Поезія та проза

...В журбі живу, в журбі сконаю,
В опалім листі мій кінець,
Сльоза тече по небокраю
У чашу сплющених сердець

Дзвенить в самотньому падінні
Сльоза опальна і гірка,
На перехресті жовтих ліній
Тремтить відкушена рука

І очі котяться по колу,
Й ніхто спинити їх не міг...
Лиш серця зламана підкова
Сивіла в поросі доріг...

Зимові дні гойдають сон і кволість,
А сніг притрушує надії марні,
Відвічний крук на висохлій тополі
Нанизує на дзьоба хмари.

А сніг летить вже стільки днів крізь сито
Нікчемних наших душ - холодний сніг...
І мерзне на вустах блідих молитва,
А з кожного кутка лунає сміх.

В снігах заметено слова прокльонів,
Серця загублено заметах і завіях,
І ми тепер у сніговім полоні
Бредем в кайданах смутку й безнадії.

Та все ж бредем - зневірені прочани -
У пошуках якоїсь правди...
Під ноги стеляться сніги мовчання,
І ноги ковзають на кризі зради.

Осінь і ваше обличчя...
Листя зів’яле зітхання...
О, не підходьте ближче -
На віддалі глибше кохання.
Мусимо навіть обоє
В очі собі не дивитись,
Бо ненароком любов"ю
Можемо отруїтись.
Осінь і ваше обличчя,
Наче та осінь, підступне.
О, не підходьте ближче -
На серце мені наступите.
Нині ми розлучаємось
На відстані. Німо й тихо
Станете власне мовчання,
Наче обруч, котити.
А я мовчати не зможу,
Буду в осінні днини,
Спиняючи перехожих,
Питати котра година.
Осінь і ваше обличчя...
Листя зів"яле зітхання...
О, не підходьте ближче -
На віддалі глибше кохання.

Не відчуваю сили в своєму тілі,
не бачу я майбутнього в собі.
Перед зором виринають лише хвилі,
то бар’єри людської пустоти.

Що малюють молодь із кольяном,
і написи графіті на стіні,
і зачіски хіпанські, і наряди.
Дешеві маски зрадливої доби.

Так пусто літо відійшло -
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;

і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в озброю
принаймні стільки супокою,
щоб хоч не битися в те скло.

Павличко

Буває така розмова,
Що ув’язнює, наче кліть.
Темрява розумова,
Як бескид, міцна стоїть.

Буває таке мовчання
Несподіване і страшне,
Що тільки вибух ридання
Від смерті рятує мене.

Буває така година,
Коли повертає глузд
Моєму життю єдина
Усмішка милих уст.

Вранішній спів трави. Землю туман сповив.
Між камінців, де мох, чистий дзюрчить струмок.
Я зачерпну води. Смутку, скажи, куди
Ти мене ще ведеш? Де ж бо мій спокій, де?

В інші якійсь світи наміри є втекти,
Але світів нема, втеча немислима…
Марно кудись йдучи, я повертаюсь, чи
Йду собі навпростець… Щось я роблю не те…

Піниться десь ріка в зблисках кривих дзеркал,
Але вона мене вже не хвилює, не
Збурює в жилах кров і не несе обнов,
Свідченням є відтак — щось я роблю не так.

Смутку горить свіча, я підганяю час,
Серце щемить, щемить… Не зупиняйся, мить.
Смутку нап’юсь сповна — де вона, де вона,
Відповідь непроста — що я роблю не так?

Здається мені вдаються жарти
лише зі смертю
весь час чую її дурнуватий сміх
пані,будьласка
з якого світу блазні
кривавими сльозами течуть
з очей моїх
пара клоунів сліпих
навдалою спробою бути живими
розважають люд

двоє воликів у ярмі
тягнуть посмішку криву
вже й нема а не пройшло
два аршини
знімають мірку з України
мені ж вона дісталася
за колиску

печаль справжня
приходить лише на волі

Скрипучі двері пам’яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу - п’яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам’ять пам’яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам’ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

Малкович

На черешні, що зрубана
й спалена давно,
малий хлопчик до стовбура
прихилив чоло.
Якщо добре придивитися -
можете уздріть
на сорочці проти серця
черешневий слід.
Сорочечка білесенька, а личко, як без;
не бий, мамо, телесика - цей слід відпереш.
Не бий, мамо, бо уранці
за тринадцять літ
ще раз буде на кошульці
від кісточки слід;
ой, та кісточка просвердлить
сорочечку тонку,
ввійде вона у серденько,
як в черешеньку…

Сива мати до стовбура
притулить чоло,
до черешні, що зрубана
й спалена давно.

Малкович


Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,—
я загубив свій ключ? я мав його чи ні?
який він? і чому так пахне він мені,
як голочку сосни у пальцях розтираю...

Малкович

КОЛО

Сорочку гамівну на душу не зодягнеш.
Та все одно — весна, і видно, як під вечір
висять в повітрі білі ниточки:
підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі —
не втримавшись, за ниточку потягнеш —
і циркуль дерев'яний до руки
тобі впаде. І ти накреслиш коло,
розтягши циркуля аж до самого краю:
о, як же тісно в колі тім довкола,
а в нім живуть, радіють і вмирають.

 

Малкович

СВІЧКА

Голе тіло зібгало сорочку
й сховало за пазуху в себе, аби та сорочка колись
його підпалила, щоб тіло розтало
й комусь присвітило а чи відсвітило —

бо ж рись

опівнічна чигає на кожного з нас
і снігом дрібоньким задурює очі наївні,—
нам воду святу йорданицю приспали на час,
нам перших, і других, і третіх порізали півнів,
нам сад прорідили — тріпочуть дрова яблінкові
в вогні у печі: піч у кахлях новітніх — димить.
Та, зневаживши рись,

мовчкома

в цій надтріснутій мові

ми

при свічці

затулюєм діри —

на тиждень?
на мить?

