

В этой вечнозеленой смерти,
сказал Садовник,
нет никакого смысла,
кроме поиска смысла,
который нельзя найти,
это не кошелек с деньгами,
они истратятся,
не очки, они не прибавят зрения,
если ты слеп,
не учебник с вырванными страницами…
Смысл нигде не находится,
смысл рождается и цветет,
и уходит вместе с тобой…

Ты возьмешь только то,
что поймешь,
а поймешь только то,
что исправишь,
ты оставишь все то,
что возьмешь,
и возьмешь,
что оставишь

В.Леві

 

* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.


* * *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

* * *
Душа - єдина на землі держава,
де є свобода чиста як озон,
Кордон душі проходить над світами,
а там нема демаркаційних зон.
Ліна Костенко

 

Евгений Рыбалкин. ( Оренбург)
( на сборнике своих стихов, подаренном мне Женя написал:"Игорю на память о всрече в музее Шевченко 4 ноября 2000 г.)

Первый лист.

Я долго сидел перед чистым листом.
Успело стемнеть, приумолкли машины,
Туманы долины окутали сном,
Натикало пять. И трезвон петушиный
Качнул моё ухо над толстым столом.
Протопали дни в щебетании сплетен.
Всё тихо спешило в омнибусе дел.
Построили дом. Проворонили плесень.
А я всё сидел, и сидел, и сидел.
Мой друг поседел. Дети кончили шлолу.
Все спятили. В моду вошёл контраданс.
Меня продырявили, сунули в колбу,
Я вздрогнул и ласково взял карандаш.
Над миром взошли незнакомые звёзды.
Земля завершилась.Всё стало не так,
С хронометра стрелы слетели, как слёзы,
Во мне шевельнулся какой-то контакт...
И я оцарапал дыханием страсти
Трепещущий лист! Он был первым в тетради.

* * *
Детство.

Вспоминаю ребят, футболистов босых,
на поляне, где рос карагач,
и несущийся вскачь на ухабах косых
непослушный резиновый мяч.

Где я славно умел постоять за себя,
боль стерпеть, потирая ушиб,
мчать за Вовкой вдогонку, азартно сопя,
сквозь ажиной поросший отшиб.

Где болото - в колено, а страху - взахлёб,
где курай в человеческий рост,
а в предзимье, когда огород оголён,
серебристая изморозь скрозь.

А зимой беззаботные стаи снежков
за забором собак веселят!
Тётя Дуня , зарвавшихся озорников,
прогоняла нас: "Гэть звитсиля!"

* * *

В потёртом пиджаке пришла тоска.
Мы помолчали. Походили. Сели.
Вздохнули. Переимчивые тени
вздохнули тоже. Ах, тоска, тоска!

А за окном леса корявым видом
позировали кисти колдуна,
и в озеро разъяренным болидом
оптимистично плюхнулась луна!

Земля была хрустальной и жемчужной,
она звенела, плакала, звала!
"Скорей взгляни!" - сказал я госте скушной,
но, впрочем, зря - тоска уже ушла.

* * *
Домовой.

Ты мне надоела! Уходи домой!
Там осиротело бродит домовой.

Девочкой бедовой он тебя любил,
На тропе садовой след твой обводил.

Трепетно и смело в спальню проникал,
Молодое тело тайно наблюдал.

Фаворитка духа, чиста и легка.
Ты хотела , дура, просто мужика.

И в застенках дома, распалясь тоской,
Ты швыряла в гнома шишкой восковой.

И, боясь обидеть, бедный мчался прочь.
Мог ли он предвидеть за душою плоть...

Мог ли он представить, что умолкнет дом,
Что постыло станет в садике пустом!

Что влечёт беглянку верная рука
В хмурую землянку милого дружка.

Что спустя столетье парень, пряча взгляд,
Отоварит плетью крепкий конский зад.

И, спеша налево, шикнет удалой:
" Ты мне надоела! Уходи домой!"

 

Бродский

Теперь все чаще чувствую усталость,
все реже говорю о ней теперь,
о, помыслов души моей кустарность,
веселая и теплая артель.

Каких ты птиц себе изобретаешь,
кому их даришь или продаешь,
и в современных гнездах обитаешь,
и современным голосом поешь?

Вернись, душа, и перышко мне вынь!
Пускай о славе радио споет нам.
Скажи, душа, как выглядела жизнь,
как выглядела с птичьего полета?

Покуда снег, как из небытия,
кружит по незатейливым карнизам,
рисуй о смерти, улица моя,
а ты, о птица, вскрикивай о жизни.

