Поезія та проза

Андрей Соболев

Боль

Для беды всегда не заперты двери.
Если слягу от безумной потери,
Вы не ставьте мне свечу к изголовью,
Я не с жизнью расстаюсь, а с любовью.

В путь отправилась невзгод колесница,
Поспешила в сердце боль поселиться.
Пригревать ее я в сердце не стану,
Стану ждать свою любовь, не устану.

Но боль с тоскою обвенчаться успеет.
Постучаться к ним любовь не посмеет.
Коль сумеет сердце с болью смириться,
Отлетит любовь испуганной птицей.

Возвращение -- дурная примета,
Сколько можно воевать с болью этой?
Не сумею одолеть боль, хоть тресни,
Пусть хотя бы боль моя станет песней.

Наперед нельзя узнать своей доли.
Если слягу от немыслимой боли,
Вы не ставьте мне свечу к изголовью,
Ведь не с болью я уйду, а с любовью.

 

Микола Шошанні

СЛОВО

Неквапливе дум гортання,
некваплива тінь на стінах...
А може, ця мить — остання...
І смуток закрався знову...
Ви, думи мої осінні,
скажіть, не мовчіть настійно,
У чому моє спасіння?..
Шукаю спасіння в Слові...

Звертаюся знову й знову
до Тебе, а Ти — в тумані,
О Слово, свята осново
небесного і земного,
Куди Ти, чому й навіщо
мене за собою маниш,
Думки маячні (чи віщі)
кидаєш мені під ноги?..

А я, щоб шукати спокій,
роботи роблю ремонтні,
Забув про азартний покер,
розлогу згубив дорогу.
О Слово, таке величне,
а може, і Ти — самотнє?
Та мову про це не личить
вести Першослову-Богу...

Слова — то є грізний рокіт
в оманливій круговерті.
Що наше життя коротке? —
всього лиш танок зі смертю.
А може, і я у сонмі
всіх слів тихим словом стану,
Як злине життя (чи сон мій),
де вперше усе й востаннє...

Що можу сказати ще я
тобі, молодий рибаче?
Я так постарів душею,
та тільки кому це треба.
Нікого тепер не кличу,
тому що я Слово БАЧИВ,
І зрідка лише курличу,
яким же страшним є небо...

********

РАЗМЫШЛЯЯ О СЧАСТЬЕ

Когда от отчаянья вянут цветы и стены,
Когда к слову «розы» рифмуются лишь «неврозы»,
Надёжное средство имею от мыслей зуда —
Залечь на диван в ожидании счастья-чуда.

Мне умные люди не раз говорили мило:
«Когда тебе счастье (как им) заблестит туманно,
Хватать его нужно…» И люди ещё судачат,
Что счастье приходит обычно вдвоём с удачей.

Но, мне подавая рецепты чудес на блюде,
О главном молчат-то неглупые, в общем, люди,
А я, размышляя, решить не могу задачу —
За место какое мне счастье хватать с удачей.

Те счастье с удачей капризные, словно дамы,
Явления их я с трепетом жду годами.
Не знаю, что держит меня от тоски не сдаться
В надежде когда-то, но всё-таки их дождаться.

Вот так, чередуя надежду и грусть посменно,
Я жду и боюсь их явленья одновременно,
Возьмут и нагрянут внезапно — к примеру, в девять,
Ведь с ними, как с дамами, надо же что-то делать.

 

Василь Слапчук

До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.

До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.

До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.

До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.

 

Читаючи книгу з проблем мітології, філософії, етногенезу натрапив у ній на вірш
Сергія Рибака- ПАНСПЕРМІЯ.

Тисячоокий земнобожий Ваю,
Немов зітхання сонячного вітру,
Злотаву сперму щедро розвиває,
І многодухо огортає Мітру.

Вона блакить заповнила собою,
Чумацький шлях, сонця, планети,
На святі непостійності чужої,
Де лиш тебе нема- там є ти.

Життя нестримно торжествує,
Не помічаючи загибелі моєї,
Твоя душа- моя душа. Лечу я,
Акід- потік у дельту Галатеї.

Де вульгість мутна й семена колючі
Творця засіюють колобіг причини?
І хто в переінакшеннях дрімучих
Помітить знаком жінку- і- мужчину?

Змієріка життя навік здолала
Діри чорнобильної розтяжіння,
Яких же форм у сатанінні шалу
Наплодять світові хитросплетіння.?

Розкручується Гала- веремія-
Спіраль кінця, якій нема начала,
Вселенної богами править Панспермія-
Що в лоно втіх єдиножди помчала.