Малкович

ЗАКЛЯТТЯ

Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш;
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму,
і скільки б ти не вимовляв — не збудешся, не проженеш,
не вишепчеш, бо очерет в агонії (о Мідас-цар!) —
мовчання золотом не є, мовчання — не єдиний щит...
Ти говорив,
наговоривсь,—
чи ж хтось почув твій клятий дар? —
що навіть вірний очерет — і той у відповідь
мовчить.

Малкович

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був неначе…
Та хтось оплаче, хтось оплаче,
й мене оплаче хтось

колись,

бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка
комусь бриніло із очей
так тонко-тонко,

наче скрипка,

і мудро,

як віолончель.

Малкович


Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад

у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади...
О серце, що з-за ребер, як з-за ґрат,

вдивляєшся в це ігрище шалене, —
навіщо ти утрапило до мене,
щоб мучитись у тілі цім дурнім,

щоб знову я схилявся над рікою,
і падало лице, й зникало за водою,
і щоб ридав я в розпачі німім…

Малкович


Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала ти.
Хотів я стати снігом. Але — ні:
я стану павучком — і з павутини
тобі літак сплету, щоб він за сніг
був легшим, й на губах моїх не гинув.
Я стану явором: зайди у тінь мою
і притулись до крони молодої
або у листя тепле, як в долоні,
впади — я м'яко листям постелю.
Ти накажи лиш: я за ніч одну
зведу палац на озері найглибшім,
а потім стану льодом найкрихкішим —
і, заманивши,— всіх на дно зведу.
Я стану яструбом: в пориві самоти
я викраду тебе — і в хащах чорних,
кохаючи, розідру тіло, щоби
побачити, чи серце маєш ти.

Малкович

З'ЯСУВАННЯ ІЗ БІЛИМ КАМЕНЕМ

«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум'яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум'ятні, до кого
я був жорстоким?
Чом тепер вони
мої сліди збирають по дорогах,
де ми разом ішли...
Із-за стіни
минулих літ — де зникли їхні рани?
Не бачу ран! Ввижалися мені
вони колись.
Насправді ж — смійся, Йване! —
усі синці лиш на твоїй спині.

Малкович

ЧОЛОВІК

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе впізнали,
досить!
Дон-Жуанів плащ накидає на себе —
сміються:
— Не той фасон.
Нап'ялює маску хамелеона —
і сам же зриває із себе той лик:
смішний,
розгублений чоловік —
ніяк не збагне,
що в кожній масці
є розріз
для очей.

Малкович

КАРТИ ДОЛІ

Розсипались на вітрі — і висять
довільні, невблаганні карти долі,
та крізь брудні дими із урнових багать
хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі
(мабуть, що й ти — король): в тобі ось не на жарт
метро собі червоне збудували
страхи і сумніви — обранці сил могутніх,—
та знаєш ти: ще не перемішали
байдужі руки тих байдужих карт,
і дурень зріє в кожному з присутніх.

Малкович

КАНАТОХОДЦІ

Над прірвою — сумні канатоходці
щоночі хилиткий долають шлях,
хоч дроту, по якому йдуть вони, не видно,
як, зрештою, і їх самих; і лиш тваринний жах
висить над прірвою: у цій нічній коробці
всі пристрасті спокійні, як повидло...
Щоночі хтось паде, і не один,—
колись бо кожен з них зірватись мусить,—
та все ж ідуть і йдуть — не меншає їх плин:
ступивши, вже ніхто не може повернутись.

Малкович


Здається, нічні заметілі, а снігу нема.
І листя нема, геть нічого нема, і нема супокою:
ті ж спогади,
лиця,
і вухо — як мак
розрізаний навпіл,— пусте і залите пітьмою.
Дух не може ніяк подолати бар'єр:
десять поверхів тиснуть людьми, що сумні, але строгі.
Не прошити їх всіх.
Твоє слово — не їхній суфлер.
їм хтось інший нашіптує глави давно вже зазубрених
оргій...

Малкович

НАМАРНІ ЛЮДИ

я ще один із тих що обманулись
і відізвавшись із копальні хромосомів
піддався легкодухо на життя

покинув рай імлавої копальні
де — мов жива роса — тріпоче купно
невидиме зерно людей
(у щільниках незримих)

прийшов — зацвів — зів'яв —
і шусть у землю
скрізь у землі

ледь глибше за картоплю
розлігся наголяса перед Вишнім
однаковісінький кістковий інвентар

(немов єдина на землі доцільність —
кістки вирощувати власні)

банальні ієрогліфи людей
мов сірнички дитячою рукою
поскладані . . . . . . . . . . . . . .

намарні люди котрих навіть Бог
не в змозі пригадати на обличчя

Малкович


Росте тривоги чорний парашут:
у грудях розкривається — і тисне,
аж витискає серце крізь горлянку…

Із шкаралущі тіла братчик Брут
душею снідає моєю (ще й зумисне
сріберна ложечка): ти є смашний, Іванку.

Криваві мурашки. Шипшина. Бойня. Блуд.
Заплющу очі — в голові тьмяніє,
зникає світло: з глибини срібліє
лихий серп місяця. Над вухом. Десь отут.

 

О сліпуче, прекрасне і дике!
Грай вогнями, заводь і мани
На бистрінь, на невидимі ріки —
Тільки ж, Господи, — не обмани!
Не осунься з-під стіп сухостоєм!
В мить на грані жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою,
Трухлим духом сипкого сміття
(Як заманка, личкована чортом
Ніби скарб) — і у пеклі, на дні,
Буде жовто згоряти ніщота
Моїх нидом звакованих днів!
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тільки, сили небесні, не це:
Ощадіть од Вкраїнського Аду —
Мусового томління живцем
Без надії, без дії, без часу,
В порожнечі, на безвісті — там,
Де ще пріють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зо шкіри,
Здерши в кров її з стіп і долонь:
Як стратенча душа з-під сокири —
На безсмертний, летючий вогонь!..

Оксана Забужко

ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОК

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цоьго досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

Оксана Забужко

Витала,
змучилась
і ніжно склала крила.
Замріяно розплющила вуста,
Глибоким диханням
вогонь в собі відкрила
Росою вкрилася повік печаль густа.

