Поезія та проза

Це місто – привид, це оселя вітру,
Що вештається серед кам'яниць...
Гніздо предвічних галасливих птиць
І сірий колір на чиюсь палітру...

В густу імлу влилося вічне й тлінне,
Зловісно чисте й ангельськи брудне...
Між каменю, де й небо кам'яне
Постійно руки натикаються на стіни...

Це місто-втеча від самого себе
У лабіринтах, в попелі доріг.
Фальшиві перли біля твоїх ніг
І щирі сльози кам'яного неба...

У протиріччях перетворень лева
Єднання тіл з архаїкою душ
Святиню зводить з бруду... Не поруш
Цей міф про місто... Львів, віват! Forever!

Svitlyk, Івано-Франківськ

 

Юрко Покальчук

У Парижі перед рухомими сходами
на станції метро Алюзія
Я побачив написане великими
буквами білою фарбою слово Любов
Я спіткнувся об нього і ледве не впав
А потім озирнувся на перехожих
Хтось крокував байдуже ступав нічого на світі
не помічаючи окрім себе
Хтось спотикався
І здивовано
А часом перелякано
Переступав
А хтось замислювався і душа його світилася


Не наступайте на любов, не наступайте
Якщо не вірите переступайте,
Любов як на весні трава
Вона жива завжди жива
Не наступайте


Виходячи з метро на іншій станції
я знов побачив такий само напис
Тим самим почерком знову білим по чорному
хіднику було написано Любов
І я подякував подумки тому хто написав це
закликаючи до любові усіх довкола
усіх на світі


Не наступайте на любов, не наступайте
Якщо не хочете переступайте,
Любов - причинний сенс життя
Сьогодні й завтра й в майбуття,
Не наступайте


Два попередніх написи на хідниках
перед сходами метро були на 4-й лінії
Я дістався центру і переходячи зі станції на станцію
вже шукав ці написи як щось рідне і близьке
Як дії спільника
І врешті я був просто щасливий
Коли знову побачив написане слово Любов
у самому центрі Парижа
на станції метро площа Шатле


Не наступайте на любов, не наступайте
Якщо не вмієте переступайте,
Вис пробуйте, воно прийде
Повірте у прийдешній день
Не наступайте


Ким би не був ти
Меркурію Кохання
Еросе з луком і стрілами
Чи просто віруючий у Бога Любові
як найвищу силу життя
Юначе
Я благословляю руку твою що писала це слово
на різних станціях паризького метро просто
на хідниках перед рухомими сходами білою
фарбою на чорному – Любов
Я вклоняюся силі твого почуття
і перед бажанням розпросторити його
на цілий світ


Не наступайте на любов, не наступайте
Якщо не можете переступайте,
Кохання втрачені сліди
Однак із вами назавжди
Не наступайте


Я заклинаю усіх - пишіть слово
Любов
Пишіть це слово – на стінах і бруківках, на будинках
І парканах, в метро і в ліфтах, і в парадних
І на вулицях і площах
і у себе в душі
незупинно
зараз і завжди
пишіть це слово


Не наступайте на любов, не наступайте
Якщо не вірите переступайте,
Любов як на весні трава
Вона жива завжди жива
Не наступайте

 

Юрко Покальчук

"Я тебе не люблю..."

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Це лиш тільки гормони, горілка і кава.
Грім ударив зненацька
Блискавкою засліпив
І здалося на мить,
Що це зірка щаслива упала.

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Просто взяв що тоді
Опинилось мені під рукою.
Випадкове весло
І мій човен кудись понесло,
І за зіркою я загадав
Хай пливе...
Тільки поруч з тобою.

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Це лиш відблиски суму,
Тільки відзвук юнацької мрії.
Просто зірка дурна
Поламала мій спосіб життя.
Ми зустрілись намарне,
Лиш початок був вартий надії.

Я ніколи тебе не любив.
Недоцільно, ніяк.
Все в нас різне, все проти.
Не варто... не треба.
Це лиш дим у очах.
Випадковість - це жах.
Kраще йди і забудь мене швидше.
Так краще для тебе.

Він ровесник тобі.
Молодий і стрункий.
Все у вас вже складається як у людей.
Все отак, як мало би бути.
Барабани, гітара шалена
Фортепян і бас грають вальс.
І я вслухаюсь у волю
З кайданів кохання розкутий.

Все чудово, іди.
Най щастить без біди.
Я ніколи тебе не любив.
Всім так легше тепер буде жити.
...
Він гарніший і край. Прощавай.
Прощавай.
Я ніколи ...
Я ніколи ...
Не можу без тебе ... не можу ... без тебе ...
Не можу без тебе ...
Не можу без тебе ...
Не можу ... без тебе ...
Не можу ...
Без тебе ... не можу ... жити

 

Зачепило...сильно..за душу...

 

Рибко, тільки не сваріться... То я катувала Ромка не зовсім поетичними речами - в мене комп накрився - помагав

П.С. Ромко, ДЯКУЮ...
(Наспівуючи:
На медведя я друзья,
На медведя я друзья
Выйду без испуга...
Если с другом буду я,
Если с другом буду я,
А медведь без друга...)

 

Перелистую Катериничева...

Катериничев

Жизнь так коротка...

Жизнь ведь так коротка и печальна -
Все мы можем с тобою позволить:
Эту ночь, безоглядно-венчальную,
Ни к чему нелюбовью неволить.
Подарю тебе звездные полночи,
Забытье или счастье минутное,
Позабытость пленительной горечи,
Ликованье бесстыдно-распутное,
Подарю удивленность желания,
Веселящую глупость похмелья,
Запоздалую сладость раскаянья,
Молчаливый покой утомления.
Невесомую дымку рассветную
Ночь приблизит, туманом играя,
Красоту, в суете незаметную,
Ты увидишь, глаза открывая...
Утро вспыхнет зарницами дальними,
Будет ветер листву беспокоить...
Эту ночь, безоглядно-венчальную,
Ни к чему нелюбовью неволить.

 

Екатерина Горбовская

А ваша кошка пахнет псиной,
А в вашем доме - кавардак...
Я любовалась паутиной
И прибиралась кое-как.

Но я к вам больше не приеду -
Читать стихи, купать кота
И слушать вас, укрывшись пледом, -
Я стала чуточку не та.


***
А ты сегодня мне приснился
В чудесном разноцветном сне,
Ты из тумана появился
Верхом на розовом коне.

Была луна, и месяц тоже,
И раздавалось пенье флейт.
И я подумала: О боже!
А что б сказал об этом Фрейд?


***
Вы - не о том, я - не о том -
Ну что же, можно и потом -
Вы так боитесь быть шутом,
Сказав: "Прости".
Лет через двадцать - двадцать пять,
Когда я стану увядать,
Я захочу вас повидать,
Где вас найти?