та пригадав що готується до друку повна версія Антології української еротичної поезії 20 ст. ...

Василь Халахур

ДОБУВАННЯ ВОГНЮ

В тілі
жінки
знайшов дірку
і
довго терся
намагаючись
відтворити
процес
Добування
Вогню

ДОН ЖУАН

Ночами
білими
приходять Командори
ввічливо
питають
вас звати
Дон Жуан?
ні
мене звати
Жуан дон
взагалі
я — китаєць
висланий за часів
Мао за демографічні
збочення
і взагалі
жінок
не зношу
за ноги лагідні
волосся запашне
до того ж
я погано
з ними
сплю

Юрко Позаяк

ФЕТ-ШОУ
Червневим днем ми їли мармелад,
Липкі роти вели німу розмову,
І горла наші з язиками в лад
Ковтали масу тепло-малинову.
Ми їли мармелад? — О ні! Це їли ми кохання!
Я жер тебе, впихалась мною ти,
В похапливім взаємопоглинанні
Росли і пухли наші два роти.
І от вже слимаки полізли навперехлип,
Жадлива плоть переповзала плоть,
І спазм солодкий, нудно-терплий
Уже було несила побороть.
Воно наперло, пругло розрослося,
Запламкотіло в іскор міріад, —
І раптом лопнуло, і раптом розтеклося,
І нас уже нема... Ми — мармелад.


Слава Локiс

ЖИТІЄ ПОЕТКИ
Якби ти не був таким збоченцем,
ти б збагнув,
що ревнощів не існує:
просто крізь товщу сперми,
якою обповите усеньке людське життя,
мов затяжною зливою,
я бачу,
як ти вдосвіта покрадьки повертаєшся
від якоїсь чергової товстухи
до своєї сім’ї,
ти кружеляєш,
мовби тебе в о д и т ь,
як твого діда Кирила довкола вишні наприкінці минуло-
го віку,
коли він повертався з вечорниць
до своєї баби,
як ти божевільно звужуєш кола —
усі збоченці чомусь сплутують коло
і пряму —
і ось ти знаходиш прихисток на лаві
у парку,
де тобі тепло,
де тепло обіймає твого поперека,
а так то напрочуд холодно, що не візьми —
плечам, ногам.
І коли б ти не був таким збоченцем,
ти б тоді думав
не про тепло і холод,
а про те,
що тієї миті
ти для мене і не коханий,
і не чоловік,
і не збоченець,
а просто ще ненароджений син.

 

Микола Чернецький

Какая ночь глухая. Как темно.
Как грубо, неумело стилизовано
Кирпичное размытое пятно –
Тяжёлая луна у горизонта.
Забиться бы в тепло, да поскорей.
И наблюдать – через окно, с дивана –
Холодное дрожанье фонарей,
Скукоженных, спелёнуых туманом.
Но почему-то замедляю шаг,
Ступая за раздвоенною тенью –
Неторопливо, сдержанно дыша –
В промозглую коричневую темень.
Пожалуй – оттого, что, может быть,
Вот так, бесцельно шлепая по лужам,
Себя еще нетрудно убедить,
Что где-то дом, где ты кому-то нужен,
Где ждёт тепло, достаточно войти...
И это согревает, как ни странно.
Не думать только о конце пути,
Когда – не обойтись самообманом.

**************

Непониманье. Ступнёю скомкан
Трескучий снег, словно рвут рубаху.
Вот ты, синица, на ветке звонкой,
Небось не ведаешь этих страхов.
Сегодня солнечно, и морозно,
И блеск сосулек… ну да, хрустален.
Свисти, синица, пока не поздно,
Покуда блеск этот не растаял.
Я тут под страхами разумею
Всего лишь, может быть, опасенье
Непониманья. Куда острее
Оно в сиянье поры весенней.
Над белым полем откинут полог
Дневного света – свободной дланью.
Ответь, синица, насколько полно
Вот это бремя непониманья?
Вот синь: то исподволь истончаясь,
То наливаясь налимьей ленью –
Пространно реет. Но одичалость
Овладевает моей вселенной.
Овладевает остервенелость.
Стучимся в стены, не видя двери.
Как пелось! Боже, как славно пелось,
Покуда было подобье веры!..
То сатанеем, то бьём поклоны.
То соловьями, то в волчьем вое.
И сплошь – развалины Вавилона.
Непониманье одно сплошное.