Чого вони течуть?
якщо це гірко....
Чого струмки торкнулись босих ніг?
Навіщо постаті в човнах спалили зірку?
це все...
і на повіках твоїх сніг.

Cон

Місячне сяйво грає в бокалі
Вітер відносить у море слова:
„Милий... кохана... не можу без тебе”
Обертом йде голова

Лагідних хвиль ласкаві обійми
Руки кохані і відблиск зірок у очах
Ми двоє... лиш двоє – більше нікого
Віднесло море біль, образи й страх

Рожевим променем світанок,
Мов ковдру, скине ніжний сон
Засяє щастям узбережжя –
І знов коханих губ полон.

Усе на двох – бажання й мрії
Весь світ належить нам обом...
І несподівано торкнувся тіла холод,
Нізвідки страх і біль відчула знов...

Троянд пелюстки вітер звіяв -
То був лиш сон... чарівний сон.

Я прокинулась в мріях цієї весни –
а вона увійшла і залишилась у мені
Ти - не сон, бо не бувають такими сни...
У затишку кохання живуть пісні...

У затишку натхнення співають квіти
У надіях любові творяться діти
У мовчанні світів прокидаються істини,
Але тільки Бог говорить нам: „Істинно...”

Не тратьте, куме, сил даремно
На каяття, журбу-печаль
Не засинай із песимізмом –
Дороги всі біжать у даль.

Пройдуть дощі, сніги, тумани
Недобрі вісті звіє вітер з гір
Минуть підозри та омани
І зійде сонце – тільки вір.

Воно зігріє твоє серце
Надією – образи лід розтопить вкрай
І проросте любов, розквітне щастям
Все буде добре тільки знай!

Плаче сніг, розпластаний на стріхах,
І вмирає - скоро вже весна.
Ти - моя фальшива наскрізь втіха,
Ти - моя бавовняна стіна.

Небо, окантоване журбою,
Ріжуть чорні блискавки птахів...
Що ж ти, мій солом’яний герою,
В лабіринтах ночі загубив?

Кришталеві зорі, мов криниці,
Сяють над розчахнутим вікном...
Я просила "Дай мені водиці" -
І її носив ти решетом.

В’яне світ, і сміх дитячий тане,
Гусне біль в танку розбитих снів...
Ти - мій поролоновий коханий
У цілком реальному вогні.

В щасті без тебе, нелюбий
В домі без тебе, немилий
Скутий блукає янгол,
З розпачу зрізавши крила.

Сипле небо прокляттями в душу
Ти ж янголам більше не віриш...
Голову дужче опустиш
Бо підведеш очі - засліпнеш.

ПОВНИМ МІСЯЦЕМ

Я на пістрявому піску
Збираю зорі, що сховались
В залиту місяцем ріку
Туди й чуття моє здавалось
От-от утопиться... І скрізь
Опале осені зітхання...
Ти, світе зимний, на прохання
Не маєш зібраних казок!
Плету до неба мотузок,
Щоб стерти з місяця образу
Та не наважуюсь одразу...
Шукаю зорі у траві
Пожовклій ще з позаторіччя
А смуток десь біля узбіччя
Свої тримає вартові.

Намалюй мені небо
Світле, яскраво-синє.
Намалюй мені місяць
Та зірки, що до нього линуть.
Намалюй мені гори -
Дикі гори, високі, сніжні
Намалюй що співає вітер
І лілеї пелюстки ніжні.
Намалюй мені радість
Ніжно усміхнену, світло-бузков,у
Ще багряну бурхливу пристрасть
І любов, як завжди, кольорову.
Наостанок лишаю найважче
Але ж ти можеш все, мій милий?
Намалюй мені просто щастя
А я спробую в нього повірить.

 

Стікають дзвони соком кришталевим,
Шумлять ранкові заспані гаї,
Блукає на вустах у королеви
Примхлива сповідь першої зорі

Загадані і зірвані бажання,
Мов пелюстки, тріпочуть на вітру,
І жовтий слід сполоханої лані
Веде у світ бурштинових тортур.

Зірки співають ніжну колискову,
Ховаючись в обіймах сивих хмар,
І падають краплинками любові
До рук тому, хто вірить в силу чар.

А пісня ця... божественно-висока,
Земна і грішна, щедра і свята,
Прониклива, немов Господнє око,
Дзвінка, як абсолютна чистота.

Та мало що зрівнятись може в світі
Із піснями захоплених сердець,
Що вчать і сподіватись, і любити,
І котрі - досконалості вінець.

Звучать у них звабливі чари ночі,
Блиск золотавих Лорелеї кіс,
І сльози, і захоплення дівочі,
Клич журавлів, світів містичних блиск.

І знов неначе груди розтинає
Туга за щастям в рідному краю...
Я чула вас. Тепер я точно знаю,
Як янголи співають у раю.

Наталка Очкур

 

Еллана
"Марево"


Не вимолюй бодай зустрічі,
не катуй мене слів хугою.
Теплий вітер Твоїх пустощів
повернув нас, немов флюгери,

до відвертих бажань - віршами,
до тверезих сумлінь - спинами.
Це падіння щодень швидшає.
Сподіваюся, ще спинимо...

Утікає душі птах мерщій
від Орфея, щоб не снилися
божевільні рої пахощів
одурманливої хтивості...

Ще не скликано суд! Є ще час
у гріховності Снів каятись,
залишивши собі дещицю -
тління тіл і листів паморозь.

Відтинаючи Снам голови,
в макіяж не додам слякоті...
Буде боляче і холодно.
Припини! Не Тобі плакати!

Хто із нас чоловік, я чи ти?
Врешті, буде обом - карою:

Я не хочу
Тебе
бачити!
Залишайся
моїм
Маревом...

