Поезія та проза

Сьвєта тривають...

Максим Кабир

В преддверии Старого Нового..

С похмелья началось все, как всегда.
Опухшая страна встает с постели,
Садится в кресло и не без труда
Телеканалы пультиком шевелит.

Сопит и доедает винегрет,
Пьет из горла шампанское без газа.
В желудке тяжело кряхтит обед,
А в голове постпраздничная фаза.

Фамильный расколоченный хрусталь
Сметать со лба ужасно неохота.
Все, как всегда. История проста.
Страна больна типичным Новым годом.

Владимир Леви

Любовь измеряется мерой прощения,
Привязанность болью прощания,
А ненависть силой того отвращения,
С которым мы помним свои обещания.

И тою же мерой, с припадками ревности,
Тебя обгрызают, как рыбы-пирании,
Друзья и заботы - источники нервности,
И всё-то ты знаешь заранее...

Кошмар возрастает в пропорции к сумме
Развеявшихся иллюзий
Ты это предвидел, ты благоразумен
И взгляд своевременно сузил,

Но время взрывается. Новый обычай
Родится как частное мнение.
Права человека по сущности птичьи,
А суть естества - отклонение.

Свобода- вот ужас! Проклятье Всевышнего
Адаму, а Еве напутствие,
Не с той ли поры, как нагрузка излишняя
Она измеряется мерой отсутствия.

Итак, подытожили: жизнь - возвращение
Забытого займа, сиречь завещание.
Любовь измеряется мерой прощения,
Привязанность болью прощания.

Владимир Леви

Душа, не умирай. Душа, питайся болью.
Не погибай, насытиться спеша.
Надежда - злейший враг. Гони ее с любовью.
Безумием спасай себя, Душа.

Во взлете весь твой смысл, во взлете - и паренье
над суетой - ты крылья сотворишь
из кожи содраной,
и яд стихотворенья
заменит кровь,
и ты заговоришь.

Твой ангел-хранитель ведет себя тихо,
неслышно парит над толпой.
Спеши, торопись утолить свою прихоть,
безумец, ребенок слепой.

Он видит все - как вертится земля,
как небо обручается с рекой,
и будущего минные поля,
и сны твои с потерянной строкой.

За сумраком сумрак, за звездами - звезды,
за жизнью, наверное, смерть,
а сбиться с дороги так просто, так просто,
как в зеркало посмотреть...

И каждый вечер так: в холодную постель
с продрогшею душой, в надежде не проснуться,
и снова легион непрошенных гостей
устраивает бал... Чтоб им в аду споткнуться!

Нет, лучше уж в петлю. Нет, лучше уж любой,
какой-нибудь кретин, мерзавец, алкоголик,
о лишь бы, лишь бы Тень он заслонил собой
и болью излечил - от той, последней боли...

О, как безжалостно поют колокола,
как медленно зовут к последнему исходу,
но будешь жить и жить, и выплачешь дотла
и страсть, и никому не нужную свободу...

...И этот дождь закончится, как жизнь...
И наших душ истоптанная местность
с провалами изломов и кривизн
вернется в первозданную безвестность.


Там, в темноте, Предвечная Река
к своим пределам тени предков гонит,
и мечутся, как звери, облака
под взмахами невидимых ладоней,
и дождь, слепой, неумолимый дождь,
питая переполненную сушу,
пророчеством становится, как дрожь
художника, рождающего душу.


...И наши голоса уносит ночь...
Крик памяти сливается с пространством,
с молчанием, со всем, что превозмочь
нельзя ни мятежом, ни постоянством...
Не отнимая руки ото лба,
забудешься в оцепененье смутном,
и сквозь ладони протечет судьба,
как этот дождь,
закончившийся утром.

Стус

Горить сосна — од низу до гори.
Горить сосна — червоно-чорна грива
Над лісом висить. Ой, і нещаслива
Ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
Пустіть мене, о любчики, пустіть!
Голосить Галя, криком промовляє
І полум’я з розпуки розпукає,
А Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.
Прив’язана за коси до сосни,
Біліє, наче біль, за біль біліша,
Гуляють козаки, а в небі тиша,
А од землі — червоні басани.
Ой любі мої легіні, пустіть,
Ой додомоньку, до рідної мами.
Зайшлася бідолашна од нестями
І тільки сосна тоскно так тріщить.
Горить сосна — од низу догори
Сосна палає — од гори до низу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
Ой чорнобрива Галю, чорнобрива
Прости мені, що ти, така свята,
На тім огні, як свічечка, згоріла.
О як та біла білота болила
О як болила біла білота!

 

***
Я обидел человека, люди,
Нехотя, лениво, без вины.
Люди, вы - свидетели и судьи,
А защитники мне вовсе не нужны.

Я забыл извечные основы,
Я не захотел себя сдержать,
И свое неправедное слово
В грудь ему всадил по рукоять.

Я забыл про все, я был жестоким,
Это злое слово оброня,
Горных речек чистые потоки,
Вы не пойте песен для меня.

Я нарушил добрые обычаи,
И не знал, что злое слово мстит,
Что сильней обиженных обидчик
Сам страдает от своих обид.
Кайсын Кулиев

 

Антонич Богдан-Ігор

Амінь

Закінчений концерт,
лиш відгомін — омана.
Кінець усього — смерть,
таємна і незнана.

