Поезія та проза

Олег Казимирович Васюков

И Я СВОЙ РОК БЛАГОДАРЮ…

Вся жизнь – чреда разлук и встреч,
Но эта встреча – дар бесценный,
Блажен, кто смолоду сберечь
Сумел огонь души священный –
Огонь возвышенных идей
И чувств горячих, нежных, чистых,
И дружбы верной, бескорыстной,.
Соединяющей людей.

Судьба швыряет нас порой,
Как челн в безбрежном океане,
Волна не встретится с волной,
Но друга друг не потеряет.
И я свой Рок благодарю
За то, что через многолетье
Тебя, как молодость мою,
На перевале жизни встретил!...​

 

ТРИ ГОРСКИХ ТОСТА
Наполнив кружки, мудрствовать не будем
И первый тост такой провозгласим:
«Пусть будет хорошо хорошим людям
И по заслугам плохо – всем плохим!»

Еще нальем и вспомним изреченье,
Достойное громокипящих рек:
«Пусть детство будет кратким, как мгновенье,
А молодость пусть длится целый век!»

И в третий раз содвинем кружки вместе.
«Друг чести, пей до дна! Не половинь!
Пусть обойдут нас горестные вести,
А сыновья – переживут. Аминь!»

ЕСЛИ ТЫ КУНАК
Если ты кунак, то мой порог
Ждет тебя, сдувая облака.
Если ты от жажды изнемог,
То моя река – твоя река.

Если даже на дворе черно,
Встречу сам, подай лишь только знак.
Вот мой хлеб, вот розы, вот вино,
Все, чем я богат, – твое, кунак.

Холодно – сядь ближе к очагу,
Я получше разожгу кизяк.
Голодно – не сетуй, помогу:
Полем поделюсь с тобой, кунак.

Если станешь таять, как свеча,
Проклиная рану иль недуг,
Я успею привезти врача,
Кровь моя твоею станет, друг.

Если страшно – мой возьми кинжал
И носи, повесив на боку.
Если ты, кунак, затосковал,
Станем вместе разгонять тоску.

Пал скакун – вот мой под чепраком,
Мчись, скачи и самым хмурым днем
Оставайся верным кунаком,
Будь я на коне иль под конем.

* * *
В тревоге и надежде
Моя звучит мольба:
– В трех милостях, как прежде,
Не откажи, судьба.

Пусть над моей тропою,
Как я к тому привык,
Светясь, затмит собою
Все звезды женский лик.

И там, где мир как шалый
Безумствовать горазд,
Пусть мне старик бывалый
Благой совет подаст.

И, как судило время,
Над горною грядой
Пусть подает мне стремя
Преемник молодой.

Расул Гамзатов

 

Стус

Ця чорнота попереду давно
відстрашливі свої згубила чари,
відьомську силу втратила. Тепер
я годен мовити, що поборяю смерть.
Великий світ мені постав знова.
Ти в нього йдеш, як у пекельну штольню,
де жевріє вогонь камінних надр.
Дивись-но: вигоряє світ шарами.
Ця чорнота попереду – в зірках.
О стільки їх, забутих сонць, довкола
старого сяйва, стільки надовкруг,
що треба мати хист, щоб не згоріти.
В країні мертвих є той суходіл,
з якого б’є жива вода. По неї
летить із України вороння,
але не повертається додому.
Ця чорнота попереду – мій шлях
від смерті до життя. Нестримна сила
провадить мною. Збоку стань. І не
натужся. Свідком будь. Питливим свідком.
Усе вбери у себе, все замкни,
обперезавши обручем залізним
свій безберегій розпач. Чорнота –
не збракне нам на всю грудну клітину.

 

Марина Цветаева

Безнадежно-взрослый Вы? О, нет!
Вы дитя и Вам нужны игрушки,
Потому я и боюсь ловушки,
Потому и сдержан мой привет.
Безнадежно-взрослый Вы? О, нет!

Вы дитя, а дети так жестоки:
С бедной куклы рвут, шутя, парик,
Вечно лгут и дразнят каждый миг,
В детях рай, но в детях все пороки, —
Потому надменны эти строки.

Кто из них доволен дележом?
Кто из них не плачет после елки?
Их слова неумолимо-колки,
В них огонь, зажженный мятежом.
Кто из них доволен дележом?