Василь Симоненко (1935-1963)

Ну скажи - хіба не фантастично,
що у цьому хаосі доріг
під суворим небом,
небом вічним,
я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я - це вічне, як і небо.
доки мерехтітимуть світи,
буду Я приходити до Тебе,
і до інших йтимуть
горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
але ми з тобою...
ми не вічні,
І тому для мене так трагічно
те, що ти чиясь, а не моя.

ТИ - ЗВИЧАЙНІСІНЬКИЙ

Ти - звичайнісінький. Негарний.
Як тінь розбитого вінця,
Але на вій своїх чагарник
Ти все нанизуєш серця.

А їх - багато. Так багато.
Вони караються, живі...
Чи то спокута, чи розплата,
Та що отримали - ловіть!

Ти - звичайнісінький. Безпечний.
Ці очі - сірі, наче дим,
Одноманітний почет речень,
В яких - ні згадки про "завжди".

Ти слів, які панянкам любі,
Ніколи вчити не бажав,
Та погляд твій - сердита згуба,
Для снів і спокою - іржа.

А усміх твій - такий печальний,
Як прорахований політ...
Ти - не звичайний. Надзвичайний.
Чому це так мені болить? (c)

 

Та ти вже того і не пам’ятаєш,
Як малював на небі свій політ.
Або як квіткою навесні проростаєш,
Народжуючись вперше бачиш світ.

Ти вже забув.
Що все збагнув
Коли вже очі стали як кришталь.
Трава росте
Крізь тебе в те,
Що ти лишив від себе, жаль…

Давай тобі награю цвіркунами
Додам туди дзвінкий дівочий сміх
Напишу вірш між нотними рядками
І в цвіті трав я повкладаю їх.

І ти тоді окрилений
Побачиш через хмари
Словами плащ запилений
Крізь погляд вітру мари.

Нарешті бачиш, що то в них не очі
А ґудзики в опудалах горять.

Мені болить твоя байдужість,
Всі прораховані слова...
А в грудях знов кублиться вужик,
Мене він спрагло допива.

І ось я - капсула порожня,
Я - тільки форма, пустка, тінь...
Мені болить твоя вельможність
В очницях звужених судин.

На цих вустах, від крику стертих,
Конає божевільна мить,
Мені болить твоя відвертість,
Мені - болить. Мені болить...

Наталка Очкур

Прокинулась і милувалась
Як спить,
Як він сумирно спить.
На подушки ледь-ледь піднялась
Він спить,
Мовчить.

Який він гарний коли спить...
І як давно
Ой, як давно!
Не бачила його,
Не заглядалась.

Безодня справ, і безліч літ
Минули.
Вже пожовкли руки,
Лице покраєне
Борознами розпуки
З минулих
Лих.

А він немов той самий
Коли уперше вів її лугами
Як вперше брав її, серед зелені лани
І цілував ці груди
Ніжними
Вустами.

Де вже тії груди?
Забулося давно.

Душа за юністю болить.
Волосся - сиве полотно.
А він лежить.
Спокійний, тихий,
Ледь-ледь неголений,
Щасливий,
Спить.

Чи, може, розбудити?
Чи, може, лагідно, краєчком вуст
Поцілувати?

Який він гарний, наче молодий.

Прокинься, милий мій,
Вставай, коханий мій!

Відкрий зінниці, подивися,
Весна на дворі, знов весна!
Заглянь у очі, посміхнися
Горни мене, кохай мене,
І поглядом у мене лийся.

Торкнулася щоки -
Холодна.
Торкнулась вій -
Дарма, мовчить.
Лежить.

Він спить. Він лише спить.
Замріяний, усміхнений, блідий...
Та все одно
(Немов)
Живий.

ЛУНКО...

Так лунко, лунко, лунко
Стукоче серце
Поцілунки
на плечі, перса, на вуста
упали...
порожня і пуста
кімната стала
стила
без тебе, янголе,
не сила
крізь світу хащі
пробиратись
пропащих
стрічати привиди
на Площі
і бачити як час полоще
барвисті мрії
в ріках забуття
о, так
їм вже не втілитись
ніколи...
Вії
Світ затуляють
Спи, Маріє
твій син
все ще маля...

Сонце палало
Небом гуляло
Танці кружляло
Сни розганяло

Свастики леза
Хмари ламали
Промені теплі
Чоло лоскотали

Та зорі далекі
До себе манили
Світлом примарним
Мене полонили

Сонце палало
Пісню співало
Зі мною прощалось
Чи може сміялось

Шляхом іде
Морем пливе
Небом летить
Плекаючи мить
Час

Лиш тоді зрозумів
На межі небуття
Що ти є зорею
Яку шукав все життя

Ти не біжи, бо там трава висока,
Емоцій необдуманих думок,
Ти не біжи, там озеро глибоке,
Сльозами сповнене – один зробити крок.

Вернись до тіла, все врятує сповідь,
І після неї буде інший ліс…
Такий , як обіцяв мені ти торік?
Ти вибач, мушу бігти…
… і… без сліз…

 

НЕ СМІШНО

Не смішно закохатись без надії,
Так, як бувало в юності - колись...
Не смішно те, що ми навік чужії,
Шляхам життєвим нашим не зійтись.

Не смішно те, що, наче вічність тому,
Покірно я відкрилася весні,
І віддих перехоплює судома,
Ти десь відчиниш двері - не мені.

Не смішно те, що ти мене не знаєш,
А я тебе придумала собі,
І що в тобі так вперто я шукаю?
То рай чи пекло? Музика чи біль?

Та смішно те, що серце ще тріпоче,
Живе від мрій до непристойних снів...
Воно таке довірливо-жіноче,
Тому його ніхто не полюбив.

А ти далеко. Ти чужий до краю,
Такий жаданий - мову відніма,
І смішно те, що я тебе кохаю,
У світі, де кохання вже нема. (C)

МІЙ КОЖНИЙ КРОК

Мій кожний крок - то крок до тебе,
А кожний усміх - то жура...
Засіяне зірками небо
Твій янгол хмарами зорав.

І переплуталась та рілля
Із пилом зоряних ночей,
І плещеться чаклунське зілля
У келихах твоїх очей.