І радісне й сумне
минає, мов примара.
Вже Бог кладе мене,
мов скрипку, до футляра.

Закінчений вже спів,
уже струна не грає.
Несказане цих слів
хай серце доспіває.

Щоб серце доспівало,
його ти перемінь.
До щастя треба мало:
гармонії.
Амінь.

Ігор Павлюк

ЧОРНИЙ КІТ

Не повезло, як чорному коту.
Обходять люди.
Видно серед снігу.
Та я впіймаю рибку золоту
І напишу про неї світлу книгу.

Як у весну, влечу у суєту.
Дуель програю,
Замків не розрушу.

Я – чорна шерсть на вашому мосту.
Я – білий крик,
Що переходить душу.

Сергій Татчин

Долина Снів

1
Коли б щасливому мені
достало сил:
перетворитися в пісні –
на всі часи,
то я б, напевно, долетів
до тих країв,
де одинокі при житті
жінки мої.

Вони розмірено живуть
в Долині Снів,
латають небо, жнуть траву,
смакують дні.
І виглядають з-під руки
до ранку сни,
а сни на колір – як квітки
у бузини.

Та бузина на зло мені
цвіте вночі,
гудять над нею в вишині
зірки-хрущі,
і сонми янголів летять
у далину,
а я б гойдався, як дитя,
в колисці сну.


2
Шукайте справжнього мене
в Долині Снів,
там де сузір’я „Все Мине...”
горить мені.
Де сиві літери хмарин,
як неживі,
щоночі падають згори
й лежать в траві.

Там Божих янголів політ,
крізь хід годин,
тече у дзеркалі землі,
як в тлі води.
А із безодні глибини
встає межа,
що розділяє сум-і-сни,
любов-і-шал.

А ще ввижається Господь
посеред хмар,
і в голубих очах Його –
завжди зима.
Від того холоду мене
проймає в жар,
бо я не знаю що мине –
любов чи шал.

Ігор Павлюк

***
Зима.
Горобина – мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі – склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З’явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою –
Таку як в степах кам’яна.

Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна...

Василь Симоненко

ДО СУЄСЛОВІВ

Навіщо метушитися? Для чого
Обстоювати власну правоту,
Хвалить свої діяння і дороги,
Виправдувать мотиви і мету?

Здається, наче просите пощади
В історії, що горда і німа,—
Вона ж однак без вашої поради
Вам вирок винесе сама.

Вона словесні розметає шати,
Каміння лжі прониже, мов бурав,
Ви перед нею будете стояти
Не в тогах слів —
У трусиках із справ.

Василь Симоненко

* * *
У маленьких очах відбивається світ —
Гамірливий, гучний і великий —
Буйна радість зелених віт,
Білі хмари і срібні ріки.

В них — червона печаль зірниць
І світанків краса незабутня.
Із маленьких лукавих зіниць
Поглядає на нас майбутнє.

В них відіб’ється простір без меж,
Тиха вулиця й синє поле,
Але клекіт страшних пожеж
Хай у них не тремтить ніколи.

Хай в маленьких очах відбивається світ —
Од маленьких ромашок до стартів великих,
Хай в них світиться синій зеніт,
А не жах од побоїщ диких.

Василь Симоненко

* * *
Десь на горизонті хмара-хустка
Манить в даль, мов дівчина у сад,
І весни такі пахучі згустки
Розплескалися об голубий фасад.

Дні стоять погожі і привітні –
Розтопилося б і серце кам’яне;
Всі на вулицях – немов знайомі, рідні,
Лиш чомусь не впізнають мене…

Ігор Павлюк

***

Така глибока кров...
Серйозний цвіт вишневий.
І дід в степу стоїть –
Весь правильний, мов храм.
У пам’яті його –
Старі моря і леви...
Очей дівочих риба чи кора.

Він ближче бачив смерть,
Ніж очі ті тривожні
З глибокими слізьми,
З глибокими людьми.

Коли нема доріг –
Нічийний подорожник,
Не страшно ні суми,
Ні шляху, ні тюрми.

Така глибока кров...
З Молочним Шляхом злита.
Не вистачає слів.
І видно через лід
Найбільшої зорі
Червоно-синій злиток,
Який летить крізь серце до землі.

Не всі ми доживем
До вітру того степу,
До дідових ночей,
До дідуха очей.

Усе розпочалось
Із Вибуху й Вертепу…

Така глибока кров
Нікуди не тече.

Василь Симоненко

* * *
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподіваная молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені...

Макс Непорада

Мряка

Нічний туман за вікнами і мряка,
жива вода – підсохлому багну,
а я з тобою, душе-лобуряко,
пишу про те, чого і не збагнув.

Пишу як курка лапою наосліп,
та не з її – твоєї сліпоти
(ти теж, либонь, народжена в сільгоспі)
сміюсь у ніч осінньої сльоти.

Твоя гординя висміяла натовп,
твоя самотність визнала печаль.
Чому б тобі, такій от, не сконати?
Мені тебе – ніскілечки не жаль.

