Поезія та проза

Весна по повній програмі дається взнаки ... тягне мене на поезію.
Читайте любі друзі лірику... весна (вибачєйте жи лірика на російській мові, але на поезію мовні ознаки не поширюються, тут тра відчувати серцем)


***
Июльский дождь страстей не остудил.
Жара июльская обид не растопила.
И каждый бился и не находил
Того, что было прежде сердцу мило.

Мы заблудились в собственной судьбе.
Мы перестали говорить стихами.
В пылу высокой жалости к себе
Мы не заметим осени дыханье.

Когда сойдут снега большой зимы
Разбудят нас весенние капели.
Кому тогда, мой друг, расскажем мы,
Как на одну любовь мы постарели?


***
Есть в близости людей заветная черта,
Ее не перейти влюбленности и страсти,-
Пусть в жуткой тишине сливаются уста
И сердце рвется от любви на части.

И дружба здесь бессильна и года
Высокого и огненного счастья,
Когда душа свободна и чужда
Медлительной истоме сладострастья.

Стремящиеся к ней безумны, а ее
Достигшие - поражены тоскою...
Теперь ты понял, отчего мое
Не бьется сердце под твоей рукою.


***
Я в судьбе твоей буду лишь гостью,
Стану тенью с тобою бродить,
Я не буду в твоём горле костью,
Что мешает тебе вольно жить.

Я не буду тревожить собою
Твою жизнь и лучистые сны,
Я хочу просто быть... быть с тобою!
Стать частицей твоей тишины.

Я не стану проситься в объятья,
Поцелуи оставь для другой,
И надежду не буду искать я,
Чтоб на миг быть любимой тобой...

Я не стану судьбы твоей частью,
Просто буду с тобой рядом жить,
Буду в картах червовую мастью...
Что угодно! Позволь просто БЫТЬ...



***
Мне хочется своим тебя назвать
За то, что бесконечны дни разлуки,
За то, что никогда мне не узнать,
Как ласковы бывают твои руки...
За то, что, уходя поспешно прочь,
Ты честно не поделишься любовью,
За то, что сон в измученную ночь
Тебя ко мне приводит в изголовье...
Как будто нет долгов и нет границ
У времени, что нам дано судьбою,
И только из-под сомкнутых ресниц
Скользнёт слеза, слегка грозя бедою...
Мне этим счастьем не переболеть...
И даже горем вдоволь не напиться...
В своём огне самой же и сгореть,
Упав на землю опалённой птицей.
Не начатый роман не дописать...
Со временем и тему позабудешь...
Но хочется тебя своим назвать
За то, что ты им никогда не будешь...


***
Теперь не умирают от любви -
насмешливая трезвая эпоха.
Лишь падает гемоглобин в крови,
лишь без причины человеку плохо.

Теперь не умирают от любви -
лишь сердце что-то барахлит ночами.
Но "неотложку", мама, не зови,
врачи пожмут беспомощно плечами:

"Теперь не умирают от любви..."


***
Отчаянье и боль - привычка юных женщин
в моей, забывшей сон, но не забывшей страх,
стране плохих стихов, не потому, что вещих,
в моей, пропитой вдрызг,
в моей, разбитой в прах.

А хочется - карет и пышных бальных платьев,
и сотни тысяч свеч под самым потолком,
чтоб кто-нибудь любил, как сорок тысяч братьев,
и мопса в будуар,
и кофе с молоком.

Но Золушку всегда спешит настигнуть вечность,
и превращает вдруг коварный гадкий тролль
в троллейбус - экипаж, в авоську - бальный веер,
а тридевять земель -
в отчаянье и боль.

© Copyright: Елена Бушуева


***
Холодно братцы, холодно
На сердце моем гололед.
В душе кружат черные вороны
И сердце стучит, как на взлет.

Снег мокрый сгребают дворники,
Резиной скрепя по стеклу.
А в зеркале тают домики,
В которых я не живу.

Мелькают продажные девушки.
На перекрестках любви.
И тихо тикают стрелочки,
Времени визави.

Дорога назло не кончается,
Да и соляры полно.
Небо с землей обнимается,
Как в старом французском кино.