 

Катериничев

Еще один рассыпался букет,
Укутав зиму снегом хризантем,
И человек, ушедший в лунный свет,
Стал невесом, как сигаретный дым...
Мерцая в сонном снадобье луны,
Туманом таял у твоей свечи -
Опять слова безумства и весны
Шептал в очаровании ночи...
И исчезал порочный круг примет
В угольях обжигающей любви,
И юный, недоверчивый рассвет
Сиял, как купол Спаса на Крови.
Промчались кони облаком - и нет.
Корнет был восхитителен и нем,
И лунной далью отлетевших лет
Он кутал зиму снегом хризантем.

Катериничев

Бывает, что человек уже сдался. Внешне он еще кажется сильным, отважным, а порой и могущественным, и не только окружающим, но и самому себе. А на самом деле таящаяся и таимая глубоко в душе червоточинка уже разъела пустошь, в которой, как в брошенной избе, поселились чумная нежить и стылая, смертная тоска... Но ни злосчастье, ни лихо не успевают сожрать такого человека: он пропадает, как падает: ровно и красиво, словно подточенный ясень, разом, накрывая зелеными еще ветвями громадное пространство вокруг, и падение величавого исполина кажется окружающим необъяснимым и странным, пока не вскроется пустое, голое чрево, полное гнили и нечистоты.. Так бывает.
А бывает - наоборот. И сил уже больше нет ни на что, и отчаяние кажется безмерным, как неизбывная усталость; как серые сумерки будней, сутолочным своим чередованием? способные похоронить не только благие помыслы и святые порывы, но и самого человека превратить в пустую оболочку... Но силы находятся вдруг, без окаянного отчаяния, без надрыва: человек словно собирается внутри себя, и вот он уже стремится, идет вперед и вверх, идет шибко и бойко, будто всегда так хаживал, да что там идет - летит, беззащитный и беспечный в стремительном своем полете!.. И - побеждает.

Катериничев

Мне холодно. Но грустно только здесь,
Где морось пробирает до костей.
Угли в камине заблестели влажно
От стылой сырости ничейного жилища.
В червленом серебре - шары цветов.
Над парком, неподвижною портьерой,
Застыло небо в сумерках дождя,
Промозглое ненастье предвещая.
Едва проглянет солнце - меркнет день.
В сусальной позолоте блики листьев.
И старый пруд заволокло травой
И тиной. Скоро ляжет вечер.
А под ногами - скрежет битых стекол,
Унылых черепков из прошлой жизни.
А запах ветра так похож на снег!..
Мне грустно здесь. И холодно везде

Катериничев

Как время сглаживает годы - так море сглаживает раны.
Не те глаза у непогоды, а сны тревожны и желанны,
А сны полны непостоянства - то недоверчивы, то строги,
И хрупкий бред ночного пьянства простят языческие боги.
Светясь сиренью и рубином, вино лукаво и надежно -
Оно, как прежде, правит миром, ему, как прежде, верить можно!
И фиолетовые грезы, как лунный свет, мягки и гибки .
Несостоявшиеся слезы несостоявшейся ошибки.
И в аромат осенних листьев бреду покорно и устало,
Тону, как в наважденье истин, : в пурпурном золоте бокала...
Лишь в днях, составленных по датам, лишь в снах, оставленных по годам,
Неотсиявшие закаты и - невзошедшие восходы.

Катериничев

Восторженное холопство пресмыкающейся и жестокой толпы - вот и все удовольствия, доступные смертным... Смертным!
Да, еще я зависть! А у нее все виновны изначально! Одни в том, что талантливы, другие в том, что бездарны! А правит... правит всем агрессивная, заполняющая собою все и вся посредственность! Именно она придает мерному чередованию времен образ то ли катящейся с горы колесницы, то ли отрезанной Юдифью головы Олоферна.
Впрочем, есть у человечков еще удовольствие куда более утонченное; аскеза и связанное с нею помрачение рассудка, считающиеся "просветленным состоянием души"... Да-да, вера в загробную жизнь, в бессмертие - не что иное, как душевная болезнь, сумасшествие, безумие, присущее человеку, самому злобному и тщеславному из всех животных... Почти как в Книге: "Змей был хитрее всех зверей полевых..."
Лукавое самомнение человека столь велико и самодостаточно, что он выдумал себе тотем и назвал его Богом... Или - Бессмертием. А затем поступил просто: уподобил его себе, только и всего! Не нашел ничего лучшего, как обвинить человекобога в собственных грешках, великих и малых, и - казнил! Казнил! Человеку не нужен никакой Бог, кроме него самого, но вот дать бессмертие он бессилен. А потому сохранить власть над паствой может лишь тот, кто сеет смерть. Господствует над нею. А уж как он называется - вождь, фюрер, везир, конунг, каган, хан, князь - никакой разницы. Никакой. Ведь над смертью он господствует временно, лишь на тот краткий миг, что ему позволено ею! Это только смерть приходит навсегда.

 

Как-то вот к настроению пришлась пани Катерина...

Вот Вам бы все песни петь да дурачиться,
Да чтобы с музыкой, с фортепиано…
А мне с Вашего голоса
Поется - как плачется,
А плачется горько, как будто спьяну.
Я на таких, как Вы - всю жизнь спотыкалась:
Споткнусь - и падаю. Прямо кубарем.
Я думала, больше таких не осталось,
А тут вот Вы - с тенорком да с юмором.
А на меня это действует - безотказно,
И пускай пропадет оно все пропадом -
Я, вот, напьюсь сейчас безобразно
И о себе расскажу Вам шепотом.



***
Notting Hill

В этих белых домах жемчуг крупный и мелкий,
С золотою каемочкой голубые тарелки…

Но еще до меня за меня решено:
В этих белых домах
Мне не пить то вино.

Я пасусь на своем
Разноцветном лугу
И меняю лишь то,
Что хочу и могу.

Я нигде не бываю,
И ни с кем не дружу,
И, наверное, больше никого не рожу.


***
А я была мила,
А я была смела,
Я наравне пила -
Я лучше всех была.

Но что я лучше всех,
Никто и не заметил -
Я больше не пойду на посиделки эти.

 

Разлили души по бокалам,
Как будто слезы по любимым,
Чтобы мягчило снегом талым
Тоску быть гордым и гонимым.
Чтобы истаивали свечи
На кипарисовой террасе,
Чтобы струился лаской вечер
И был изысканно прекрасен,
Как взгляд твой, ясный и счастливый,
Как голое ручейково-нежный,
Как шепот моря торопливый,
Как запах ветрено-подснежный...
Когда расцвечивает ало
Земную зависть по вершинам -
Мы возвращаемся устало
К пурпурным мантиям и винам.
На кипарисовой террасе
Плащи теней свивают свечи.
В цветах сирени тает праздник,
Как смех - бессонен и беспечен!
И фиолетовым кристаллом
Мерцают грезы снегом мнимым...
Разлиты слезы по бокалам,
Как будто души - по любимым.

