Поезія та проза

Ганна Осадко

Дівчинко-серце, на шиї коралі –
Біла квасолька і сині боби,
Що буде потім, що буде далі –
Довга дорога, чорні педалі,
Дивна дорога у димне «якби»…
І голуби – будуть ще голуби –
Дах-черепиця-тополя-із пухом…
Дівчинко-серце, нікого не слухай,
Дівчинко-доле, як вмієш - роби,
Крок чи півкроку – куди чи до кого?
Крок уперед, і назад, і дорога,
Знову дорога – така дорога…
Вересень.
Верес.
А ще – пилюга.
Бабине літо, де пил і марнота,
Слово-не птах вилітає із рота,
Не відлітає, на груди впаде,
Звично склює перестиглу квасолю –
Шворка коралів – як шворочка долі –
Трісла…і впала…і де вона…де…
Де намистинки – квасоля з бобами?
Що ж тобі, Боже, з твоїми ділами,
Видно-не видно, шкода-не шкода?
А на чолі – чи то ранка, чи ґулька…
Верес і вересень. Ніжно і мулько.
Дівчинко-серце, дитино-зозулько…
Біле безсоння.
І чорна вода.

 

Олександр Бик

На околицях світу
Розплющує очі зима:
Непочаті слова
Із нового рядка починає.
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема…
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає.

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси…
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А поштові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер –
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.



Місто

Я ненавиджу місто через те, що тебе тут нема,
Я ненавиджу долю за те, що вона розлучила.
Я засуджений Богом: це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани і спалюють крила.

І від болю різкого буває не хочеться жить,
І годинника стрілки завмерли на місці одному...
У самотні хвилини розірване серце болить,
А стриножені ноги шукають дороги додому.

Перелітні птахи переплутали гнізда і сніг,
У холодному місті вмирають останні надії...
Павуки-кораблі в’ють слизьку павутину доріг,
По якій іммігрують грабіжники і повії.

Відкриваю вікно – бачу лиш ворогів навкруги,
Стаю на коліна і шлю сто прокльонів до неба!
Я зруйную всі мури, порву на руках ланцюги
І клянусь найдорожчим, що я повернуся до тебе

Олександр Бик

Сміятися від того, що болить.
У полум’ї страждань і бід горіти,
Закутавшись від холоду в думки –
Цигарку за цигаркою курити.

Писати на снігу свої вірші,
Шукать навпомацки утрачене кохання...
Грішить на кожнім кроці, а за тим -
Молитись Богу до самого рання.

Змінити день на ніч і навпаки,
Закінчить фразу і поставить крапку...
Від променів цигарку прикурить
І спробувать почати все спочатку.


Лютий.

Непевний час тріскучої спокути,
Коли все вимерзає (навіть зло)…
І глибини того морозу не збагнути,
Ні тим, хто називає його «лютим»,
А ні йому самому, бо не чути
Ні почуттів, ні звуків – все пройшло
Той абсолютний нуль байдужих літер…
Усе спинилось… Мінус – на межі…
І тільки крига і шалений вітер
По всьому світу кулями сніжить…

 

СПОГАД

Коханий... чому ти такий сумний? Хоча...не потрібно відповіді... Я ж і так все знаю... Ти мабуть хочеш запитати „чому?”. Я б теж хотіла у тебе це дізнатися... Думаю, тому що вже час... Коханий, ми зробили все що могли...ми ж не Боги щоб рятувати те, що вмерло...

Благаю, не опускай ти свої очі... Я хочу дивитися в них... Не потрібно гірко посміхатися.... Вмерло наше кохання, вмерло... Давай ми поховаємо його тут? Це ж наше місце... пам’ятаєш? Це дерево...Коли ми тільки почали зустрічатися, воно тільки розцвітало, а коли ми кохали – воно цвіло...подивися, коханий, воно мертве...О, не кажи мені, що це через зиму... Ні, це через нас... Воно вмерло, тому що вмерло і кохання... Зрозумій, воно було першим... Знаєш, я не шкодую... Я не хочу забувати нічого. Мені не потрібно стирати пам’ять і забувати тебе тільки для того, щоб у майбутньому стати щасливою.

