Поезія та проза

***
Пролітають секунди неспішно,
Вже відцвів і бузок, і жасмин,
вже кохання весняно-безгрішне
відгоріло, пройшло до зими...


Не тріпочеться птахою серце,
відспівали своє солов'ї,
призабуті у клопотах терції -
ними травень мене напоїв.


Завмирають обрАзи асвальтово,
що весною боліло - прости.
Мармурово-вокзально-базальтово
наче час на пероні застиг.


І неспішно минають хвилини,
кадри псевдо-німого кіно,
все неначе поривом заклинило -
рушив світ, а куди - все-одно...


***
Було так ніжно, п'янко і дурманно
Було щасливо й боляче було
І був мій шлях безрадісно-туманним
Та знову в серці віджило тепло...
Було так солодко, аж гірко-нудко
Було безрадісно і холодно було,
А зараз- ніжно- тихо, аж до смутку,
Від цього душу трепетом звело...
Бувало тяжко. Зараз неможливо
Усе забути раптом і згадать...
Уже не кликочути у серці зливи...
Було нещасно.Зараз- благодать
Бувало смішно, страшно, навіть слізно,
І нерозрадно було - хоч ридай
І вже занадто пізно. Навіть дивно.
Занадто пізно... Щастя через край,
Наповнена твоєю теплотою,
Тепер всерівно ти тепер зі мною.

***
Не мудрствуй,
не грайся в словозмову.
Мовчи і знай -
твоє мовчання зло.
Проте мовчи,
щоб знову, знову, знову
було чого наморщити чоло.
Закохуйся.
Одразу і довіку!
Якщо вже жити - раз і назавжди!
Не зволікай,
не плач, не стримуй крику,
крути, як вихор, струмені води.
Розбризкуйся,
розлий навколо долю.
Згориш кохаючи, гори - то й все одно.
Когось минеш, когось візьмеш з собою,
доп'єш із третім граючись
вино.
Не зупинися.
Спинишся - загинеш.
Затримуй дихання, коли накриє шторм.
Як допалаєш,
то тобі насниться
усе, що промайнуло за вікном.

Юля Смаль

 

Размышления об аде

Зачем стремиться в ад,
Коль мы живём в аду.
Подумай, это так
И посмотри вокруг.
Ведь сколько неудобств,
Проблем, тоски, забот,
Коль ты живёшь пока,
То ад в тебе живёт.
И жизнь твоя земная –
Муки для души.
А все вокруг твердят:
«Смотри, не согреши,
иначе в ад падёшь».
На счёт греха –
Задуматься над этими словами надо,
Но уж позвольте, я вас перебью:
Довольно глупо всех людей пугать тем адом,
Который кто-то там придумал.
Это – смех.
Зачем пугать всех тем,
Что есть во всех.
Ад – это тело,
Рай – это душа.
Неправда ли – задумка хороша.
А Пандемониум – земля родная,
И очень трудно стать планете нашей раем.


Сон души

Земная жизнь – душевный сон,
Для Космоса – один микрон,
И сколько мозг не тормоши
Ты не услышишь крик души.

Вся жизнь – театр, а мы актёры в нём,
У каждого свой текст, свой сон.
Рождение – начало, а концовка – смерть,
Всю жизнь спектакль должен ты смотреть.

А сценарист и режиссёр – ты сам,
Судьба даёт либретто твоим снам.
А что за гранью их стоит
Узнаешь позже. Если Бог простит.


Роберт Бернс,
Перекладач: Микола Лукаш

Нещаслива доля

Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...

Я вгору п'явсь, я гінко ріс,
I пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.

Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...

Щойно ми народились,
Нам вручили по ложці
І сказали: в майбутнім
Вас чека бочка з медом.

Треба йти прямо-прямо
Треба йти й не звертати,
Й ви побачите бочку
Й буде в бочці тій мед.

Й от, здається, збулося -
Ми по вуха в тій бочці,
І було б все, як треба,
Тільки в бочці - не мед.