Катериничев

Время... Неумолимое, расторопное время. Порой оно тащится сонной ленивой клячей, погребая под мерным чередованием дней все шальные, безумные порывы, могущие превратиться в подвиги и открытия, затаскивая в омут повседневной тупой безнадеги героев и рыцарей, красавиц и сказочников... И вдруг - будто убыстряется течение реки, стесненной гранитными берегами; вода словно играет, в первых, еще малых водоворотах смешивая жизни и смерти, дни и судьбы, людей маленьких и людей больших, превращая устоявшийся зацветший омут в непредсказуемую стремнину... И вот уже все вокруг: события, идеи, надежды, безумства, любовь - все словно летит вниз, в тартарары, увлекаемое мерным и жутким потоком водопада, сияющего радугой, бриллиантовым переливом мириад брызг, грохочущего единым торжествующим "Аз есмь!". И - ухает безнадежно в мутный омут забвения, оставляя по себе лишь грязную клочковатую пену несбывшихся надежд и пустых воспоминаний... О чем? О молниеносном радужном блеске? О тихом омуте прошлого счастья? О ленивом течении счастья будущего? Бог знает.
Время пожирает живую плоть, время превращает сущее в нежить, время и царствует, и правит; одни гонятся за ним, боясь опоздать, отстать во времени, превратиться в живую куклу, мумию, муляж, увешанный побрякушками наград; другие, в бесплодной попытке вернуть иллюзию ушедшего, обставляют свои жилища вещами умершего века, третьи... Третьи тихо пережидают, передремывают собственную жизнь, не получая от нее удовольствия, ничего не создавая, ни о чем не мечтая...
Есть еще жвачные: эти просто существуют вне времени, как и вне пространства; их махонькие глазки лупают на белый свет тихохонько, подслеповато, их маленькие ручки подгребают под себя все, засовывают под брюшко, и уже там согретая сытым теплом рухлядь мягко гниет вместе со своими хозяйчиками... Но - все проходит: блеск и слава, тщета и бесславие, забвение и .нищета... Быстрее всего проходит красота: обольстительные куртизанки избранного круга превращаются в злоречивых неопрятных старух, сладкоголосые кумиры толпы - в толстых и похотливых старцев, белокурые амуры - в злобных, желчных, завистливых карликов, похожих на карикатуры на самих себя. Все проходит. Время и царствует, и правит.

Катериничев

Притом, что игра фатальна и изначально обречена. Каждый надеется обмануть смерть, эту уродливую каргу, каждый надеется выжить... Ларошфуко был прав: если бы одни люди умирали, а другие нет, это было бы очень несправедливо. Или, по меньшей мере, казалось таким. Но... люди хотят жить вечно, не отдавая себе •отчета в том, что они - лишь жалкие статисты... Каждый мнит себя средоточием страны, мира, вселенной, каждый готов философствовать о вечности или бессмертии, пока... Пока не вскочит прыщ на носу! И вот - все великие умы, все грозные завоеватели прошлого, все эпосы о валькириях и Нибелунгах померкли: прыщ наливается, оплывает желтым ядом, и нет человечку дела ни до чего и ни до кого, кроме собственной образины; плевать на цунами и землетрясения, на прозрения гениев и размашистую подлость новых авантюристов! Прыщ правит миром!

Катериничев

Знаешь, в чем главный парадокс человека как вида и человечества в целом, как популяции?
- Прожорливость?
- Нет. Исступленная, самоуверенная вера в собственное бессмертие! Есть ли еще на земле вид животных, который истреблял бы себе подобных миллионами и при этом выдумал идею, согласно которой каждый волен жить вечно?! И назвал следование этой глупой надуманной идее - верой, и выдумал Единого Сущего, и ничтоже сумняшеся присовокопил себя, червя, к этому Сущему... И это притом, что каждый ежедневно наблюдает, с каким сладострастным остервенением сжирают людишки себе подобных!

Катериничев

Легче всего человек привыкает к собственному дерьмецу. И умудряется там устроиться не просто комфортно, а... В своем дерьме можно усесться... как бы это сформулировать: куда приятнее, теплее и слаще, чем в чужом зефире, пастиле и даже шоколадном грильяже, ходить ему конем! Таковы человеки, и как их в лоск ни наряжай, как ни вылизывай глянцем разным - а все таковы! Сдери ты тысячедолларовый костюмчик с какого-нибудь нефтяного магната, банкиришки, чинуши кремлевского, кто получится? Жирный, обрюзгший, запуганный коротыш, с дряблым и немощным тельцем и загнанной душонкой, если и способной трепетать, то только при виде собственного прыща на заднице! М-да! Все в дерьмеце живем, все!
- И знаете, что примиряет меня целиком и полностью со всею несправедливостью этой куцей жизнишки? А то, что никто никого не переживет, все окочуримся, перекинемся косточками вперед, зажмуримся, в ящик сыграем, кто в тесовый, кто в цинковый, кто в фарфоровый; неравенство, конечно, ну да невелико горе, и при жизни в разные горшки-унитазы писали, в разные погремушки играли И - что? Итог-то один, батеньки вы мои!

Нет мира в душе, нет в ней и Бога, а значит, ни к чему деньги, дела, успехи... И все люди на самом деле делятся вовсе не на русских и нерусских, славян - не славян, евреев - не евреев, а, как и встарь: на добрых и злых.
Кто-то думает, что на умных и дураков: дескать, один добрый дурак может столько понатворить, что потом десять злых умников не расхлебают... Чушь это, для человека доброго есть один внутренний закон: не нанеси вреда никому. Не сотвори зла. И сколько бы меня не убеждали в обратном, какие бы ни строили теории - что есть добро и что есть зло, - каждый, даже пятилетний ребенок, осознает, поступает он хорошо или скверно. И как ни прикрывай то или иное деяние соображениями общего блага, выгоды, национальных интересов, борьбы за счастье народа или всех народов земли, все в конечном итоге придет к одному: добро это для людей и природы - или зло. И это последнее нельзя оправдать ни правом первородства, ни достижениями высот мысли, - зло сотворенное порождает только зло, и оно оборачивается против тех, кто взрастил его себе на выгоду, - болезнями, гонениями, смертью.
Ну а что такое ум - не знает никто. Конечно, не хитрость, ибо хитрость, по Ларошфуко, "признак недалекого ума". А только ежели спросите, кто умнее - академик общественных наук, причем "национальный", да еще и дважды герой умственного труда, или неграмотный мужичонка, считающий землю не то чтобы плоской, но и не круглой, умеющий сладить погреб и истопить баньку и завсегда выгадывающий от прижимистой жены на "чекушку", - так я не скажу. Потому как не знаю.

Ты помнишь, как касанием пушистым
Ласкает землю нежно первый снег,
Скрывая комья разоренных гряд
И слезы на изломах черных сучьев...
Вот так и время порошит годами
Надежд и снов ушедшее безлунье,
Нам оставляя призрачную память -
Недолгое, немое угасанье
Снежинок, тающих в подставленной ладони...

