Поезія та проза

Сегодня 65-я годовщины полного освобождения Ленинграда от фашистской блокады...
27 ЯНВАРЯ 1944 ГОДА
За залпом залп.
Гремит салют.
Ракеты в воздухе горячем
Цветами пестрыми цветут,
А ленинградцы
Тихо плачут.

Ни успокаивать пока,
Ни утешать людей не надо.
Их радость
Слишком велика —
Гремит салют над Ленинградом!

Их радость велика,
Но боль
Заговорила и прорвалась:
На праздничный салют
С тобой
Пол-Ленинграда не поднялось.

Рыдают люди и поют,
И лиц заплаканных не прячут.
Сегодня в городе
Салют!
Сегодня ленинградцы
Плачут...

***
В блокадных днях
Мы так и не узнали:
Меж юностью и детством
Где черта?..
Нам в сорок третьем
Выдали медали
И только в сорок пятом
Паспорта.

И в этом нет беды.
Но взрослым людям,
Уже прожившим многие года,
Вдруг страшно оттого.
Что мы не будем
Ни старше, ни взрослее,
Чем тогда.


Блокада…
***
Я забыть
Никогда несмогу
Скрип саней
На декабрьском снегу.

Тот пронзительный,
Медленный скрип:
Он как стон,
Как рыданье,
Как всхлип.

Будто все это
Было вчера…
В белой простыне
Брат и сестра

ЛЕНИНГРАДКИ
Ольге Берггольц
Что тяжелее тех минут,
Когда под вьюгой одичалой
Они
На кладбище везут
Детей,
Зашитых в одеяла.

Когда ночами снится сон,
Что муж навстречу
По перрону...
А на пороге почтальон —
И не с письмом,
А с похоронной.

Когда не можешь есть и спать
И кажется, что жить не надо...
Но ты жива.
И ты опять
Идешь
На помощь Ленинграду.

Идешь, сжимая кулаки,
Сухие губы стиснув плотно,
Идешь.
И через грудь платки,
Крест-накрест
Лентой пулеметной.

В ШКОЛЕ
Девчонка руки протянула
И головой
На край стола.
Сначала думали:
Уснула.
А оказалось,
Умерла.

Ее из школы на носилках
Домой
Ребята понесли.
В ресницах у подруг
Слезинки
То исчезали, то росли.

Никто
Не обронил ни слова.
Лишь хрипло,
Сквозь метельный стон,
Учитель выдавил, что снова
Занятья
После похорон.

КАМНИ
Нам пишут:
«Будьте стойки, как гранит!..».
Но память
Этих строк не сохранит,
Не потому,
Что стертые слова.
Не потому,
Что стоптано сравненье.
Бывает,
И осенняя трава
В глаза ударит
Свежестью весенней.
Не потому,
Что к слову здесь мертвы,—
Нужней, чем тут,
Оно нигде не будет!
Но без людей
И каменные львы,
И мрамор зданий,
И гранит Невы
Не поднимали б к солнцу головы.
...О, камни!
Будьте стойкими, как люди!
Юрий Воронов

Стихи блокадного Ленинграда http://blokada.otrok.ru/poetry.php

 

Лермонтов

Я верю, обещаю верить,
Хоть сам того не испытал,
Что мог монах не лицемерить
И жить, как клятвой обещал;
Что поцелуи и улыбки
Людей коварны не всегда,
Что ближних малые ошибки
Они прощают иногда,
Что время лечит от страданья,
Что мир для счастья сотворен,
Что добродетель не названье
И жизнь поболее, чем сон!..

Но вере теплой опыт хладный
Противуречит каждый миг,
И ум, как прежде безотрадный,
Желанной цели не достиг;
И сердце, полно сожалений,
Хранит в себе глубокий след
Умерших - но святых видений,
И тени чувств, каких уж нет;
Его ничто не испугает,
И то, что было б яд другим,
Его живит, его питает
Огнем язвительным своим.

...Сердце глупое творенье,
Но и с сердцем можно жить,
И безумное волненье
Можно также укротить...
Беден, кто, судьбы в ненастье
Все надежды испытав,
Наконец находит счастье,
Чувство счастья потеряв.

 

Г.І.Лютий
ГІНЕЦЬ

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

 

Павло ТИЧИНА

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р.

 

90-ий сонет Шекспіра

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,
Коли зреклись і люди, і Господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.

Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп'яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.

Райнер-Марія Рільке
***********************
Згаси мій зір - я все ж тебе знайду,
Замкни мій слух - я все ж тебе почую,
Я і без ніг до тебе домандрую,
Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки - я тоді тебе
Впіймаю серцем наче між долонь,
А спиниш серце - мозок запульсує,
Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,
Тебе в крові палючій понесу я.

Ліна Костенко
*******************
Мати

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже нас.
Купляла нам гостинчика за гривеник,
Топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі,
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі –
Щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш - хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала: - Перестань, бо вижену.
У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі Боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце шюмінке.
Вона сказала: - ні, ви не зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося маляра.
Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки.

Шалені темпи. Час не наша власність.
Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.
Кипить у нас в артеріях сучасність.
Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.
Чому ж її так раптом потрясли
Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,
І руки матері, що яблука внесли?!

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Л.Костенко

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
*************************************
ВІДЬМА

Мене колись спалили на вогні
Тріщало полум'я, сичали люди.
Кривився світ. І лиш мені одній
Було однаково, за що мене тут судять.
Не чула болю. Тихо плакав дощ.
Ті сльози певно я взяла у нього
Юрба кричала: "Відьма!" "Ну і що ж..."
- Ти відьма, бо принадила чужого!
- Яка ж я відьма? - билися слова.
В німім стражданні; у чеканні смерті.
- Я жінка. З плоті, крові. Я жива!
А ви мене у полум'я, в безчестя.
Внизу вогонь, а в серці вже зима.
- Не відьма я, коли зізнатись мушу;
Кого любила - того тут нема,
А з ким вінчалась - відморозив душу.
Не знаю, хто б ті муки ще стерпів.
Це сон був чи якась личина?
Та досі терпнуть руки від шнурів
І стовб ганебний муляє у спину.
Мене колись спалили. Ну і що ж...
Душа від полум'я зробилася черлена.
Кривився світ, і тихо плакав дощ
Ті сльози він узяв у мене.
***************************
РОМАШКА

Олександр Олесь

Цвіла ромашка в полі на межі.
До сонця й вітру бісики пускала
Аж доки руки лагідні , чужі
Ромашку для букета не зірвали .
Ромашко! Ти п'яніла від тих рук,
Ти цілувати їх була готова,
Для них за біль своїх образ і мук
Ти не знайшла докірливого слова.
Благословляла тихо мить ясну,
Коли в його потрапила тенета,
А він тебе і не любив одну,
А лише як прикрасу до букета...

Дмитро ПАВЛИЧКО

* * *

Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Дмитро ПАВЛИЧКО

* * *

Розплелись, розсипались, розпалились,
Наче коси, вересневі дні.
Ми з тобою ще не накупались,
А вже грає осінь у вікні.

Віднесла вода ласкаві зорі,
Що все літо кликали в ріку.
З птицями на білій крутогорі
Горобину пробуєм гірку.

Може б, нам полинути у вирій –
За літами молодості вслід.
Чом же крила в позолоті щирій
Важко піднімати на політ?

Я тобі зимові дні сріблясті
Заплету в сивіючу косу;
Тільки зорі, викупані в щасті,
З моря я назад не принесу.

* * *

Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.

Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрій волоконце.

Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі.

Ти пахнеш, як роси на житі,
Як столи, рушниками накриті,
Як співаюча стружка ялова,
Як мамина лагідна мова.

Леся УКРАЇНКА

CONTRA SPEM SPERO!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні,
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть, і настане
Ще я для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну,
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.

Смерть наляже на груди важенько,
Сніг застеле сувора імла,
Але дуже заб'ється серденько, –
Може, лютую смерть подола.

Так, я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити буду! Геть думи сумні!

Леся УКРАЇНКА

* * *

В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.

Мов пожежа на небі горить,
Землю ж темнії тіні вкривають,
Ледве промінь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темноту самотно зорить
Одинокая зірка ясная,
Її промінь так гордо горить,
Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі,
Та в нім туга палає огниста,
І сіяє та зірка вгорі,
Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна
Променистими слізьми ридає?
Чи того, що самотна вона
По безмірнім просторі блукає?..

Важко збагнути, що коїться з мовою,
Милою, ніжною, гнучко-шовковою.
Протягом низки останніх століть
Завдано скількі тобі лихоліть...