Ліна Костенко

Виходжу в сад, він чориний і худий,
Йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
Йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
Мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
Він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав:-Чого ж ти не прийшла
У іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: ти мені один
О цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
І не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права
Уже й зникало сонце за горбами-
Сад шепотів пошерхлими губами
Якісь прощальні золоті слова...

Чи ти мене, боже милий,
Навiк забуваєш?
Одвертаєш лице своє,
Мене покидаєш?
Доки буду мучить душу
I серцем болiти?
Доки буде ворог лютий
На мене дивитись
I смiятись?.. Спаси мене,
Спаси мою душу,
Да не скаже хитрий ворог:
- Я його подужав. -
I всi злiї посмiються,
Як упаду в руки,
В руки вражi. Спаси мене
Од лютої муки!
Спаси мене! Помолюся
I воспою знову
Твої блага чистим серцем.
Псалмом тихим, новим.


Не накличу собi долi,
Коли так не маю.
Нехай злиднi живуть три днi
Я їх заховаю,
Заховаю змiю люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо смiється...
Нехай думка, як той ворон,
Лiтає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засмiються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собi ллються,
Чуже поле поливають
Щодня i щоночi,
Поки, поки... не засиплють
Чужим пiском очi...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сиротi завидує -
Карай того, боже!

 

Минають днi, минають ночi,
Минає лiто; шелестить
Пожовкле листя; гаснуть очi,
Заснули думи, серце спить,
I все заснуло. I не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiту волочусь,
Бо вже не плачу й не смiюсь...

Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема нiякої?
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
I гнилою колодою
По свiту валятись.
Л дай жити, серцем жити
I людей любити,
А коли нi... то проклинать
I свiт запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволi,
А ще гiрше - спати, спати
I спати на волi -
I заснути навiк-вiки,
I слiду не кинуть
Нiякого: однаково -
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема нiякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

Єсенін...

...Месяц умер,
Синеет в окошко рассвет.
Ах ты, ночь!
Что ты, ночь, наковеркала?
Я в цилиндре стою.
Никого со мной нет.
Я один...
И - разбитое зеркало...



Вечером синим, вечером лунным
Был я когда-то красивым и юным.

Неудержимо, неповторимо
Все пролетело. далече.. мимо...

Сердце остыло, и выцвели очи...
Синее счастье! Лунные ночи!



Слушай, поганое сердце,
Сердце собачье мое.
Я на тебя, как на вора,
Спрятал в руках лезвие.

Рано ли, поздно всажу я
В ребра холодную сталь.
Нет, не могу я стремиться
В вечную сгнившую даль.

Пусть поглупее болтают,
Что их загрызла мета;
Если и есть что на свете -
Это одна пустота.

Мне грустно на тебя смотреть,
Какая боль, какая жалость!
Знать, только ивовая медь
Нам в сентябре с тобой осталась.

Чужие губы разнесли
Твое тепло и трепет тела.
Как будто дождик моросит
С души, немного омертвелой.

Ну что ж! Я не боюсь его.
Иная радость мне открылась.
Ведь не осталось ничего,
Как только желтый тлен и сырость.

Ведь и себя я не сберег
Для тихой жизни, для улыбок.
Так мало пройдено дорог,
Так много сделано ошибок.

Смешная жизнь, смешной разлад.
Так было и так будет после.
Как кладбище, усеян сад
В берез изглоданные кости.

Вот так же отцветем и мы
И отшумим, как гости сада...
Коль нет цветов среди зимы,
Так и грустить о них не надо.

Глупое сердце, не бейся!
Все мы обмануты счастьем,
Нищий лишь просит участья...
Глупое сердце, не бейся.

Месяца желтые чары
Льют по каштанам в пролесь.
Лале склонясь на шальвары,
Я под чадрою укроюсь.
Глупое сердце, не бейся.

Все мы порою, как дети.
Часто смеемся и плачем:
Выпали нам на свете
Радости и неудачи.
Глупое сердце, не бейся.