Есть, о да, иные дети — тайны,
Темный мир глядит из темных глаз.
Но они отшельники меж нас,
Их шаги по улицам случайны.
Вы — дитя. Но все ли дети — тайны?!

 

Б. Слуцкий

Усталость проходит за воскресенье,
Только не вся. Кусок остается.
Он проходит за летний отпуск.
Только не весь. Остается кусочек.
Старость шьет из этих кусков
Большое лоскутное одеяло,
Которое светит, но не греет.

Скорее рано, чем поздно, придется
Закутаться в него с головою.
Уволиться, как говорится, вчистую.
Без пенсии, но с деревянным мундиром.
Уехать верхом на двух лопатах
В общеизвестный дом инвалидов,
Стоящий, вернее сказать, лежащий
Ровно в метре от беспокойства,
От утомления, труда, заботы
И всяких прочих синонимов жизни.

 

Макс Непорада

За лаштунками свят і завісами буднів
од весни до весни – роздрукований біль,
і мета довести: я не зайвоприсутній,
щиро вірячи в Бога - належу Тобі.


Роздруковую біль, розповсюджую смуток,
тиражуючи сміх без імен і присвят.
Од весни до весни я тримаюсь розкуто
за лаштунками буднів, завісами свят.


У приймальнях фортун, в кулуарах недолі,
у полоні надій, «Let it be, let it be»
промугикавши приспів, вклоняюсь крамолі:
щиро вірячи в Бога - належу Тобі.

*****


Серце, розчавлене дійсністю днів,
стало звичайним нелюдяним органом;
тільки й розради, що навіть у сні
мариться шир прохолодного моргу нам.


Серце спотворене, що ми удвох
можемо злу на Землі протиставити?!
Бісовий, бісовий чортополох
знову розрісся! Поглянь на заграву ти:


сонце, як сонце надії і мрій,
сходить над обрієм, скепсисом мічене!
Навіть малій, дошкільній дітворі
далі відомо… Вгамуйся, скалічене!!!


Серце, розчавлене дійсністю днів,
стало звичайним нелюдяним органом;
тільки й розради, що навіть у сні
мариться шир прохолодного моргу нам.

*****

Душе, повір

Цю ти любила б, а цю
не дуже –
більше споріднення треба.
Чом вередуєш, дурисвітко душе,
рідна моя
дурепо?

Чом ти скавчиш і тримаєш на споді
сурму –
на світ
образу?
Всі ми – засліплені діти Господні,
порізно з Ним
і разом.

Чом гримасуєш обличчям невмитим
в білій моїй
постелі?
Душе, вгамуйся, облиш
сурмити
віршами в північ до стелі.

Легко в ганчірки вдягнутися модні,
легко і пута
знайти Гіменея.
Тільки усі ми до смерті самотні,
гірше –
якщо
після
неї.

Там, де нога не ступала
зайди,
там за межею,
зізнатися мушу,
душе, повір,
неодмінно знайдеш
схожу на себе душу.

 

Макс Непорада

Сумнівні дні

А вичахле сонце все нижче і нижче
котилося небом такої пори,
коли спозаранку лютішав і нищив
останні надії борею порив.

Здавалися ночі недопалків горстці
все важчим і важчим земним тягарем;
все рідше і рідше приходили гості,
пустішав самотніх любовей гарем.

І осінь-прозріння виводила риси
на сірім паркані знайомих облич;
у жорнах мізерних всесвітньої кризи
ще кликав до спротиву спогадів клич.

Не клич, а слабкий, ледве вичутий погук
здорового глузду на світі тримав:
терпіти, терпіти й молитися Богу,
малюючи долю перстами трьома.


*****

Байдуже хто і коли нам наврочив
тихих життів голосний дисонанс.
Люба, кохана, я знаю напрочуд
марно молитися тихо за нас.
Треба волати на вулицях міста
зранку до ночі по кілька разів
одами див, рататуй-благовістом,
хором причинних у сотню басів.
Тільки не тихо, не тихо. На безум
збурити свідків. Із глузду звести
тих, що почують. І вістрям, і лезом
віршоножа допитати, де ти.
Байдуже хто і коли набазікав,
нібито часом лікують усе.
Люба, кохана, я сам собі лікар,
лікар, що хрест марнославства несе.


*****

Німує серце

Німує серце, вишколене болем,
в осінню ніч, в осінній день.
Чуттям його оголеним і голим
нема у світі прихистку ніде.