Підношу руки я до неба,
Та янгол в нас один на двох...
Нехай він буде вже у тебе,
А в мене будеш ти. І Бог.

(с) Наталія Шевченко

Пусть будет пройдена страница
И крови пролито пол-литра
Любовь-когда хотят жениться.
Всё остальное-виды флирта.
Пусть лучше рвётся там, где тонко,
Пусть будет больно и некстати
Любовь-когда хотят ребёнка
Всё остальное-мир симпатий. (с)

НЕ СУМУЙ

Ти не сумуй, що сивина у скронях,
Ти не дивись, що свічка догорає,
Бо я іще живу в твоїх долонях,
Я до безпам'яті тебе кохаю.

Хай слідять брудом здичавілі люди
На чистих шпальтах наших вічних душ,
Нас вмиє Сонце від отого бруду,
І ми до хмар полинемо чимдуж.

Ти не лічи свої літа нестримні,
Ти не зважай на підступи лихі.
Кохання - гріх. І ми разом повинні
Відповідати за свої гріхи.

Та суду більшого уже не буде,
Ніж той, що на землі пережили,
Бо тільки люди - небеса не судять,
На небесах ні суду, ні хули.

Тож не сумуй, що сивина у скронях,
Нехай свіча ( Бог з нею! ) догорає,
Я вічно житиму в твоїх долонях,
Я до безпам'яті тебе кохаю.

Анна Багряна

ТИ ВЕСЬ ТАКИЙ

Ти весь такий захопливо-тривожний,
Бринить в ночі цей поклик спраглих губ,
А я ховаю сміху неспроможність,
І вже не озираюсь на бігу.

Ти весь такий проникливо-закритий,
Сідає сон на маківки церков,
А я тебе не можу розлюбити,
Бо ти до мене так і не прийшов.

Ти весь такий... моя відкрита рана,
Тобі болить - і я цей чую біль...
А я - такий солдатик олов’яний
На варті невідбувшихся весіль! (с)

В ніч золоту, як зерно на стерні
Вільну від злочинів, сварок і гульбищ
Тихій, самотній, безсонній мені
Раптом здалося, що ти мене любиш...
***************
І стрепенувся , і вирвався світ
З темних думок і ганчір"яних рубищ
Може уперше за тисячу літ
Дійсно це правда, що ти мене любиш?
************
В храмі вітрин, де мов свічі слова,
Де не цілуєш мене ти (бо люди ж!)
Як воно світиться, плаче, співа -
Дивнеє диво, що ти мене любиш!
*****************
Знаю: в житті переплутано все,
Хто тут підкаже , де знайдеш, де згубиш?!
Але заступить мене і спасе
Тільки надія, що ти мене любиш...

* * *
Я нічого,
Нічого,
Нічого у Вас не прошу,
Ви потрібні мені,
Як потрібен
Вітрилові вітер,
З Вами я -
Вже не я,
А без Вас -
Починаю сивіти,
Тільки серце,
Як камінь
У лівій кишені ношу.

Я давно вже нічого,
Нічого не знаю про сон,
Це вже більш, ніж любов,
Ви - моя найшкідливіша
Звичка:
Завжди хочеш іще,
Хоч заповнена вщерть
Попільничка...
...Залишаю печаль,
Як останній
Для себе
Патрон.

Розкажу тобі думку таємну
Дивний здогад мене обпік
Я залишуся в серці твоєму
На сьогодні, назавтра, навік.

І минатиме час, нанизавши
Сотні вражень, імен і країн, -
На сьогодні, назавтра, назавжди!
Ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,
На яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік...(с)

Ліна Костенко
Не знаю чи побачу Вас, чи ні...
А, може, власне і не в тому справа
А головне, що десь вдалечині є хтось такий,
Як невтоленна спрага...
Я не покличу щастя не моє -
луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас,
Я знаю, ЩО ВИ Є, -
Моя душа й від того вже світає...

 

Світличний Іван

ЗАВІЯ


Не сніг - суха сипуча потерть.
Паде розгойданий каскад
Із висі, рине низом, потім
Стовпом розвихреним назад,

У вись, у вири-коловерті...
Все зрушилося. Сто стихій
Без суходолу. Світ без тверді.
Сипка безодня - й ти у ній,

Підвищеній і невагомій...
А може, все те - тільки сон?
І є десь сонце, зелень, гомін?
Грозою скресаний озон?

Немає! В безмірі космічнім
Нерозмежовано злились
Земля із небом, день із ніччю,
Безодній низ, розверзла вись.

Григорій Чубай

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Ми компромісні зовні і в душі.
Сліпих ідей гливке болото місимо
І ліпимо кустарницькі вірші.

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Нікого словом ми не обпечем.
А раді й тим, що «браво» і «бравісімо»
Гукає нам юрба тупих нікчем.

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Що забуваємо, де ми і де не ми.
Що і самі вже стали компромісами
І лиш умовно звемося людьми.

Григорій Чубай

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
І знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

Григорій Чубай

Вони ще слухають... Акторе, говори!
Вони ще слухають — Ти щось хотів сказати.
Твоє лице для них — це тільки грим.
І сніг отой для них всього лиш вата.

Тож говори... Годинники — тік-так —
монолог часу впевнено повторюють.
Хвилина — і закінчиться спектакль.
Тоді уже всьому кінець, акторе.

Тоді, зборовши біль і переляк,
окинеш поглядом сумним порожню залу
й себе втішатимеш, що це лише антракт
і що хвилин ще вдосталь до фіналу.

Що глядачі повернуться ось-ось,
скуривши у фойє по сигареті,
і ти покажеш все, що не вдалось
тобі ні в першій дії, ні у третій.

Ти їх примусиш плакати... Отак!
Пожнеш овації гучні, сильніші грому...
Але давно закінчився спектакль,
і глядачі давко пішли... додому.