Многие видел я страны.
Счастья искал повсюду,
Только удел желанный
Больше искать не буду.
Глупое сердце, не бейся.

Жизнь не совсем обманула.
Новой напьемся силой.
Сердце, ты хоть бы заснуло
Здесь, на коленях у милой.
Жизнь не совсем обманула.

Может, и нас отметит
Рок, что течет лавиной,
И на любовь ответит
Песнею соловьиной.
Глупое сердце, не бейся.

 

http://www.youtube.com/watch?v=VDS-P-3ei2k

один з моїх найулюбленіших віршів Есеніна

 

І моїх.....

 

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю...



Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? Сколько губ?

Знаю я - они прошли, как тени,
Не коснувшись твоего огня,
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи
И ты думаешь о ком-нибудь другом,
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь, -
Как случайно встретился с тобою,
Улыбнусь, спокойно разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни,
Только нецелованных не трогай,
Только негоревших не мани.

И когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: "Добрый вечер!"
Я отвечу: "Добры вечер, miss".

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь, -
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

мені дуже...дуже хочеться, щоб Есенін був неправий...але...але

 

Алина Марк

ВРЕМЯ НЕВЕРИЯ

Исчезают цвета безымянных затертых границ,
и привычной картиной становятся нынче развалины.
Это время казнить журавлей, разгоняя синиц,
время френчей, пилоток и старых шинелей, подпаленных
угольками костров. Время крика расхристанных душ…
Жаль, бумага (как ты ни старайся!) не станет заплатками
на пробитых сердцах - потому что не принято туш
исполнять за минутой молчания. Приторно-сладкими
бесполезными спичами сыплет канал новостной,
заполняя мозги обтекаемо-постными фразами.
Дескать, Враг, он не дремлет, он рядом, почти за стеной.
Ты туда не ходи - и покроется небо алмазами.
Дескать, жить хорошо, но пока, чёрт возьми, не у нас.
Вот чуток потерпеть – и наверное, всё переменится
(вместе с нами?..). Целуйте же, граждане, иконостас,
мы попали в одну сумасшедшую вечную мельницу
странной фирмы «Судьба», что по воле ветров до сих пор
продолжает скрипеть с неизменным постылым усердием,
ибо с адом и раем подписан давно договор.

Мы так веруем в жизнь…
Но похоже, что смерть - милосерднее.

Глеб Горбовский

НЕДО...

Недосказать, недопрощаться,
не наглядевшись, мчаться прочь,
терять безропотно, столь часто –
и все потери превозмочь…

Какая страшная способность
дана кочующей душе.
И лишь однажды, в час особый,
притормозить на вираже.

В каком-то садике случайном
при повороте сонных глаз
вдруг распознать Её начало
и, ошалев, пуститься в пляс!

И обомлеть при встрече с Нею,
и следом жалобно плестись,
светлея, а не сатанея
и глядя только в небо, ввысь!

Но чаще…Чаще это - "недо…".
Недосветить, недогореть,
недообнять, недоразведать,
недовозникнув - умереть.



Среди деревьев возле дачи
одно вело себя иначе,
чем остальные дерева:
оно... скрипело! Чуть, едва.
Оно стенало, как от боли,
как бы желая лучшей доли.
И, затаясь в своем углу,
тот скрип терпел я, как иглу,
входящую в мой мозг унылый...
Но вот на днях собрался с силой,
схватил топор! И -- смерть сосне.
Но скрип остался. Там, во мне.



Слова как дождь, слова как сверла.
Слова -- невнятная труха.
Твои слова -- берут за горло,
мои -- берут за потроха!
Слова с подвохом, с подковыркой...
Слова -- как бы напрасный труд.
Одни слова -- берут за шкирку,
другие -- за душу берут.
Слова любви, сердечной муки.
Слова -- зеленая трава...
Но те и эти -- только звуки,
то бишь -- слова, слова, слова...