Андрій Євтушенко

Життя людське з рікою порівняти:
То плисти треба, а то вбрід іти.
Як важко друга у чужім впізнати.
Ще важче правду в світі віднайти.

В наш вік хиткий, де правлять баламути,
Непросто хрест життєвий пронести
Зумій у цій щоденній каламуті
Людське єство у собі зберегти.

Зумій собі і іншим доказати
Що вище ти розбрату і брехні.
Бо вічні є у людства благодаті
Добро й любов – лікуючі вогні.

Як доля зверне від твого порогу,
Ти не кляни її і не тужи:
У неї також є своя дорога,
Ти долі просто трохи поможи.

Євгеній Євтушенко

А Жизнь – это вечный экзамен.
Да, жаль, расписания нет.
В жизни мы часто тянем
Не выученный билет.
И, вспоминая старательно,
Задумчиво в пол глядим,
Но некому подсказать нам –
Мы с Жизнью один на один.
А Жизнь становится жёстче,
И смотрит нам прямо в глаза.
И попросить попроще в Жизни Загадки нельзя.
И не спасут заклинания
И чей-то добрый совет,
Мы в Жизни мы часто тянем
Не выученный билет.

 

Ганна Чубач

СВЯТКУЮ ДЕНЬ

Святкую день: веселий і сумний,
Який не є, а я його святкую.
У кожнім ранку стільки новизни,
Що я невдач минулих не рахую.

Хай кожна мить минається, летить…
Але на святі довшають хвилини.
Чим яскравіше день мій відгорить,
Тим більше світла до людей полине.

І вечори святкові не спішать:
Останній промінь спішно не ховають.
Якщо із буднів не зробити свят,
То і найвищі обрії злиняють.

 

ДВІ СИЛИ

Дві сили борються в мені щоденно:
Сила від Бога зветься з них одна,
Це – світла сила, а друга з них темна,
Ім’я цій чорній силі Сатана.

Я так втомивсь від їхнього боріння,
Що більше сил, здається вже нема,
Чим більш живу, тим більшає прозріння,
Що на Землі господар Сатана.

В молитвах захисту шукаю я у Бога,
Бо більше в нас заступника нема,
Та за спиною чую знову й знову,
Як помира від сміху Сатана.

Такий мій хрест, така моя дорога,
Жити у серці з відчуттям війни:
Просить постійно милості у БОГА
Під невсипущим оком Сатани.

КОЗАЦЬКА

Казав мій дід, що рід у нас козачий,
Хоч на коні сам їздити не вмів,
Але, бувало, вип’є як добряче,
Пісню завжди співав про козаків.


Той не козак, хто не лишав домівки,
Той не козак, хто люльки не курив,
То не козак, той хто не пив горілки,
Той не козак, дівчат хто не любив.

Нехай мене за правду хоч повісять,
Козацький рід мій батько перевів,
Закинув люльку, п’є лиш раз на місяць,
Не знає пісні, що про козаків.

Щоб відродить козацьку славу й марку,
Як дід колись нам з батьком заповів,
Курю, люблю дівчат, як вип’ю чарку,
Співаю пісню всім про козаків.

ВЕСНОЮ

Твої коси весною
верболозом – лозою
Похилились на плечі мої.
Я милуюсь тобою,
золотою косою,
Заглядаючи в очі твої.
Твої очі весною
розцвіли сон-травою
Серед інших квіток запашних.
Променяться росою,
мов водою живою,
Я губами тягнуся до них.
Твої губи весною
налилися любов’ю,
Через вінця любов потекла.
І від цього напою
весняною порою
В моїм серці любов ожила.
Моє серце весною
хоче бути з тобою,
То ж відкрийся йому, не томи,
У траві над Десною,
як тюльпан з сон-травою,
У вінок заквітчаємось ми.

ПОЛІТ ДО ЗІРОК


Як тільки стемніло в десятій годині,
Прийшов я до тебе в садок.
Узяв твою руку, а ти попросила:
„ Полинем удвох до зірок”.

Година дванадцята скоро настала,
Зайшли ми в далекий куток...
Ти ніжно горнулась, п’яніла й шептала:
„О, Боже, як пахне бузок” .

Розтали зірки на блакитному небі,
Ми так і не бачили сну.
А ти все благала: „Коханий, не треба,
Мене залишати одну”.

Як тільки стемніє в десятій годині,
Прийду знов до тебе в садок.
І будем щоночі тепер ми віднині
Літати удвох до зірок.

Непередбачені людські путі,
Які Всевишній кожному встелив.
Найбільше щастя у моїм житті,
Що я тебе, кохана, полюбив.

Життю радію і радію всім,
Всміхаюсь сонцю вранці, як встаю.
Черпаю сили для життя я в тім,
Що я тебе безвимірно люблю.

Хоча бувало часом не везло,
Й багато літ в дорозі розгубив,
Я буду жити всім чортам на зло,
Бо я тебе іще не долюбив.

Закрутивсь, заніколивсь як білка,
Все робота клята обсіда.
Як ти там сама, моя лебідко,
Не замерзла у ставку вода?

Розправляєш часом свої крила,
Не сльозяться очі від жалю.
Не сумуй, лебідко моя мила,
Я словами кригу розтоплю.

Засинай і прокидайсь з любов’ю,
Будь завжди щаслива й молода.
Тоді самою суворою зимою,
Не замерзне у ставку вода.

Здрастуй, мила моя, кохана,
Серце в грудях моїх кричить.
Ти сьогодні така весняна,
Що від тебе мене п’янить.

Здрастуй, гарна моя і люба,
Я втомився тебе чекать.
Шепчуть спраглі гарячі губи,
Хоч, насправді, вони кричать.

Здрастуй, ніжна моя й бажана,
Богу дякую за цю мить.
Ти сьогодні така весняна,
Що від тебе мене п’янить.

Встаю й лягаю з думкою про тебе,
Всі почуття зливаються в вірші.
Ти моє сонце, місяць, зорі, небо,
Частинка серця, тіла і душі.

Нас Бог створив для того, щоб любити,
І хай що хоч зозуля нам кує,
На світі варто лиш за того жити,
Що я у тебе, а ти в мене є.

Як цю мить зупинить, щоб побути подовше з тобою,
Що мені говорить, як дібрати для тебе слова.
Як тебе напоїть, не вином напоїть, а любов’ю,
Щоб від неї ти п’яна й безмежно щаслива була.

Я в цім щасті втоплюсь, ти мене рятувать тоді будеш,
А за свій порятунок тобі напишу я вірші.
Після цього ніколи мене ти уже не забудеш,
Залишусь, ніби сон, я у файлі твоєї душі.