Я хочу, щоб ти залишився... Ні, ні, коханий, не дивись так, ти не дослухав мене...я хочу, щоб ти залишився спогадом... Я не буду рвати наші фотографії і розбивати твої подарунки... Я хочу все залишити в серці... Я хочу, щоб ти запам’ятав мене такою усміхненою і ніжною, щоб згадуючи нас ти посміхався, а не думав „ото була фурія!”. Коханий, ніхто не винен. Ти просто ідеалізував мене. Ти був художником своїх думок, в яких ти намалював мене завжди доброю, усміхненою... А я носила рожеві окуляри... Але...коханий, подивися...зима навколо, а зимою окуляри не носять... ти розумієш, я зняла їх і побачила тебе...і ти не такий...що ж ти смієшся? А чи ти не зробив таку ж фатальну помилку, мій художник? Тільки не треба брехати, ти знаєш, що я геть не дівчинка з твоїх мрій...

Коханий, ми будемо пам’ятати все. Зрозумій, ми вже чужі. Не торкайся мене...це зайве...я хочу від тебе тільки одного – залиш спогади... Я буду ніжно згадувати про нас...Коханий, заплющ очі... Поринь у спогади.... що ти бачиш? А... поцілунки під дощем? Я теж пам’ятаю, пам’ятаю до останньої краплі доща на твоїх щоках....гарний спогад...а нашу прогулянку? Як це – яку саму? Останню, по зимовому парку...так-так, саме тоді, коли я боялася впасти і коли ми бачили фігурки оленів зі снігу...а скільки ж усього було...кіно і незмінні білети на останній ряд... розмови по телефону ночами...о, ми дивилися на один Місяць і розповідали як ми його бачимо...і завжди бачили по-своєму... Коханий... бачиш, ми були щасливі! Це ж головне. Але тепер...Обернися назад... Бачиш, там є дорога? Бачиш... вона веде у сад, а там завжди спокій, якого ти прагнеш...а бачиш за моєю спиною дорога – так там шум міста, там стиль мого життя... Я прагну бути вільною! Чому? Тому що з тобою немає більше свободи, ми кожен день брешемо і намагаємося розпалити те вогнище, яке згасло. Коханий, йде сніг, вогнище нічого не врятує...

Тепер потрібно йти коханий... Ні, підемо одночасно... Що ж, я кохала, ти теж...більш не ідеалізуй дівчат... не роби помилки...не забувай мене, коханий...поцілунок? Звичайно, останній поцілунок то теж спогад...

Я не знаю, що ти думаєш... я чую тільки твої кроки...але не бачу більше тебе...переді мною – місто...а ньому – нове життя...але спогади про нас я пронесу через усе життя...ми зробили все вірно...ми знайшли у собі сили зізнатися...ти мав рацію – ми не такі як усі...Прощавай, мій коханий, прощавай, мій спогад...

 

Василь Кузан

Набридло, набрякло, намерзло,
Намокло від рогу до рогу.
Вже пізно шукати початок
І страшно міняти дорогу.
За душами сутінки, смутки,
Тумани, просякнуті ніччю...
Не так відбуваються кроки,
І знаки не ті по узбіччю.
Ламаються пальці, мов п’яльця,
І рушаться мрії, мов храми,
І хрестиком вишита доля,
І хочеться знову до мами.
Упасти обличчям в долоні
І плакати, плакати вільно,
Аж поки не зробиться легко,
Аж поки не стане спокійно.
Аж поки навчишся сприймати
Жорстокість, буденність, тривогу,
Аж поки не звикнеш до думки,
Що пізно міняти дорогу.

 

А хто автор?

 

Автор невідомий, нажаль....

 

Васюков Олег Казимирович

"Жизнь начинаетса с Любви"