Целуются липы с осинами,
У разбитых дорог
Холодно братцы, холодно,
Я весь, до костей продрог


***
Как движенья морской волны
Повторяют сухие губы
Симулируем счастье мы -
Одиночки и однолюбы

Помни, Счастье, что там и тут
Вымирающие как бизоны
Твой спасительный парус ждут
Сухопутные робинзоны

Чтоб случилось в любовь уплыть
Навсегда, а не вскользь и вкратце
Мы всем сердцем желаем быть
И совсем не хотим казаться

Но не парус грядет, а дым
Черный крейсер таращит пушки
Мы пиратам все отдадим
За стеклянные безделушки

А потом на пустом берегу
Вжав в глазницы подзорные трубы
Будем слезы лить по врагу...
Что поделаешь – однолюбы!


***
В ладонях жизнь твою держу
Порой неловко, неумело,
Порой - не зная, что с ней делать.
Я ей совсем не дорожу.
Ей не нашла предназначенье,
И, видно, в том моя вина -
Держу, хотя мне не нужна
И ей не знаю примененья.
Не знаю, для чего взяла,
Зачем держать, хотя устала?..
Чужая жизнь - уже немало.
Чужая жизнь - так тяжела,
Так велика, что эта ноша
И мне покоя не дает.
Я знаю точно, наперед,
Что станет легче, если брошу...
Что будет проще. И, быть может,
Чужая жизнь не так хрупка...
Но я держу - дрожит рука,
И только мысль меня тревожит,

Что кто-то так же, в свой черед,
В ладони жизнь мою возьмет.


Ожидание
Железным молотом секунды бьют в висках,
А время тянется магнитофонной лентой.
Мне кажется, что стрелки на часах
Отсчитывают дни, а не моменты.

Я выучила трещины в стене,
Как школьница таблицу умноженья,
Я чувствую снежинки на окне
И слышу их бесшумное круженье.

Я слышу каждый шорох в темноте,
За дверью, отделившей свет от тени,
Меня разбудит в этой темноте
лишь легкий, еле слышный звон капели.

И хлопья, белым пеплом ледяным
Настойчивы и тягостны как прежде.
А слезы,ложь и сигаретный дым
Остались на щеках и на одежде.

Забавна жизнь, которая пройдет,
безумны ожидания минуты,
Казалось, что когда-то к нам придет
Все то, что мы искали, почему-то.

По проводам твоим в окошки зданий
Моей любви промчатся огоньки
И то тепло, что у меня в кармане
Окажется теплом твоей руки.

© Copyright: Ева Светлая


Странная любовь, похожая на жалость

Я проклинаю боль
Обиду и усталость,
Несовершенство фраз,
Отчаянье в борьбе,
Но странная любовь,
Похожая на жалость
С моих слетает глаз
И движется к тебе.

Заворожённость слов,
И ожиданье встречи
Почти на волоске
От пропасти души –
В садах прекрасных слов
Простёршихся далече –
Утешь мою печаль
И слёзы осуши.

Я прокляну тот день,
Когда тебя узрела,
И убоюсь сама
Проклятья своего,
Тогда как сердца тень
Уже обледенела,
Без света глаз твоих,
Без слова твоего.

В безбрежную любовь
Уже почти не веря –
Не в состояньи всё ж
Без нежности прожить
Я замираю вновь
Перед закрытой дверью
Опять в который раз
Боясь её открыть.

Смотря сквозь сны миров
Как чьё-то сердце сжалось,
Как ощутило грусть
И замерло в мольбе,
Как странная любовь,
Похожая на жалость
С моих слетела уст
И двинулась к тебе.

 

***
Ты улыбнешься краем губ –
Как будто с нежностью.
Ты хочешь знать, зачем я лгу,
Что все по-прежнему,

Что мы по-прежнему с тобой
Едва знакомы, и
Что эти шуточки с судьбой
Под стать любому бы...

Что с той же легкостью, без нот
Минорных в голосе
Для нас и час, и день, и год
Быть врозь – не бог-то весть,

Что мы с тобой – два сапога –
Не будем парою...
Но дань обыкновенью лгать
Как нежность – старая,

Как жизнь – извечная, как век –
Как шарик вертится.
И вот я лгу. Тебе, себе,
И нам ведь верится,

Что есть обратный ход и путь
Для отступления:
Уйти, сбежать куда-нибудь,
Забыть, разменивать

Слова и судьбы: здесь медяк,
А там серебряник...
Жизнь перекраивать шутя:
Там сшито-слеплено –

А там по швам, а там прорех –
Латать замучишься...
И смех, и слезы, смех и грех,
Да не научишься,

Без тех же стареньких граблей
Да шишек свеженьких.
А значит, лгать – себе, тебе:
– Да, все по-прежнему.