Нічний туман за вікнами і мряка,
жива вода – підсохлому багну,
а я з тобою, душе-лобуряко,
писав про те, чого і не збагнув.

 

Б-І. Антонич
БАЛАДА ПРОВУЛКА

Де, заламавши руки сині,
рятунку кличе ніч намарне,
колишуться п’яниці й тіні
біля кульгавої ліхтарні.

Блакитним квітом похилившись,
ліхтарня, мов лілея в’яне,
і світ недійсний, тільки миші
ведуть шевців на місяць п’яних.

В корчмі із зорями й дзвінками,
де лупії і сажотруси
співають гімни над склянками
і славлять ніч і чар спокуси.

Крива ядуха пані смутку,
схиляючись до касопорців
обличчям зморщеним, мов губка,
фальшиві карти в пальцях корчить.

Оперши лікті у задумі,
нічного промислу любимці
пливуть на плахтах диму й шуму
під лопіт зір у скрипки скриньці.

В кублі химер, верзінь, наруги
під хлип свічок – тремтливих птахів
ворожать лупіям папуги,
і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.

Знічев’я плачуть горлорізи
і сповідаються горілці,
і, мов павук, у горло лізе
забутий спів, подертий в кільця.

Знов сажотруси стягом гімну
життя похвалу залопочуть.
Хто це у кухоль знагла гримнув
. . . . . . . . . . . ?

Чарки, мов птахи, відлітають
понад столами, попід стелю
лопочуть крилами скляними,
дзвінками грають понад синім
кущем димів, що корчму стелять.

Зів’яла вже зоря остання,
і місяць теж зів’яти мусів,
та в черепа розбитій мушлі
шумить і плеще аж до рання
хор лупіїв і сажотрусів.

 

Г. Лютий
Двісті літ, як розтерзано Січ,
Як схололо гніздо України.
В тім гнізді тільки вітер і ніч,
А іще мого серця руїни.

Чи доб'ється ще воля туди?
Затопили й завітні пороги.
Де ж ви, долі моєї меди?
Де чубаті діди-запороги?

Двісті літ, як розтерзано Січ.
Ще живі чорні ворони всюди,
Що пили наше небо із віч,
Що довбали козацькії груди.

Обцілуй же зґвалтовану твердь,
Скинь тавро всепокірного смерда.
Тут за кожною згадкою - смерть,
Тут у кожній сльозині - безсмертя!

П. Ребро

Ні, ти не знаєш добре України ,
Якщо на Запоріжжі не бував,
Де небо - то від хвиль Дніпрових синє,
То золоте - від степових заграв;

Де на весь світ поралить колосками
У січах кров"ю зрошена земля,
Де царство дум, де навіть кожен камінь
Народу невмирущість прославля;

Де сяйво з вод висотують турбіни
А Хортиця сурмить, як пароплав...
Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував.

 

ТИ НЕ МОЯ!

Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі звабляєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай у грудях ти чудове серце маєш,
І серце те усіх звабля
Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай ти розумом всю правду оглядаєш,
З гори мов сміливе орля,
А стріхи рідної не бачиш і не знаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
Нехай не жалуєш життя,
А кривди Нації в душі не відчуваєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш,
Що сам прийду до тебе я
І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

(Микола Вороний, Чернігів, 1905р.)

* * *

Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона.

Поглянь: народ твій — раб з рабів,
Чужими й рідними забутий,
Гниє віки в недолі лютій
І віру в долю загубив.

О дух України! Орел!
Дух вільний, смілий і високий,
Злети, стурбуй цей мертвий спокій
І влий життя з своїх джерел.

Мовчиш? Заснув? Ганебно спи...
Ні, певно, ти поліг в курганах,
Бо ти не зміг би буть в кайданах,
Як ці невольники-раби...

Ти, дужий в вільності своїй,
Розніс би хмари і тумани,
Розбив би всіх неволь кайдани,
Розбив би, чуєш, краю мій?

(Олександр Олесь, 1906р.)

* * *

Глузуйте, кпіть над рідною землею,
Вкривайте склом і терном нашу путь,
Вбивайте нас байдужістю своєю,—
Презирством діти вас уб’ють.

На батька син оганьблений не гляне,
Зречеться матері безтямної дочка,
І Гонти гнівний дух з могили встане,
І піде тінь Залізняка.

Даремно б ви упали на коліна,
Об землю бились би в тенетах каяття;
О, не простить вас гнівна Україна
За вік ганебного життя.

І в ранок той, коли ударять дзвони
І вас на суд народний приведуть,
Із тисяч уст розітнуться прокльони
І вам на голови впадуть.

(Олександр Олесь, 1906р.)

Говори...

Говори мені ніжні слова,
Хочу чути я їх дні і ночі.
Говори мені ніжні слова,
Так як вітер тихо шепоче.
Говори мені ніжні слова,
Як давно твоїх слів я не чула.
Говори мені ніжні слова,
Я мабуть уже всіх їх забула.
Говори мені ніжні слова,
Я так прагну, я їх так жадаю.
Говори мені ніжні слова,
Я щаслива від них, я КОХАЮ!

Мрію! Та не про тебе, милий мій!
Мрію! Та ти вже не початок моїх мрій!
Ти був початком, був кінцем,
Єдиний мій, ти був моїм взірцем!