Вот я иду, а где-то ты летишь,
уже не слыша сетований наших,
вот я живу, а где-то ты кричишь
и крыльями взволнованными машешь.

**********

Я всегда твердил, что судьба - игра.
Что зачем нам рыба, раз есть икра.
Что готический стиль победит, как школа,
как способность торчать, избежав укола.
Я сижу у окна. За окном осина.
Я любил немногих. Однако - сильно.

Я считал, что лес - только часть полена.
Что зачем вся дева, раз есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнет на эстонском шпиле.
Я сижу у окна. Я помыл посуду.
Я был счастлив здесь, и уже не буду.

Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишена глагола.
Что не знал Эвклид, что, сходя на конус,
вещь обретает не ноль, но Хронос.
Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
Улыбнусь порою, порой отплюнусь.

Я сказал, что лист разрушает почку.
И что семя, упавши в дурную почву,
не дает побега; что луг с поляной
есть пример рукоблудья, в Природе данный.
Я сижу у окна, обхватив колени,
в обществе собственной грузной тени.

Моя песня была лишена мотива,
но зато ее хором не спеть. Не диво,
что в награду мне за такие речи
своих ног никто не кладет на плечи.
Я сижу у окна в темноте; как скорый,
море гремит за волнистой шторой.

Гражданин второсортной эпохи, гордо
признаю я товаром второго сорта
свои лучшие мысли и дням грядущим
я дарю их как опыт борьбы с удушьем.
Я сижу в темноте. И она не хуже
в комнате, чем темнота снаружи.

 

І знову дощ..Самотній образ за вікном.
Усе прекрасне - повертається зі сном.
Там все живе, але в одну жахливу мить
Відкривши очі - можеш щастя зупинить.
Тремтить рука перебираючи акорд,
її життя немов розгаданий кросворд.
Повільно, з острахом, вона торкається вікна..
І знову плач..Та тільки плаче не вона..

Ця ніч дарує їй мелодію дощу,
думок і спокою він має досхочу.
Дощ розуміє, що неї на душі,
але мовчить і тільки б*є їй по вікні..
Вона шукає сенс і чує кожен звук.
Наївно хоче вже позбутись всіх мук.
Їй все це більше болю завдає
та дощ собі все пісню награє..

І знову бій..Все награє знайому річ..
Одне бажання:" Поговорити віч-на-віч"
Але ж одна..немає сенсу у словах...
Скажи:"Чому у двох бувають тільки в снах?"..
Чому кохання дарує кожному лиш біль?!..
На дворі дощ..У серці справжня заметіль..
Якби дізнатись, за що так сильно я люблю..
Останній крик...І знов мелодія дощу...

 

Ти -все. І я без слів втрачаю розум.
І крок за кроком шукала я в собі прогнози.
Я думала, знайти в собі пусті образи.
Бо ми,напевно,уже наврядчи будем разом.
Я йшла з твоїх обійм, стікали сльози.
Я вирішила - це кінець. Все!З мене досить!
Так буде краще.Пусті "але" переповняли,
сумління володіло мною. І завмирали
при кожній зустрічі на дворі. Все випадково
І знов для мене вкотре зникало все навколо.
Я ще кохаю.Напевно це невиліковне.
Я вся в тобі.Тобою я живу на повну.
І знову біль. Він все частіш мене проймає.
А що робити?Як серце ще тебе кохає?
Мої "але" - втрачають справжню свою силу.
Телефонуй мерщій.Тепер напевно все можливо.

 

Я відчула себе чужою і непотрібною
при останніх зустрічах з тобою.
я знаю, можу тебе уникнути,
світ тісний,але ми в ньому не двоє.
я довго думаю, що я до тебе відчуваю,
і, хоч це звучить і безглуздо,
але з усіма твоїми недоліками,
я тебе кохаю...

я часто уявляю, як ти поруч,
я часто думаю про тебе,
і як би не хотілось полетіти з іншим в небо,
ти завжди близько, ти в моєму серці,
але ти не можеш збагнути все це((

 

ти знаєш про мої почуття,
отже немає про що зізнаватись...
люблю тільки тебе
і вірність в душі зберегла,
але не можу від інших прихильників
усе життя ховатись.

ти не зрозумів моїх почуттів впреше,
про другу спробу я мовчу.
ти не залишив надії,
але я все одно тебе люблю...

попробувала двічі я тебе забути,
і двічі я скалічила себе.
попробувала в душу свою зазирнути,
але там не знайшла тебе...

не знаю що робити,
може досить?
калічити себе і всіх навкруг,
якщо не можу й досі усвідомить,
що я лише для тебе друг...