И шишки новые на лбу –
Цена неверию.
Не приручай меня... Не будь
Моей потерею...

© Copyright: Илина Ланта, 2003


***
Иду по краешку, по краешку,
По острию, по острию.
Твердили мне: «Еще покаешься
За жизнь беспутную свою!»

А я не жалуюсь, не сетую,
Назад вернуться не стремлюсь,
Смотрюсь в глубины беспросветные –
Как будто в зеркало смотрюсь.

А кромка льда такая хрупкая,
Вода холодная горька...
Вспорхнет душа моя голубкою
И прокричит – издалека...

Издалека, чтоб не услышали,
Чтоб слов и слез – не разобрать.
...А с неба будут звезды лишние
Все падать, падать и сгорать.

© Copyright: Илина Ланта, 2001


***
Старалась - держала осанку
И взгляды ловила, бледнея,
Пока мы играли в молчанку,
Пытаясь узнать, кто сильнее.

Училась - жила на прицеле,
Едва отличаясь от дичи,
Пока мы меняли постели
И тех, кто нам был безразличен.

Боялась - терпела усмешки,
Порой натыкаясь на стену,
Пока мы в отчаянной спешке
Искали друг другу замену.

***
Ты от меня на растояньи шага
Стоял и избегал смотреть в глаза.
Нас разделяла вечная преграда,
Которая зовётся пустота.

Пыль вперемешку с тополиным пухом
Запутывалась в светлых волосах,
А ты никак не мог собраться с духом,
Теряясь в четырёх простых словах.

"Я не люблю тебя"... Вот видишь, как всё просто.
Не раскололась надвое земля,
Сияют точно как и прежде звёзды
И в небе насмехается луна.

И пусть душа разорвана на клочья -
Из зол ты выбрал меньшее из двух.
Как хорошо, что слёз не видно ночью.
Я ненавижу тополиный пух...

 

Макс Непорада

Шукаючи долю в Господній господі,
ходи манівцями до скону, довіку
довкола корита із миром на споді
сумирним, слухняним, сумним чоловіком.

А ні – шаленій і юродствуй без тями
ось тут у своєму мізерному світі.
Коли ж тобі вириють янголи яму
всміхнися і ляж, як зробив би Овідій.

**********

Сергій Негода
Доля

Зникаю просто, як зникають зорі.
А смисл того, як я відчув себе?
Я — не повірив в це, бо тільки хворий
просто без смислу сам собі живе.

Отак порожні в мене мої очі,
забув я їх, був я отут не я,
Ніщо — і все. Не треба бути гожим,
а треба жити, бути, як — земля.

Гойдаюсь в прірві — витісненій морем,
в останнє рушу битий, власний шлях.
І тільки крок під невимовним горем,
лечу у прірву, і горлаю: я-а-а!

Упав на шлях волошок і барвінку,
На моїй шиї висохлий вінок.
Шкарубкий подих білосніжних квіток
залишив по мені один ковток.

 

Сергій Руденко

Фальшиві янголи.

На кораблі життя, лаштуючи вітрила,
Шукаю в небі світлої зорі.
Фальшиві янголи на паперових крилах
Туди-сюди літають угорі.
І незлічити їх силенну силу,
Кишма-кишать, мов купа хробаків.
Фальшиві янголи на паперових крилах-
Бездарні діти переобраних божків.

*********

Мы с тобою, как жёлтые листья летим,
С тёплым ветром попутным - куда захотим,
Широко открывая завесы ресниц,
Чтобы не "проморгать" этот мир... без границ.

Мы с тобою над городом сонным ночным,
В тёмном небе, как белые тучи парим,
А на серой земле кто-то падает ниц,
Забывая, что есть этот мир... без границ.

Мы с тобою забытые песни поём...
Рука - об-руку,рядом и вместе, вдвоём,
Чтоб не видеть угрюмых, задумчивых лиц,
Чтоб ловить "журавлей" и "синиц"... без границ.