 

Анатолій Мельник

ДОЩІ

У смуток і печаль вбираються вірші.
Дощі, дощі, дощі... Дощі в моєй душі.

А за вікном прозорий липня ранок,
Й кохана посміхається вві сні.
Два ангела спаскаються на ганок,
Два голуба...
І соловей в садку плете свої пісні.

Та в смуток і печаль вбираються вірші.
Ідуть, ідуть дощі, дощі в моїй душі.
В душі дощі рясні.

**************

Сергей Данилюк

Не манит твой дом,
Так облачна даль,
Здесь всё на потом,
Пол жизни печаль…

Пол жизни печаль,
Пол жизни – в обрез,
И осень – свеча
Зажжёт этот лес…

Так хочется ждать
Прохладных ветров,
Но сумрачна гладь
Вчерашних костров…

Разлук новый счёт
Мы снова начнём,
Нас вспомнят ещё,
Но только потом…

***********

Осень. В ней всё, что осталось от нас.
Окон гостиной приспущены шторы.
Мы – не разложенный к ночи пасьянс.
Выпал валет из колоды. Который?

В атласных лицах затёрта пастель.
Ветер сквозной спутал лица и карты…
Осень. И нас всё пустей и пустей
В этом её постоялом азарте…

 

Олександр Афонін

А на вулиці біло - біло...
Білим снігом покрило все.
Хоч би серце ним не покрило,
Бо й так холодно йому вже.
Не покриє! Бо тим- хто вірить,
Тим - хто любить - загроз нема!
І не страшно, що землю вкрило
Білим снігом. На те й зима...

****************

А сьогодні усе ж було сонце!
Хоч на хвильку, а вийшло з-за хмари
І розсипало по підвіконню
Жовтих блискіток радісні чари.

Засміялось... І стріливши в очі
По калюжах побігло за вітром...
Закивали йому вслід охоче
Жовтим листом обсипані віти.

І хоч сонечко швидко сховалось,
Чорні хмари в полон захопили,
Його радість у серці зосталась.
От і стука воно що є сили...

А в житті все інакше, як хмари
Заливають дощами віконця…
Ходиш інколи, ніби примара…
А тут — гульк! Ось воно — твоє «сонце»!

*******************

Знов день помер… Мов камінь у пісок,
В минуле впали залишки хвилинні.
А новий день вже стука у висок,
Як літній дощ у металеві ринви.

Від того стуку зріє сивина
На вже й без нього побілілих скронях.
Життя тече, як цівочка вина
Із келиха в натруджених долонях....

*************

Недолюблені і недокохані,
Хоч сивинами скроні взялись…
Біжимо, біжимо ми дорогами,
Залишаючи це на «колись».

Живемо увесь вік сподіваннями:
Що роки нам, ще прийде наш час!
І хтось келихи з ніжним коханням нам,
Як дарунок найбільший подасть.

Будем пити його шаленіючи,
Захлинаючись від почуття,
Що сягнули того, про що мріяли,
В нагороду за наше життя.

Та щось літо до осені хилиться.
Ми ж усе то в трудах, то в борні.
А кохання вже з келихів вилилось,
Залишивши краплини на дні.

Наша осінь уже листя губить,
Стоїмо на порозі зими…
Хтось у світі когось ще долюбить,
Але то вже не нас і… не ми.

 

Александр Афонин

Країна без назви і без перспективи…
Там всі однакові: що юні, що сиві,
Вони лише бидло для тих всіх, що зверху,
Там жити не можна — там можна померти.

Там все продається — і совість, і душі,
Там вільно всім дихать, як рибі на суші.
І нації ще в тій країні немає —
Хто ким себе хоче, той тим називає.

Біжать з неї люди, як воші від дусту,
Красунь продають у будинки розпусти.
Там все для людей — щоб не вчились читати,
Щоб швидше забули хто батько, хто мати,

Щоб з пам’яті витерлось слово «родина»,
А з ним «родовід», «патріот», «батьківщина»,
Там влада говорить, що всіх забезпечить,
І тих особливо, хто їй не перечить.

І той, хто отримав окраєць і пиво,
Вважає себе незбагненно щасливим.
А щоб оте щастя було ще й барвистим,
Щотижня гримлять феєрверки над містом.

Там влада всіх слуха й нікого не чує,
Собі лиш палаци та вілли будує.
Під себе гребе, що до рук попадає,
Чуже поділила — й своїм називає.

Там з всіх, хто живе, три відсотки жиріють,
Мільйони ж у голоді й холоді скніють.
Там слово так люблять і так поважають,
Як хтось не так скаже, то просто вбивають.