Григорій Чубай

відлуння дзеркала
нічого не знає про дзеркало
нічого не знає про себе

але воно про літо знає
і про нього розказує

воно має дві стежки
білу і чорну
воно завжди білою ходить
і розказує
що на груші виросли груші
і впали в траву
а на вербі
груш не виросло а виріс лелека
і впав за обрій
прийде від матері дивний літній сон
із сапою в руках і всю білу стежку
пересапає

і тоді вже відлуння
самотньо сидітиме біля дзеркала
бо чорною стежкою
ходити
страшно

Григорій Чубай

Скрипучі двері пам'яті причинено,
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу — п'яне і причинне —
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані крила,
де вже давно не капає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо — то біле, то червоне —
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
І сніг, і наші білі імена.

Григорій Чубай

Я ще живу і думаю по-літньому.
Це все іще якось не по мені:
і небеса з птахами перелітними,
і ті ставки зі смутками на дні,

і той садок взолочено-лякливий,
де кожен шелест сповнений сум'ять,
де з ночі паморозь, як та голубка сива,
сіда на палім листі воркувать
об тім, що осінь вже іде по глиці —
несе мені, невірному, кислиці.
(Щось і солодке, може б, принесла,
якби зумів їй вчасно догодити!)
А я усе про літо та й про літо,
як та між айстр заблукана бджола...

Григорій Чубай

Якось надвечір полем ішов самотою
і раптом відчув, що хтось дивиться в спину мені
лагідно й трішки печально, начебто мати...

Озирнувсь —
а то зірка, що перша зійшла!

 

На твоїй історії життя
я поставлю розчерк почуттів
І хай знає осінь, що то я - той листок, що з вуст твоїх злетів...
Я по білій стелі легких хмар
йтиму до вогню Твоїх очей
і холодним дотиком примар
нагадаю ранок без ночей... (c)

Симоненко Василь :: "Є в коханні і будні, і свята..."

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.


І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.


Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.


Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.


У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..

 

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

***

 

СТЕНА
Из отчужденья,
Из отчаянья,
Из горьких зол,
Больных обид
Построена Стена Молчания,
Что разлучить нас норовит
Построена...
Да кем построена! -
Об этом лучше помолчи.
Любовью не было дозволено
Таскать нам эти кирпичи.
А мы носили их.
Носили!
И проклинали эту кладь.
...Не знаю,
Хватит ли нам силы
Глухую стену разломать?

СПОР
Не шелохнется даже ветка —
Так за окном дремотна тишь.
Уж близится
Заря-досветка,
А ты не спишь.
Ты все не спишь!
И вновь подходят к изголовью,
Спор продолжая меж собой,
Судьба,
Не ставшая любовью,
Любовь,
Не ставшая судьбой...

СПОКОЙСТВИЕ
Трудно мне спокойствие дается.
Я молчу,
Не поднимая век,
Чтоб не выдать,
Как о ребра бьется
В моем сердце —
Потайном колодце —
Криком исходящий человек.
Только я не жалуюсь,
Не плачу,
Никого на свете не виню.
И свою большую неудачу,
Если сил и воли
Не утрачу,
Заключу в надежную броню.
И растопит молодое солнце
Эту стужу,
Черствый этот наст.
— Мне легко спокойствие дается,-
Я скажу,
Не опуская глаз.

Л. Татьяничева

 

НАРЕЧЕНІЙ

По Шляху Чумацькому у росах
Буде вічність мчати коні,
Я ж губамі у розкішних косах
Позбираю зоряні вогні.

Де світи стискаються у шалі
І сміється злісно маніак,
Я свої повідаю печалі
Тій, що жду і не дождусь ніяк.
В. Симоненко

 

Милицейская Правда тоже есть


http://forum.lvivport.com/showthread.php?t=29655&page=5.

Про зброю говоримо міліціонер вже все сказав.

Баллада о нескладном парне

В милицию пришел нескладный парень:
Мол, к службе проявляю интерес.
Что ж, приняли, конечно, форму дали,
Поскольку есть нехватка в ППС.
И вскоре стал он жить по распорядку:
Ходил в наряды, пьяных доставлял,
Но был один у парня недостаток:
Из пистолета скверно он стрелял.
На стрельбище привыкли двойки ставить,
За то, что получалось кое-как,
А он, чудак, никак не мог представить,
Что на мишени нарисован враг.
Друзья над ним смеялись и шутили,
Что стрельбы для него - как в сердце нож.
Но как-то раз в эфире сообщили,
Что в парке совершается грабеж,
И был приказ один для всех нарядов:
Преступника найти и задержать,
И вышло так, что оказался рядом
Тот парень, не умеющий стрелять.
Он первым был на месте, ясно стало,
Что на раздумья ни секунды нет:
Там на скамейке девушка рыдала,
И удалялся чей-то силуэт.
Погоня. Убегавший обессилел,
Вдруг развернулся, сжав в руке кастет,
А парень в форме, как его учили,
Направил на бандита пистолет.
Глаза горят, безумием залиты,
Клокочет в глотке ядовитый смех,
И даже не остановил бандита
Произведенный парнем выстрел вверх.
Потом еще был выстрел – в ноги метил,
Но помешал глазам соленый пот,
И пуля, от асфальта срикошетив,
Попала нападавшему в живот.
Минутой позже помощь подоспела,
Истратив весь бензиновый лимит,
А он стоял с лицом бумажно-белым,
И рядом выл и корчился бандит.
Бывалый ротный вышел из УАЗа,
Мгновенно обстановку оценил:
- Живучий, посмотри-ка ты, зараза!
Эх, парень, лучше б ты его убил!
Наверно, кто-то скажет: «Пуля – дура,
Попробуй, рассчитай ее полет!»,
Но ловкий адвокат с прокуратурой
Открыли в деле новый поворот.
Не стало грабежа, и нет кастета,
А есть «возникший личный интерес»…
… И есть на милицейской зоне где-то
Еще один сотрудник ППС….
(С) Кухтов С.Г.