Знакомый мой - художник...
Художник - подорожник...
Рисует всё, что нужно нам,
в небесах, хоть он и не Бог...
Знакомый мой - художник...
Художник - подорожник...
Он - вовсе не заложник...
Он - просто одинок...

***********

Василь Кузан

Коли нарешті дочекаюся тебе, –
На землю небо перехилиться, впаде,
І буде сонце посміхатися мені:
Ми разом будемо на небі й на землі.

Коли нарешті ти прийдеш, і буде день,
І буде порожньо від звуків і пісень,
І лиш мовчання буде гріти, мов свіча,
Нас поєднає необмежена печаль.

Коли нарешті ти прийдеш, я буду сам.
Дам відпочити навіть мріям і словам.
І буде ніч, і буду я, і будеш ти,
І не залишиться ні краплі самоти.

І буде солодко, й квітучий буде сад,
І буде боляче вертатися назад...
І буде боляче, і небо не впаде,
Коли я знов не дочекаюся тебе.

 

Сьогодні...день народження Шевченка

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь... Вороги!!
І люті! люті! Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху... і розбили
О його... бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого... а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви...
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!

************

Як маю я журитися,
Докучати людям,
Піду собі світ за очі —
Що буде, те й буде.
Найду долю — одружуся,
Не найду — втоплюся,
Та не продамся нікому,
В найми не наймуся.
Пішов же я світ за очі,
Доля заховалась;
А воленьку люде добрі
І не торговали,
А без торгу закинули
В далеку неволю...
Щоб не росло таке зілля
На нашому полю.

*********

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.

****************

Якби з ким сісти хліба з'їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або... Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині...»
О горе, горенько мені!

 

І знову про політику...

Іди і продавайся, хлопе!

Біда і купи величезні.
Смердить сміття.
Кружляють круки.
Накрав – посунься,
інший в черзі
до горла тягне
«чисті руки»…

На те і вибори,
щоб знати
в обличчя
тих масонів-гертцлів –
з блискучої
нової знаті –
які країні
цілять в серце.

Іди і продавайся,
хлопе!
Купують
фірташі-ах-піні.
Від тебе пузо їх
не лопне,
бо міць його –
в твоїм терпінні.

Володимир Мацуцький
_____________________________

Надоїло...

Надоїло... наболіло
Новий рік, а радість де?
У політиків заїло
Гальм ніхто з них не знайде.
Гривня падає додолу,
Так нам зичать добру долю,
В світі криза, знаєм, факт
Чому ж у них усе не так?
Брехнею очі запорошені
Гаманці давно спустошені
І уже бурчить у пузі
"ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ ЛЮБІ ДРУЗІ"

 

Аветик Исаакян

Все - суета. Все - проходящий сон.
И свет звезды - свет гибели мгновенной
И человек ничто.
Пылинкой в мире он.
Но боль его громаднее Вселенной.



Снилось мне — у соленой волны,
Ранен в сердце, я тихо прилег;
Навевая мне нежные сны,
Набегает волна на песок.

Снилось — мимо проходят друзья,
Веселятся, поют и кричат;
Но никто не окликнул меня.
Я молчу, и тускнеет мой взгляд.

 

Прокинулась довкіль пустеля дика,
І небеса в палючому вогні,
А наді мною із закритим ликом
Сяйлива постать в білому вбранні
-Чого мовчиш ? - запитує у мене
У серці давній запаливши біль.-
Я доля. Невідома, Незбагненна
Але сьогодні я принадлежу тобі
Чого бажаєш забуття чи дива ?
Для тебе, все не гаючись зроблю.
І я відповіла : "Нехай щасливим буде той, кого я так люблю"
-Це той хто серцем грав твоїм лукаво й награвшись навіть спогади жене?
-О ні неправда, він у усьому правий,
і навіть в тому, що забув мене!
- Навіщо це? І ти забудь про нього
новим коханням розжени пітьму
- Я знаю, що важка його дорога,
як можеш дати щастя дай йому!
-Ах, ти вважаєш, ніби він і досі ще не зазнав життя ясних принад?
- Як щастя у житті його збулося?
Нехай воно помножиться стократ!
- А ревність? Може в почуттях шалених
Він припадає до чужих колін?
- Яке це має значення для мене ? Вже тим щаслива,що щасливий він...
Все не згасала в небесах пожежа
Крізь покривало лик судьби сіяв:
"Проси для себе я тобі належу!
Збагни у нього доля є своя!"
Я задихаюсь полум 'ям хапливим
І вже сама, ледь чула, як молю:
"Я щастя хочу!І тому щасливим
Хай буде той, кого я так люблю!