Не спеши уходить
от меня -- от былого.
Не оборвана нить,
не досказано слово.
Слышишь: благовест вновь
над страной, а не клекот.
Сядь и душу готовь,
словно пташку, к отлету.
Не спеши и не трусь.
Дай, судьбу долистаю
и тихонько вольюсь
в журавлиную стаю.

ВСЕГДА ГОТОВ
Опять весна пришла...
Увы, день ото дня –
всё меньше, календарного, меня.
Зато – телесного –
всё больше с каждым днём:
раздалось пузо вширь –
гори оно огнём!
А в голове,
точнее – в памяти времён, –
всё меньше чисел-дат
и собственных имён.
Но в сердце,
или – в тайниках души, –
отменные скопились барыши.
Я стал добрей и менее бедов.
И смерть принять, как пионер –
всегда готов!

Поэма, начавшаяся с конца,
Птенец, не вылупившийся из яйца,
Боль, не имеющая лица,
В графе достижений – прочерк.

Сезон дождей – это крах воды,
Смывающей с неба твои следы,
Но ты всё равно дойдёшь до беды,
Скользя по канату строчек.

Движенье по руслу твоей строки,
Перо выпадающее из руки,
По ветру пущенные стихи
Согреют теплом бумажным.

Так рвётся на волю твоя душа
Меж звёзд, осыпающихся шурша,
И больно полной грудью дышать,
Что, впрочем, уже не важно.

Спасение в том, что спасенья нет,
И нужно просто лететь на свет,
И верить в самый нелепый бред,
И ничего не значить.

И крылья слабые опаля,
Узнать, насколько тверда земля,
Чтоб после снова начать с нуля,
Поскольку нельзя иначе.

Великая мудрость – ждать,
Огромное счастье – верить,
И чувствовать, что опять
Надежда откроет двери.
Крепиться, когда нет сил,
И слезы сглотнув, смеяться,
И, падая, не просить,
И верить, и не бояться,
И твердо и точно знать –
Надежда откроет двери,
Когда научишься ждать
И свято во что-то верить.

 

Если вдруг споткнёшься на дороге
И когда на всё не хватит сил -
Человеку очень, очень нужно,
Чтобы кто-нибудь его любил.

Станет ноша тяжела, как бремя,
Нет просвета средь рутины дел -
Человеку очень, очень нужно,
Чтобы кто-нибудь его жалел.

И когда от горя сникнут руки,
Так, что целый белый свет не мил -
Человеку очень, очень нужно,
Чтоб кто-нибудь ему опорой был.

Даже - чудо! - путь небесно светел,
И когда все беды ни по чём! -
Человеку очень, очень нужно,
Чтоб кто-нибудь заботился о нём.

До конца в себя поверить твёрдо, -
Свет души не беден и не мал! -
Человеку очень, очень нужно,
Чтобы его кто-то дома ждал.

Для того, чтоб звать себя счастливым,
Верить в то, что есть надёжный тыл -
Человеку очень, очень нужно,
Чтобы он кому-то дорог был.

Понять суть, зачем ты в мир явился,
Соль-итог - не зря на свете жил! -
Человеку очень, очень нужно,
Чтобы - он! - кого-нибудь любил

Ліна Костенко

Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.

Франко

Розпука! Те, що я вважав
Святим і близьким ідеалу,—
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.

Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Є іграшка, котру без шкоди

Зламати можна, попсувать
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се — й ридать
Ні помогти не маю сили.

Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих ув'ядає,
Як сіра, зимная змія
По моїм раю походжає.

Мене аж душить почуття,
Гірке, болюче і скажене...
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!

Іван Гнатюк

Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.
Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні, зібрані по слову, —
У їхній гамі, вишитій терново,
Найтяжчий біль неждано зажива.



Дивлюсь на небо — сіре, однотонне,
Як і життя в неволі, і мені
Той сірий колір десь у глибині
Душі лежить і каменем холоне.

Тут сонце й те — лиш вигляне і тоне
Мов у безодні. Хмари — крижані,
А гори — мертві. Тут і навесні
Усе безбарвне, зниділе і сонне.