Дійсно, можливо привчити до іншої.
Hавіть, гучнішої, мабуть, не гіршої...
Але музичність, барвистїсть поем
Гідно засвідчать -- це мова богем!

 

Кавафис

ГОРОД

Ты твердишь: "Я уеду в другую страну, за другие моря.
После этой дыры что угодно покажется раем.
Как ни бьюсь, здесь я вечно судьбой обираем.
Похоронено сердце мое в этом месте пустом.
Сколько можно глушить свой рассудок, откладывать жизнь на
потом!
Здесь куда ни посмотришь – видишь мертвые вещи,
чувств развалины, тлеющих дней головешки.
Сколько сил тут потрачено, пущено по ветру зря".
Не видать тебе новых земель – это бредни и ложь.
За тобой этот город повсюду последует в шлепанцах старых.
И состаришься ты в этих тусклых кварталах,
в этих стенах пожухших виски побелеют твои.
Город вечно пребудет с тобой, как судьбу ни крои.
Нет отсюда железной дороги, не плывут пароходы отсюда.
Протрубив свою жизнь в этом мертвом углу,
не надейся на чудо:
уходя из него, на земле никуда не уйдешь.

Кавафис, "В ожидании варваров"

– Чего мы ждем, сошедшись здесь на площади?

– Да, говорят, придут сегодня варвары.

– Так почему бездействие и тишина в сенате?
И что ж сидят сенаторы, не пишут нам законов?

– Да ведь сегодня варвары придут сюда.
Сенаторам не до законов более.
Теперь писать законы станут варвары.

– А император наш зачем, поднявшись рано утром,
У главных городских ворот на троне восседает
В своем уборе царственном и в золотой короне?

– Да ведь сегодня варвары придут сюда.
И император наш готов принять
их предводителя, – он даже приготовил
указ, чтобы тому вручить: указом сим
ему дарует титулы и звания.

– А консулы и преторы зачем из дому вышли
сегодня в шитых золотом, тяжелых багряницах?
Зачем на них запястия все в крупных аметистах
и перстни с изумрудами, сверкающими ярко,
и опираются они на посохи резные,
из золота и серебра, в узорах прихотливых?

– Да ведь сегодня варвары придут сюда,
так роскошью им пыль в глаза пустить хотят.

– А что же наши риторы не вышли, как обычно,
Произносить пространные торжественные речи?

– Да ведь сегодня варвары придут сюда,
а варвары не любят красноречия.

– А отчего вдруг поднялось смятение в народе
и озабоченно у всех враз вытянулись лица,
и улицы и площади стремительно пустеют,
и по домам все разошлись в унынии глубоком?

Уже стемнело – а не видно варваров.
Зато пришли с границы донесения,
что более не существует варваров.

И как теперь нам дальше жить без варваров?
Ведь варвары каким-то были выходом.

 

Заплющ оченята й всміхнися мені
І я буду знову з тобою!
Хоч наші давно вже в минулому дні
Омиті сумною сльозою.
Згадай трепіт наших наївних сердець,
Коли ми торкались вустами
і зоряну ніч, коли ми навпростець
Духмяними бігли полями.
І срібні цикади... І рій світлячків...
І тихе, чарівне: "Кохаю"...
Заплющ оченята - на острові снів
Я й досі на тебе чекаю...

Гнат Рузвий

Цей біль не твій. Віддай його мені!
Віддай мені, собі лишивши спокій.
А я, твій біль забравши уві сні,
Піду в зірки безмірно одинокий...
Така моя у цім житті стезя –
Забравши біль, тобі лишити крила.
Щоб ти, мов непорочне янголя,
Цей світ своїм коханням покорила.
Лиш тільки біль... - Віддай його мені!
І не зважай, мої почувши кроки.
То я, твій біль забравши уві сні,
іду в зірки безмірно одинокий...

Гнат Рузвий

Який незвичний, наче марево, пейзаж -
На жовте листя хтось насипав білий порох.
І цілу ніч лапатий цей кураж
Не відпускав, кружляв, осінній морок.

А ранок наче в казці пробудивсь -
Такий чарівний і до болю рідний!
Затамувавши погляд я дивись
На краєвид цей золотаво-срібний.

Та крізь захоплення росла в душі печаль -
Нема нічого вічного на світі.
Все кане в Літу. І цей сон, на жаль,
Лише на мить в житті дано зустріти.

Гнат Рузвий

Василь Стус

ВЕРНИ ДО МЕНЕ, ПАМ'ЯТЕ МОЯ

Верни до мене, пам'яте моя.
Нехай на серце ляже ваготою
Моя земля з рахманною журбою,
Хай сходить спiвом серце солов'я.

В гаю нiчному, пам'яте, верни,
Із чебрецю, iз лiта жаротою,
хай яблука осiннього достою
В мої червонобокі виснуть сни…

Нехай Дніпра уроча течiя
Немов у сні, у маячні струмує,
І я гукну, і край мене почує,
Верни до мене, пам'яте моя!

Біла квітка

Чи ти щаслива,біла квітко,
Коли, прозору і печальну,
Тебе, легку і безпричальну,
У натовпі стрічаю зрідка?

Чи ти мене коли згадаєш,
Чи ми зустрінемося ще,
Коли все золото поопадає
І захолоне під дощем?

Чи ти прийдеш мене спасти,
Коли згасатиму в тумані,
Коли твої малі листи
Мені як помахи прощальні?

Коли я тихо відшумлю
І слід покриється роками,
Чи скажеш ти тоді: "Люблю..."
І квітку покладеш на камінь?

М. Воробйов

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку,
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти.
Той шепіт мою тишу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває,
Зіниці твої виткані із подиву
В очах у тебе синьо і широко.
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишаєтьс півкроку.

Мов жертва щирості - життя,
мов молодечих крил
пружнавий тріск, як небуттям
укрився суходіл.
Ти ще на кінчику пера
возносишся увись.
а вже пора ? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щирості, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат -
за те, що марнував свій вік,
надміру неба праг,
що був людині чоловік,
і друг, і брат, і враг.
і я найперше помолюсь
і вдруге помолюсь
і втрете помолюсь.
і в смерть
з землею поріднюсь.

Василь Стус

Панночко з блакитними очима,
панночко з блакитними сльозами,
як мені хотілося навчитись
бути з вами і не бути з вами.
Як мені хотілося, повірте,
на вітрах проворно пелехатих
і вдихати вас, немов повітря,
і, немов повітря, видихати.
Але ви — не ви. Як у люстерці,
роздвоїлись викриво й лукаво.
Ви одна спинилися під серцем,
інша ви пішли собі небавом.
І тепер в неходжену завію,
охопивши голову руками,
я один голублю власну мрію,
інший я зорію вслід за вами.
Роздвоїло. Стерпло. Загірчило.
Келих ночі. Крапелька отрути.
Панночко з блакитними очима,
з вами чи не з вами. Чи… не бути?

Іван Андрусяк

Недоречно тебе картати -
У таких не буває совісті.
Я не хочу для тебе стати
Випадковістю, випадковістю...

Очі - ангела, серце - ката,
А мовчання таке промовисте
Я не хочу для тебе стати
Випадковістю, випадковістю...

Хто я, звідки, - навіщо знати?
Пахнуть губи твої гріховністю
Я не хочу для тебе стати
Випадковістю, випадковістю...

І тому я спішу прощатись,
А на серці - не біль, а двоїстість
Я не хочу для тебе стати
Випадковістю, випадковістю...

Мирослава Шершень

ПАРАМИ


Парами, парами ластівки в саду,
Стежкою темною я до тебе йду,
Місяць маленьку зірку пригортав,
Все як завжди, та я тепер не та.


Правда й неправда на душі моїй,
Тепло з тобою і холодно одній,
Тільки не знаю, нащо говорю
"Милий, тебе я більше не люблю".


Не сумуй, не плач, і за все пробач,
Долю не кляни, що не пара ми,
Що не пара ми, що не пара ми.


Парами, парами зорі у ночі,
Щось говори, але тільки не мовчи,
Знаю, що серце плаче від биття.
Іншая буде краща аніж я.


Не сумуй, не плач, і за все пробач,
Долю не кляни, що не пара ми,
Що не пара ми, що не пара ми.


Парами, парами квіти навесні,
Буде, ой буде ще горе і мені
Можу блукати, щастя не знайти,
Звав тебе місяць, далеко будеш ти.