Домрію я рожево-пелюсткову
тебе забуту з усмішкою губ,
в якій разом шукали би ми схову,
в осінню ніч вдягнулися в яку б.

О, скільки б я на кін її не ставив
у розпалі улюблених вистав,
без ролі неповторної постави
щасливішим із іншими не став.

У вушко голки розум не пролізе ¬–
зробити це спроможні почуття:
десь там у вирі харківських колізій
з тобою ролі грати хочу я.

А ні – прожити перекотиполем,
єдиний образ в грудях несучи.
Німує серце, вишколене болем,
і в небі над тобою височить.

*****

Осінній романс

Пильнує осінь, осінь нас обох,
як Цербер, і розправи анонсує.
Ми стільки років порізно, а Бог
дає нам шанс, не згадуючи всує.

За роком рік – перейдений рубіж,
знайомий берег, води Рубікону.
Тобі ж цей шанс щоосені, тобі ж –
мені ж достатньо бачити ікону.

Вдивляюся приречено в альбом,
що віддано так дбає про світлину,
і вже за мить всміхаюся або
в дитинство наше спогадами лину.

Пильнує осінь, осінь нас обох,
немов наглядач в проймище віконне.
Ми стільки років порізно, а Бог
твоїм обличчям світиться з ікони.

 

ІВАН ФРАНКО

Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може, в тім осміянім
Суть твого життя.
Може, в тім зневаженім
Твого щастя карб,
Може, в тім погордженім
Є любові скарб.
Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам’яті
За докір гіркий.

 

Б. Слуцкий

Совесть ночью, во время бессонницы,
несомненно, изобретена.
Потому что с собой поссориться
можно только в ночи без сна.
Потому что ломается спица
у той пряхи, что вяжет судьбу.
Потому что, когда не спится,
и в душе находишь судью.

 

Марина Ковальчук

БІЛЬ ЧАСУ

Як думаєш, а часу не болить
Старіти і вмирати кожну вічність?..
І хто зупинить цю війну в циклічність
На три століття чи коротку мить?..

Мов риба, б’єшся крилами об лід.
Якщо не так, тоді хоча б за гроші.
Твій імплантант думок – найважча ноша.
Розбовтуй сонце і молись на схід.

У вікнах темно, тільки ніч не спить,
П’є каву, курить і малює вірші...
Погано? Не зважай. Бо буде й гірше.
Як думаєш, а часу не болить?!

********************

Василий Слапчук

Лiворуч сонце, справа мiсяць,
в зенiтi бриль з соломи.
Лiтає ангел над Полiссям,
у небi крила ломить.
Лiтає ангел небом, наче
самотнiй чорний бусол,
то заспiває, то заплаче,
то мрiє про бабусю —
у зморшках лагiдне обличчя,—
що прийме на гостину
з словами: «Ти ж моя дитино!..» —
i поцiлує тричi.
Спiваі ангел, плаче жiнка,
котра не жiнка ще — дiвчатко.
I вiрш болить на всю сторiнку,
якiй нема кiнця й початку.

****************

Анатолий Мельник

РОЗЛУКА

За вітер хапається ожеледь.
У хмарах сховавсь хмарочос.
Що вчора мене насторожило
Не вистудив ніччу мороз.

Що вчора боліло, бентежило--
Болить і бентеже, пече...
А хмари зібрались в мережево,
І день каламутний тече.

Розлука в куточку замислилась.
За вікнами січень січе.
І вулиця ввечері звузилась,
Й самотність взяла за плече.

********************

Владимир Гутковский

Знічев'я знов з вікна війнула прохолода,
Як спомин потайний, а може, рим сльота.
Чи викохана вкрай і випрохана згода,
Та, що в останню мить обличчя відверта.

Де розгорнувсь сувій нічного зорепаду –
Там бризки навпростець і курява сліпа.
Навіщо помічать, як споконвічна зрада,
Закута у пітьму, крізь неї проступа.

Той ледь помітний слід, той тьмяний відблиск туги,
Що тяжко так болить і важить над усе,
Чи стане досить сил заколисать удруге,
Допоки ніч його повз тебе пронесе.

 

А.Ахматова

И когда друг друга проклинали
В страсти раскаленной добела,
Оба мы еще не понимали,
как земля для двух людей мала,
И что память яростная мучит,
Пытка сильных — огненный недуг! —
И в ночи бездонной сердце учит
Спрашивать: о, где ушедший друг?
А когда, сквозь волны фимиама,
Хор гремит, ликуя и грозя,
Смотрят в душу строго и упрямо
Те же неизбежные глаза.