Ще й огорожа з дротом навкруги...
Якої треба мужності й снаги,
Щоб вижити в цій каторжній юдолі!

Я десять кіл у пеклі перейшов,
Але живу — і мрію про любов,
Живу, хоч, може, й плачу мимоволі.



Я жду чогось — якихось перемін,
Хоч зміни обстановки чи погоди,—
Моя душа підводиться з колін
І тягнеться до рідної природи.


Але нема ні вражень, ні думок,
Я в порожнечу тягнуся рукою,—
Застій життя, мов пліснявий ставок,
Тхне мертвою задухою спокою.


Я жду чогось — хоч давнього листа,
Хоч вісточки — якоїсь переміни,—
Перебираю по думки літа,
А день за днем, як листя, обліта,
В моїй душі так б'ється самота,
Як билася у камері — об стіни!



Іван Гнатюк

Наївні сцени завченої ролі —
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня.


Вони мені — як ноші подорожні,
Нелегко їх теліжити в путі,—
Чи ж дивина, що нині ще спроможні
Сізіфи перти камені круті?

Трудний мій шлях, і думи — як граніти,
Зносилися і сили, й постоли,
Та де мені ці бесаги подіти,
Коли вони до тіла приросли?

То вниз, то вгору — важко, поступово.
У серці сумнів моститься, мов птах...
Чи ж дивина, що виношене слово
Я вимовляю з кров'ю на устах?




РАДОСТЬ МОЯ...
СЕРГЕЙ КАЛУГИН

Радость моя, вот и все.
Боль умерла на рассвете.
В нежных перстах облаков
розовым шелком струится
еще не родившийся день.


Вздох мой, как стало легко!
Воздух вливается в окна,
время. Мы вышли из дома,
мы стоим над обрывом,
встречая рассвет.


Радость моя, вот и все.
Боли отныне не будет,
золотом плавятся горы,
и вспыхнули реки -
осанна -
и солнце взошло.


Свет пронизал нас насквозь!
Мы прозрачны для света!
Мальчик, ты понял, что стало с тобой
в это утро? Ты понял...


Что ж, скоро ветер окрепнет, и мы
навсегда оттолкнемся от тверди.
Мы ворвемся на гребне волны
в ледяное сияние смерти...

 

о всяком ....

всякое оно такое
все многообразное
может быть оно красиво
может безобразное

может много его быть
может не достаточно
может развитое быть
или быть зачаточно

в общем в чем предмет стиха
постичь не получается
просто так, когда тоска
Всякое встречается ...

 

Вы снова здесь, изменчивые тени,
Меня тревожившие с давних пор,
Найдется ль наконец вам воплощенье,
Или остыл мой молодой задор?
Но вы, как дым, надвинулись, виденья,
Туманом мне застлавши кругозор.
Ловлю дыханье ваше грудью всею
И возле вас душою молодею.
Вы воскресили прошлого картины,
Былые дни, былые вечера.
Вдали всплывает сказкою старинной
Любви и дружбы первая пора.
Пронизанный до самой сердцевины
Тоской тех лет и жаждою добра,
Я всех, кто жил в тот полдень лучезарный
Опять припоминаю благодарно.
Им, не услышать следующих песен,
Кому я предыдущие читал.
Распался круг, который был так тесен,
Шум первых одобрений отзвучал.
Непосвященных голос легковесен,
И, признаюсь, мне страшно их похвал,
А прежние ценители и судьи
Рассеялись, кто где, среди безлюдья.


И я прикован силой небывалой
К тем образам, нахлынувшим извне.
Эоловою арфой прорыдало
Начало строф, родившихся вчерне.
Я в трепете, томленье миновало,
Я слезы лью, и тает лед во мне.
Насущное отходит вдаль, а давность,
Приблизившись, приобретает явность.

Гете

 

МИХАИЛ ЩЕРБАКОВ


Я чашу свою осушил до предела,
что было - истратил дотла.
Судьба подарила мне все, что хотела,
и все, что смогла, отняла.
Подобно реке я блистал на свободе,
прекрасной мечтой обуян.
Мой путь состоялся, река на исходе,
и виден вдали океан.