Не сумуй, не плач, і за все пробач,
Долю не кляни, що не пара ми,
Що не пара ми, що не пара ми.

Nota Bene

Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка -
Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов і прогулянки лезом ножа?


Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали -
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок і закинули в море ключі.


Ви вдавали себе...
Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
Ви писали себе
-Я для Вас і струна, і мольберт...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт...

Олексій БИК

НОВИЙ РІК

Телевізор увімкнений.Гості чекають чарчини.
Половина життя – в хуртовині розсипана сіль.
Я не винен. Не винен. Не винен!Не винен…
Що твій голос мені, наче докір, звучить звідусіль.

Засинають вогні під набридливий гуркіт салюту
Засинають вони.Тільки я все, мов привид, ходжу
І не можу, не можу, не можу, не можу забути,
Ненавидячи радість чужу.

 

Божевільна


Синьоокою чаклункою, бувало,
Називав мене і руки цілував.
Мабуть, справжнє щастя то було і не стало,
Час минув і вже як сніг розтав.


Що тоді хотіла я, сама не знаю,
Може подарунків, може — просто слів.
Я не вірю в те, що почуття вмирає,
Що вогонь любові догорів!


Більше ніхто, тільки я в тому винна,
Боже-вільна, вільна!
Більше ніхто, тільки я в тому винна,
Боже-вільна…
Вільна…


"Повернись" тобі сказати не зумію,
Квітень за вікном, а на душі — зима.
Ти вже не один, і я це розумію,
Що ж, цього хотіла я сама!


Більше ніхто, тільки я в тому винна,
Боже-вільна, вільна!
Більше ніхто, тільки я в тому винна,
Боже-вільна…


Більше ніхто, тільки я в тому винна,
Боже-вільна, вільна!
Більше ніхто, тільки я,
Боже-вільна!
Вільна…


Божевільна…

Аня БАГРЯНА


ЯКЩО…

Якщо буде у мене свій сад,
Посаджу в ньому наші дерева,
Хай липнево-п'янкий аромат
Увіллється в запах травневий.
Накупую маленьких риз -
Заведу янголят для втіхи,
І замовлю повнісінький віз
Веселющого сонцесміху.

Якщо буде у мене свій дім,
В нім поставлю твої дарунки:
Сім золочених диво-німф -
Сім святих твоїх поцілунків.
Щоб співали вони мені
Навесні, в літні ранки й ночі,
І в зимові холодні дні
Щоб були як вогні пророчі…

Ти мені про усе мовчи,
Хай розлука жалів не родить,
Бо твій Бог на моїм плечі -
Наче серця мого володар.
Не вигадуй собі причин
На побачення випадкові…
Може, в мене народиться син
Вже не від твоєї любові…
Не вертай того, що нема,
Щоб сама не могла вертати…
Розлучила перша зима,
Нагадавши про тлінність свята…
Тільки в день моїх іменин
Подзвони, пробуди, віднайди мене…
Якщо в мене народиться син,
Я назву його твоїм іменем…

Я люблю твої кроки
у тихих садах
де троянди густі
мов туман біля вікон
молодесенький місяць
і срібний наш дах
і неторканий смуток
родинних реліквій
Може все це приснилось
комусь і колись
цих садів нереальних
причаєний подих
ти забутий навіки
ти рідний до сліз
я люблю твої кроки
у тиші по сходах
Ці троянди чекають
давно не тебе
хто там знає що їм
може й сто навіть років
Я люблю твої кроки
ніколи
ніде
я люблю твої кроки
люблю твої кроки
Я люблю твої кроки
нізвідки
вночі
в тім саду де немає
ні саду ні дому
але є ще ті сходи
і є ті ключі
лиш дверей не відчинить
ніхто і нікому

ЛЮБЛЮ

Люблю тебе, небесная блакить.
Тобою моє серце майорить.
Люблю тебе, сніжинко в заметілі,
думки у нас з тобою білі-білі.
Люблю тебе, чаклунко лугова,
бо я твоя, і ти навік моя.
Люблю, коли летить у хмарах птах,
бо він на крилах розвіває страх.
І як це добре, що тебе люблю,
моя земле! Твою святу ріллю
До серця, мов до рани притулю.

Бондарчук Іванна

Намисто

Розірвалась любов, як намисто,
Загубилася стежка в саду,
Не горять почуття так барвисто,
Я до тебе вже більш не прийду.

Ти не скажеш: ”Пробач, ти єдина,
Хоч на хвильку зостанься, не йди”.
Промайнула щаслива година,
Залишилися тільки сліди...

Розірвалась любов, як намисто,
Догоріла свіча на вікні.
Ну, чому ж на душі так огнисто
І весь час так самотньо мені?

Вона любила слухать шум дощу

Вона любила слухать шум дощу,
Вмивати личко ранішнім туманом
І рахувати зорі досхочу,
Які здавались дивним караваном.

Вона збирала райдуг кольори
І умокала в них голівки квітів,
Ті майоріли, наче прапори,
Відтінками коштовних самоцвітів.

Але душа чомусь все сумувала,
Немов була підвладна всім вітрам,
Вона, мабуть, сама іще не знала,
Що її серце залишилось там.

Отам посеред соняхів і жита,
Поміж густих шовкових трав,
Де кожна квіточка росою вмита,
Її тендітне серце хтось украв.

Васьковська Ганна

НЕ ТВОЯ

Засумувало знову небо
Жалі і смуток розкида…
Мені б полинути до тебе,
Та не твоя вже, не твоя…

Ну, ось і все – надій немає
І втрата біль німу жене
Прощай, коханий, так буває…
Ти не побачиш вже мене.

А дощ все лиє й лиє з неба
Свої краплинки самоти
Нічого більшого не треба,
Як те, щоб поряд був ти! Ти!

Та вже тебе нема й не буде, -
Лишились спогади одні…
Не вірю я, що все забуду,
Бо серце віддала тобі.

Убийте пісню! – хай не грає…
І келихи так не дзвенять!
Душа моя в тузі згорає,
Нехай і спогади згорять.

РАНДЕВУ

Вечір. Самотність.
Думка. Надія.
Спомини. Юність.
Відданість. Мрія.

Ніч. Страждання.
Сон. Рандеву.
Зустріч. Кохання.
Пристрасть. Живу.

Ранок. Світає.
Одна. Неспроста.
Чекаю. Кохаю.
Біль. Пустота.

Горденко Надія

 

Ніна Гнатюк

Ні, мені усе це не здалося,
Ти не просто вигадка свята.
У липневім присмерку волосся
Заблудили маками вуста.

Обпекли морозом теплі пальці,
Між яких я - прутичок лози.
Обняли, наструнили, мов п'яльці,
І життя лягло на терези.

Як же нам розплутати усе це?
Туманіє в погляді сльоза.
Проти всі і все. Саме лиш серце,
Тільки серце тихо мовить - за.

Гілка називається "Поезія та проза". А прози щось давненько не було.
З огляду на кризу, що наступає.. не забуваймо, що нічого нового немає. І це вже було колись.. Тільки ж як гарно колись це вміли написати. (ще скажу "не те що тепер".. і вийде з мене бабця. А нехай виходить - адже сучукрліт ТАК писати зараз майже не вміє.)