Там влада вся чиста, морально здорова,
У неї все є, а немає лиш… мови.
Навіщо ж вона? Є посади і слава,
За них продали і народ, і державу…

Якщо ж хтось з чужинців оце прочитає,
То скаже, що в світі такого немає.
А я відповім їм, що знаю країну,
Де все оте є, бо вона…

 

Александр Афонин

Забелила пороша
Белым снегом пальто.
Я теперь «нехороший»,
А скорее — «никто».
Словно плюшевый мишка
Брошен на пол в углу.
Я — шампанским отрыжка
На вечернем балу,
Ветром сорванный листик,
Что летит с ветки вниз.
Я сегодня стал лишним.
Проще — лишь одним из…
Отгремели литавры,
Затихает кларнет,
Может, просто я старый?
Ну так вроде бы нет.
Сердцу хочется ласки,
И пылает свеча.
Но кончается сказка —
Снег спадает с плеча.
Ничего не вернется.
Поцелуй уходя.
Может, снег обернется
Летней каплей дождя…

*************

День ушел... Покропленный дождем,
Тучами набитый по завязку,
Но - довольно теплый. Подождем,
Может завтра нам подарит сказку...

*******************

Еще одна осень…
И падают, падают листья,
Дождем осеняя живые остатки тепла.
А ты повторяешь слова из заведомых истин,
Что жизнь, мол, проходит…
Однако ж еще не прошла!

*******************

Бесконечная ночь, бесконечная боль,
Бесконечность надежды на встречу с тобой
В жизни той, что умчалась от нас далеко,
Там, где так было просто все, было легко.

Где деревья цвели, с ветром пела листва,
Там, где чувства для нас заменяли слова.
Я не верю, что вспять ничего не вернуть,
Я плохое забыл, и ты тоже забудь.

********************

 

Ігор Жук

МОЛИТВА

Береги её, Боже, в дороге ко мне ль, от меня ль;
Защити её, Господи: мир всё мрачнее и строже.
Огради от безумия ближних, от ловких менял,
И от веры, что я – её бог, упаси её, Боже!

Укрепи её сердце – она так опасно добра;
Сохрани этот взгляд, этот детский огонь удивленья.
Сатана не поймает её на призыв серебра –
Но чужая беда так легко ей подломит колени...

Груз, доставшийся ей, непосилен для этих плечей,
Но она донесет, и наград не попросит за это.
Не гаси её, Боже! На свете немало свечей,
Но как мало из них зажжено так вот, просто для света!..

Помоги ей, Всевышний! Её не минует печаль;
Эти тени у глаз мне любого сиянья дороже, –
Береги её, Боже! – в дороге ко мне ль, от меня ль, –
Защити её, Господи!
Мир всё мрачнее и строже!..

******************

Микола Шошанні


Как страшно без лица
Идти открытого, с улыбкой неумехи
В пружинах слов какой-то бред нести, зажав гортань басам,
И ношу тяжелей свинца —
Пушинку-душу, забинтованную смехом,
Взывающую всё о призрачном покое к небесам.

Когда-то я, глаза
Поднявши в небо из мороза и тумана,
Увидел там нездешний взгляд похлеще сварочной дуги.
И дёрнуло ж меня сказать
Себе тогда о том, что женщины мне мало,
Что мне нужна... Она, нежнейшая богиня из богинь.

И пусть я был никто
Пред ней... Зачем?.. Не знаю, вряд ли для победы
Мне захотелось подарить Ей, вдруг увидев мир в себе,
Невиданный букет цветов
Из странных слов, из некой правды-полубреда,
Где слышен в смехе плач, а в плаче — смех и музыка небес.

Не знал я об одной,
Нет, двух деталях: чтоб слова не каменели,
Их нужно стричь и поливать хотя б своей души теплом,
И той, что боги все давно
Иль разучились плакать, или не умели,
И суждено лишь мне ручьями слёзы лить от этих слов.

Что ж, для души покой
Найду я вряд ли в незавидной этой роли,
И тихий крик летит куда-то вдаль поверх голов:
«Дай боли мне, Господь, такой,
Чтобы заплакали слова от этой боли
В безумии моём при поиске Её!.. И чистых слов...»

****************

Сергій Мороз

Є в таємниці кожної душі
Зустрічний ранок і прийдешній вечір,
Любисток є, болючі спориші,
Доріженька під клекотом лелечим.
Але чому буває у житті —
Одні, як перед дзеркалом в коханні,
А інші між людьми у самоті
Підточені, як осока в чеканні.