Та осінь-птаха жовтокрила
Мою любов бежжалісно спалила...
В моєму серці для тебе місця вже нема,
Вже інший розворушив мої почуття!

Він викрав моє серце тихо, мило,
Так, що навіть я не зрозуміла...
Не плаче серце, не болить
З його приходом тебе забула я умить!!!

 

Український дзвін
Від Дніпра до Темзи і старих Пеннін
Лине малиновий український дзвін.

Від зірок таврійських до канадських зір
Пісня українська запліта узір.

Від Дінця до Лени та Амур-ріки
Чути українські говори дзвінкі.

Від донських просторів
до бразильських піль
В нас єдина радість і єдиний біль,

Бо вкраїнське серце має кожен з нас,
Що долає простір, обганяє час.

Побажання
Не цураймося,
Признаваймося,
Бо багацько нас є
(З народної пісні)

Хай майорить національна корогва,
Хай корінь роду українців ожива,

Хай рознесе повсюдно у світах
Пісні єднання український птах.

Хай русинові з прастарих Карпат
Потисне руку слобожанський брат.

Хай лемківчанка задуми свої
Довірить посестрі із степових країв.

Хай пісню вони разом заведуть,
Де б чути було силу молоду.

Її доповнить голосний пеан
Кубанців, вінніпезців, пряшівчан…

Ми всі, Вкраїни доньки і сини,
Подбаймо про добробут сторони,

Щоб українськості цілюще джерело
По всіх материках щедріше потекло.
Іван Немченко, народився в Криму

 

Василь Терещук.

ЛЬВІВСЬКИЙ РОМАНС

Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім'ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".

А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: кохав в ту мить і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.

* * *
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.

Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає: "Як він міг!"

- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...

 

М. Руденко

Не раз я малював стрімчасті скелі,
Розгойдані, запінені моря,
Коли в шахтарській глиняній оселі
Вивчав прозорі вірші з букваря.

Мій олівець повільно, неслухняно
Наносив сірі плями на папір.
В бензинці полум'я мигтіло тьмяно,
Аж доки день не заглядав у двір.

А потім у калюжах котловану
Я шикував очеретяний флот
І вперто марив штормом океану
Над дзеркалом зеленуватих вод.

Але, пройшовши ріки й суходоли,
Я моря все ж побачити не міг.
Та мрію давню не втрачав ніколи
В тяжкім безсонні фронтових доріг.

Аж ось, коли, поранений, з постелі
В вікно вагона виглянув на мить, -
Почув я і побачив, як на скелі
Прибій гривастий піниться й шумить.

І, розбиваючись об темну сушу,
В незнану далеч заклика мене...
І щось велике осягнуло душу, -
Те, що довіку в грудях не засне.

М. Руденко

СЛОВО

Ані хвали, ні пишних нагород,
Ні ювілейних величань не треба, -
Даруй мені, природо, клаптик неба,
Де владне Слово поселив народ.

Там чесні душі обминає тлін,
Там вічність пломеніє малиново...
Дозволь мені ввійти у тебе, Слово,
Отак, як входить било в мідний дзвін.

Чи боляче - ніколи не питай.
Не дай згадати про біду та хворість.
Ти мною бий об ковану прозорість
І мною над землею калатай.

Дай прорости у ярих зернах рим
І знов посіятись у землю Словом,
Щоб стати пастушком білоголовим
Десь у лугах над річищем старим.

Нехай шукають кам'яні лоби
В нещирих лестощах примарну втіху.
В торбинці повно сліз і повно сміху, -
І заздрить Сонце на мої скарби.

І, відшмагавши батіжком зорю,
Чесноти замісивши із гріхами,
Обліплений рудими реп'яхами,
Я заново цю землю сотворю...

М. Руденко

В МОЇМ КРАЮ

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
(- Ну як тим воликам гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві.
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу, йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.

 

Джон Рональд Руел Толкієн

Отпустите меня домой!
И уйду я закатным ветром...
Отпустите меня домой,
На дорогу из лунного света.
Я уйду туда, где песни трав -
Спутники лунной ночи,
К шепоту сонных дубрав,
Я хочу домой, очень!
Я уйду туда, где рассвет
Освещает верхушки сосен.
Я уйду туда, где весной
Собираются звезды в колосья.
Я уйду туда, где мечты
Светлым жемчугом лягут в ладони.
Туда, где ветра равнин
Звонкий вереск к земле клонят.
Я уйду туда, где звезда
Тихо светит надежду даруя.
Отпустите меня! Навсегда
Вольным ветром от вас уйду я..
Отведите меня домой
К серебристой песне рассвета.
Отведите меня домой!
Я не знаю где дом этот...

Ґотфрід Бенн
Вже потім був поділ на звуки...

Перекладач: Г.Петросаняк



Вже потім був поділ на звуки
Спочатку — хаос і крик.
Немов в породільних муках
Народжувалися голоси.

Перший сказав: скорбота.
Другий мовив — плачі.
Третій: благання — марнота,
Бог заперечить їх.

Пронизливий крик: у смуті
Зілля, вина, утіх,
Зректися, забути. Забути
Самого себе і всіх.