******************

Андрей Дементьев.

Спасибо за то, что ты есть.
За то, что твой голос весенний
Приходит, как добрая весть
В минуты обид и сомнений.

Спасибо за искренний взгляд:
О чем бы тебя ни спросил я —
Во мне твои боли болят,
Во мне твои копятся силы.

Спасибо за то, что ты есть.
Сквозь все расстоянья и сроки
Какие-то скрытые токи
Вдруг снова напомнят — ты здесь.

Ты здесь, на земле. И повсюду
Я слышу твой голос и смех.
Вхожу в нашу дружбу, как в чудо.
И радуюсь чуду при всех.

*******************

Меняю жизнь на кошелек,
В традициях большой дороги.
Жаль, курс обмена невысок.
Жаль, декорации убоги.

Я мало получу взамен,
Рассеянный и недалекий.
Я жил во время перемен,
Я плохо выучил уроки.

И есть всего одна идея
(такой классический гамбит) -
Сменять искусство лицедея
На минимальный реквизит.

Чтоб линия сплошная жизни
Распалась в примитивный ряд -
Не бесконечный и эскизный
Пунктир полученных зарплат.

От каждой из моих свобод
Останутся в пунктире пятна.
И то, что от меня уйдет,
Взять не захочется обратно.

Рецепты ждать и догонять
Необъективны по природе.
А время, как его ни трать,
С одною скоростью уходит.

Под медью лающие марши,
Уходит, сколько ни проси,
Из завтрашнего во вчерашний
Отрезок временной оси.

В часах из равных половин,
Скрипя противно в горловине,
Песок из внутренних пустынь
Течет во внешние пустыни.

И снова жизнь и кошелек,
Слова прощанья, шелест листьев –
«Был от природы недалек,
Но думал, что от вечных истин».

 

А.Блок

Предчувствую Тебя. Года проходят мимо –
Всё в облике одном предчувствую Тебя.
Весь горизонт в огне – и ясен нестерпимо,
И молча жду, – тоскуя и любя.
Весь горизонт в огне, и близко появленье,
Но страшно мне: изменишь облик Ты,
И дерзкое возбудишь подозренье,
Сменив в конце привычные черты.
О, как паду – и горестно, и низко,
Не одолев смертельные мечты!
Как ясен горизонт! И лучезарность близко.
Но страшно мне: изменишь облик Ты.

*********************

Иосиф Бродский

Сумев отгородиться от людей,
я от себя хочу отгородиться.
Не изгородь из тесаных жердей,
а зеркало тут больше пригодится.
Я созерцаю хмурые черты,
щетину, бугорки на подбородке...

Трельяж для разводящейся четы,
пожалуй, лучший вид перегородки.
В него влезают сумерки в окне,
край пахоты с огромными скворцами
и озеро - как брешь в стене,
увенчанной еловыми зубцами.

Того гляди, что из озерных дыр
да и вообще - через любую лужу
сюда полезет посторонний мир.
Иль этот уползет наружу.

 

Владимир Лапин

Красиво? — некрасиво,
Помногу? — понемногу:
Живу я — и спасибо,
Умру — и слава Богу.

Припомнюсь ли кому-то,
Забудусь ли вполне:
Для этого минута
Была дана и мне.

************

Vita aeterna
Скажет: - Открой мне. - Зайдет, посидит,
Спросит: - Один ты? А кто-нибудь кроме? -
Странное дело: вся жизнь позади -
А поджидаю такого "открой мне".

Я не безгрешен - она не грешна,
Что и возьмёт - ничего не угробит…
Жду, не заметив того, что пришла
И не торопится, и не торопит.

*******************

Л. Филатов

О, не лети так, жизнь!..
Слегка замедли шаг.
Другие вон живут,
Неспешны и подробны,
А я живу, мосты,
Вокзалы, ипподромы
Промахивая так,
Что только свист в ушах!..

О, не лети так, жизнь!..

Мне сорок с лишним лет.
Позволь перекурить
Хотя б вон с тем пьянчужкой.
Не мне, так хоть ему
Немного посочувствуй, -
Ведь у него, поди,
И курева-то нет!..

О, не лети так, жизнь!..