Ляля Рубан

 

Лiна Костенко

[...]

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за небо вип"ю і за дві сосни!

Сподобалось ))

Интересно, появится ли язвительный камент насчет истинного россиянина))

 

Ю.Аделунг

Вот и опять ты пришёл ко мне сказочник старый.
Вот и опять ты завёл свою старую песнь.
Как мне унять этот звон твоей старой гитары,
Как упросить тебя больше ту сказку не петь.

Сказку о боли больших и о силе отважных,
Сказку о горе разлук, обо мне, о тебе,
Сказку о зеркале, том, что разбилось однажды
И разлетелось по свету на тысячу бед.

Здесь у костра мы в прекрасные сказки не верим,
Просто не верим... И всё же, как ты не крути,
Сказочник прав, очень трудно захлопнуть все двери,
Сказочник прав, очень трудно вдруг встать и уйти.

Холод умрёт, я отправлю его в преисподнюю,
Я прикажу этот холод в костры заковать.
Сказочник врёт, моё сердце не станет холодным,
Право, не стоит волшебные бить зеркала.

 

О. Теліга
ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані -
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій -
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

 

В. Высоцкий в переводе.

Тут птахи ховають тривожний свій спів
Між гілок ялинок тремтливих.
Живеш серед диких чарівних лісів,
З яких утекти неможливо.

Хай черемуха біла й ліловий бузок
Опадуть до останньої гілки -
Все одно заберу тебе з твоїх казок
До палацу, де грають сопілки!

Твій світ чаклунами на безліч років
Від мене і світла закритий,
І думаєш ти, що ніхто б не зумів
Бодай щось подібне створити.

Хай ранкова роса десь пропала давно,
А хмаринки ридають, мов з горя -
Я тебе з цих лісів відвезу все одно
В жовтий замок край синього моря!

Недовго лишилось до того часу,
Коли ти даси знак таємний,
І вже на руках я тебе понесу
Туди, де шукати даремно...

Хоч би красти тебе довелось - чом би й ні?!
Чи ж дарма я доклав стільки сили?
То ж погодься принаймі на рай в курені,
Якщо в замку нам місць не лишили!

 

і знов...
Стус

Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола мене — вся земна товща.
Я магма магми. Голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча.
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А вже забув, що небо над тобою
за кучугурами камінних друз.
А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки — бережись.

************

Самого спогаду на дні,
як зірка у криниці,
вона з’являється мені
і світить і святиться.
Я і не відав, і не знав —
бозна-коли зустрілись,
а через стільки літ і днів
любов’ю окошилось.
Ледь-ледь бровою повела,
журливо позирнула
і з цятки давнього тепла
страшний вогонь роздула.
Як куте сяєво сторіч,
як зірка у криниці,
неначе свічка в темну ніч —
горить і промениться.

**********

Заходить старість крадькома
дверима злигоднів докучних,
і гріх промовити, незручно
сказати, що її нема.
І тяжко мовити: люблю,
і — не по правді — що стужився.
Себе на думці вже ловлю,
що і не жив, а геть нажився.
Докучило. І вже чортма
колись нагріти змерзлі груди.
Як не було — то вже й не буде.
Заходить старість крадькома.

І рефреном...

Терехович

В цю поруху, від розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з Богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»

 

А. Грин, "Бегущая по волнам"

"Рано или поздно, под старость или в расцвете лет, Несбывшееся зовет
нас, и мы оглядываемся, стараясь понять, откуда прилетел зов. Тогда,
очнувшись среди своего мира, тягостно спохватясь и дорожа каждым днем,
всматриваемся мы в жизнь, всем существом стараясь разглядеть, не начинает ли
сбываться Несбывшееся? Не ясен ли его образ? Не нужно ли теперь только
протянуть руку, чтобы схватить и удержать его слабо мелькающие черты?
Между тем время проходит, и мы плывем мимо высоких, туманных берегов
Несбывшегося, толкуя о делах дня.."