"Все начинаетса с дороги..." -
Мой друг-турист мне говорил,
В походе с ним я спорил много:
"Все начинаетса с ЛЮБВИ!"
И даже там, где жажда
странствий
Влечет нас к перемене мест,
Находим, как ето не странно,
Веление Любви и здесь.
В Любви - все встречи и
разлуки,
Очарованья волшебство,
Исканий сладостные муки
И озарений торжество.
Гласят древнейшие преданья:
Земля, Эфир, Вода, Огонь -
Первоначала Мирозданья,
А я в ответ кричу: "Льбовь!"
В Любви - истоки и причины
Существованья и Венец,
Которым жизнь за все кручины
Вознаграждает, наконец,
Того, кто смолоду был молод,
Душой и словом не кривил,
Через боренья, в зной
и в холод
Упрямо шел к своей Любви.
Свиданья час,
как Птицу Счастья
Не упусти, благослови,
В обьятьях милой,
как в Пречастье,
Испей до дна восторг Любви!
Так выходи скорей в дорогу,
Покуда страсть кипит в тебе,
Отбрось сомненья и тривоги,
Любви доверься, как Судьбе!
...Мой друг! Не будем слишком
строги -
Пора суженья примирить:
"Мир начинаетса с дороги,
Жизнь начинаетса с Любви!"
1960 р.​

 

Твоя любов для мене, неначе рай
Неначе промінь сонця серед ночі.
Твоя любов для мене, неначе цілий край.
Неначе небо - твої чарівні очі.
Твій ніжний дотик і солодкий подих,
Твої вуста, що розтопляють лід,
Та цей звабливий поцілунок -
Це все так манить та збиває з ніг.
Це все - це ти, чарівний принце!
Твоє кохання неземне.
Воно неначе ніж у серце -
Пронизало наскрізь мене!!!

Ганна Фірка

 

Зинаида Гиппиус

МУДРОСТЬ
Сошлись чертовки на перекрестке,
На перекрестке трех дорог
Сошлись к полночи, и месяц жесткий
Висел вверху, кривя свой рог.

Ну, как добыча? Сюда, сестрицы!
Мешки тугие, вот - вот прорвет!
С единой бровью и с ликом птицы,-
Выходит старшая вперед.

И запищала, заговорила,
Разинув клюв и супя бровь:
"Да что ж, не плохо! Ведь я стащила
У двух любовников - любовь.

Сидят, целуясь.. А я, украдкой,
Как подкачусь, да сразу - хвать!
Небось, друг друга теперь не сладко
Им обнимать да целовать!

А вы, сестрица?" - "Я знаю меру,
Мне лишь была б полна сума
Я у пророка украла веру,-
И он тотчас сошел с ума.

Он этой верой махал, как флагом,
Кричал, кричал... Постой же, друг!
К нему подкралась я тихим шагом -
Да флаг и вышибла из рук!"

Хохочет третья: "Вот это средство!
И мой денечек не был плох:
Я у ребенка украла детство,
Он сразу сник. Потом издох".

Смеясь, к четвертой пристали: ну же,
А ты явилась с чем, скажи?
Мешки тугие, всех наших туже...
Скорей веревку развяжи!

Чертовка мнется, чертовке стыдно...
Сама худая, без лица
"Хоть я безлика, а все ж обидно:
Я обокрала - мудреца.

Жирна добыча, да в жире ль дело!
Я с мудрецом сошлась на грех.
Едва я мудрость стащить успела,-
Он тотчас стал счастливей всех!

Смеется, пляшет... Ну, словом, худо.
Назад давала - не берет.
"Спасибо, ладно! И вон отсюда!"
Пришлось уйти... Еще убьет!

Конца не вижу я испытанью!
Мешок тяжел, битком набит!
Куда деваться мне с этой дрянью?
Хотела выпустить - сидит".

Чертовки взвыли: наворожила!
Не людям быть счастливей нас!
Вот угодила, хоть и без рыла!
Тащи назад! Тащи сейчас!

"Несите сами! Я понесла бы,
Да если люди не берут!"
И разодрались четыре бабы:
Сестру безликую дерут.

Смеялся месяц... И от соблазна
Сокрыл за тучи острый рог.
Дрались... А мудрость лежала праздно
На перекрестке трех дорог.
1908

 

Василь Слапчук

Я ще прийду. Мене не треба ждати.
Прийду з дощем, але без грому.
I тiльки дощ той знає точну дату,
коли прийду до тебе, як додому.

Я ще прийду. Але прийду не скоро,
Як сповiдатись ходять грiшнi, —
Коли твiй стiл письмовий пустить корiнь
i визрiють на ньому вiршi.

Я ще прийду. I ще не буде пiзно.
Прибуду без твоєї згоди.
Сумний i радiсний, я буду рiзний...
Я ще прийду... Я вже приходив.