Мне важен и пустяк.
Вот город, вот театр,
Дай прочитать афишу,
И пусть я никогда
Спектакля не увижу,
Зато я буду знать,
Что был такой спектакль!..

О не лети так, жизнь!..

Я от ветров рябой.
Позволь мне этот мир
Как следует запомнить,
А если повезет,
То даже и заполнить
Хоть чьи-нибудь глаза
Хоть сколь-нибудь собой!..

О, не лети так, жизнь!..

На миг, но задержись!..
Уж лучше ты меня
Калечь, пытай и мучай,
Пусть будет все: болезнь,
Тюрьма, несчастный случай, -
Я все перенесу,
Но не лети так, жизнь!..

 

Бодлер

Цветы зла

Куда ни обрати ты свой безумный бег -
В огонь тропический иль в стужу бледной сферы;
Будь ты рабом Христа или жрецом Киферы,
Будь Крезом золотым иль худшим меж калек,

Будь вечный домосед, бродяга целый век,
Будь без конца ленив, будь труженик без меры, -
Ты всюду смотришь ввысь, ты всюду полон веры
И всюду тайною раздавлен, человек!

О Небо! черный свод, стена глухого склепа,
О шутовской плафон, разубранный нелепо,
Где под ногой шутов от века кровь текла,

Гроза развратника, прибежище монаха!
Ты - крышка черная гигантского котла,
Где человечество горит, как груды праха!

********************
Максимилиан Волошин

Обманите меня... но совсем, навсегда...
Чтоб не думать зачем, чтоб не помнить когда...
Чтоб поверить обману свободно, без дум,
Чтоб за кем-то идти в темноте наобум...
И не знать, кто пришел, кто глаза завязал,
Кто ведет лабиринтом неведомых зал,
Чье дыханье порою горит на щеке,
Кто сжимает мне руку так крепко в руке...
А очнувшись, увидеть лишь ночь и туман...
Обманите и сами поверьте в обман.

***********************
А. Дементьев

Живу не так, как бы хотелось,
Заели суета и быт.
И осторожность, а не смелость
Порою мной руководит.

Живу не так, как мне мечталось,
Когда я пылок был и юн.
И только музыка осталась
От тех, не знавших фальши, струн.

Живу не так, как нас учили
Ушедшие учителя.
Когда судьбу земли вручили,
О чём не ведала Земля…

Живу не так. Но слава Богу,
Я различаю свет и мрак
И не судите слишком строго
Вы все, живущие не так.

******************

Л. Филатов.

Мир привык менять одежду,
Что ни день - уже в другой,
Так что нет различий между
Господином и слугой.
Показал толпе бумагу,
Где печать и вензеля,
И, глядишь, тебя, бродягу,
Все сочли за короля.
Пропустил стаканчик лишку,
Покуражился слегка,
И, глядишь, тебя, трусишку,
Все сочли за смельчака.
Изменил хотя бы просто
Выражение лица,
И, глядишь, тебя, прохвоста,
Все сочли за мудреца.
Но, подняв бокал кларета,
Скажем добрые слова
В адрес тех, кто делал это
Только ради озорства.
Кто, служа перу и кисти,
В мире пестрой мишуры
Не знавал иной корысти,
Кроме радости Игры.
Кто, - блефуя всенародно,
Потешаясь над толпой,
Был порою кем угодно,
Но всегда - самим собой!..

***************

В пятнадцать лет, продутый на ветру
Газетных и товарищеских мнений,
Я думал: «Окажись, что я не гений, -
Я в тот же миг от ужаса умру!..»

Садясь за стол, я чувствовал в себе
Святую безоглядную отвагу,
И я марал чернилами бумагу,
Как будто побеждал ее в борьбе!

Когда судьба пробила тридцать семь
И брезжило бесславных тридцать восемь,
Мне чудилось – трагическая осень
Мне на чело накладывает тень.

Но, точно вызов в суд или в собес,
К стеклу прижался желтый лист осенний,
И я прочел на бланке: «Ты не гений!» -
Коротенькую весточку с небес.

Я выглянул в окошко – ну нельзя ж,
Чтоб в этот час, чтоб в этот миг ухода
Нисколько не испортилась погода,
Ничуть не перестроился пейзаж!

Все было прежним. Лужа на крыльце.
Привычный контур мусорного бака.
И у забора писала собака
С застенчивой улыбкой на лице.