Це не правда, що в сні
тільки діти маленькі літають,
Ніби це вони в сні
від польотів подібних ростуть,
Я кажу, бо в мені
часто крила вночі виростають
І до неба, до зір,
як в дитинстві, лиш вище, несуть.

Дуже важко дібрать
цим польотам моїм порівняння,
Коли крилами зір
або місяця я дістаю,
Це не просто політ,
- я літаю на крилах кохання,
А це значить ,що я
тебе, мила, ще й досі люблю.

Немає логіки...

Немає логіки в любові,
Немає розуму у ній.
Нема тепла в чужому слові,
У безнадійності немає мрій.

Немає логіки у неба,
Бо робить те, чого не треба.
Бо зводить ті, чужі дороги,
Тоді, як падає тривога.

Немає логіки в птахів,
Коли збиваються з шляхів.
Коли летять вже не додому,
Забувши навіть слово "втома".

Немає логіки у снігу,
Навіщо він летить у даль?
Невже і він так має втіху,
Примножуючи скрізь печаль?

Немає логіки у ночі,
Яка ховає темні очі.
Навіщо ранити серденько,
Себе вбиваючи теж, по-маленьку?!

Нема добра у злому слові,
Нема у відданості мрій.
Немає логіки в любові,
Немає розуму у ній.

Іди вперед, борись за себе

Іди вперед, борись за себе,
чого захочеш досягни,
ніхто цього в житті для тебе,
повір не зробить, ти збагни.
Твоє ж бо щастя лиш твоє,
ніхто його чужий не знайде,
воно в житті у всіх своє,
його пізнай, гляди ще пройде.
Свою мету ти пам’ятай,
щодня до неї наближайся
та на провали не зважай,
ти можеш все, собі зізнайся.
І кожен день живи суттєво,
бо пройде час і не вернеш,
і дні усі спливуть миттєво
та їх уже не доженеш.
Собі скажи: я маю силу,
я є все те, ким хочу буть.
Знайду я серцю справу милу
і відшукаю вірну путь.

Навіщо?

Навіщо, люди, у цім світі жити?
Тут правди вже давно нема.
Поглинула і навіть білі квіти
холодная, бездушная пітьма.
Навіщо, люди, нам усім любити?
Кохання в відповідь чекаємо дарма.
Не знаю я чи варто бути
мурашкою в термітнику одна...

Прощання

Душа, що рветься у провалля,
А дух шукає каяття,
Не пізнане, а всеж пізнання,
І вічні сумніви буття.

Без сумніву, ми всі інакші,
Без сумніву, ми всі такі
Але чи ми такі насправді,
Чи це іюзії сумні.

Там майстер робить меч остайній
І птах злітає у блакить
Не знаючи, що це прощальний,
Остайній подих у цю мить.

Життя...

Життя паскудне і так воно є.
Чого воно варте, коли нема в нім любові.
Піти в монастир і забути про все.
Знайти ту любов там... та вмерти в любові.

Життя - саме слово оце
Воно якесь дивне, ніби живе.
Але закоротке - в нім мало тих літер
В нім мало натхнення... в нім мало життя...

Знайти себе

Шукати відповідь, чи ставить крапку,
Іти у світ, чи залишити все як є,
Не знаю, якому довіряти знаку
Не знаю, чи доводити своє.

У світі руйнування й краху
Я не знаю де я є
У малій країні страху,
Тебе будь-хто з шляху свого зіб’є

І на сході сонця
Я не знаю куда йти
Знову дивлюсь у віконце
І не знаю де себе знайти...

До осені

Мила осене, ось ти знову зі мною.
Міряю твоїм сумом свій вік і рік.
Бачиш, це так по-людськи – спокуситися злегка маною.
Та стало все як завжди, і пророк не прорік.

Але це не біда! Свою вину непозбуту
Полином розвію – осіннім медом зберу.
Досвід осені втішить, власкавить і дасть спокуту
За невміння грати в цю нав’язану кимось гру.

З єдиного - розділений на двох...

З єдиного – розділений на двох.
Застиглий на якомусь з гобеленів.
Розтерзаний на клаптики тривог.
Порізаний, як аркуші і вени.

Комусь за щось колись не доплатив.
Згубив квиток на cвій щасливий потяг.
Коли всі дні складаються зі злив,
чи варто надворі сушити одяг?

Мій світ, як ти – мінливий до межі.
І час біжить без відліку у серці.
Чомусь у тій постійній мережі
твій образ дивовижним чином стерся.

Питання – вчасні. Відповіді – теж.
Ніхто нікого більше не турбує.
Якщо ти завтра вранці упадеш –
то я, напевне, цього не відчую.

Iрина Пирiг

Пелюстки вуст її у вітрі розімкнулись,
Із кожним подихом у тіло входив жар.
ЇЇ волосся тріпотіло.
Водою лилось її тіло,
Смакуючи її нектар.

Була вона легкою, мов повітря,
І квіточкою вилася в вінок.
І ноти ночі шепотіла,
В очах зоря п'янка горіла,
Звиваючи її в танок.

У тому сні, де погляд ти ховав,
У мрії тій, де сад росою мліє,
Така між нами згода хорова,
Якій і місце в божевільних мріях.

А наяву? Розбиті дзеркала,
Заламані до блиску руки білі,
І бісером розкришена імла
Суцільного смішного божевілля.

Тендітна смерть в очах твоїх щедрот,
Данайський дощ солоних обіцянок,
І Богом присоромлене ребро,
З якого – кажуть – вийшла тільки рана.

Нашвидкуруч залатаний ангар,
Де птах забутих дозрівають мощі,
І лотерея скинутих тіар,
Яка шалено прагне переможця.

Життя одне

Життя одне, його не поміняти
Воно прекрасне, хоч не ідеальне
Життя одне, його не переписати
Воно наше, воно єдине.

Прожити його належно треба
Навчитися його цінити
Навіть якщо воно не вище неба,
Його треба полюбити.

Навіть якщо ти стоїш на даху
А в тебе вкрали сили жити
Ти думаєш, не переживеш такого краху
Найди сили двері смутку закрити.

Найди сили перевернути сторінку –
І навіть серце твоє зможе
Ти прожевеш його як хвилинку
А життя – воно добре, воно допоможе.

Життя одне. Воно кохане
Життя одне, його подарували
Життя одне, воно єдине
Люби його, воно дасть тобі сили!!!

 

Б. Пастернак
СВИДАНИЕ

Засыпет снег дороги,
Завалит скаты крыш.
Пойду размять я ноги:
За дверью ты стоишь.

Одна, в пальто осеннем,
Без шляпы, без калош,
Ты борешься с волненьем
И мокрый снег жуешь.

Деревья и ограды
Уходят вдаль, во мглу.
Одна средь снегопада
Стоишь ты на углу.

Течет вода с косынки
По рукаву в обшлаг,
И каплями росинки
Сверкают в волосах.

И прядью белокурой
Озарены: лицо,
Косынка, и фигура,
И это пальтецо.