 

***
Прощай.
Позабудь
И не обессудь.
А письма сожги...
Как мост.
Да будет мужественен
Твой путь,
Да будет он прям
И прост.
Да будет во мгле
Для тебя гореть
Звездная мишура,
Да будет надежда
Ладони греть
У твоего костра.
Да будут метели,
Снега, дожди
И бешеный рев огня,
Да будет удач у тебя впереди
Больше, чем у меня.
Да будет могуч и прекрасен
Бой,
Гремящий в твоей груди.
Я счастлив за тех,
Которым с тобой,
Может быть,
По пути.
Иосиф Бродский

Песня последней встречи
Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,
А я знала — их только три!
Между кленов шепот осенний
Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой,
Переменчивой, злой судьбой".
Я ответила: "Милый, милый!
И я тоже. Умру с тобой..."

Эта песня последней встречи.
Я взглянула на темный дом.
Только в спальне горели свечи
Равнодушно-желтым огнем.
Анна Ахматова

 

і знов...
Стус

Обридла діалектика душі
падінь і злетів (але завжди — спадів),
дух звомплений всієї прагне п’яді,
останню п’ядь, живу ще, полиши.
Ця колотнеча віри і зневір,
пропасниця даремного зухвальства,
як тичка псів біжить од тебе паства
докучливих таємних голосів.
Обридла діалектика біди,
чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,
хоч почорніла од волань десниця,
що шле клятьбу на весі й городи.
Набридла діалектика гризот
і небо незворушне теж набридло,
а ти стоїш страпатий, як страшидло,
а проти тебе зоряний комплот.
Страшну крамолу замишляє виш,
а вісь земна гойдається на місці —
лиш криволети дальніх ауспіцій
знакують смерть, що од життя миліш.

***********

На тій сліпучій висоті,
де тільки сніг і сніг і сяйво
небес осліплих. Там, де небо
не попускається на діл,
а все живе росте горою
і прагне вийти понад край
душі, те все, що прагне висі,
життя цураючись, умить
мені запало в душу. Світ
легенько деренчить розбитим
блакитним дзбаном порцеляну.
Як сяйво болісно щемить!

**********

Все вужчає благенька смужка літ
і білогруді хвилі наповзають
на простір сподівання. Почезають
шляхи прийдешнього. І білий світ
подаленів, як загадковий острів,
немов прощальна любої рука.
А дні пливуть, немов крижини гострі.
І проглядає вічність нешвидка.
І всесвіт проглядає неозорий
і в ньому ти — мов цяточка мала,
що скоро скресне — од тужінь і змори,
і тінь висока стане край стола.

 

Стус

У щастя, кажуть, світлий кожен час.
Щасливі, кажуть, нібито не лічать
ні днів, ані годин. Мій день почавсь
і вихопився день, вогнем налившись.
Так око наливається. Так в літі
наллється яблуко. Хай день зійде —
воно собі кружляє в верховітті
допоки аж додолу не впаде.
Мій день почавсь. Та щастя забарилось
чи поцуралося на мій поріг
ступити. Скільки снів мені наснилось!
Забув я більше. Менше — приберіг.
Мій день почавсь. І тільки скрипне хвіртка —
я жду, і назираю, і дивлюсь:
лиш перехожі жебрають каліки,
до мого апелюють до жалю...
До мого щастя. То прийде товариш,
то подруга, то недруг, то поштар,
але ніхто не принесе у дар
мені хоч головешки з пізніх згарищ.
Щасливі, кажуть, нібито не ждуть,
не визирають час. І дароносний
вони і в непогоду радо п’ють
приблудний день заблуканої осені.
І я не жду. Дарма. Не назирай:
ніхто й не прийде, словом не потішить.
Та й добре, що нема. Буває гірше:
коли тобі і сльози позбирать
не дасть захожий.

********

Життя — нема. Грудей — нема.
Немає тіла. Промигоче
весь вересневий листопад.
День падає на день. Підряд
заплющуються сині очі.
І жити — аніхто не хоче.
Бо світ — невірний, як Хома.
Хто вербував мене сюди —
під музику оцю скрипучу,
хто ребра обдирав об кручу,
для чого — не живу, а мучусь

 

Звiяйте мене, якщо э помилки, тому що писав по памьятi.

Л.П.Косач.

Стояла я, та слухала весну
Вона менi багато говорила
Спiвала пiсню дзвiнку, голосну
То вдруг таэмно тихо шепотiла.
Вона менi спiвала про любов,
Про молодещi, радощi, надii.
Вона менi переспiвала знов
То що менi давно спiвали мрii.