Інший: нема провидіння
Ні сенсу, ні знаку в тім.
Що міняються покоління —
Смерть крилом їх вкриє своїм.

Інший голос казав: утома,
Безсилля, слабість без мір.
Той лиш має поживу, відомо,
Хто гризеться за нею, мов звір.

І от здалося, наче
Голоси вже тихнуть. В цю мить
Мовив один: я бачу —
В кінці мовчазний хтось стоїть.

Він знає: благання — марнота.
Бог відкриє своє лице.
Що пережив він, достоту
Бог заперечив усе.

Как скопидом не тратит ни гроша,
Как банк хранит запас свой золотой,
Так берегла моя застывшая душа,
Любви кристаллик, незаметный и простой.

Он не сверкал, лежал, заброшенный, в тени,
И точно знал, что предназначен он для нас.
Что всё равно, они наступят, эти дни,
И он проснётся, засияет, как алмаз.

И все лучи свои, волшебные, тебе
Отдаст до проблеска на утренней заре.
Сто раз спасибо говорю своей судьбе,
За то, что в сторону твою я посмотрел.

Что не прошёл, как раньше, равнодушно,
Остановился. В сердце лучик засиял.
В твоих глазах тонул, покорно, и послушно,
Ну, наконец-то! Я тебя узнал!

Узнал я ту, что снилась мне ночами.
Ту, для кого хранил своё тепло.
Как часто мы живём, не зная сами,
Как здорово нам в жизни повезло.

Как повезло, что не растратил нежность,
Что встретил женщину, которую так ждал.
Хранил любовь, и верил в неизбежность.
И всё сбылось, тебя я повстречал.

Дарю тебе кристалл незамутнённый,
Нетронутой, сияющей любви.
Смотрю в твои глаза, заворожённый.

Іван Малкович

Стрімкими ріками зелених електричок
ми допливли у Львів;
а в Львові ще безсмертник не зацвів
і все було як звично:
каштани — цвіт згребли у тисячі копичок,
що хилиталися і пахли між листків,
але від цього погляд наш не млів:
були ми, як бузки, в запилених обличчях.
Ми в вуличку пройшли, в каштани, в поворот,
де скрикував трамвай, що голову заводив
у затінок, за ріг: там дім був, у якім,
як давню фреску, я лице твоє, і очі, й рот
губами з небуття виводив.
Й не вірилось, що десь комусь прощу
за кожен пальчик твій тремтячий,
за те, що по ночах ти плачеш, плачеш, плачеш,
й за те, що я нічим тебе не захищу

Лопе де Вега

Все позабыв, жить именем одним,
Быть нежным, грубым, яростным, смиренным,
Веселым, грустным, скрытным, откровенным,
Ревнивым, безучастным, добрым, злым;
В обман поверив, истины страшится,
Пить горький яд, приняв его за мед,
Несчастья ради счастьем поступиться,
Считать блаженством рая тяжкий гнет,-
Все это значит в: в женщину влюбиться;
Кто испытал любовь, меня поймет...

Олег Ольжич

Мабуть, судилось мені так до смерти самої
Йти все за вами лісами, повитими в мряку,
Класти вогонь свій по другому боці долини.

Вранці — зриватись і бігти над ваше кострище,
Видом тулитись до в ільх, тихих свідків обіймів.

Мабуть, і там, у понурих країнах мовчання,
Йтиму за вами лісами, повитими в мряку,
Вранці — шукатиму слід ваш у росяних травах.

Сашко Ірванець

МІЙ ХРЕСТ
Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: “В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.

Іван Франко

Розпука! Те, що я вважав
Святим і близьким ідеалу, -
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу
Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках отого муравля
Є іграшка, котру без шкоди
Зламати можна, попсувать
І в кут закинути по хвилі.
А я гляжу на се – й ридать
Ні помогти не маю сили.
Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих ув’ядає,
Як сіра, зимная змія
По моїм раю походжає.
Мене аж душить почуття
Гірке, болюче і скажене…
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене.

 

Ах, не троянду учора стрів,
а бур'яновий віхоть.
У завиванні нічних вітрів
звила гніздо безвихідь.

От і сьогодні якась мара
скрутить велику дулю.
Знов на твоєму шляху гора...
Чом же радієш, дурню?

Поспіхи різні, що наокіл,
стали тебе цуратись.
Ти вже давно - тиходумний віл.
Звідки ж теляча радість?

Чимось звабила неба глиб.
Ясен тобі за друга...
Он ти який потаємний тип!
Он ти який хитрюга!
В.Березінський

У мене холодні руки,
У тебе гарячі, як жар, -
А в серці однакові муки,
Однакові смуток і жаль.

Ти кажеш - у тебе крижина
В грудях замість серця лежить.
О, так би хотілось ту крижу
Теплом своїм власним нагріть!

Ти стогнеш, а я усміхаюсь,
Глузуєш - я рада ридать,
Сумую, як ти бадьоришся,
Говориш - я хочу мовчать.

Ми різно - нас зносить докупи.
Рій цілий думок і питань,
А зійдемось - зараз між нами
Зросте той словесний бур'ян.

Ти в мене поради питаєш,
А з мене смієшся та кпиш,
А сам того, певне, не знаєш,
Які чудеса ти твориш.