 

Стус

Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!
...
на віки-вічні, на-не-на...
— “вандеєю не стань, сум’ятнице“
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.

********

Ковчег твій — це похмурий саркофаг,
якому ти до скону вже стерничий.
Коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
Отак відчуй себе — і відсторонь,
щоб образ з образом не злютувався.
Бо цим ти жив, а того — начувався...
Піддайся ж владній магії долонь:
Хай буде неприступна — ця, з подоб
усіх твоїх остання подобизна.
Нехай німа, прихована, залізна,
вона земних не знає зваб, ні спроб.

**************

Кострубатий спогад, кострубатий сніг,
довжиться дорога,
є той син у Бога, хто б здолати зміг.
Затісне в нас небо, сіро у вікні,
а прожити треба ці безмежні дні.
Дим стоїть чи сором? Тіло наче крик.
І гуцульським взором спів снується хором
чорним коридором корчиться твій крик.

 

Укрощение строптивой

Ты случайно задевал мои колени
и груди касался ненароком,
доводил до белого каленья,
от тебя, мерзавца, било током!
Взгляд удава - прорва магнетизма -
феномен, достойный уваженья!
Как бороться против механизма
твоего земного притяженья?
Неподсудны, скажешь, несудимы,
не поджог, а самовозгоранье...
Ты силен чертовски, проходимец!
Я держусь на самой тонкой грани.
Отвали, оставь меня в покое!
Никогда! - слабею, нету форы...
Не впущу, не буду, не открою!
Кто услышит эти уговоры?
Я сама их, кажется, не слышу -
я тебе принадлежу всецело...
...Ты прекрасен, милый! О, всевышний!
Да, хочу, еще, всегда хотела!..



Я держусь на самой тонкой грани...

 

Двоє в плацкарті

А ми чужі. Відверті і чужі.
Плететься час у душному плацкарті.
Розмови різні, і гроша не варті,
як вийшла заміж, коли ти служив.
Я слухаю і думаю своє,
погоджуюсь, киваю головою…
Які ми схожі, красеню, з тобою –
розказуєм – і серце відтає.
І я якісь пригадую дива
із юності. Розказую яскраво.
Сміємось разом. Разом п’ємо каву
чи колу, чи вино… Слова. Слова...
Та ми чужі. У тому дивна суть
відвертості і легкості в усьому.
Повзе вагон. Задуха. Літо. Втома.
І станції. І ми. Чужі. Мабуть.

Софія Кримовська

 

Л.Костенко
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.
*************************
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

 

Мовчати про любов

Мовчати про любов... і божеволіти,
Неначе вперше ми удвох з тобою,
Неначе вперше просиш ти приходити
І відчиняєш повністю вікно.

Мочати про любов... і споглядати
За кожним рухом, мовою очей.
І в одну мить до неба відлітати,
І повертатися до заходу ночей.

Мовчати про любов... і говорити
Про відчуття, про мрії, таїну.
Мовчанням про любов любити.
Мовчанням написати „Я люблю...”


:: Коханому



Такі щасливі твої очі!
В них відбиваються мо́ї,
І, наче зорі, наші ночі,
Медами гріються в вині...

В вині бажання і любові,
У кожнім погляді і слові,
В вині вогненім й тихо-ніжнім,
Мов сонця полиск й плесо сніжне.

І не втомитись, не забути,
А жити, вірити і бути,
З тобою, в тобі і для тебе
На крилах вічності і неба!

 

Одиночество

И ветер, и дождик, и мгла
Над холодной пустыней воды.
Здесь жизнь до весны умерла,
До весны опустели сады.
Я на даче один. Мне темно
За мольбертом, и дует в окно.

Вчера ты была у меня,
Но тебе уж тоскливо со мной.
Под вечер ненастного дня
Ты мне стала казаться женой...
Что ж, прощай! Как-нибудь до весны
Проживу и один — без жены...

Сегодня идут без конца
Те же тучи — гряда за грядой.
Твой след под дождем у крыльца
Расплылся, налился водой.
И мне больно глядеть одному
В предвечернюю серую тьму.

Мне крикнуть хотелось вослед:
«Воротись, я сроднился с тобой!»
Но для женщины прошлого нет:
Разлюбила — и стал ей чужой.
Что ж! Камин затоплю, буду пить...
Хорошо бы собаку купить.

© Иван Бунин