 

божевільно-весняне ))

Закохайте мене, затанцюйте у колах сансари,
Закружіть, закуріть, зачаруйте мене під дощем,
І під пісню лелек чи старої електрогітари
Десь на іншій півкулі земній мій воскресне тотем.

Зачаклуйте мане, зашаманьте мене до нірвани,
Заблукайте мене в невідомих науці містах...
[...]

 

Стус

Два вогні горять,
з вітром гомонять,
а в високім небі
два сонця стоять.
А що перше — день,
а що друге — ніч,
а між ними синім цвітом
вже зацвів тирлич.
Уперед піду —
вогню не мину,
а назад піду —
загину.
Два вогні горять,
з вітром гомонять,
а в високім небі
два сонця стоять.

*****

Недуга, несила — ховати цей жаль
одвертого серця. Недуга. Несила.
Дівча пустотливе — та смерть нас посіла
і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.
І глянь. І очей своїх не попускай
і полуменій од високого жару.
Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,
не вимолив пари — то й досі благай,
блаженний. Світи розвидняються нам,
розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,
здимілі од роздумів. І на світанні
пірвався — світ-за-очі. І — напролам.

І рефреном...

Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. Їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
і пірвано всі приструнки — гудуть.

 

Над могилами свет

В голове пустота

Ничего больше нет

Пролетают года

А землица возьмет

Материнской рукой

Приласкает, прижмет

И подарит покой

Надо место забить

– и плевать на тоску

Мужикам заплатить

И волыну к виску

Пусть поглубже капнут

Прямо здесь, у ручья

Крест железный воткнут

Все, бля, баста, ничья

И покроет земля

Понимаешь, браток

Обнулит до нуля

Просто жизни виток

И не надо ХА ХА

Все равно упадешь

Если жил без греха

То цветком прорастешь

 

Ігор Павлюк

Почався сніг...
Стежина обірвалась –
Мов тріщина в алмазі,
Мов шнурок...
Душа душі, рука руки шукала.
Сміявся вітер голосом зірок.

Азартна доля плакала від щастя,
Бо серце чуло радість «битія»,
Тому і билось чисто, часто-часто
У цих снігах, де тільки ти і я
І ще – туманні верби, наче відьми,
Що соки п’ють не тільки із землі...
Страшні для когось,
А для мене рідні –
Як дим вітчизни,
Пір’я журавлів.

Почався вітер...
Сніг красиво здимів –
Немов козацькі «чайки» у сльозі.
А ми стаєм душевними й простими –
Як півники дитячі у фользі.

А стежка наша –
Тріщина в алмазі –
Запахла знову цвітом сон-трави...

Оце й усе.
Почався біль, зарраза...

Зате я знаю,
Що іще
Живий.

*******

Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
Холодно. Скучно.
І хочеться жити у сон.
Верби над ставом від гнізд незагойних похилі.

Тронно і трунно –
Мов сходять боги із ікон.

Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку.
Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.
Ми байдужіємо...
Плачуть над нами онуки.
Капають зорі на кості,
Мов кров з молоком.

Середньовічно.
Безсмертно і скучно усюди.
В небо націлені білі ракети церков.

Людська душа, мабуть, –
Зоряний вірус простуди,
Богом застудженим в нашу занесена кров...

******

Вже весна... ще весна... а холодно...
Сум дірявим човном пливе.
Безпритульне торішнє золото...
Імпульсивні стежини вен.

Просинається риба в озері,
Крапля в краплю сльозиться сік.
Юне листя, як чесні козирі,
Покриває шулерства всі.

Небо синє, аж чорне деколи,
І аж синя чорна земля.
Задзвеніло усе, замекало.
Журавлі летять звідтіля...

Хтось гіркий, нагрішивши досита,
Душу в церкву несе просту
З холодів, із застілля з тостами,
Як могильну важку плиту.

Хтось деревам і зорям молиться,
Сонцю, грому, вітрам, воді...
Дід он в білій сорочці голиться:
«Дочекавсь весни – по біді...»

Баба сушить перину пір’яну,
«Руки в боки» – внучат зове.
За казками і за повір’ями
Вчить любити їх все живе.

А над всім – Сонця чесне золото,
Пісня, човен, втопився лід...

Сорок перший раз сумно й молодо
Над усім цвітуть журавлі...

 

про порівняння

це перший варіант ( третій рядок) останні два - редактор вніс свої корективи. У збірці віршів - варіант перший. А.Ч.

 

Стус

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе...
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі...
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся...
Нахоплюся — і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс...
Хочеш — радістю буду,
Хочеш — буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.
Лиш тепер — я не знаю,
Що зі мною, з тобою — не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.