Снег на ресницах влажен,
В твоих глазах тоска,
И весь твой облик слажен
Из одного куска.

Как будто бы железом,
Обмокнутым в сурьму,
Тебя вели нарезом
По сердцу моему.

И в нем навек засело
Смиренье этих черт,
И оттого нет дела,
Что свет жестокосерд.

И оттого двоится
Вся эта ночь в снегу,
И провести границы
Меж нас я не могу.

Но кто мы и откуда,
Когда от всех тех лет
Остались пересуды,
А нас на свете нет?

Катериничев

Все это - временно. А значит - постоянно.
Тоска, и боль, и ожидание тепла,
Вечерних глаз пьянящие обманы,
И страстью опаленные тела...
И ласковость упругого загара,
И дерзость воспаленного ума...
А утром - горький запах перегара
И жизни страх. И липкий, как туман,
Неловкий плач за пестрой занавеской,
И мысли тень: как я тебя ждала!
И новый день, как свет больничный, резкий,
Дробящийся в глазах, как в зеркалах...
И снова - вечер. Кофе и вино.
В бродяжьем ветре - стылый запах псины...
А мне твердят, что жить легко - грешно,
И в сон бредут, до хруста теша спины.
Все это временно...

ЧВот и все разбрелись по дорогам,
И забылись дурью вчерашней,
Как осенние псы по острогам,
Доверяя любови бражной.
Вот и все побежали в осень,
А я еду - от моря к морю,
Чтоб из прошлого бросить мостик,
С непутевой жизнью повздоря,
А я еду из лета в лето,
Разрываю ненужную повесть...
Вновь листвою земля согрета,
Как под ветром озябшая совесть..

Не видны в полутьме глаза...

Я то груб, то ласков, то смел,
То - податлив кошачьей шерстью,
То - растерянно-неумел,
То - пророчу ветреным вестником...
Я за грубостью прячу страх
И за лаской потерянность прячу.
Я боюсь в полутемных глазах
Прочитать, что ничто не значу.

Простите и сожгите этот бред.
В моей усталой комнате вокзальной,
В холодной раме, искренне печальный
Мерцающий сиреневый букет.
Из тлеющих по памяти углей,
Из полночи, щемящей и тревожной,
Из запахов волос, ресниц и кожи
Соткал художник трепетность ветвей.
А за стеной - сырая ночь плывет,
Струится влага сквозь ладони листьев,
И яблони спешат, подставив кисти,
Прервать дождинок гаснущий полет.
Твое лицо - за облаком примет
Из той далекой, искренней разлуки -
Пурпурные плащи, рабы и слуги...
Простите и сожгите этот бред.

Когда пурпурное вино
За край бокала перельется,
Когда тревожный шум вокзала
Опустят в стынущий закат -
Нам расставаться не дано,
Нам расставаться не придется,
Пускай нас ждет в пути немало
Удач, восторгов и утрат...
И наши души сплетены,
Как руки - в призрачном прощанье,
И стук колес уже пророчит
Туманный и рассветный край.
А мы по-прежнему грешны,
И нас тревожат ожиданья -
Как по стеклу - дождиный росчерк,
Как ранней осени пора...
Колеса счет ведут по дням,
Стуча на стыках полугодий,
Бродяга-поезд вдаль несется,
Но раз уж так заведено -
Сожжем пустых сомнений хлам,
Прорвемся через непогодье!
Нам расставаться не придется,
Нам расставаться не дано...
...Когда пурпурное вино.
За край бокала перельется.

Все свои.
Все друг другу - чужие.
Перед временем, про запас
Сочетаем лживые жизни,
Вспоминаем лучистость глаз...
И - уходим раннею ранью,
Уезжаем ночью степной,
Не желая верить раскаянью
Птицы ветрено-разъездной.
Наудачу удача сложится,
И удача уйдет непрошено.
На любовь два сердца умножатся,
Вспоминая два счастья - ложные.

"Нет, в мире счастья нет, но есть покой и воля..." А может быть, прав поэт, и не существует ни любви, ни счастья, потому что для этого нужно, чтобы два человека нашлись, не разминулись, узнали друг друга и сумели стать самоотверженными настолько, чтобы подарить себя друг другу без оглядки, без остатка, без мучительных поисков смысла... А жизнь - лишь крохотный миг, в котором может и не произойти такой встречи, в котором сочувствие и верность разбиваются о твердыни принятых устоев и вязнут в сутолоке ничего не значащих разговоров, пересудов, застолий... И любовь остается уделом мечты. И способны к ней только женщины: они умеют принимать мир таким, какой он есть, без жажды переустройства... А вечное стремление к достижению идеала, которое и делает мужчину мужчиной, вместе с тем превращает его в бесприютного странника... И когда усталая женщина, которую он считал единственной, уходит, мужчина делается беспомощным, словно недельный щенок: ему становится ни к чему покорять этот мир, потому что нет-той, к чьим ногам он сложил бы обретенные сокровища.

У жизни две беды. Мы ищем в ней смысл, которого нет. Это первая.
А вторая - мы очень боимся смерти.
- В жизни нет смысла?
- Никакого. Потому и добрые дела наказуемы. А что до смерти... Быстрая смерть в бою или покойная, в старости, в своей постели - это обыграно и театром, и воображением. Не пугает. Первая - внезапна, вторая - отдаленна. А вот в каком-то затхлом месте, в убогой больничке, задыхаясь от боли и немощи...
В этом главная причина самоубийств: страх болезненной, унизительной смерти.
Страх, что некто все решит за тебя. Страх того куска предсмертного существования, что и жизнью назвать нельзя: так это безнадежно и жутко.

города пугают: днем они похожи на пустыни, наполненные заводными механическими человечками и заводными машинами, а по вечерам... Размалеванные, скверно обряженные муляжи бродят по подсвеченным подмосткам огромных театров; куклам скучно, они выдумывают себе скверные пьески и играют в них скверные роли: убийц, несчастных или злодеев.
Люди выдумывают себе множество пустых поводов для жизни. И даже не знают таких простых вещей, как закат или рассвет... Нет, не все такие... Просто... Люди, настоящие люди, живут одиноко в своих маленьких домах, выращивают цветы и детей, любуются морем или лесом и никому не говорят о важном: куклы не потерпят отличия от себя и рано или поздно постараются уничтожить людей. Им так спокойнее. И надежнее.


Ах, какая тревога опять
По сиреневой смутной росе...
Будто принялись кони плясать!
У реки, на песчаной косе
Обнаружились чьи-то следы,
Что ведут в одичалую топь.
В двух стволах, от нежданной беды
С заговором упрятана дробь.
Я грешу - на тебя ворожу
В узком пламени кроткой свечи.
Я от страха почти не дышу
В колдовской и ведьмачьей ночи.
Желтым воском застыла луна.
Очертанья медвежьи приняв,
Та сосна в перекрестье окна
Замерла. По-кошачьи маня,
Пробежали в траве огоньки,
Жутко ухнула щука хвостом,
Подвенечные чьи-то венки
Проплывают под старым мостом...
...Уже слышен русалочий смех,
Уже сердце готово сбежать!
...Нет, не лечит забвения снег.
Ах, какая тревога опять!