Як в довгі безсоннії ночі
Ти в муках розсвіту лиш ждеш -
Які мені сни пречудесні,
Які мені думки ти шлеш!

Твоє одиноке ридання,
Тяжкі твої думи сумні
Лунають у мене на серці,
Складаються в тихі пісні.

Так часом вівчар заспіває -
Прокотиться полем луна,
Вся повна нових поголосків,
Одіб'ється в лісі вона.
Д.Чайка

Де, мабуть,
справжня Україна

А під горою
крейдяною
Дорога біла.
І хати.
Тудою ходять і сюдою
Нащадки слави й німоти.
Нащадки слави і зневіри,
Ганьби, і розпачу,
І мрій...
Веде дорога в небо сіре -
Мов розгортається сувій.
На вітрі хилиться раїна,
І зірка пада -
Все туди,
Де, мабуть,
Справжня Україна,
Куди не день, не два
ходи...
О.Ковалевський

Була пора - знавав і я
Літа веселі, парубочі;
Була пора - любив і я
Дивитися в блакитні очі.

Була пора - не раз і я
Без сну один проводив ночі,
Не раз слізьми вмивавсь і я!
Через пісні оті дівочі.

Була пора, і в мене кров,
Мов хвиля в морі, бушувала,
Була пора - я знав любов,
Була пора - й мене кохали!..

Тепер не те; друга пора,
Друга любов тепер настала;
До світу, волі і добра
Мене на вік опанувала...

О.Кониський

Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь
Найгіршого лиха,
Бо всякеє горе, недоля, скорбота
Тепер моні втіха.

Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,
З нудьгою чи кров'ю:
Бо знаю я серце, що всі мої болі
Погоїть любов'ю.

А.Кримський

Усе до пня, до бадилини
забрали в нас товариші,
лиш де-не-де від України
ще попілець димить в душі.

Вулкан заснув. А злі сусіди
зійшлись непевної пори
ламати камінь, щоб і сліду
вже не зосталось від гори.

Собі на тюрми додаткові,
на мавзолей чи ермітаж
гребуть не надра - згустки крові,
беруть не мармур - мозок наш.

Нехай гребуть! Той час настане,
коли ми видихнем: "Не руш!.."
і спільно вибухнуть вулкани
в каменоломнях наших душ.

В.Марсюк

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому…
Впаде на тебе, наче сніг, журба -
Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма -
В твій слід він кине сміх - погорду!

Ти зрікся мови рідної…

Д.Павличко

 

Роман СКИБА


Дороги були неміряні
І вітер манив коня,
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
В долині розрив-сльози.

Роман СКИБА


Пора, пора. Напевно, що пора.
Далекий світ вертається додому.
Печаль стара. І ніч така стара,
Як світлий хруст у вогнищі рудому.
Все як тоді. І листя по воді.
Все як тоді. І краплі на волоссі.
І два здригання, вогкі і тверді.
І два тремтіння, стиснуті і босі…
Іскриться в тьмі непройдена межа.
І виє пес свою високу втому.
Все як тоді. І ти ще не чужа…
Далекий світ вертається додому.

Роман СКИБА


Дві зорі, пурпурові й пінні.
Зліва — захід, а справа — схід.
На очах моїх стиглий іній.
На руках моїх — неба слід.
То сопілки сліпих циклопів.
То остання свята гроза…
Нереїда, душа потопів,
В калиновій воді щеза…
Білий камінь, на сонце хворий,
Скрутить вир водяних пожеж…
Я останній. Все інше — море.
Зліва — захід. І справа — теж.

Роман СКИБА


Я лежу на печі і худну.
Сутеніючий колобок.
Пахне сіллю і дуже нудно.
Я зачерствію тут, або…
Полечу в сині гори пішки,
Де тумани, як молоко…
І окреслюся в травах пишних
Неозброєним їжаком.
По отавах крокують коні.
По мені — колорадський жук.
Я сьогодні їжак в законі.
Я вам казочку розкажу.
Як лежав на печі печальній
Недомислений колобок.
Ніж кухонний йому — начальник.
Зуб хазяйський для нього — бог.
Полетів в сині гори пішки…
— Вовче-брате, не їж мене.
Там ось — козлик. У нього — ріжки.
Я товстіший, та це мине.
Я загруз у святій омані.
Я у флорі своїй загруз.
Я тверезий, хоча й в тумані.
І останнє, напевно, плюс…

Роман СКИБА

А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.

Роман СКИБА


Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув,
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці е зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.

Роман СКИБА

ПРО СЕБЕ

Все було розмірене і просто.
Скрип трамваю, сизі паркани…
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з’явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв: “Невже не пізнаєте?"
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тиснувся цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
— Що у цього хлопця там за справа?
— Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.

Роман СКИБА

Вона з’явилась із темнотою,
Ковзнула просинню по стіні
І запитала: “Ти знаєш, хто я?"
Звичайно, знаю. Та лиш у сні.
І запитала вона іще раз:
“А знаєш, хлопче, ким був ти сам?"
А був я звіром і жив в печерах,
І підкорявся лиш небесам.
Застигла пам’ять, неначе хвиля,
І скрипнув ясен в її піні…
І знов почув я, як звірі квилять
Чи то по комусь, чи по мені.
По вікнах небо текло багряне,
І я пішов на звіриний плач.
“Невже не віриш? Вернись, Романе…"
Звичайно, вірю. Але пробач…

Роман СКИБА


Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я — не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я — один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.