Життя біжить через щоку сльозою,
в куточках уст збирає втому час.
Від подиху тремтить в руці свіча,
ота, що не ятрить, а гоїть.

Припали до ікон щокою,
ховаємо печаль за образи.
Нас доля б’є свяченою лозою,
та не стачає їй лози.

Нас доля б’є, а ми лиш б’ємо посуд.
Встеляють шлях наш черепки та скло.
Ступаємо, а ноги наші — босі.
Щасливі ми, на щастя, як на зло.

Чумацьким шляхом котяться вози —
аж гай шумить, аж сорок лун над гаєм.
З возів нас пращури вітають:
«Боже, поможи!».
І Бог нам помагає.

 

На нашій – не своїй землі
Тарас Шевченко, «В казематі»

І що то за державні люди, що кожен в Раду зверху преться?
Кого ненавидить, кого він любить з кишенею, де було серце?
Кому потрібна там співачка, чи той, хто від яйця зімлів,
шофер-підсрачник, бовдур, швачка, крадій і нафти, і землі?
Як ми – народ такої долі – все це терпімо, хоч на пів?
Хотілось зримувати «волі», та де там воля у рабів!
Як все це зможемо здолати, хоч зрозуміти цю біду?
Моя країно, Божа Мати! Ти знов танцюєш під дуду
отих, хто у багнюку тягне розумних стадо і дурних –
народ, який ще поки тяглий, в ярмі працюючий на них.
Не перебільшую! Прокинься! Дивись – вже не твоя земля.
Новий пахан, єврей якийсь-то шанують долари Кремля.
За долари – звання Героя, земля країни, стіл і дім,
за долари – народ, як зброя, і влада іменем Твоїм!

Володимир Мацуцький


Україна - моя рідна земля

Україна, моя рідна земля
Стільки сліз проливала щодня?
Стільки горя принесли тобі вороги,
але ти не здалася біді!
Ти трималася стійко в найтяжчі часи
і молила ти Бога простити гріхи всім,
хто так не любив твою мову
Всім, хто нищив тебе і зламав твою волю
Ти воскресла в пітьмі
і зі стягом стояла додолу
Тебе мучили руки чужі
закривали вони тобі очі
Але погляд твій знову вертався туди
де жебріє синів твоїх подих...
Прийде час і порвеш ти кайдани свої
і синів підготовиш до бою,
бо я знаю,що волю твою
не здолають вони вже ніколи.

 

Николай Шошанни

Моя самотносте, ти суму зірко рання,
Забуло музику палку моє кохання,
Тепер з тобою я, самотносте, щомиті,
Тобі дарую всі слова, слізьми омиті.

Дарую всю дзвінку росу,
Весняну синь, осінній сум,
Останній бриз і снів маяк,
Все, що коханій дарував раніше я.

Силкуюсь вирватися із міцної ніші,
Та у самотності обійми все міцніші,
З такою силою мої стискає крила,
Як я хіба що обіймав раніше милу.

Візьми усе, мій дзвін роси,
Осінній сум, весняну синь,
Лиш розтопи холодний сніг,
Який всю душу запорошує мені...




КОЛЬОРОВІ СНИ

Як задумаєшся — доле моя,
Найнещасніша у світі людина
Це не хто-небудь, а звісно, що я.
І у мить таку ти мою не руш
Найнещаснішу із нещасних душ,
Бо горить душа у сумнім вогні
Кольорових дум, кольорових снів.

Я ж зі всього, що там треба й не треба,
Кольорові сни стискаю в руці,
Десь кружляє мій журавлик у небі,
А навколо лиш одні горобці.
За вікном весна але в серці сум
З кольорових снів, кольорових дум.
Весно, усміхнись, підморгни мені
Розмаїттям барв кольорових снів.

І хоч нерви вже давно не сталеві,
Та кричу я горобцям: «Не біда,
Ви ж нагадьте там в гніздо журавлеві,
Щоб він врешті решт про мене згадав».
І співає щось у нагін весна,
Горобцям моїм в кольорових снах,
І чекаю я на обставин збіг...
Й журавлі летять. Але в інший бік...

За вікном весна але в серці сум
З кольорових снів, кольорових дум.
Весно, усміхнись, підморгни мені
Розмаїттям барв кольорових снів.