В одних є мрії, інші мають ціль
Щоб швидше і без праці збагатіти,
Одні ідуть у ніч, у заметіль,
А інших вабить тільки тепле літо.
Є в таємниці кожної душі
Зустрічний ранок і прийдешній вечір,
Як жаль, що є в ній місце для межі
По цей бік сміх, по той бік — сум лелечий.

 

Ігор Жук

НАС МАЛО...

Нас мало, так мало сьогодні,
І, як би життя не стискало, –
Ми в кожному тлумі самотні,
Нас — мало.

Нас мало, нас — крапля у морі;
Мільярди облич із металу,
І ми поміж ними, як хворі —
Нас мало...

Нас мало, із нас легіону
Ніколи іще не бувало,
Нам смішно ставати в колону,
Нас — мало.

Нас ледь вистачає, щоб знати:
Земля ще лишилась живою!
Нас мало, нас так небагато —
Нас двоє...

 

Сергій Мороз

СВІЧА

Ховає полум’я свіча од поглядів і вітру,
Тихенько капає печаль на місячну палітру,
За павутинням образи, під лавкою — образи,
У призмі світлої сльози — німий осколок фрази.

Ховає полум’я свіча, свою ховає душу,
І збудеться, і прийде час, затопить і осушить,
Лише потріскує ледь-ледь, немов секунди лічить,
І обпікає часу лет і зазира у вічі.

Десь завалялася свіча, ласує воском миша,
І тільки полум’я в очах, і тиша, тиша, тиша…
Ховає полум’я свіча од поглядів і вітру,
Тихенько капає печаль на місячну палітру…

****************


БАНАЛЬНОСТЬ

Наверно, так должно и быть,
Всё растерять, всё отлюбить,
Не раз душою обмереть,
Не раз упасть, не раз взлететь,
И на лету не разглядеть
Стекла обманчивую твердь,
Страшиться высоты, когда
Над головой лишь пустота.

Средь массы лиц искать одно,
Вкусить сухое чаши дно,
По треку мчаться под углом,
Ввинтив себя в судьбы седло.
В последнем затяжном прыжке
Над пропастью стать вновь никем
И, сглатывая в горле ком,
Вздохнуть легко и глубоко.

 

Олена Теліга_Літо

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П'яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, як свіча,-
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість - жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила -
Ні на що - твоїх єдиних уст!

 

Микола Вінграновский

Країно чорних брів й важких повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш! Як тепло ти німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.

Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут, де все тривога й щем,
Де до душі душа притислася і хоче
Іще, іще!.. Але куди ж іще?..

***********
Олександр Афонін

Розпалю багаття, розпалю
На холодній від зими землі.
І у чорнім небі розіллю
Свої болі і свої жалі.

Хай вони впадуть рясним дощем
І підуть у землю назавжди,
Витече з душі й пекучий щем
З краплями небесної води.

Хай піде назавжди в небуття,
Що гнітило як важкий тягар.
Вже було і буде ще життя,
Наче сонце з-поміж чорних хмар.

Наче вітер, що уже здійма
Мій вітрильник, сповнений надій.
Йде весна, і відступа зима
На шляху ясних і добрих мрій.

Розпалю багаття до небес.
Хай землі віддасть воно тепло,
Щоб мій дух з природою воскрес
Й сталось те, чого ще не було.

 

Ігор Павлюк

ПОСТРІЗДВЯНА МЕДИТАЦІЯ

Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба,
І багато-багато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко "бути здоровим"…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.

Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходу-входу спішив.

На дорозі Туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.

І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі
Того світу,
Що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темно-темно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода.

***********

ПЕСИМІСТИЧНО-ЧЕСНЕ

Вже високі трибуни – як плахи,
А плахи – трибуни.
Вже не вірять словам
Ні еліта, ні плебс, шантрапа...
Вимираєм без бою –
Як обри, як готи, як гуни.
До могил наших злих
Заросте муравою тропа.

Бо «каму ми нужни»
Без держави і Бога свойого,
Розгубивши дітей по світах
І по вітру пісні?..

Серед криз і мишей –
Як у джунглях сумні бандерлоги,
Чи оті піскарі
На самому дніпровському дні.

Як держава вмира –
То, здається, байдуже Всевишньому.

Як Всевишній вмира –
Світить вічність труну,
Як звізду.

...Мали шанс на віки!
Опустити –
І смішно і грішно.