И жизнь не жизнь - агония до смерти,
И в чем я виноват, ответьте.
Там кто-то потерял святую веру,
А кто-то отыскал себе замену.

Кому-то звонкий смех на сердце ядом,
Убьет кого-то аллергия шоколадом.
Кому-то чьё-то "нет" по венам бритвой,
И Чьи-то губы изойдут молитвой.

И вырвутся на волю наши души,
В телах им тесно, в телах им душно.
Кому-то под дождем скулить о крыше,
Кому-то в ад. Кому-то - выше.

 

15 лютого 20 років з дня виводу радянськіх військ з Афгану...
Афганский реквием

Тихую, светлую, добрую, словно мечта,
Дождь рассыпает за окнами музыку лета.
Память моя –
как обрывок большого холста,
Песня моя недоиграна и недопета.
В небе, как в книге, читаю чужую судьбу.
Всем предвещаю надежду, любовь и удачу,
Всем – лишь везенье и счастье,
но мне самому –
Годы потерь, расставаний
и горького плача.

Помню,
в Баграме тогда распускались цветы,
Ранней весной,
как предвестники жаркого лета.
Красные – словно залитые кровью мечты,
Синие – словно снесенные залпом береты.
Я не забуду, пока будет биться в груди
Сердце, которое пуля так долго искала,
Я не забуду,
как ротный кричал: «Обходи!..»,
Я не забуду,
как смерть этот крик оборвала.

Я не забуду взлетающий «Черный тюльпан»,
Лица родных, как кричащие скорбью иконы,
Я не забуду обстрела стальной ураган,
Я не забуду,
как «цинки» грузили в вагоны.
Вечный огонь – как горящий в ночи БТР,
Вечный огонь не согреет холодного тела…
Пусть по погибшим
оркестры заоблачных сфер
Реквием новый, афганский,
сыграют несмело.

Все в этом мире
на шатких, но точных весах.
Мне повезло: я пришел,
я чуть позже поднялся.
Кто-то другой
за меня сделал тот, первый, шаг,
Кто-то другой
за меня там навечно остался.
Все впереди.
Это «все» – лишь глухая стена.
Что стать могло, то не стало,
и незачем биться…
Дождь. Тишина. И в бутылке остатки вина,
Чтобы не думать, уйти.
Чтобы просто забыться.

***
На афганских путях мы резины протерли немало,
Наломали, нажгли, не без помощи духов, машин.
Здесь сердца очень многих стучать навсегда перестали,
И как мне дальше жить, я еще до конца не решил.

А теперь я спрошу – виноваты ли в том генералы?
Получается – нет, ведь они выполняли приказ.
Офицеры – тем более, вместе мы лезли на скалы,
И беда никогда не делила по званиям нас…
………………………………………………..
Пусть они промолчат. Уходя с этой горестной тризны,
Я отвечу за них… Я, безвестный армейский поэт:
Что же делать, так вышло, что в нашей великой Отчизне
С незапамятных пор виноватых начальников нет.

 

Михайль СЕМЕНКО
ЧЕКАННЯ

Пройшло 5 веселих трамваїв.
Вас нема.
Ах, як зимно на розі чекати в маї,
Коли в серці пустка німа.

Вийшла панна — на Вас не схожа цілком,
В атмосфері конвалій.
І довго-довго я стежив зором
за блискучим каблучком,
І мене мрії заколихали


ЗОРІ РЕКЛАМ

Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.
В нім — безліч мук і крихта милості,
А зрештою від нього я умру.

Хто казав, що для кохання йдуть на ешафоти?
Хто казав, що кохання — то єднання душ?
Ах, не нагадуйте і не підходьте до мене доти,
Заким я не зміцнію і не скажу: не руш!

А може тому, що вже витислись соки…
Може тому, що сонце зміняли на зорі реклам?..
Роки ж ідуть — ідуть же наперед роки?
І взагалі — нам не знищити ж плям?

Так гниє і валиться, зоставляючи прирости,
Свою виснаженість кидаючи моралі, добру.
Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.

Я САМ

Ви розумієте? — Я не можу спать.
Ви знаєте? — Я ночі не сплю!
Мій мозок — символічний автомат.
Я пишу грамоту королю.

Місто стихне погасаючим сном,-
Я звертаюсь до незнаних — вас,
Останній трамвай продзвенить за вікном,
Тоді надходе передзначений час.

І заколишеться тінь силуетом міцним,
І забушують повстання в гарячій голові.
Я даю простір блискам і плямам золотим
І проживаю в ментах вічності дві.

Ви розумієте? — Я не хочу буть там!
Ви знаєте? — Я відмовив королю!
Ви подумайте! Я сам, я сам!
Ви відчуйте! — Я ночі не сплю!..

НІЧ.
Ніч.
Ніч.
Стукотить у скронях.
Порожньо в долонях.
В серці — ще сумніш.
В очах
Жах.
Ніч. Ніч. Ніч.

Михайль СЕМЕНКО

ЕТЮД

Вулиця мокра морок ліхтар
Відблиски світла випадок кут
Ковнір піднявши рухається цар
Ходить ходою бризкає жмут

Зрідка візник торохтить нудливо
Зник знову тихо краплить
Мариться ліжко знемога злива
Серце мовчить

Автомобіль в нім заснулий сідок
Парасолька повія вітер проникує
Зроблю ще крок
Скрикує.

МОРЕ МОЄЇ ДУШІ

В темную ніч я до моря душі
прислухаюсь.
Море мовчить, мороком вкрите,
урвища сплять у тиші.
Я вдивляюсь.
Серце серпанком зловісним облите,
Бачу примари.
В тиші морській бліді їх хвилі пливуть,
котяться німо бурунами.
Привид чи хмари?
Старшно в мовчанні. Духів женуть
над нами.

Море мовчить, млою облите,
урвища сплять у тиші.
В темную ніч, всю примарами вкриту,
я вдивляюсь.
Вслухаюсь
у море моєї душі.

 

Макаревич

Ночью - больше усталость и меньше злость.
За окном - осенняя вьюга.
Гостиница - это от слова «гость»,
Все мы в жизни в гостях друг у друга.
Можно глотку драть, не жалея сил,
Утверждая, что все невзначай, но...
Всех нас кто-то когда-то сюда пригласил,
Мы встречаемся не случайно.
И когда поверишь, что это так,
То рождается ощущенье
В том, что каждая встреча есть верный знак
Высочайшего назначенья.
Только что надежды? Рассыпались в прах.
Ночь в окне туманом клубится...
Я опять в каких-то незванных гостях.
Спит хозяин. Пора расходиться...