Ірина Вільде
РОМАН ЖЕНИТЬСЯ


Якби був травень і цвів бузок, то молодій людині можна б пробачити її божевілля. Але це була осінь. Сльотлива, захмарена.
Якби молодий парубок дістав підвищення платні, бодай на яких десять злотих, можна було б, махнувши рукою, сказати: радість на мозок вдарила неборакові.
Але де ж хто чував таке, щоб за нинішніх часів підвищували платню бухгалтерові в гарбарні! А проте Романові вдарила думка в голову одружитись. Отак знічев'я, як декому ні звідти ні звідси з'являється охота покінчити з собою або напитись до непритомності. Буває. Пишуть у книгах, що «душі і моря не вичерпаєш долонею». Можливо, так би мовити, психологічною основою цього раптового й несподіваного рішення виявилась та обставина, що в Романа було кохання. Давнє і, як то кажуть, випробуване.
Таке собі ні занадто гарне, ні погане русяве дівчатко, що майже не вимовляло букву «р», ходило колись до учительської семінарії, а тепер цілими днями висиджувало над гаптуванням до крамниці і було розумне, тобто не мало, бідне, претензій до Романа за те, що той не жениться. Воно й зрозуміло: з чим? З тими мізерними вісімдесятьма злотими на місяць? Сказати правду, то вона вже не раз у думці обертала тими вісьмома десятками злотих на всі лади. Розтягала їх, як швець шкіру, але все одно ніколи не могла звести кінці з кінцями. На їжу і дуже-дуже погану кімнатку ще вистачило б, а далі? Що далі, коли довелося б колиску справити до тієї дуже поганої кімнати? Чим тоді було б дихати? Ні, ці мрії не для таких, як вони з Романом. А втім, хіба вони перші, що не можуть побратись тому, що їм до місячного бюджету бракує кільканадцяти злотих? Десятки, сотні, що сотні! — тисячі отаких, як вони, молодих пар заздалегідь засуджені на «вічну молодість» і «вічне кохання».
Так думала Туся. Це відчував і Роман, і тому був просто безпорадний почати з Тусею балачку про свій намір. Це було щось більше, ніж відвага. Це було зухвальство. Більше за зухвальство; це була, одверто кажучи, образа для порядної дівчини. Дивіться: «жених», «чоловік», «голова родини», «батько дітям» з вісімдесятьма злотими на місяць! І до того ж людина з претензіями на інтелігента!
Та почати якось треба було. І Роман вибрав такий «пункт»:
— Знаєш, мала, я зробив один дуже цікавий експеримент!
Очі дівчини піднялися над шитвом.
— Я випробував на собі, що людина може їсти тільки двічі на день. Розумієш? їсти пізніше обід, а потім без вечері лягати спати... Чудово спиться!
Туся не захопилась відкриттям:
— Такий рецепт добрий для тих, що хворіють на ожиріння серця. А такому сухореброму, як ти, не шкодило б і п'ять разів на день їсти...
Ця відповідь трохи охолодила Романа. Зле. Дівчина надто логічно міркує. Спробує з іншого боку.
— А чи м'ясо тепер дороге?
Туся запитливо глянула на нього.
— Чому питаєш? Так, дороге. Минулої суботи знову подорожчало.
Роман чомусь раптом дуже зрадів:
— От бачиш, м'ясо дороге, а люди, дурні, не знають, що його можна чудово квасолею замінити. Розумієш: і м'ясо, і квасоля мають в собі білковину. А квасоля ж куди дешевша...
— Так, але не забувай, що м'ясо, крім того, має ще жир.
— Ага, жир!
Романа вже охоплювала розпука. Коли оця Туся буде і далі так до ладу думати, то з його «освідчин» нічого не вийде. Але ще не здавався.
Твій светр має ще пристойний вигляд. Тусю... як довго ти вже його носиш?
— О-о! Щось уже два чи три роки. Чому ти питаєш?
Роман збентежився: аби хоч воно, бідненьке, не подумало, що він хоче новий светр купити! І скоренько пояснив:
— То я, бачиш... хвалю тебе за те, що так шануєш речі. Бо речі треба шанувати, Тусенько, о, треба!
Тусю наче вразило таке зауваження:
— Знаєш, Романе, до цього часу ти ще мені нічого не купив, отже, я гадаю, що така твоя увага...
Момент випав чудовий. Хіба дурень не скористався б з нього.
— Тусю, лишім пусту балачку... говорім щиро... як думаєш, це було б дуже смішно, коли б ми поженилися?
— Ромусь, а підвищення платні?
Романа в піт кинуло: так, він повинен був від цього почати, що ніякого підвищення не одержав і нема надії, щоб його коли-небудь одержав. Руки йому так упали, що він навіть не здатний був приголубити дівчину.
— Нема підвищення... Тому я й питаю тебе, чи не буде смішно...
— Як ти маєш відвагу, Ромусь, то спробуймо! А там — побачимо!
Роман був невимовно вдячний дівчині за те, що вона так просто, тактовно пристала на його пропозицію. Оцінював і те, що вона в той урочистий вечір з олівцем і папером не стала обчисляти їх майбутнього бюджету.
Кохана, солодка, «мицявка». Ще того самого вечора вирішив якось винагородити її за це. Навіть годиться зробити дівчині якийсь подарунок з нагоди їх заручин. Покійна мама любила хвалитися тим, що батько з «оказії» заручин купив їй золоту браслетку. Ну, браслетки Роман їй не купить. Раз, що тепер не в моді такі речі, по-друге, тепер загалом не випадає витрачатись на коштовні дарунки, а по-третє... по-третє, легко здогадатись.
Але п'ять злотих таки вирішив «протратити» для своєї дівчини. Півмісяця курити не матиме, та слово є словом. Тільки що він купить їй? Так багато речей на світі коштує по п'ять злотих. І пара шовкових панчіх, і два кіло помаранч, і флакон духів, і торт можна мати за ті гроші, ще й з написом «від нареченого», і...
Ходив біля вітрин, оглядав, думав, а вкінці вирішив, що сам ні до чого не дійде. Наче між ними не може бути беззастережної щирості й одвертості?
— Мицявко, з вдячності, що ти так без церемоній згодилась бути моєю жінкою, я хотів тобі щось купити — ось на суму п'ять злотих, але ти мусиш сама собі вибрати, бо я не годен.
Туся закинула йому руки на шию (ви знаєте, яким солодким жестом вміють робити це декотрі жінки, ставши навшпиньки трохи?).
— Мій коханий дурнику, як ти вже на таке рішився, то я тобі щось скажу. Слухай! Я буду дуже ощадною жінкою. Будемо їсти квасолю замість м'яса! Пити сік з моркви замість помаранчі, буду п'ять років ходити в одному плащі на правий бік, а п'ять років на лівий, але...
— Але?
— Але тепер дозволь мені на одну витрату, одну «буржуйську» забаганку, чи люксус, чи... назви це, як сам хочеш...
— Про що тобі йде, мицявко?
— Приїхав театр зі Львова... ходім... туди — але раз на... перші місця.
Роман засміявся, геть чисто роззброєний.
— Яка ти ще дитина! Так тобі залежить на тім, щоб сидіти «між панством» на перших місцях? Мицявко, та ти ще дітвак!
— Ні, не дітвак. Зрозумій... ціле життя оті місця в театрі були для мене чимось недосяжним. Ціле життя, як не стоячи «на бантах», то останні крісла... А тепер, раз у житті, як твоя наречена, хочу сісти там, де я ніколи не могла мати доступу. Розумієш тепер мене?
— Трохи розумію, але небагато...
А вертаючись вже досить пізненько додому, Роман філософствував: «От тобі і «мицявка». Таке шепелявеньке, таке скромне, що ніколи собі волосся не закучерявить, і нараз воно тобі — «перші місця». Жінка... була і вмре жінкою. Не дурний те вигадав».
(далі буде)

 

Роман не хотів псувати Тусі настрою і не признавався, що він погано почуває себе на «першім місці». Кололи здивовані очі різних титулованих паниськів, що цілком безсоромно питали: чоловічку, ти не заблудив часом? Неприємно було зриватись раз у раз і кланятись різним людям з перших місць. Принижувало до живого те, що як хто шукав своє місце, то відразу розганявся до їх крісел, переконаний у тому, що саме вони зайняли чужі місця. Прикрим було те, що треба було тримати ноги під кріслом, бо напереді було надто багато світла, щоб зважитись виставити свої черевики з латкою. Тим паче, що черевики сусідів відповідали «першим місцям». Чув, як з задніх крісел хтось здивовано витягав шию. Причувався йому навіть шепіт:
— Ти, та це Шершень там сидить! Здурів хлоп, чи що?
З того всього сорочка прилипала до тіла, і в голові дзвонило, як у телеграфному стовпі. Видавалось йому, що Туся, хоч весь час намагається мати усміхнене лице, теж не почуває себе звично. Примітив, що вона не може дати раду своїм рукам. То тримала їх на колінах, то хотіла, щоб вони залишились на спинці крісла, а раз навіть підперла була ними підборіддя і, опам'ятавшись, злякано опустила їх. Мучилась бідна дівчина, а він їй нічим допомогти не міг, до кінця п'єси, як-не-як, а досидіти треба було. Враз на Романа вогні вдарили: з третього ряду кланявся йому директор фірми «Новітня гарбарня». В марній надії, що, може, той чемний уклін не його стосується, Роман поквапно оглянувся навкруги. Тоді директор ще раз усміхнувся йому.
— Ромусь, ти бачиш, він тобі перший уклонився...
— Дай спокій, заступило мені, що я не бачив його перший. Наварив я собі пива.
Рука Тусі легенько торкнулась його:
— Чого ти такий переляканий, Ромашку? Я не розумію... Побачив тебе в товаристві жінки і — це ж зовсім природно — перший привітав тебе.
— Тихо, мицявко, тихо... дай, хай подумаю... Ні... це не було вітання... він «кланявся» мені...
По добрій, важкій хвилині...
— Він може заборонити тобі женитись зі мною?
— Аж такого права він до мене не має... Уважай... Зараз починається,— сказав Роман.
* * *