Все так же тупо пялился в окно
Знакомый голубь, важный и жеманный…
И жизнь не перестала быть желанной
От страшного прозренья моего!..

 

А. Сидоренко

Я не желаю никому
Остаться в доме одному,
Когда погашен яркий свет,
На ноги брошен тёплый плед,
Усатый кот песню заводит,
А сон всё так же не приходит.

И в мыслях путаясь, сбиваясь,
То вспомнить прошлое стараюсь,
То будущее вообразить,
А с настоящим как же быть?

Мечты мои как тени бродят,
Но места в доме не находят,
Быть может мне окно открыть,
И всех их, с богом, отпустить?

Кругом тоска и пустота
И не слыхать уже кота.
А на душе от счастья тень,
Но завтра будет новый день.

Ну, а пока, темным-темно,
Луна в открытое окно.
И может быть хотя б во сне
Протянешь руки ты ко мне.

Я не желаю никому
Остаться в жизни одному.
Когда погашен яркий свет,
И никого вокруг уж нет.

*************

Роберт Рождественский

Красивая женщина - это профессия.
И если она
до сих пор не устроена,
ее осуждают
и каждая версия
имеет своих
безусловных
сторонников.
Ей,
с самого детства вскормленной
не баснями,
остаться одною
а, значит, бессильною,
намного страшнее,
намного опаснее,
чем если б она не считалась
красивою.
Пусть вдоволь листают
романы прошедшие,
пусть бредят дурнушки
заезжими принцами.
А в редкой профессии
сказочной женщины
есть навыки,
тайны,
и строгие принципы.
Идет она молча
по улице трепетной,
сидит как на троне
с друзьями заклятыми.
Приходится жить -
ежедневно расстрелянной
намеками,
слухами,
вздохами,
взглядами.
Подругам она
улыбается весело.
Подруги ответят
и тут же обидятся...
Красивая женщина -
это профессия,
А все остальное - сплошное любительство.

 

Ю. Левитанский

Всего и надо, что вглядеться, - Боже мой,
Всего и дела, что внимательно вглядеться, -
И не уйдёшь, и некуда уже не деться
От этих глаз, от их внезапной глубины.

Всего и надо, что вчитаться, - Боже мой,
Всего и дела, что помедлить над строкою -
Не пролистнуть нетерпеливою рукою,
А задержаться, прочитать и перечесть.

Мне жаль не узнанной до времени строки.
И всё ж строка - она со временем прочтётся,
И перечтётся много раз и ей зачтётся,
И всё, что было с ней, останется при ней.

Но вот глаза - они уходят навсегда,
Как некий мир, который так и не открыли,
Как некий Рим, который так и не отрыли,
И не отрыть уже, и в этом вся беда.

Но мне и вас немного жаль, мне жаль и вас,
За то, что суетно так жили, так спешили,
Что и не знаете, чего себя лишили,
И не узнаете, и в этом вся печаль.

А впрочем, я вам не судья. Я жил как все.
Вначале слово безраздельно мной владело.
А дело было после, после было дело,
И в этом дело всё, и в этом вся печаль.

Мне тем и горек мой сегодняшний удел -
Покуда мнил себя судьёй, в пророки метил,
Каких сокровищ под ногами не заметил,
Каких созвездий в небесах не разглядел!

 

Сашко Положинський

Я не хочу

Як уже набридло чути знову і знову
Порожні балачки, пафосні розмови!
„Мова калинова”... „Пісня солов’їна”...
Ще трохи побалакаємо – зникне Україна!
Згубили культуру, забули історію,
Почуваємося зайдами на своїй території.
Віримо чужим, своїм не довіряємо,
Розводимо руками – маємо, що маємо!
Сьогодні братаємося, щоб завтра продати.
Кум іде на кума, брат іде на брата.
Національна ідея, як засіб спекуляції.
Здобули державу, втратили націю...
Коли ж у народу більше немає відваги,
Немає власної гордості, немає самоповаги,
Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –
У такого народу і героїв немає!

Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...

Подивіться на нього – він сьогодні в ударі!
Правда, без вишиванки та без шароварів...
Він – один серед тих, хто готовий до бою,
Серед тих, хто готовий стати героєм.
Він пройшов крізь вогонь, переплив через воду –
Все заради вітчизни, заради народу.
Із мільйонами інших він пішов воювати –
Усі полягли, а він лишився стояти.
Та одразу ж поглине пафосна лава,
Понавісять медалі, кричатимуть: „Слава!”...
Він житиме довго, він житиме дорого,
Але стане нашим внутрішнім ворогом.
А де ж ті, яких було закатовано,
Спалено, порубано, побито, репресовано?
Де ті, що життя віддали за своє –
Де вони є? Де вони є?!


Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...

А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу,
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми – українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятися вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без „правобережних”, без „лівобережних”,
Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе, як людина,
В якій все, що хороше, – значить і наше!...
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...

 

Роман Скиба

СІЧНЕВИЙ ДИПТИХ
І.
А надворі зима.
Ти сьогодні сама
Напуваєш сивіючий ґніт.
Хтось шкребеться у тьму,
Мабуть,зимно йому… —
Не лякайся, то Місячний Кіт..

II.
Чуєш кроки гучні…
Бачиш тінь у вікні…
Не підходь туди, ради Христа.
Хтось регоче у тьму,
Мабуть чорно йому… —
Помолись, то Господар Кота…
Впадає Стікс у Чорне-Чорне море,
Де по ночах ридає Поліфем,
Де сонце, мокре, тануче і хворе,
Складається з неправильних морфем.
Там звикли риби до зелених бликів,
Там звикли чайки до зелених хвиль,
Там сплять вітрила, змерхлі і великі,
З тих самих пір, з яких триває штиль…
Та прийде день і бризне грім сталений.
І буде вітер, вітер з-під і над…
І в нім забудуть злякані
Сирени
Високі звуки власних сиренад…
…І лиш весло з Харонового плоту
За двісті миль до паралелі ікс
Нам нагадає із коловороту,
Що тут колись впадав у море Стікс…

**************

І приходить той час. І на вітрі шаліють коти.
І щаблями антен хтось у білому долу спускається.
Вічний промінь дзвенить. Треба тільки сказати:“Прости”.
Вічний промінь дзвенить. Я ридаю. Здається, так каються…
Це ще важче часом, ніж у двадцять не бути старим,
Ніж у місяць нісан не кричати по ночах, як водиться.
У котячих очах задзеркально відсвічує грім…
То Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться…

****************

Тс-с… Я чую голуба у твоїх грудях…
За шумом крил
Я здогадуюся, що він сивий.
Шкода, що я не можу
Погодувати його з руки —
Він, мабуть, так любить
Кришений хлібчик…
Кожного вечора,
Коли з Місяця падає листя,
Я молюся лише про одне, —
Щоб твій голуб не випурхнув в небо,
Раніш, ніж моя голубка…
Цей парк минає. Здрастуй, я пішов.
Бо в сонця колір квітів Маргарити.
І скрип моїх подертих підошов
Ефектніший, ніж здатність говорити.
Хай буде шумно! Хай кричать коти!
Хай вибухають яблука червоні…
Бо дика гілка може прорости
Дитячим пістолетом біля скроні.
А рівно в північ вдарить листопад.
І мокрі лавки кануть в круговерті.
І в сивім світлі паркових лампад
Не буде ані стежки, ані смерті…

 

Василь КУЗАН

А ти не жив, якщо не сумнівався,
Якщо не знав поразок за свій вік,
Якщо не був ти в розпачі такому,
Коли не милий навіть цілий світ,
Коли й куточок затишного дому
Стозначну недомовленість таїть,
Коли тебе в житті не розлюбила
Ота, що світ, ота, що ВСЕСВІТ твій, -
Судьба тоді у тебе однокрила
І не спіши подякувати їй.



В своїй самотності я вже облаштувався:
Немов од всього світу окопався.
Неначе вийшов із якоїсь гри.
У мене тут лиш звуки й кольори.
Дерева, птахи, всякі ще дива –
І все в словах поволі ожива.

 

Любов знову прийшла?
Чи, може, вчасно прокинулась?
Не минуло і "дня",
як найсокровенніше здійснилось...

Ти спитав чи я знову люблю...
Поцілунком урвала з вуст тишу свою.
Він більше сказав, ніж я сама хотіла,
Але прийшлось говорити, хоча і невміло.

Цей вечір пам`ятатиму завжди...
Люблю цей парк і Чорновола,
якби ти ще сказав:"Не йди!..",
але ж ми якось договорим!

Хай буде все,як має бути,
не пожалію ні про що,
я рада, що мені вдалось здобути
той поцілунок, ту секунду, те тепло...