ПІСНЯ ТИШІ

Вслухаюсь, як тиша лагідно звучить,
І диво... якимось чином відчуваю,
Що тиша насправді зовсім не мовчить,
Насправді вона по-своєму... співає.

В тім співі звучить такий прекрасний сум,
В тих звуках — такі глибини і висоти,
Знаходжу я в них чомусь таку красу
Небесну... Лише бери і просто всотуй.

О, тиша, яке бездонне джерело
Всіх звуків... Належить нам до них іти ще.
І в тиші я дістаю своє стило,
Щоб інші також почули пісню тиші.

Цю пісню і інші з нею ще пісні
Ти зможеш у всій красі почути ближче
Пізніше хіба що у моєму сні,
Якщо він насниться і тобі колись ще...

 

Вінграновський

Як світле сниво, як плавба
Легкої хмари, як левкої
Вночі під хатою в спокої,
Мені ти є, моя журба.

Ні, не журба. Ти не вона.
Я знаю смак журби-зажури,
Її єдині в світі мури,
Коли ні висоти, ні дна.

Ти не вона. Ти є мій сум.
У миготливості щодення
Ти є мені оте імення,
Яке несу, не донесу.

І знов несу в твоєму слові,
Як світле сниво, як плавбу,
Як рух тієї ще любові,
Що визнає лиш боротьбу…

Оце ти є мені. Отак.

 

Сергiй Руденко

Довірливим, маленьким кошеням
Дитяча радість зазирає в душу,
А я втрачаю лік безликим дням
І кожен день, чомусь, старіти мушу.

І суєтою невблаганні дні,
Як бур"яном колючим проростають...
Приходить сон і тільки уві сні,
Я подумки, ще іноді літаю.

Стомились крила, тіло і душа,
Але в очах вогонь іще жевріе
І серце просить:"Ти не полишай,
Не полишай, не полишай надію".

І я втрачаю лік безликим дням,
І кожен день, чомусь, старіти мушу,
Та знову й знов, маленьким кошеням,
Дитяча радість зазирає в душу.



Падає сніг

А що було? А все було:
Життя сміялось і гуло...
А де тепло? Тепла нема
Скінчилось все. Прийшла зима.

Падає, падає, падає сніг
Землю замерзлу ховає у сни.
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.

А що тепер? А що тепер?
Чи я живий, чи вже помер?
Мабуть живий, раз тут стою
Серед зими, у цім краю.

Падає, падає, падає сніг
Землю замерзлу ховає у сни.
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.

А буде що? А буде день,
Веселий день нових пісень...
І я його наздожену,
Бо є надія на весну.

Падає, падає, падає сніг
Землю замерзлу ховає у сни.
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.




Втома
жене до раю,
Тиснуть
на душу дні…
Де тут гріхи відпускають,
Стомленому мені?

Звісно –
хотів би жити,
Так, щоби
все – «the best»…
Тільки, на кого б «згрузити»
Камінь, чи може хрест?..

Друзям?
Я не бажаю!
Людям?
Їм точно – ні!
Брату? Та я ж не Каїн…
Камінь і хрест – мені!

Знов
сповідаюся літу…
Літу?
Кому ж іще?!
І, єпитимія світу,
З неба – мені, дощем.

 

Сергiй Руденко

Зляканою птахою
відлітає час.
Крилами вимахує
обганяє нас.
Натовпом збентеженим
біжимо услід
Поміж днями радості
і роками бід.
Чорними дорогами,
берегами рік,
З болями й тривогами
й так із року в рік:
Наздогнати хочемо
те, чого нема...
Брешемо й пророчимо,
але все дарма...
Зляканою птахою
відлітає час.
Від землі забутої,
від безкрилих нас.

 

Сергiй Руденко

Храню тебя в дороге…

Мгновенья встреч и бесконечные разлуки,
И ожиданья новых встреч…
Друг друга трудно нам спасти от этой муки,
Ещё труднее нам любовь сберечь.

Храню тебя в дороге
Радостью и болью…
Сквозь сотни долгих миль
Надеясь и скорбя.
Храню тебя в дороге
Светлою любовью
Храню тебя, храню тебя…

За всё, за всё: за наши встречи и прощанья,
За песни, что тебе пою,
За наши клятвы и за наши обещанья
Благодарю сейчас судьбу свою.