— Рухайтесь, пане Шершень, рухайтесь! Цей підрахунок треба було ще тиждень тому зробити, але ви тоді були в думках театром зайняті...
«Скоро починається...»— подумав Роман і вдав, що не розуміє, до чого цей вступ. Схилився над столом і почав сортувати листи на пошту. В душі благословив нагоду, що дозволяла йому саме тепер зникнути з очей директора.
— Ви куди? — затримав його нещиро здивованими очима директор.
— На пошту.
— Дайте спокій! Я не дозволю... чи ж то до лиця такому панові, що сидить у театрі на перших місцях, з листами на пошту ходити! І то з дамою! У щасливому ви становищі, бо я, наприклад, не можу собі дозволити піти до театру разом з родиною. Хто та дама, що сиділа з вами в театрі, коли можна знати?
— Це моя наречена, пане директор, і, власне, ми...
— Хотіли, може, мене на весілля просити? Облиште, в мене пуста кишеня на презенти... Так... Так, жіночки вміють ставити собі ціну... Тепер перше місце в театрі... а потім хутро з куниць. А потім дивується суспільність, чому стільки злочинців, попросту сказавши, злодіяжків серед бухгалтерів...
Роман відчував, як на висках виступив йому піт.
Не випускаючи листів з рук, він оглянувся, немов шукаючи щось таке, що мусило десь на підлозі лежати. Піт з'явився навколо губ.
Директор змінив маску. З обличчя сплила облесна чемність, і воно стало якимось більш людським. Голос його був уже інший, ніж перед хвилиною:
— Так не може бути, пане Шершень. Престиж фірми вимагає, щоб була якась різниця між вами і мною... Але навіть не це, пане Шершень. Ви дуже добре знаєте, що наша фірма клопочеться про позичку. Нарікаємо, розписуємо на всі сторони плаксиві листи, погрожуємо банкрутством, начебто робимо все можливе, аби тільки захопити ту позичку... А тут наш молодий бухгалтер бере собі дамульку «де пахе» і сідає з нею на перші місця в театрі! Я проти вас особисто нічого не маю, не підозріваю вас у злій волі... але чи ви бодай здаєте собі справу, як пошкодили ви фірмі вашим дурацьким виступом?
— Пане директоре, прошу мені вірити...
Директор не дав йому докінчити...
— Я вам вірю, що ви не хотіли пошкодити установі, де працюєте. Це я вам вірю, але що мені з того? Чи ви знаєте, як обурений вашим вчинком голова контрольної комісії нашої фірми, пан доктор Стефанів? Чи ви знаєте,— директор наблизився і майже шепнув,— що вам загрожувало звільнення.
— Пане директор! — рука мимоволі пошукала стола, і Роман сперся на нього.
— Так, пане Шершень... Я вашої вдячності не потребую, але можете знати, що тільки завдяки мені ви надалі залишилися в нас.
— Пане директор, я не знаю, як маю вас...
Директор знову перебив його:
— Зачекайте з надто гарячою подякою, бо мушу вас повідомити, що лишаєтесь на своїм давнім місці, але з платнею на п'ятнадцять золотих менше... Така ухвала контрольної комісії... Фірма мусить якось покрити шкоди, що ви їй, безперечно, завдали своїм вчинком, а крім того... Але що ви таке лице зробили? Що з вами, Шершень? Шершень!
Роман дивився на директора затуманеними очима.
— Нічого, трохи запаморочилася голова...
Директор торкнувся його плеча.
— Знаєте що, пане Шершень? Або — підіть на пошту! Свіже повітря вам добре зробить. Тут трохи душно. Ідіть, пане Шершень.
Свіже повітря, дощ, люди з чорними парасолями над головами, дзенькіт трамвая, що не міг чомусь рушити з місця, спантеличили Романа зовсім. Він, замість того, щоб пуститися в напрямі пошти, зупинився на розі тротуару. Намагався ще раз у думці відновити свою розмову з директором, хотів себе уявити в новому становищі, в якому перед хвилиною опинився, але якось не міг. Бачив навіть, як краплини дощу падають на верхній конверт, замазують адресу на ньому, і не міг знайти в собі сили, щоб сховати конверт у кишеню. «Туся...» — закликав її на поміч, але замість неї насувала така безнадійність, така чорна й грізна, що угинався під нею, як під залізною брилою... І враз... ніби щось надвоє розкололося в ньому, і ні з цього ні з того захотілось йому сміятись... Здавалося, що він уже сміється так, аж антени на дахах колишуться. Проте він навіть не сміявся. Він лише посміхнувся широко, але й цей усміх піймав якийсь старий громадянин не то заздро, не то здивовано й оглянувся на Романа.
— Щасливий чоловік,— сказав до когось з перехожих.— Що то є молодість!

Кінець

 

Сивими туманами,
Маревом нічним,
Клятвами, обманами,
Пилом золотим,
Сльотами осінніми,
Проливним дощем,
Вікнами сусідніми,
Голосним плачем,
Щирою молитвою.
Болем, каяттям,
Мовчазною шибкою,
Гуркотом, сміттям
Серце вщерть заповнене,
А в очах – печаль,
Слово не промовлене,
Тихий сум і жаль.

Звонарьова Олена

Я усміхнусь тобі крізь сльози - їдь
Бо профіль вітру вранішнього строгий
Твій корабель у гавані стоїть
Гoтовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий,
А чорна буря розпустила крила.
Але я сонце вишила вночі
На тих вітрилах.

Ти може не повернешся назад,
Далекий голос так співає тужно,
Твоя любов як дзвін старих балад-
Гірка і відчайдушна...

З твоїх стихій немає вороття,
Моря шумлять і холодно на світі.
Таких, як ти чекають все життя.
Заради миті.

Весняний вітре зустрічей і втеч,
Покинеш дім, любитимеш чужинку.
Ти з тих, котрі цілують спершу меч.
А потім жінку...

Душа моя лине кудись вдалечінь -
Вона є нетлінна у часі, -
Та, що зринала з глибин
І продиралась крізь хащі, -
Хижі, ласі до живого, пащі!
..Де кожен крок дається все дедалі важче..
Її хода все впевненіше й краще..

..Вода, вогонь
Кістки і порох
Вугілля й попіл
Тепло долонь
Смертельний холод..
Ницість і зрада
Брехня - відрада
Огида, відраза
Все разом й відразу!

..Загинь! Помри!
Пройди всі кола пекла!
У вогнищі надій згори,
Й мов фенікс золотий, воскресни!

Лише тоді, душа моя,
Ти матимеш свободу,
Тоді лише, коли пройдеш
Вітри, вогонь і воду...

Там, де трави високі
Де звірі сміються й говорять
Де фавни й вечірні танці в озерах дріад
Де жодного Гендальфа і немає нічого чужого
Там де море
І ти ще вмієш літать
Там, де сивий і мудрий з веселим прищуром Ворон
Де друг кожен листочок, мурашка, день, темнота
Там, де можна стати світанком
І впливанням сонця у море
Там… мабуть Рай…
Може Нарнія…
Країна моя.
Та не хочу у Нарнію, в Рай, я хочу тут, в Україні
У безмежжі степу соколом в небо злітать
Я хочу любити, курити і жити в своїй країні
Де коріння моїх батьків
У червонім намисті…
По ковилю…
Танцювать…

Я ПИСАЛА ТОБІ НА ЗАТЕРТОМУ ВІЧНІСТЮ КАМЕНІ...