 

ні про кого я так не думаю
як про Тебе
торкаюсь мріями
скільки сил перейшло біду мою
скільки сліз розтеклось під віями
як до Тебе жила
як дихала
в бутафорних світах губилася
у душі апатійна віхола
розгорталася
і крутилася
я шукала себе
псевдоніми
підбирала щоб якось вижити
поки Ти не зігрів долонями
спрагле серце зимою вижате
поки Ти не розсипав промені
в місті дуже сумної готики
зупинив невблаганні повені
обернувши думки у дотики

©2004 Автор: Iрина Пирiг

 

Есть девушки наивнее, чем ты.
Они, как в детстве, заплетают косы,
Таинственно боятся темноты
И задают серьёзные вопросы, -
Есть девушки наивнее, чем ты.

Есть чувства неизведанней любви.
Они меня, конечно, не коснутся.
Я для тебя - случайный визави,
С которым - ни сойтись, ни разминуться, -
Есть чувства неизведанней любви.

Есть нечто безнадёжнее мечты,
И звук тревожней, чем гудок вокзальный,
Но, как ни бейся и ни жги мосты, -
Нет пустоты бездонней и печальней,
Чем пустота, когда уходишь ты!
Александр Емельяненко

* * *
Згубило серце темні окуляри.
Як боляче вдивлятися у світ,
Де раптом ви з"явилися.
З-під снігу
До мене квіти промовляють в снах.
Б"ють дзвони у церквах,
Як на Великдень.
Пустельники втікають із пустель,
Вже не псалми виспівують - романси.
За перлами пірнають хлопчаки,
Бо, може, ви їх будете носити.
Йдуть каравани
З шовком і єдвабом.
Із скринями,
Де золото й топази, -
Царі індійські шлють дарунки вам.

Ще день чи два
Й зимові солов"ї
Затьохкають вночі
На ціле місто...
В. Терещук

В когось закоханий, з кимось заручений
Моїм зимовим безсонням замучений
Кимось забутий, а кимось увічнений
Наче печаткою неба - відмічений.
Княже мій, муже мій
Боже мій, друже мій
Вічно з печаллю моєю одружений,
Небом дарований, зорями суджений.
Брате мій, княже мій,
Пане мій, паже мій...
Мій навіжений, мій неврівноважений
Любий, коханий, єдиний і бажаний...
Муже мій, пане мій
Рабе мій, хане мій...
Моїм невір’ям до крові поранений -
Княже мій, муже мій, пане коханий мій... (с)

Летять літа, мов журавлі на осінь
Холодить вітром душу листопад
Крізь неба, наче виголену, просинь
Як і колись, нас кличе зорепад.
В моїх очах ні смутку, ні тривоги
Як довго я не міг тебе знайти
Та, дай всім Бог, сплелися три дороги
В одну - Кохання, Щастя, Доброти.
Хоч з часом сивина нам вік примножить
І втомою рокинас не минуть
та тільки так, як я , ніхто не зможе
Кохати лиш тебе. Завжди. Одну.


Роман Комар

 

СОН?

солодкий сон, солодкі сни
спочинь, засни...
хай знову сняться
суцвітть весняна повінь
і грона зір і Овен,
що зачепився рогом
за одвірок
і ця забута Богом
дорога Звіра,
що янгола покликав
в поміч...

чарівні сни, чарівнодення
добу химерно поділило
ти спиш і набираєш сили
щоб знов пірнути у щодення
і Світ хоч на дещицю
змінити
і живу водицю
відпити з Джерела Святого
"усе від Бога" -
приймаєш ти на ніч
молитву
і в осяйную тогу
вбираєш Душу
йди, Небого
в серпанок, що
зайнявсь на Сході.

* * *

До щему дощем у дощечку
Б’ється серце на голці речей
Чорна кава, і попіл з вершечку
Недопалених твоїх грудей.

Ти зникаєш на дні попільнички,
Я знаходжу тебе повсякчас.
За столом догорають дві свічки
І поволі підпалюють нас.

І не жаль мені сонця і світла,
І вина вогняного не жаль
Чорна кава схолола й допита
І спалахує чорним кришталь.

Щось трапляється, щось закінчилось
І у темряві що настає
Ми засяяли, ми засвітились
І залишили всесвіт речей.

ВАЛЬС

Цей дощ затяжний і надовго.
Шурхочуть краплини по вухах
Неквапним англійським бостоном
По вухах, по вухах, по вухах.

На шиї краплини намиста.
Наповнені блиском перлини.
Цей вальс незабутньо краплинний.
Перлини. Перлини. Перлини.

В ефірнім димку органзовім
Біліють молочно-коктельні
Ці плечі нагадують піну
Коктельну, коктельну, коктельну.

Простягую руку назустріч.
В червонім гипюрі долоня
Ляга у довірі зворушній
В долоню, долоню, долоню.

Твою відчуваючи близькість,
Незмога здолати первинне
Падіння таке неминуче
Первинне, первинне, первинне.

В обіймах таких неосяжних
Відносить від берега хвиля
Наш поступ такий далечущий,
Як хвиля, як хвиля, як хвиля.

Ця хвиля назад повертає
Та нас піднімає угору
Твоя лебедина омана
Угору, угору, угору.

Два лебеді: білий та чорний.
Паркет голубий і кохання.
Цей дощ затяжний і надовго
Кохання, кохання, кохання.

У сміх твій перелита спека мрій

У сміх твій перелита спека мрій,
і ти вже там, задивлений у липи,
що жовтнем зайнялись.
І не спинити
Замруженого в сонце льоту вій.

Та сни тобі уже на покрову
віщують тиху згоду і неспокій.
Там випадуть сніги блакитноокі
На жовту неціловану траву.

І залізниці в сонну каламуть
згорнуть усі втамовані печалі
і, небо підпираючи плечами,
За нами запах липи понесуть.

О ПАННО ВЛАДО...

О панно Владо, панно Владо,
Ви вся - чарівність і принада
Для нас, метеликів нічних,
Що б’ються об ліхтар кохання
А вранці падають в знемозі
Як попіл сірий...
На підлозі зітхання вітру
Вимітає з кімнати рештки.
Рештки Раю,
Що не здійснився...