Наверно жить я не смогу уже иначе
И в ожиданье сладких грёз,
При встрече слёз своих я от тебя не спрячу…
От счастья своего не прячут слёз.



Ты- странное созданье, человек...
Сын непослушный, изгнанный из Рая.
Как короток твой бесконечный век,
Как нелегка судьба твоя земная...
Ты- странное созданье, человек...

В твоих глазах и радость, и печаль,
Бескрайние закаты и рассветы,
Заснеженных полей седая даль,
И строчка из забытого сонета.
В твоих глазах и радость, и печаль.

Ты- странное созданье, человек...
Твои дела велики и нетленны.
Ты- исполин среди озёр и рек,
Но ты- пылинка где-то во Вселенной.
Ты- странное созданье, человек...

Твой день- как миг, а ночь- как вечный сон.
Твоя душа- как ожиданье света,
Ты так велик, как Бог и так смешон,
Как покорённая тобой планета.
Твой день- как миг, а ночь- как вечный сон.

Ты жизни свет несёшь в свой дом родной.
И сеешь смерть кругом во имя жизни.
Ты радуешся начатой войной,
Чтобы потом поплакаться на тризне.
Ты жизни свет несёшь в свой дом родной.

Ты- странное созданье, человек...
Сын непослушный, изгнанный из Рая.
Пусть короток твой бесконечный век,
Но в вечности Любовь твоя святая.
Ты- странное созданье, человек...

 

Любомир Коломиец

Те, що Бог пішов у відпустку всі знали давно, але новину, що на носі кінець світу, якого ми підштовхуємо урбанізованими граблями у прірву, всі зустрічають з оптимістичною голлівудською посмішкою…
Та він усе ж настав і почався з України, яка попри все не могла визначитися, якого вона кольору – біло-рожева чи біло-блакитна.
Небо мовчки за цим спостерігало, а на землі вже починали розкладатися люди…
Те, що Бог пішов у відпустку всі знали давно, а от, що я труб, який щосекунди розкладається не здогадувався ніхто…Був тихий весняний ранок.
Сонце стирчало у зеніті.
Це був початок кінця.
Привіт з Пекла
Люди
Я…
Ні
Не-Я

 

Поема "Думи над колискою"

З народних вуст
«треба врешті цей наш розбрат
п о д о л а т и»

/Думи над колискою/

Я єсть народ, якого правди сила
Ніким завойована ще не була
Яка біда мене,яка чума косила!-
А сила знову розцвіла

Павло Тичина

І

Від вечері до обіда
Колисала баба діда:
«Спи, дідулю, колишу тя,
За границю не пущу тя.

Нащо тобі заграниця?
Є в нас Хижа паляниця.
Рідна хижа нас родила,
ІВ рідній Хижі правда й сила

рідна Хіжа - Неня рідна,
Рідна мова, пісня рідна.
В рідній хижі – корінь Роду
Й майбуття мого Народу.

Браття Роду не цураймось,
З-за кордонів повертаймось.
Правлять біди нашим к-Раєм,
Гей, коли ми їх здолаєм?!

Одна БІДА – ой велика,
Бо лукаво – стоязика,
Закосичена змією,
Наших хрунів манить нею.

Знаком серця вабить –грає,
Але ж яку мету має?
Барва серця – п’ятикутна,
Мета в БІДИ – шостикутна.

Все на ваду зазіхає,
Нам служити обіцяє.
Щоб лиш президентом стати,
Ладна день і ніч брехати.

З «Раю», що готує ЮЛЬКА,
Нам буде велика БУЛЬКА!
Їй – лиш ВЛАДА, БІЗНЕС – каса,
Ми для неї – «біомаса».

Вона вчить нас споживати,
Тільки щоб не виробляти
В цей важкий нам час.
Це ж бо смерть для нас!

Купи-продай – генделювати,
Отже й совість запродати.
Втратимо її раз –
Пропадем усі враз!.

ІІ

Наша важка криза-спокути –
Бездіяльності отрута
З давніх давен, повсякчас
Суша в головах у нас,

На слід манни сподіватись
Й дарма... Господа благати,
Щоб усім нам хліба дав,
Ще й до рота нам поклав.