Я писала тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снамі гукала словами сакральними,
Проклинаючи ніч, проклинаючи всесвіт увесь.
Як блукальник, закинутий часом і долею,
Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
Я стояла з граніту, я стояла із льоду і холоду
В білій магії рун,в таїні пірамід і дольмен.
Я була скрізь і всюди, я бачила рай і могилу.
Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
І згорала в мені моя Віра, Надія і… Сила,
А Любов залишалась горіти,як німб у старих королев.
Ти мене не почув, ну а бачитись нам не пристало,
Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.
Я – німа, бо про щастя ми тільки мовчали,
Я – сліпа, бо ніколи ти зрячим не був.
Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.
В кожній чаші для мене – єдиний маленький ковток.
Я, напевно, - твоя чергова і смішна забаганка,
Ну а може - якийсь-необдумано-впевнений крок
Зупинитися варто і трохи побити поклони,
Певно, десь за горами захований вічності храм.
Це – мені.А тобі – трохи щему в безсонні
І тупу меланхолію ще не розіграних драм.
Навіть зорі, здається, лишились придавлено-давніми,
І на небі життя – мов застигло в чеканні орбіт.
Я писала тобі на затертому вічністю камені.
Я любила тебе,
як повітря,
як сонце,
як світ…

Аня БАГРЯНА

Пам’ятай

Пам’ятай, коли в зоряні ночі
Небо плакало сірим дощем,
Коли ранок стрічав неохоче
Сірий день під самотнім плющем.
Пам’ятай, коли в люті морози
Серце гріла єдина любов,
Коли дощ обірвався у грозах,
Коли сонце з’явилося знов!
Пам’ятай і зимою, і влітку,
Коли ніжне весняне тепло
Обігріло омріяну квітку
І від вітру її вберегло.
Пам’ятай, коли, врешті, забудеш,
Коли пам’ять все зітре украй.
Чи пробачиш, чи знову осудиш,
Пам’ятай, все одно пам’ятай.

Віч-на-віч

Сльози - як вода.
Не твоя біда,
Не твої думки,
Не мої слова…
Вічні почуття -
Втрачене життя,
І моя любов,
Віра в майбуття
Дивишся у ніч,
Хочеш віч-на-віч,
Хочеш назавжди
Миготіння свіч.
Тільки я не я,
Ти вже не моя,
Наших почуттів
Тиха течія.

Козинець Олександр

Знову мене охоплюють думки
Про це життя, що стало рідним...
Часом здається, що пройду я крізь віки
І жити вже ніколи не набридне.
Та знов і знов утома мене мучить
І хочеться закрити очі назавжди...
Коли ж це щастя в мою долю влучить,
Коли воно прийде сюди?
Я прагну мати сонце у руках,
Щоб вітер підкорився моїм рухам,
Щоб місяць не шукала в небесах,
Щоб Всесвіт був для мене другом.
Я це все досягну через роки,
А поки, тільки мрію про незнане
У ноги будуть кидати вінки
І стане дійсне, що бажане...

Макаренко Людмила

Твої руки

Дивне фото на столі,
Теплі промені на склі,
Все зникає...
Тиші рівно сто хвилин,
Я одна і ти один,
Пам’ятаю...

Твої очі, твої очі, твої очі.

Рухи, погляд, почуття,
Я живу, та це не я,
Я вже інша...
Сніг холодний за вікном
І розірвати зможуть знов
Темну тишу...

Твої руки, твої руки, твої руки.

І годинник на стіні
Не розкаже наші сни
Вже нікому...
Ти на інших небесах!
Й не повернеться назад
Вже додому...

Твоє серце!
Твоє серце, твоє серце, твоє серце.
Твої очі, твої руки, твоє серце, твоє серце...

 

М.Тишман

Говорят,
Половинками мы ходим по свету
Говорят,
Половинки эти ищут друг друга
Мы идём
И так хочется услышать ответа
Мы идём
И так хочется идти не по кругу

Для меня
Ты нежнее, чем безбрежное море
Для тебя
Я нужнее, чем весеннее солнце
Мы с тобой
Так хотели быть и в счастье и в горе
Мы с тобой.
И половинка к половинке вернётся

На ромашке не гадай;
Июль, сентябрь или май.
Двенадцать месяцев в году
Люблю и жду

Обними, - это же всё, о чём мечтали мы,
Чтобы первый рассвет и последний закат -
С тобой
Обними. А хочешь пойдём вдвоём на край земли?
Где и первый рассвет и последний закат -
С тобой


За собой
Мы оставим право вечно быть вместе
За спиной
Одинокие шаги по планете
Ты со мной
И пусть сложатся красивые песни
Я с тобой
И родятся пусть счастливые дети

На ромашке не гадай;
Июль, сентябрь или май.
Двенадцать месяцев в году
Люблю и жду

Обними, - это же всё, о чём мечтали мы,
Чтобы первый рассвет и последний закат -
С тобой
Обними. А хочешь пойдём вдвоём на край земли?
Где и первый рассвет и последний закат -
С тобой

 

Стус

Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він — найбільший ворог мій — спішить
моєю кров’ю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, — черствий.

Стус

І ось вона, утрата всіх жалів:
ні матері, ні батька, ні дружини.
Долучений до власної руїни
геть душу об уламки обсаднив.
І так живу, мов непотрібний пес,
давно одбіглий власної домівки,
що все собі не віднайде криївки
од спогадів, од сонця, од небес
і од самого себе. Ні жадання,
ні розпачу, ні гніву, ні надій.
Отак: живи — і скній, живи — і скній
і як дійдеш самопереростання,
і як збагнеш: ти власна жертва й кат,
тоді збагнеш і смерть, як припадання
до обрію, як трату всіх утрат.

Стус

Ця світлота — до різі ув очах
враз протяла на чорному екрані
всі докори твої, всі невблаганні.
Ти все збагнув — як є: на власний жах.
І як нам, підруйнованим життям,
оговтатись на цій страшній руїні?
І чим ми тільки перед Богом винні?
Сплюндрований не поновили храм.
Гуртуймося. Даремне віщунів
шукати, мов чотири вітри в полі.
Бо навіть доля в сповиточку-льолі
тобі не скаже, де ти ся зблудив.

Стус

На дальнім березі — високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум'я промовистий язик
тріпоче полотном, палахкотіє
від жовтого до ярого і до
блакитно-синього. Стоять старцями
і остигають чорними серцями
високі тіні. Дивно-невідомі.
Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.
А це твоє прочорнене Прокляття.
Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
близ домовини — мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто.
Ще — кілька слів напутніх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
вас буду, предки. Говоріть мені,
чи задаремно розколовся гнівом,
чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь
востаннє виважусь на спізнених порадах,
на нових кривдах і на ваших правдах.
Мені — нелегко. Таж і вам — невесело.

Стус

Як тихо на землі! Як тихо!
І як нестерпно — без небес!
Пантрує нас за лихом лихо,
щоб і не вмер і не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до гір.
І тінь блукає потаймир,
щовбами сновигає потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострація покор?
Ця дума, як стріла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов із мертвих всталі,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадіє із печалі
твій обоюдожалий край.

Стус

Ти загубився в горі — не знайтись
у чорноводді змовклого волання,
в ропі чекань і самопоминання
і гуку, що доносить благовість.
Б’є млість. І не сягнути горових
зажурених повік: усесвіт плаче,
і свічка смерку скапує, неначе
бринить сльоза в сузір’ях молодих.

Стус

Душа переболіла — ні жалю, ні страху,
у Бога на духу прозоре сяє тіло.
В терновому вінці — останні рви причали,
сказилися начала і звомпились кінці.
Між двох твоїх надсад палає свічка жовта,
але себе оговтуй — і піде все на лад.
Доріже без ножа розпроклятуща доля —
така мені недоля, така мені чужа.
І неба вороння у головах кружляє,
і світ тобі змеркає, бо й світить навмання.
Заціп німі уста. Згадайте нас, братове,
без краю і без мови і віщого хреста.
Заціп німі уста навіки, товариство,
іде вертепне дійство — без чорта і хреста.
Байдужа бродить надокруг чужа байдужа чверть —
і хто нам ворог, хто нам друг — усім біди ущерть.
Додолу голову нагни — нагни і не питай
про чужаницю чужини ані про рідний край.
Це пітьма пітьми, сто чвертей, це дожиття — і вже,
коли од висохлих очей і Бог не вбереже.

Стус

І не син і не муж і не батько ні брат.
Болем очі не мруж. Світ — це твій супостат.
І не і шепочи, спантеличений день,
як не можеш — кричи, як несила — мовчи,
що не крок — то і пень, що не пень — то і крок,
це веселий твій день без біди і морок.

Стус

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Прости мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини
шовковий шепт пригашених калюж.
— Мені ти все життя, немов дружина.
— Мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? — Ні, не забув, о ні!
— Здається, ніби в молодість вертаю.
— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?
— А першу зустріч? — Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню.
Не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.
І душ четвірко б’ється на ножах.
О, єдиніться! Безоглядне небо
вам спільний шлях покаже — по зірках.