Панно Владо,
Згадайте наш політ до мрії
І хай щастить Вам,
Хай зоріє
Над Вами Небо Талану...
А я засну
І в снах барвистих
Із грубих слів
Смарагд-намисто
Змайструю Вам...

О панно Владо, панно Владо
Ви вся чарівність і принада
Для душ, що прилетіли
На поклик Вашої Краси.

МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: “В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.

Олександр Ірванець

ОКЕАН

Тут все інакше -
спів китів,
поліфонія барв,
корали,
ґроти...
Тут час по-справжньому тече
І витікає з аквалангів...
Хто ти -
тут розумієш
раптом -
просвітління,
дотик...
коханої плече,
бурштинове каміння...
Вгорі - не небо,
а тонка межа
поміж світів,
нанизаних
на сонячне проміння...

ЗЕЛЕНИЙ БОГ

Я люблю водограй,
і кленове намисто,
і всевладдя Зеленого Бога,
що сьогодні народжує
Літо...
Я прокинуся завтра до світу
І всі вікна відкрию в оселі,
у якій зимувалось так довго...
І вітривців впущу
Хай здіймають до стелі
хвилі радості буйні...
Я у них розчинюся.
Щасливо...

Музика з запахом осені...

Ця музика з запахом осені
Нагло вкрадається в душу -
На горло караючи спомини,
Змиваючи накип ілюзій...

***

Гордість постане між нами,
Гонору скелі безликі -
Втоплять чуттєвість словами,
Виженуть поглядом диким...

З криком підніметься птаха,
Стомлено здіймуться крила -
Небом накриється жага,
Туга за поглядом тихим...

***

Ця музика з запахом осені
Пластирем зклеює душу -
На блюз перетворює спомини,
Що грають на струнах ілюзій...

ЛЕБІДЬ БІЛИЙ, ЛЕБІДЬ ЧОРНИЙ

Білий Лебедю, білий.
Болем гаптовані дні
розчиняються в синій безодні...
Всесвіт - холодний.
Ми - завше одні...
Хмари космічного водню
зорі єднають...
Сумні хто серця об'єднає,
Лебедю Білий?

* * *

Чорний Лебедю, чорний
В чарах твоя печаль
об'єднала самітників хворих...
Північне холодне море.
Останній причал...
Повітря - таке прозоре.
Паротяг з даля прокричав
що ти відлітаєш у вирій,
Лебедю Чорний...

Все похапцем. Жити ніколи

Все похапцем. Жити ніколи.
Стираються світлі спомини.
У сонця чомусь канікули –
і літо безмежно втомлене.

... А десь море вабить хвилями.
І мушлі шепочуть стримано.
Шукаєш себе між стилями,
збираєш слова між римами.

Це щастя – всього лиш копія.
Зізнання – всього лиш речення.
Любити Тебе – утопія.
Від Тебе піти – приречення...

Iрина Пирiг

Alter Ego

Я відчинив у вечір двері світлі.
Крізь них побачив місяця краплину.
У білому, мов цвіт акацій, світлі
Себе почув я на якусь хвилину.

Постукавши до себе ненароком,
Я не знайшов потрібної людини.
А місяць припікав, засліпле око
Дивилося і бачило лиш стіни.

Так важко віднайти цей вхід до себе,
Бо себе ще не знаю, тільки я є.
В мені – якесь бездонне синє небо
Я – місяць, що навколо кружеляє...

...Я зачинив у вечір двері світлі.
На них застигла місяця краплина.
У білому, мов цвіт акацій, світлі
Мені б знайти себе хоч на хвилину...

Дроздовський Дмитро

 

Микола РУДЕНКО

* * *

Дихайте на вікна,
Сковані морозом,
Бо загине вік наш
І зав’яне розум —
Дихайте на вікна,
Сковані морозом.

Тільки сила духу
Явить сонце в хату,
Прожене наругу
Й темряву пихату —
Тільки сила духу
Явить сонце в хату.

***

 

***
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п"ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б"ють.

Сьогодні на дружбу вічну
посаджено кимось дуб.
Сьогодні у місті звично
сім пар розлучають шлюб.

Сьогодні гвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні вмирає нація,
а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
"Людина людині брат..."

***
Ми упали в сніги,
наші очі викльовують круки,
А нащадків навчать,
як тим крукам співати хвали.
Україно, спаси!
Простягаєм прострілені руки,
Україно, прости,
що на поглум тебе віддали.
Боже нив і дібров,
ясних зор і захмарного лету,
Божа Матір, Вкраїну
хоч Ти захисти i спаси,
Ми упали в сніги
і хорунжі, і просто поети,
А її роздирають розбрату
розлючені пси.
Ми упали в сніги,
нас підступно ударили в спину
комісарський наган
І незгода у хаті вітця.
Україно, прости!
Воювали оружно до згину
І не знали, що крови,
що крови не буде кінця.
Ми конаєм в снігах,
в Київ сунуть нові муравйови.
Хоч були ми орли
нас онук-яничар розпина.
Україно, устань!
Дай зневіреним сили й любови.
Україно, прости,
Коли є ще за нами вина.
Микола Холодний

 

Вечірній Львів, каштани, ліхтарі
І стук коліс останнього трамвая
Десь доля заблукала у пітьмі,
А я її безбоязно чекаю.

Вона росою пада на траву,
Зліта у небо ратушним тремтінням,
Ховається у подихах дощу.
Така весняна, та чомусь осіння


Прийди до мене, доле, хоч у сні,
Але коли я очі закриваю,
То бачу Львів, каштани, ліхтарі
І чую стук коліс останнього трамвая.

Автор:ВІра Карпенко

 

Микола Сингаївський

Зі збірки "ТРАВОСТОЇ ЖИТТЯ"

У ВОГНІ НЕ ЗГОРЯЄ

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.

Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не забути.
Ще з добром тут побореться зло,
Доведеться зазнати ще скрути.

Ще підступить біда звідусіль,
В неї ж небо, як поле безкрає…
Чесну душу палитиме біль,
Хоч вона і в вогні не згоряє.