Простодушна печаль...
Просто душно поету без душ...

***********

ПЕРЕДВЕСНЯНЕ

Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
Холодно. Скучно.
І хочеться жити у сон.
Верби над ставом від гнізд незагойних похилі.

Тронно і трунно –
Мов сходять боги із ікон.

Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку.
Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.
Ми байдужіємо...
Плачуть над нами онуки.
Капають зорі на кості,
Мов кров з молоком.

Середньовічно.
Безсмертно і скучно усюди.
В небо націлені білі ракети церков.

Людська душа, мабуть, –
Зоряний вірус простуди,
Богом застудженим в нашу занесена кров...

**************

Зима.
Горобина – мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі – склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З’явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою –
Таку як в степах кам’яна.

Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна...

 

ДО настрою...

До настрою плаксивої природи
Хіба добавити б ще декілька штрихів:
Передчуття сумної непогоди
Від телефонних міжміських дзвінків,
Твої слова, нанизані на вічність,
Та погляд твій крізь запітніле скло..
А. може, це надумана трагічність
Того, чого насправді й не було?

 

Я ще хочу втекти,
коли, правда не знаю,
так треба усвідомити хто ми,
чи я тебе іще кохаю,
бо тут обрив- нове життя,
навіщо, я сама себе питаю,
тобою "баки забиваю",
як ти для мене друг,
а я тобі мабудь ніхто,
як ти мене відшив,
а щастя так близько було...
Було... мабудь воно не твоє,
і тільки мені воно належить,
тому не буду більш тебе бентежить...
Усе так складно, бо я його таким зробила.
УСЕ... Кінець... Ти обрубав навіки мої крила

 

Микола Шошанні

ОСІННЯ ЗАМАЛЬОВКА

Осінь. Тихий вітрець звично листя опале гортає.
Ранок. Вулиця. Там дві фігури туман колива —
Бородатий двірник з тротуару сміття підмітає,
І сидить біля нього усміхнений пес. Ну й дива...

Я дивлюся на пса, протираючи заспані очі
І надіюсь на те, що раніше приходило в снах, —
Цей усміхнений пес принесе тиху усмішку в осінь,
І що замість зими після осені буде весна.

***************

Роман Коляда

Я хочу випити вина,
Залити в кров п’янку отруту,
Забути про душевну скруту,
Допоки не мине вона.

Я хочу випити вина,
Я хочу спокою без болю,
Давно омріяної волі,
З якою смерть вже не страшна.

Я хочу випити вина,
Упитись маревом кохання,
Забути cум і сподівання,
Сягнути насолоди дна.

Я хочу випити вина,
Як дикий звір жадає крові,
Бо він із кров’ю в давній змові
І в тому не його вина.

***********


Про статУї

З мого вікна не видно статуї Свободи...
Ніяких інших статуй, втім, також.
Давно не бачив за вікном такої кепської погоди...
неначе на усе життя заліз потворний жук,
і замість течії буття ми споглядаєм
його кудлаті вуса.

Хоч би ж той жук скидавcь на скарабея,
та марні сподівання. У Матфея
Ні слова про жуків. Повернемось до статуй.
Їх бо натицяли в усіх-усюдах стільки,
що в разі чого зібрався б з них сякий-такий народ.
Чимало серед них було б наброд,
та був би люд і знатний -
апостоли траплялись і царі.
Хто пишно вбраний, хто з листком на пузі,
а хтось із фалосом у когось в гузні:
одразу видно з Індії приїхав.

Було би їм не сумно. Цар Давид
напевне б не ганявсь за Голіафом
з пращею, тихо б правив статуєвим людом.
Із ним би сперечалась дівка з блюдом
і тисячею рук. Клялась б: «Я богиня!
І вами маю править». Краще всіх
було б отому з фалосом у гузні.
Його б він, не виймаючи, поклав на всіх,
і в Індію. Додому...

***********

як могло бути
краще не знати
варіанти
кожен за муром
німим

тільки вітер
часом доносить
відгомін
альтернатив

і скаженієш від люті
чи шаленієш від щастя
але не можеш бути
і тим і тим

***********

Як дивно, Господи,
Новий вітати день
Без давніх друзів
І нових пісень.

Як сумно, Господи,
Ставать на битий шлях,
Відчувши втому
В рідних іменах.

Як страшно, Господи,
Вітать лише воскреслих,
І зі сльозою поминать
Іще живих…

 

В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю - ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне, своє, неповториме.

Нехай це - витвір самоти,
нехай це - вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.

Ліна Костенко