Стус

Гармонійоване страждання,
оправлене в обручку травня.
Бетговен. Добрий маг. Пречистий
четвер. Пречистий тлум чекань.
Поразка. Усмішка. Поразка.
Метал надій. Тонкоголосить
одвертий біль. Яка докука!
Але рятує душу — згук!
Так заховати, спеленати
ізранену і стотривожну
самотню душу. Так — прожити.
Так — усміхатися біді!
О навісний, о навіжений!
А літ, а збавлених — замало?
Йди геть, патетико облудна.
Гучи ж — і серце, і струно.

Стус

Гемонське непорозуміння!
Якась вселенська глухота!
А шал який! Яке озління!
О білий світе-блекота.
Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.
Словечко зрониться — і вже.
Тоді й Господь не вбереже
у цій біді, у цій пригоді.

Стус

Пожухле листя опадає з віт,
голосить голий стовбур схриплокронний.
Це — похорон життя. Безоборонний
і безоглядний розпач. Древній міт,
що стратив чари. Пітьма наросла
напростопадним муром — мов тумани
даремних змaгань, поривів, омани
твоїх безкрилих злетів — без числа.
Розвіявся далекий чар і чад:
і, вже на Мономаховому возі,
літорослі, рушаєм по дорозі,
з котрої не вертаються назад.

 

Пімен Панчанка. "Краіна мая"

Краіна мая, радасць мая,
Песня мая маладая!
Па нівах тваіх, па тваіх гаях
Сынава сэрца рыдае.
Ты часта прыходзіш ка мне, як сон,
Хмараю праплываеш,
Птушкай садзішся на ціхі клён,
Звонкім дажджом ападаеш.
Тады ўспамінаецца ўсё да драбніц,
Што звязана з родным краем, -
Як жыта шуміць, як агонь зарніц
На дне азёр дагарае.
Як летам спякотным за днямі дні
Ішлі па іржышчы калючым...
Мы ранілі ногі аб камяні,
І нам не было балюча.
І не было нічога ярчэй
За сонца на родным небе,
І не было нічога смачней
Матчынага хлеба.
Вада з прыдарожнага ручая
Была саладзей за мёд нам...
Краіна мая, маці мая,
Час твой цяжкі і гаротны!
Топча, катуе тваю зямлю
Вылюдак ашалелы.
Я кроў да апошняе кроплі пралью,
Каб толькі табе палягчэла.
Ні славы, ні скарбаў я не хачу,
Мне б толькі прыйсці непрыкметна,
Зямлю сваю пад нагамі адчуць,
Надыхацца родным паветрам.

 

САМОТНІСТЬ

Я один.
Наче спалах
У нетрях безодні.
На примарній орбіті
Між ніччю і днем.
Я один
В цім житті.
Моє плинне сьогодні
Опадає на землю
Нежданим дощем.

Я один.
Проживаю себе
По краплині.
І щомиті зриваюсь
З високих небес.
І у кожнім ривку
І прожитій хвилині
Проступаю крізь мряку
Порожніх словес.

Я один.
Сам собі я
Кінець і початок,
Сподівання і вирок —
І жертва, і кат.
Тиха вічність стоїть
На невидимих чатах
І минущість
З'їдає дорогу назад.

Я один.
В мене іншого
Шляху немає.
В цьому вирі життя,
Де лиш Віра сія.
І одне зігріва,
І одне лиш втішає:
Те, що я не один —
Ви такі ж, як і я.

Відчай смакує терпко.
Як ця переварена кава.
Для душ, самотою роздертих,
Він – вже звична приправа.

Відчай – глухонімий.
Як ця загустіла тиша.
Він, ніби пес старий,
Господаря не залишить.

Відчай – холодний сніг.
Байдужий, як цей перехожий.
Свинцем під серцем застиг.
...Він чимось на мене схожий...

Шаткую капусту

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, –
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті – куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.

Віслава Шимборська .

ЧЕТВЕРТА НАД РАНКОМ

Година з ночі на день.
Година з боку на бік.
Година для сорокалітніх.

Година, що тікає, коли поють півні.
Година, коли земля нас відрікається.
Година, коли віє від вигаслих зір.
Година а-чи-після-нас-нічого-не-залишиться.

Година порожня.
Глуха, непорочна.
Дно усіх інших годин.

Нікому не є добре о четвертій над ранком.
Якщо мурашкам добре о четвертій над ранком
— ґратулюймо мурашкам. І нехай прийде п’ята,
якщо маємо жити далі.

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

На столі -
не кутя,
а коливо.
Ся рождаєш, Господній сину?..

В задубілу опівніч голову
опускаю, мов в домовину.
Поминальні обруси стеляться
під заплаканою звіздою.
Хто покликав батька
з хурделиці
потойбічною колядою?
Легко двері він отворив...
Я в ті двері щосили грюкаю!..

Із руки родових вітрів
я паду вже
на нього
грудкою.

Ігор Римарук

A LA VILLON

1

Отак живеш – ні дому, ні ключа.
Не скапують ні сльози, ні свіча.
Околиця збирається смеркатись.
Земля, немов стілець, втіка з-під ніг.
Під вікнами ковтай квітневий сніг, -
Неголений, мов підвіконний кактус.
Сріблистий, ніби рання сивина,
Відшукуй перевізника й човна
І спокою проси, прохай, випрохуй
У темному бездонному Дніпрі,
Де плачуть потопельники старі
І Водяник, якому все це по...

2

І в небо залетять сліпі віки,
І жовті квіти, як важкі піски,
Осиплються, неначе у розкопі...
Дарма чекають потайні гроби:
Твої недовіднайдені скарби
Не вказані в новітнім гороскопі.
Забудь усе – планет безтямний лад,
Відлуння пірамід і анфілад,
Трухляву непрочитану епоху... й
Безсмертний епос, де в чеканні плах -
І вершники на конях та ослах,
І віршники, яким усе це по...

3

Притулок завше знайдеться для двох:
Їх покладе собі в кишеню Бог,
А що вона дірява призабуде.
А може, так замислив – бо летять
Донизу, до дерев і до латать,
Щасливі, як пташки, й сумні, як люди.
Тож погамуй свій древній переляк,
Радій світанкам і годуй собак,
І Пані Смерть у себе не закохуй -
Бо дивиться на тебе з висоти
Крізь лінзи хмар (о Господи, прости)
Старенький Бог, якому все це по...

Ліна Костенко

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

Богдан- Ігор Антонич

КОРЧМАРСЬКІ ЧАРИ

Кіптява свічка й ніж щербатий,
червінна королева з карт.
Змішалась ява з сном крилатим
і все недійсне - ніч і чар.

Тремтять уста на чарки вінцях,
і горло здавлює відчай.
Корчмарю, сто даю червінців,
лиш місяця мені продай!

Сіється дощем з неба чийсь відчай –
Може він і мій, може, та нехай.
Десь удалині, удалечині –
Знаю, ти одна. Тяжко і мені.

Дощ шепоче шерхом у співзвуччі
І ім'я молитвою зболіло.
Ти лети за хмари кругойдучі –
Зігрій серце, серце схолодніле.

Сіється дощем з неба чийсь відчай –
Може він і мій, може, та нехай.
Десь удалині, удалечині
Знаю, ти одна...
Тяжко і мені.

Безсонна ніч постукає в вікно,
Від неї не сховаюсь, не заплачу,
Бо сліз моїх вона вже не прийме –
Чи на біду, чи може на удачу.

Зайде нечутно до кімнати
З собою тихий смуток принесе,
До ранку буде награвати
Акордів марево хистке.

В вікно затягне нічну зливу
Думки закрутить в рим завії,
Нашіптуватиме без упину
Про мої втрачені надії.

Січневий вітер ломить крила,
Із ангела зриває німб,
І він, заплаканий, лиш мріє
Про спокій вже давно минулих днів.

Про теплу осінь у багрянці,
Що сяє ароматом хризантем,
І про грайливі приморозки вранці,
Які розтануть під розпачливим дощем


Враз, обривається видіння
Й зима дощем виводить з забуття.
Й оце заплакане і неземне створіння
Навзрид чита молитву каяття…

Надломане крило кровить сльозою
Й безвольно падає , звисає із плеча
В душі покора бореться з журбою,
Та сили першій вже не вистача.

Й гріховна суть журби розправить чорні крила
Над ангельською суттю почуттів,
Які самому вже нести - не сила –
Болять його недужі крила
під тягарем підступності гріхів.