Не слід Ющенка ганити, Та у всіх гріхах винити!
На лихих кризи вітрах
Він – національний стяг!

Пам’ять нашу історичну всім нам , люди, повертає,
Перед світом гідність нашу повсякчасно захищає.
- А що він для нас зробив?!
- Недруг мовить не один!

Він – Вкраїни президент...
В скрутний кризовий момент
Марно рук не опускав
Нам Державу рятував!

Не для вас
Чи для всіх нас?!

Свічу скорботи по закатованих голодомором братів наших,
Запалив!
Щоби святий вогонь цей голови ваші
Просвітив!
Людську гідність і совість вашу
Розбудив!
Бо в себелюбстві та гордині
Погрузли ви, мов в багні свині!

Бездуховні та вульгарні критикани,
Недоумки, доморощені гетьмани,
«Самостійники», мов індюки надуті,
У самодурство, мов в бетон закуті.

Коли врешт прозрієте, раби-самоїди,
Лиш тоді вже не здолають нас ніякі БІДИ!

ІІІ

Кожен з вас будує Україну
Від порога й до свого тину,
Вколо себе. Лиш для себе...
Чом же не для нас усіх Єдину?!

Слід громади гуртувати,
Рідну землю захищати
Ту, що Бог усім нам дав –
Дар святий для нас послав.

Ющенку слід помагати
Нам Державу будувати
Не від власного порогу аж до свого тину,
А Велику, Незалежну і для нас усіх Єдину!

Рідний сталін українців катував...
В Соловках та у ГУЛАГах мордував
Треба ж було малоросів десь подіти
Й старшим братом наші землі заселити.

Ось так мирно і щасливо ми в Союзі існували,
Вождя й батька всіх народіва в піснях прославляли.
«Вже від братерства стигне розум, жрімає думка, очі сплять,
Не спить лиш серце у тривозі і ясени скриплять, скриплять».

«Цвіте терен, цвіте терен»,
А життя зав’яло
Ось що сталось з тим союзом
Як нас в нім не стало.

Бо з’явились заграничнії демо/но/крати,
Під Союз попідпихали модерні домкрати,
Махлювали, щось крутили,
Й «нерушимий» розвалили.

Українці від радощів наче подуріли:
Прапорами помахали, «Ще не вмерла» заспівали,
Й дременули в світ широкий
На усі чотири боки.

Все це – хитро спланована самодепортація,
Що здійснює добровільно сама наша нація.
Нам для цього підлесенько умови створили:
Промисловість зруйнували, виробництво вбили.

ІV

Це метода фарисейська, підлоти потуга!
Нею вправно володіє, бреше і не червоніє,
«Наша Юля» перща, Катерина друга.

Обіцянками купує,
А купивши, все руйнує.
Зрозуміймо це,
Пам’ятаймо це!

Бачить вже себе на троні
З гадюкою у короні.
Обретете її, люди,
Тоді вже запізно буде.
Бо вона нам тоді вгодить,
Коли верба грушки вродить.

Гей, Вкраїнці-небораки, милостиві люди,
ГАЛАСУЙМО всі за Юлю, то «добре» нам буде.
Коли себе депортуєм, лад і мир настане –
В націй Хижі запанують і н о п л а н е т я н и !
Ми ж будемо пити і на них робити,
Бо змалечку нас навчили ближнього любити.

Не ловімось на макуху,
Бо примножимо розруху!
Люди, Чобота читаймо,
ПАНІ цій копняка даймо!

Ще й Андрій той, мов на святі,
Рейвах творить в нашій Хаті –
В вишиванці маскується,
Інфантильно хизується.

Й Місьо, щирий патрійота,
Теж не уник БЮТ-болота:
В вірності Вкраїні клявся –
В перевертні запрдався..

Патрійоти ЯВОРОВІ,
Що були колись у Львові,
Лають комунізм, нівроку,
Але з БАГНА – ані кроку.

V

Преться ввись Високий Замок
З незапам’ятних часів.
Наплодилось в місті Лева
Ціле кубло глитаїв.

Кур/ду/пільні пани-грині
До корита, наче свині,
Пруться вбогі, аж гуде.

Всіх важка їх давить мука:
А як раптом спорожніє,
Не дай Боже, що ж буде?!