Роман СКИБА


Задивившись у місячні лики
В глибині заліхтарених площ,
Усміхнешся і станеш великим,
Усміхнешся і станеш, як дощ.
Коли вимрієш в небі лелеку
І рвонешся за ним навздогін,
Усміхнешся і станеш далеким,
Усміхнешся і станеш, як він.
І коли за сліпучою гранню
Осягнеш, що земля не твоя, —
Заридаєш і станеш останнім,
Усміхнешся і станеш, як я.

Роман СКИБА


Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто — дійшов, хто не зміг;
решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…

Роман СКИБА

Ми будем жити довго, мов печаль.
А може трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер — в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що вигнулось ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви — прайдом,
бджоли — роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив — нас було би троє…

 

Роман СКИБА


Не бійтесь самотності в чорному лісі.
Коли ви безпомічні — ви святі.
Коли ви святі — ви невразимі.
Не бійтесь самотності в чорному лісі.

Роман СКИБА


А коли не можна плакати, —
Починається війна.
Срібно-чорними атаками
За розхрестями вікна.
Треба впасти і затихнути.
Треба слухати громи. …
Бо, коли не можна дихати, —
Починаємося ми…

Роман СКИБА


Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.

Роман СКИБА


І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

Роман СКИБА

ШЛЯХ

Хитається… вершник… іскриться… стерня…
Тумани… тумани… тумани…
Кидайте… каміння… Лише… не в коня…
Бо що… як впаде… І не встане?..
Не треба так. Не треба. Ну не треба.
Хай краще буде ніч і вітер Норд.
Хай краще набухає тінь від неба.
Щоб вибухнути в скронях, мов акорд.
Не треба так. Не треба. Ну навіщо?
Померти — тільки поле перейти.
Струсила сніг чиясь ялина віща,
Останній раз засипавши світи.
Старенький звір свої рахує ребра.
А очі — ну хоч місяця відлий… —
Не треба так. — Ви чуєте? — Не треба. —
Я ж просто Ромчик. Добрий і малий.

Роман СКИБА


Недоквітнуть сади
У вологих дівочих косах.
Запечуться сліди
В нікуди, в нікуди, в нікуди.
Ти за мною не йди —
Я згублюся в пустелях босих..,
І попрошу води.
Повернувшись, попрошу води…

 

Крещение
Идущий по земле январь
Будил крещенские морозы.
Погасший на столбе фонарь
Держал стеклом сосульки-слезы.

Могучим эхом снежный хруст
Пугает голубей на крыше.
Устало сбросив снега груз,
Мороз на окнах что-то пишет.

А суетящийся народ
Готовит дома угощенье.
Уходит – старый Новый год,
Приходит – Господа Крещенье.

Христа креститель Иоанн
Крестил в священном Иордане.
С тех пор к священным тем местам
Священник едет и мирянин.

И с ранних лет своих детей
Ведем мы к Таинству Крещенья:
Чтобы Господь зажег им Свет
И дал от скверны очищенье.
Ю. Шмидт

 

Роман СКИБА

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може, справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінному льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайоме зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.

Роман СКИБА

Коли журавлі повертаються в літо,
їм не треба заздрити.
Вони вже ніколи не посивіють
Від першого снігу…

Роман СКИБА


Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучий,
А на світі вже буде темно.
І ковзне вужем між вуглинами
Довжелезний блискучий відчай.
Як розверзнеться вир ялиновий,
Хто не кидав дров — хай не свідчить.
На щоках кров вогню запечена.
Замело мене чорне листя.
Може, істина ще не речена,
А її вже усі зреклися…

Роман СКИБА


А що не писав — вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова і злягли сподіванки.
На склі пороками осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І ніч мою тисли бетонові плити.
А ти ворожила на білу дорогу,
Чи в доброму Львові не сталось нічого

Роман СКИБА


Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини —
Поковзнеться нога.
Срібний кіготь сорочку розірве.
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…

 

Я ТОБІ ГАЛАНТНО НЕ ВКЛОНЮСЯ

Василь Симоненко

Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
спеленає землю довга ніч,
довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, наче стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.

Грицько Чубай

ПРИТЧА ПРО АВТОПОРТРЕТ

Ви правду кажете, що богомаз я є і грішник
але ж ви всі чолом б'єте в паркет,
в своїх провинах каючись поспішно,
і молитесь... на мій автопортрет!

На ньому барвам вільно і розкуто...
Ах люди, ви вже вибачте мені,
що я, себе запрагши осягнути,
свій лик святим возрік на полотні.

Пробачте вже... Бо я оце уперше,
не вірячи ні вам, ні дзеркалам,
глуху стіну буденності продерши,
розкидавши зневіру, наче хлам,

прийшов до свята свого одкровення
й гострив думки для поруху на зло,
і чув: святилась кров моя у венах,
і чув, як німб освячує чоло.