Слово. Блудне. Незронене. Мертве.
У горлі. Пече. Набряк. Небезпека.
Розріз. Кров. Ковток повітря.
Болюче. Як в горах. Запаморочливо.
Коловерть…. І каменем вниз…- звідки?
Нема рятунку. Тупі лікарі…
А смерть – банальна.... Де, в біса, кисень ..????
Марні старання. Марне життя. Марна смерть…
Рада би в небо… Квиток до пекла…
Розпач. Крик. Німий.

Макс Непорада
За осінню осінь, за груднями грудні –
і так, наче все шкереберть.
У низці повторень і будні марудні
давно не шукають оперть.

Вже сука зима витанцьовує танець
у ритмі довершених па
і грудень, немовби з будинку вигнанець,
до шибки вустами припав.

Лиш ти, неповторна, як зорі ранкові
і вперше побачений сніг,
впади мені грудкою снігу за комір,
аби я заснути не зміг.

Щоб цей суїцидний знекровлений вечір
нарешті знайшов опертя,
і вовком, нехай би і в шкурі овечій,
показував зуби смертям.


З тобою на серці я вибіжу в сутінь,
як тільки сусіди поснуть.
Плекати надію – торкатися суті,
а жити без неї – не суть.

 

ТО Є Я :

Л.УКРАЇНКА

Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» — мене питали
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.

Sorry,якщо було і недогледіла

 

Це любов без зради, без кохання,
Без розлук, без болю і плачу
Без неминучого єднання
Без прогулянок укупі досхочу.
Це любов без рамок і границь,
Без квітів, пахощів, обручок...
Без близькості очей і лиць,
Без океанів, морів, річок...
Це заборонена законами любов,
Засуджена сьогоднішнім століттям,
Розтинали її на хресті – знов і знов,
А вона безсмертна і довголітня.
Без примусу і тиску, без напруги,
Легка, мов пір‘я і важка, мов глиба,
Мала мов атом, більша за світ,
Хитра, немов лис і вертка, мов риба.
Ця любов – укус змії,
Тигра рев і мурахи дивна сила,
Це щебет пташки, крик її;
Це і відьма, що у хащах сива.
Ця любов – життя і цнота,
Молодість, майбутній час,
Ця любов – це зрілості турбота,
Краса й енергія душі одраз.

Полтавець Ганна

Самотня в кімнаті, без вікон,
без світла, самотня як осінь сумна.
Мов зірка прекрасна, мов сонячний промінь тендітна
і просто як місяць одна.

Я чую твій голос. Він кличе, він манить,
Я знаю, що серце болить.
Твій образ мов скальпель так бляче голову ранить,
Ти плачеш, твій голос тремтить.

Коли все ще буде, коли все настане,
І щастя, і радість і сміх.
І крига північна в руках твоїх стане туманом,
Розтане в обіймах твоїх.

РОЗБУДИ МЕНЕ

Розбуди мене покликом у ніч
шумом дощу, криком птахів
Закружляй хоча б на коротку мить
вітром поміж дахів

Огорне печаль непрожитих днів,
туга моя серце гойдне
Буйним птахом в ніч пролітає день,
скільки їх ще мине

Твій останній крок переллється в сни,
мертві дощі з неба впадуть
Розкидають слід чорні смуги днів
й знову зберуться в путь

Розімкнуть громи сиві руки хмар,
вдарить в вікно клекіт грози
І відчуєш ти на своїх вустах
тільки тепло сльози

Я знов не повірю тобі
Десь загубились слова
Ти догораєш в мені
Сном чорно-білого дня

А земля лежала кругла і достигла,
неначе ціла нота
І мої почуття загострювалися
на кінчиках снів
О Боже мій, я ж сама бачила,
як плакали квіти весною
Чому ж цей дощ
так насміявся з мене...

Розбуди мене покликом у ніч
шумом дощу, криком птахів
Закружляй хоча б на коротку мить
вітром поміж дахів.

Я розмовляю із душею
Для неї напишу вірша
Про те, як не була твоєю
Хоч думала, що я твоя.

Для серця напишу вірша
Для того, щоб усе забути
Розв'язка вийшла ось яка -
Все сталося, як мало бути.

Для пісні напишу слова,
Нехай сумні, та про кохання
І хай мелодія луна
Усьому, що звалось чеканням.

Собі я напишу вірша,
Щоб щось згадати, щось забути
І ким для тебе я була?
Мені б хотілось це почути...

Я напишу тобі листа
Життєву прозу чорно-білу
І може, навіть, ті слова,
Що так сказати я хотіла...

В. Симоненко

Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурнім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.

Людині потрібна людина,
Як світлу – безобрійна даль,
Як вічності – кожна година,
Як щастю потрібна печаль.
Долоні потрібна долоня –
Щоб доторк,і хліба шматок,
І усміх, і сльози солоні
Навчитись ділити на двох.
Навчитись ділити до крихти
Й захмарене, і голубе…
Людині потрібно відкрити
У іншому серці себе.
Бо тільки у серці відкрите
Крізь морок пітьми й забуття
Миттєво спалахує світло –
Пульсуюче світло життя…
Й безсмертя пронизливий подих
Тоді крізь віки пророста,
Коли він – із погляду в погляд,
Коли він – із вуст у вуста…

 

Поезія Олега Малашевського

"Я всі ребра віддам – сотворіть мені Жінку!"
http://malashevsky.blogspot.com/

* * *

Життя – до вічності.

Літа – до мудрості.

Ніч – до світання.

Мить – до кохання.

Іду за мудрістю

На голос вічності,

Так довго спить

Жадана мить...

* * *

З усіх пекучостей я виберу кохання,

З усіх нещиростей – твоїх усмішок лід,

З усіх відвертостей я виберу мовчання,

З усіх слідів – твій полиновий слід...


* * *


Що за життя у короля –

Життя – суцільне раювання:

Все крутиться навкруг і для

Війни, жінок і полювання.

І лиш війна! А на війні

Холодний шал, солодка згуба –

Там шепіт крику голосніш,

Там кров і смерть – там серцю любо.

І лиш жінки! (жінок, жінкам) –

Дзеркала тьмяні – мерехтливі,

Вони засвічуються нам,

Вони горять в пекельнім диві.

А дикий запах полювань –

Це трохи більше ніж забава:

Політ коней в туманну рань,

І перепілка пада в трави.

Війна! – відчути, що живеш!

Жінки! – відчути, що минаєш!

А в полюванні віднайдеш

Таке, чого і не буває.

А не родився королем,

Чи не діставсь коронування,

Отак прокоптиш день за днем

Без війн, жінок і полювання...

 

Роман Скиба

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В мокрому льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайомо зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.

Ти заплуталась у собі, як у чарах чарівниця
То ти, як весна розкута, а то скромна, як черниця
Я шукаю тебе справжню, уві сні твоїм чатую.
Ти заплуталась у собі, але я тебе врятую

Я візьму тебе у подорож на той бік надії,
Де ще вчора наші завтрашні здійснилися мрії.
Там нема добра і зла, лише зірки, птахи та квіти
Там ніхто не заважатиме тобі мене любити

Я ніяк не розумію, де бажань твоїх початок.
Ти ховаєшся у примхи, а я знов стою на чатах.
Тільки ти не думай, люба, що я плачу чи лютую
Ти заплуталась у собі, але я тебе врятую

Життя не вічне, - всі ми добре знаєм
Кохання теж не вічно молоде
Ми лише спомин в серденьку кохаєм!
І ніжне літо тепле, золоте
А осінь йде, не бійся, благаю!!!
Бо жовте листя має ще красу
Забудь ти біль і зраду, бо я знаю
Що ти ще квіти любиш і росу.
Нехай зима чекає на порозі
Вітри завихрят твою тугу...
Ступай же вірним кроком по дорозі,
Люби зимовий холод, як весну.

Розчиниш крижане вікно весни.
Нехай нам сумно, але це минеться.
Ти першим квітам колір поясни,
бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.
І світ навкруг і мудрий, і безумний.
Нехай нам трудно,
і нехай нам сумно,-
є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.
Нехай їй досвід буде оборонцем.
А ми з тобою - тільки двоє птиць,
котрі летять між мороком і сонцем.

Оксана Пахльовська

 

Кусок оптимизма
атор - автор

... в море грусти печальной,
не покорной скалой,
возвышается гордо
островок небольшой

пусть коряв и не крепок,
пусть размытый волной,
только жизнь лишь на нем
ведь бездушен прибой

люди, мы ведь не рыбы,
и нам в грусти не плыть
может хватит стенаний
и начнем таки жить?

плюнем на свои беды,
в топку боли моменты.
и куски оптимизма
превратим в континенты !