Мародери з Львів-п’ємонту
Потребують капремонту
У майстерні, щщо у Львові
По вудиці Кульпарковій.

Гиля, запроданці, гиля
Вас змете народна хвиля!

Кращі скульптори у Львові
Вже готують модернові
Вам надгробки в Личакові.-
Це корита двометрові!

А щоби всі люди знали,
Кого ж там позагортали,
Буде ще портрет ДІВИЦІ,
Що в короні із косиці.

Й напис буде на кориті:
«Дьвівські хруні тут зариті».
На свинячу цю породу –
Гнів й прокляття від народу.

Аромати Бют-болота
Для людей – це лиш гидота
Патрійотам – все до фені
Їм – лиш бабла повні жмені.

За Ідею й Україну
Битимуться до загину,
За корито браги-кваші
Продадуть всі землі наші

IV

Леви Львова скам’яніли, чи дрімають,
Юні дужі левенята підростають.
Хай засіють зерном правди рідне поле,
Дух Свободи хай не згасне в них ніколи!

А фельдмани не дрімають:
Вже проект закону мають,
Щоби ми свій Рід забули,
Та до них прихильні були.

Вже в метриці і в паспорті графу скасували,
Де належність до нації завжди позначали.
Через два чи три коліна не будемо знати
Хтоми, що ми, де наш корінь,
А їхня хто мати?!

Отож, любі козаченьки, Русини-Вкраїнці,
Проспимо ми Україну, даймось лиш тій ДІВЦІ!
Як на виборах цій ПТІШЦІ не підріжем крила,
Чи не згине вся Вкраїнська і Правда і Сила?

Діду, діду, бий на сполох,
Днесь гряде московський МОЛОХ!
Не дай БІДІ володіти,
Знидіють Вкраїни ДІТИ!

Думаймо всі добре, люди,
Політичні це Бермуди,
Що затягнуть Україну
У московську трясовину!

Гей, Жравлики-Вкраїнці, не блукайте на чужині,
Повертайтеся додому, Ви потрібні Україні...
Щастя-Долю не знайдете в жебрах під чужим порогом
Втратимо лиш Рідну Землю, дану нам навіки Богом!

Гей, Журавлики-Орійці, годі в чужині блукати,
Прилітайте, треба, врешті, цей наш розбрат подолати!
Час найвищий хрунів наших на шлях Правди навертати.
Не баріться, нуж бо разом Незалежність Захищати!

Агей, діду, пробудися
Встань, отямсь, протверезися.
Годі тобі, годі пити,
Час Вкраїну з в е с е л и т и ! »

Ярема Українець

 

Сергей Руденко

Блюз доброй надежды.

Давай всё бросим.Уедем. Улетим.
Ведь завтра осень, а мы просто не хотим,
Чтоб было холодно и сыро...
И дожди...
Пусть будет солнце с этим миром.
Осень, подожди!

Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.


Пускай причалы ждут зимнюю пургу.
Нас укачало здесь, на этом берегу.
Волна тебе и мне расскажет
Где теплей...
Уже готовы экипажи
Наших кораблей.

Давай всё бросим. Уедем. Уплывем
За эту осень, где мы песен не поём.
Пускай нам только снится небо и моря,
Давай перевернём страницы
Прожитые зря.



По кругу

Мы, годы как ветки бросаем в костёр
По лестничной клетке сбегаем во двор
И так же, как в детстве по кругу бежим,
И так же, как дети всё время спешим.

По кругу, по кругу бегу за тобой
По кругу, который зовётся судьбой.
По кругу мгновения счастья ловлю.
И снова печалюсь, и снова люблю.

В кругу городов и в дорожной пыли
Мы юность свою так отчаянно жгли,
Горели минуты, как искры во мгле
Чтоб стало кому-то светлей на земле.

По - кругу вращаясь кружится земля
И всё возвращает «на круги своя»…
И свет наших глаз и тепло наших рук
Пускай освещают вновь пройденный круг.

 

I Багряний

ТУМАН

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх.
І степи в шовках - у ногавицях!..

Гей, нема, нема. Тут страшна зима. -
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом - крук, понад степом - свист
І собачий брех понад селами.

Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиш одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.

1946
Стільки років пройшло а погода все така