Прости, моя радость, прости, мое счастье,
еще высоки небеса.
Но там вдалеке, где клубится ненастье,
чужие слышны голоса.
Не плачь, Бог с тобою, оставь сожаленья
о том, что исчезнет во мгле.
Пока не стемнело, хотя б на мгновенье
останься со мной на Земле.

Наша жизнь -глубокое море,
То катает нас на волнах,
То подбросит в шторм не жалея,
Оглянешься уже в небесаХ.

Или тихо плывешь по теченью,
наслаждаясь прохладой морской,
Или вскрикнешь от долгих мучений,
Когда стукнет о берег волной.

Зто жизнь...все не просто, не сложно,
Надо жить , как велит нам судьба,
Если счастье она подарит,
Береги,не теряй никогда.
Ложью жалкой себя не оправдывай,
Ведь все тайны поднимет со дна волна,

Если встретишь кого-то случайно,
То в случайность не верь никогда!

Берег грусти туманом укрыт,
Берег грусти и тих, и высок...
Шелестит под ногами песок,
Серебрением лунным омыт.

И летит рыжегривым конём
Сквозь густую траву на лугу
То, о чём я забыть не могу -
Эхо памяти - ветер с огнём.

И, сгорая, не гаснет огонь -
И душа, не сгорая, горит,
Бесконечным пожаром обид
Обжигая нагую ладонь,

Обжигая слезами глаза -
Дым горчит, как хмельное вино...
Но себе не помочь всё равно -
Ни молить, ни заплакать нельзя...

Протянулась незримая нить
Между прошлым и будущим днём -
Никогда не забыть ни о чём,
Никогда ничего не забыть...

Только сердце пускай не болит,
Отрешусь от давнишних потерь...
Берег грусти не виден теперь -
Берег грусти туманом укрыт...

Говорят возвращаться - плохая примета...
Почему же я рвусь в этот мир?
Пусть там все черно-белым одето,
Но ведь там у меня кто-то был..
Там осталось и детство, и память,
Там когда-то казалось легко...
Там пришлось мне и радость и горе, оставить,
Про- которые тоже забыть не дано.
Там снежинки ресницы, смеясь, щекотали,
И черемухой воздух пропах,
И капли дождя было, слезы скрывали,
Скрываясь затем на холодных руках...
Всего и не вспомнишь... уж сколько минуло.
Но в памяти все же живет,
Как жизнь вдруг другой стороной повернуло,
И в неизвестность куда-то ведет.
Наверно, я просто вернуться пытаюсь,
Туда, где мне было легко,
Но в детство дорога, за память, цепляясь,
Лишь в город приводит, где было оно.
А если вернусь, кто узнает?
Кто весело скажет: "Привет!"?
Ведь жизнь постоянно меняет
Людей,
с прибавлением лет.....

 

Алексей Решетов


Мы в детстве были много откровенней.
- Что у тебя на завтрак? - Ничего.
- А у меня хлеб с маслом и вареньем.
Возьми немного хлеба моего...
Года прошли, и мы иными стали,
Теперь никто не спросит никого:
- Что у тебя на сердце? Уж не тьма ли?
Возьми немного света моего.

 

В академії на 2 курсі викладав (вже непам"ятаю шо) один дядько - Васюков Олег Казимирович (быля 60 р. йому). Він вірші писав і пише, дуже хороші, от я деякі сюди писатиму.

Отже, зі збірки "Пока еще горит свеча..."

"Пока еще горит свеча..."​

Пока еще горит свеча,
Перо из рук не выпадает
И солнца дивный свет в очах
Веселой радугой играет,
Пока душа еще любить
И радовать не забыла,
Благословляя каждый миг:
И то, что есть, и то, что было,-
Все ето сердцу говорит,
Что я годам не покоряюсь
И что свеча моя горит,
Да, да, горит, не догорает!
И как бы дней моих канву
Мой Рок не повернул,
не каюсь:
Покуда я люблю -
живу,
Покуда я живу -
влюбляюсь!