Макаревич

Все проходит по кругу:
Отвага, испуг,
Друг и недруг,
Любовь и разлука.
Все бывает не вдруг
И не сходит нам с рук -
Это круг.
И не выйти из круга.

а то..кожен раз вражає...
про долю..і вибір...

Макаревич

Между раем, землей и адом
Нет лазеек - сомненья прочь.
Правит ночь Гефсиманским садом,
Беспробудная, злая ночь.

Ночь усталым сомкнула вежды,
Тишиной напоила сад,
И соратники безмятежны,
И сподвижники крепко спят.

По челу разлита усталость -
Не услышат не помянут...
А Ему до беды осталось,
Может, пять с небольшим минут.

Он недвижен. Он ловит звуки.
На мгновенья разбиты дни:
Вот Пилат умывает руки,
Вот толпа, что кричит: "Распни!",

И Голгофа, и та осина,
Где Иуда прервет свой род...
До чего же невыносимо
Видеть ход вещей наперед!

Бесполезно учить чему-то -
Все уйдет, как вода в песок.
Бесполезно считать минуты -
Все исполнится точно в срок,

Все исполнится неизбежно:
Взят. К злодеям причтен. Распят.
А соратники безмятежны!
А сподвижники сладко спят!

И пока в тишине звенящей
Был слышен доспехов звон,
Все слова о какой-то чаше
Повторял беспрестанно Он.

Только нет в небесах ответа,
Ни движенья, ни звука нет.
Лишь мгновенья бегут, и это
Было принято как ответ.

У пророка одна дорога.
Суд над нею - лишь Высший Суд.
И осталось ему немного -
Слава Богу,
уже идут.

Осип МАКОВЕЙ

ХРЕСТ

І тут у горах хрест! От край проклятий!
Куди не глянеш, бог на хресті розп’ятий.

Знання нема, а крізь безодня віри,
І всюди рабських шибениць без міри.

Землею гомонять пісні воскресні,
А люди ждуть на ласощі небесні.

Споганюють святе лице природи
Страшним кінцем Христової пригоди.

Самі ж ідуть чортівськими шляхами —
Звірюки від колиски аж до ями!

О, Христе, глянь: ті Юди та Пілати
Від Тебе ждуть небесної заплати!

Хрестом Твоїм зацитькують сумління,
А їх серця, як ті хрести — з каміння.

І шибениця в їх домах єсть Богом,
А Ти стоїш, Ісусе, за порогом…

Розчиниш крижане вікно весни.
Нехай нам сумно, але це минеться.
Ти першим квітам колір поясни,
бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.
І світ навкруг і мудрий, і безумний.
Нехай нам трудно,
і нехай нам сумно,-
є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.
Нехай їй досвід буде оборонцем.
А ми з тобою - тільки двоє птиць,
котрі летять між мороком і сонцем.

Безмовна ніч. Душа, мов на вогні,
Мордується, чекаючи загину.
Одплакати, спокутати провину:
Застигла в тиші наче у труні.

Не ворухнуться спечені уста,
Нависло тінню над чолом прокляття.
У серце – молотом, як у святе розп’яття,
На серце мукою – невинна кров Христа.

О чорний болю у безумстві зла!
Жорстока правдо у зіниці ката!
… Вона була дружиною Пілата,
Хотіла відвернути – не змогла.

 

Даниил Хармс

ВЫВАЛИВАЮЩИЕСЯ СТАРУХИ

Одна старуха от чрезмерного любопытства
вывалилась из окна, упала и разбилась.
Из окна высунулась другая старуха и ста-
ла смотреть вниз на разбившуюся, но от чрез-
мерного любопытства тоже вывалилась из окна,
упала и разбилась.
Потом из окна вывалилась третья старуха,
потом четвертая, потом пятая.
Когда вывалилась шестая старуха, мне на-
доело смотреть на них, и я пошел на Мальцев-
ский рынок, где, говорят, одному слепому по-
дарили вязаную шаль.

 

Благословенні будьте, день і рік,
і мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяливі очі,
Що зав'язали світ мені на вік!

Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім'я
Моєї донни - ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу що нев'яне, -
Й ти, неподільна радосте моя!

Завтра буде зима
ти мені розказав про неї
ти збрехав що вона німа
я зачиню від тебе двері.

Завтра буде зима
ти будеш із нею співати
а мене в ті секунди нема
я пішла щоб тебе не чекати.

Завтра буде зима
ти вберешся в свої рукавиці
а мене не було і нема
я – шматок вчорашньої миті.

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинути тобі.

Л. Костенко

В своїх очах вона несе кохання -
На кого гляне, всі блаженні вмить,
Як десь іде, за нею всяк спішить ,
Тріпоче серце від її вітання.
Він блідне, никне, множачи зітхання
Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить,
О донни, як їй скласти прославляння?
Хто чув її - смиренність дум свята
Проймає серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений зповна.
Коли ж іще всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста-
Таке-бо це нове й прекрасне диво!

Данте (переклад М. Бажана)

Мені жаль, що ти не зі мною.
Що ти зараз від мене далеко.
Що сумую я за тобою.
Одинока, як біла лелека.

Мені жаль, що надія гине,
І що віра втрачає силу.
Лиш любов у блакиття лине,
Де коханий шукає милу.

Мені жаль, що осінь надходить,
А весна ще дуже далека,
І розлука поблизу ходить,
Одинока, як чорна лелека.

 

Богдан Стельмах написав такого віршика, що я не знав, у який розділ його запхати. тому продублюю (хоча так не можна, але тут особливий випадок, бо ті, хто читає поезію, як правило, не цікавиться комуналкою. І навпаки)
Вулиця Льва
Ця вулиця Льва
Вже ледь жива:
По мурах на Льва –
Кущі і трава;
Скрізь вирви і ями;
Облущені брами;
Брудні волоцюги,
Котиська і псюги…
І кажуть львів’яни:
«Усе тут погане!»
І кажуть туристи:
«Усе тут нечисте!»
Якась нежива
Ця вулиця Льва,
Таке, наче Мер
У Львові – помер…

Мер – живий!
Свято! Свято! Спозаранку
Визираєм крізь фіранку –
Киця, Лілька, Брат і Татко,
Мама, я і Левенятко;
Бачим: метушня святкова,
Все кипить у центрі Львова! –
Двірники, забувши чвари,
Домивають тротуари,
Заклопотані вітри
Розпрямляють прапори,
Там і тут міліціянти –
Миру й спокою гаранти,
Квітникарки, наче діти,
Ледь не хухають на квіти:
«Нумо швидше розквітайте,
Львовові краси додайте!»
Аж нарешті попри свято
Котить в браму магістрату
Авто – мерів «Мерс» новий. –
Слава Богу, Мер – Живий!

Так тішився з того віршика, як слонь!

 

все ж таки, у неї неповторний склад. пише чудово)