1993 р.​

 

Ігор Павлюк

ЧОРНИЙ КІТ

Не повезло, як чорному коту.
Обходять люди.
Видно серед снігу.
Та я впіймаю рибку золоту
І напишу про неї світлу книгу.

Як у весну, влечу у суєту.
Дуель програю,
Замків не розрушу.

Я – чорна шерсть на вашому мосту.
Я – білий крик,
Що переходить душу.

 

Макс Непорада

Білий січневий шум

Наше життя-вертеп
Табором зрушить і з’їде;
Скиглять актори: де б
Смерть обійти. А ніде.

Білий січневий шум –
В царині слів посуха.
Боже, Тебе прошу,
Щоби мене послухав.

Чом я лихим не став,
Схудлий од ніг до вилиць;
Чом не мої вуста
В посмішці перекривились.

Табір не раз рушав
Пилом легким за вітром.
В Тебе – моя душа,
В мене – Твої Завіти.

Скільки б не знав посух,
Завше отримував повінь;
Мухою пив росу
З квітки Твоєї любові.

Скільки ж людей я знав
Ситих і все ж – на ловах.
Шлунку моєму сповна
Досить Любові і Слова.

Наше життя-вертеп
Табором зрушить і з’їде.
Скиглять актори: де б
смерть обійти. А ніде.

Білий січневий шум –
Спрагла німа обитель.
Боже, дозволь, прошу
Краплю роси допити.

 

Сергiй Руденко

Коли твоя безмежна самота,
недосконала інструкція по сходженню на Голгофу

Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане,
Ти пригадай розп*ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп*яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ,
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є-
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи - жити, як усі життя своє,
Чи – жертвувати всім, щоб стати богом.




Як хочеться торкнутися руки
І зазирнути мовчки в очі,
Отримати спокуту за гріхи
Легкі й важкі…
Як тяжко мені, Отче!

В безсонних снах, серед безглуздих днів
Знайти душа самотня хоче,
Ні золото, ні славу від «божків»,
Лиш кілька слів…
Таких потрібних, Отче!

Пошли того, хто знає ціну слів,
Нехай промовить серед ночі,
Що я не сам в безмежності світів,
І є ще хтось…
Хоч хтось крім мене, Отче!




Зляканою птахою
відлітає час.
Крилами вимахує
обганяє нас.
Натовпом збентеженим
біжимо услід
Поміж днями радості
і роками бід.
Чорними дорогами,
берегами рік,
З болями й тривогами
й так із року в рік:
Наздогнати хочемо
те, чого нема...
Брешемо й пророчимо,
але все дарма...
Зляканою птахою
відлітає час.
Від землі забутої,
від безкрилих нас.



Сергiй Руденко

Широким морем нашого життя
Мандруємо в дірявому ковчезі…
І відра сліз, від смутку й каяття,
За борт із трюмів носимо по черзі.

Тримаємось по-двоє, бо звелів
Нам Бог, щоб нас було по-парі…
Так і пливемо в незліченність днів
Непевні, трохи – люди, трохи – «тварі».

Все ділимо на «наше» і «моє»,
І жадібності стримати не в силі…
А море нам послаблень не дає
І на борти жене потужні хвилі.

Хитається убогий наш ковчег
І ми замерзлі тулимось до пари…
Любов уже не гріє й не пече…
У серці жах, ввижаються примари…

Господь у розпачі, бо ж не весела тема…
Як сталось? Де причина? В чому суть?
І перед Ним стоїть важка дилема:
« Втопити їх – чи, хай собі пливуть?».

 

Ганна Осадко

на
На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,

І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…

- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…


Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску

життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…


Зимові апокрифи

У тих роках – буденних і блаженних,
У тих гріхах – твердих, немов горіх,
Сплітала руки на твоїх раменах,
Плющем цілунків обвивала їх.

Ішли сніги. Куди ішли? По кого?
Пливло мовчання, вчаєне, мов дим…
Довічна пам’ять – як брудна підлога.
Доречна мрія – вмерти молодим.

Замерзле місто куталось у шалик,
Вино причастя наливалось вщерть.
І ворони під хмарами читали
Старий апокриф про любов і смерть.

Смерть від любові, чи любов до смерті,
Чи смерть любові – перебути все…
Де тіло біля тіла розпростерті…
Де час несе сніги. І не знесе.

Ганна Осадко

Чи все-таки - втеча?

Насип мені, осене, золота в руки...подай:
копійку, людину, і небо прозоре, і віру,
і парків останню – тому що жовтневу – офіру
(прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) –
і спалене листя. І спомином спалений рай.

А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на
гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому,
бо літо у комі, та ми ще поставимо кому,
бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома,
і голос твій голий – не голос, а сива луна.

І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів,
і глина господня під мудрими пальцями кличе:
“Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя,
Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих)
Нехай обнімаються вічно. І душі богів

Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...”
І буде що буде. Півтіні та яблунька та.
…І медом солодким напоїть його золота.
…А він золотій запечатає сіллю вуста.
А потім... вигнання із Раю?
Чи все-таки – втеча?

Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо.
Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь
Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся.
І досі ворожить: збулося... а це – не збулося.
І досі тривожить – цей спалений запах Едему.

Микола Чернецький

Дождь

Этот дождь несговорчив. Когда его ждешь –
Он идёт стороной, на кого-то похож.
Он опутан туманом, укутан плащом.
Не окликнуть его, не спросить ни о чем.
А порой он бредет по обрывкам газет –
От него никакого спасения нет.
Он заносчив и дерзок, нелеп и сутул,
Как бродяга, которого кто-то спугнул.
Он идет бестолково, уныло, назло.
И дороги от этого вдрызг развезло.
И распластанных кленов
заплатанный клёш
Разметает и треплет рассеянно дождь.
Так прохладно касание узкой руки…
И запястья твои так по-детски тонки.
Ты стоишь у окна, и минут не щадя –
Всё глядишь на неровные струи дождя.
Неминуема ночь. Не мигает окно.
Это было уже. Это было давно –
Я шагал, и следы отсыревших подошв
Заливал, загребал, заговаривал дождь.
Завораживал дождь –
заполошный, сплошной.
А сегодня стена у меня за спиной.
И количество лет. И – опять ворожба
Монотонного, сонного, злого дождя.
Этот дождь – это хлюпанье старых галош.
Это дрожь от того, что ты где-то живешь,
Что стоишь у окна, что пригрелась и спишь.
Это жесть водостоков, карнизов и крыш.
Эти крыши чужие. Фонарь во дворе.
Это ночь. И протяжно минорное «ре»
Проводов. И дорога скользит, уводя
Из дождя, через дождь,
в бесконечность дождя.

 

Ганна Осадко

Перед-осіннє

А знаєш… пояснень шукати – невдячна робота,
Бо літо – марнота, і осінь потому – марнота,
Пісок у очах і між пальцями – знову пісок.
І ми – незнайомі знайомці на пляжі пустому,
І хочеться: мамо! – додому – на небо – додому,
І квилить, і пилить всередині – тут – голосок

Дитячий? Про що і навіщо, і врешті – для чого:
Ця осінь невпинна – закурена вгору дорога,
Пилюка горища і сумнів-падлюка сповна
Нагорне, як хвиля…А листя – як мумія долі,
І літо минає, і ми проминаєм поволі,
І дохла мошва – поплавцями – в карафці вина.



Шабат...

Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.

Анатолій Криловець

Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.

Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.

Дерево пізнання як спокуса.
Тихий рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.

Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.


Олександр Бик

У серці затаїлася печаль,
Гадюка-смуток перегаром душить.
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов –
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б’є у дзвін - йдуть на вокзали люди,
А я не йду – мій потяг вже пішов.