Пробачте вже... й молітеся на мене!
А я піду ізнов у суєті
собі і вам шукати одкровення,
щоби повідати, що ви усі - святі.

Цiлувалось повiтря з полум'ям,
I вiд заздрощiв зорi падали,
Та пуховi дими розплетенi
Берегли вiд цiкавих поглядiв.
Спрага змучила губи полум'я -
Дощ ревнивий її вгамовує,
Тiльки щоки вогню вiд сорому
Чи вiд вiтру розчервонiлися.

І весь зломився світ
У точці зіткнення з тобою.
Серед величної лютневої зими
Запахло легковажною весною.
Де місяць на грайливому коні
Розсипав жвавий сніг останній,
Зосталися проекції у білому вині –
Шматочки льоду у калюжах ранніх.
І геть усюди на землі
Блищать з дзеркал небесні очі,
Так невмолимо схожі на твої,
Від погляду яких душа муркоче.
Класичну зиму й мирний сон
Зухвало ти украв у мене,
Наповнивши старенький телефон
Весняним голосом натхнення.

Так щодня: в суєті, в крутоверті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, котлети і в торти,
в кашкети, в манжети ,в комоди і в шорти;
від чорта до Бога,
від Бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик, утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у мовчання, у сльози...

Втікають під карнизи, під погони,
під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш, де втеча, де погоня
і до яких молитися ікон?

І до яких із них ходити каятись,
яким хулу нести, не каяття?
...Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? І втеча - то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже який всевишній Паганіні
на скрипці світу втечу награва?!

І щодня в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.
До Криму.

В кафе.

В домовину.

Віктор Неборак

ДЕСЯТЬ НАБЛИЖЕНЬ ДО ЛІНІЇ ОБРІЮ

І все-таки її нема. Поетики — безсилі.
Бездарні віршарі вдягають шати голубі,
пов’язують на горла шовк, пащеки їхні — в милі.
Вони вивалюють себе і цьомки шлють собі.

Без неї пустка щодоби відчутніша на дотик.
Накручуються механізми снів-пересувань.
Прохід проспектом — введений без заштрику наркотик,
пустеля різнобарвних слів, розпечена гортань.

Баяни імітують гру.
У келихах — павуча кров.
У двориках — смердючий тлін.
Розлазиться ядучий дим.

Вона покинула свій дім,
як ангел, вигнаний Творцем.
В цей дім вселилося Ніщо
з її страшним лицем.

 

И пробежит по коже дрожь...
И сердце загнанно сожмётся,
Когда однажды ты поймёшь –
Она уйдёт и не вернётся.
Не потому, что час настал,
Хоть чувства тоже угасают,
А потому, что ты солгал,
А ложь любимым не прощают.
Ей был к лицу стальной доспех,
Она щита не опускала...
Ведь ты – единственный из всех,
О ком она всю жизнь мечтала.
Да разве кто-нибудь другой
Был горд удачною попыткой?
И лишь покорная с тобой,
Она вошла в твой плен с улыбкой.
Сняла и платье, и металл,
Она б и с кожею рассталась...
А ты ведь даже не узнал,
Как в этот миг она стеснялась.
Там, за спиною столько плах,
Голгоф и судорог смятений,
И ледяной полночный страх
Не тех... не с теми отношений.
Она боялась не узнать
Тебя, которого искала,
Она боялась потерять
Твой взгляд в толпе, когда узнала...
И тайной вечной и святой
Вошла как свет в твоё сознанье,
И лишь тогда... и лишь с тобой
Узнала счастье обладанья.
Не потеряй её с другой -
Такой единственной не будет,
Прижмись к её груди щекой –
Ты слышишь сердце? ... любит... любит...

У меня есть конкретное предложенье –
Заменить все стекла на витражи.
Чтобы видеть в окне не свое отраженье –
А цветные картинки и миражи.
В этом деле есть одно осложненье –
Слишком много осколков и резанных ран.
Но зато фантастическое впечатленье –
Будто в каждом окошке цветной экран.
Но я вижу, тебя терзают сомненья –
Ты и в этой идиллии видишь обман.
Что ж, пусть кто-то из нас испытает прозренье –
Когда все миражи превратятся в туман.

Роман СКИБА


О де ти, ніченько? Світи.
Світи-рахуй свої хвилини.
Вже хлопець років двадцяти
Бреде до віщої ялини.
І знов тугий гіллястий стан.
І знову постаті знайомі.
Ти чуєш, ноче? Він, Іван, —
Чеканий гість у їхнім домі.
— Ну, як живеш?
— Та так, живу.
Глухий цвіркун гуде в запіччі.
І вікна вірять в синяву.
І в сині вікна вірять свічі.
Дівча вже дівчина. Дивись.
А жінка срібно постаріла.
Мов попіл в косах залишивсь,
З тих пір коли тайга горіла.
Вона всміхається, і враз
Свіча повню в зіницях будить
“Лишайся в нас… Лишайся в нас.
То, може, й щастя з нами буде”.
І шапка мучиться в руках,
До скла втирається світання,
І зірка ценькає об дах,
Забута, тиха і остання…
І він виходить із воріт,
І рипотить морозним кроком.
І проводжа зеленим оком
Його з вікна старезний кіт.
І щось зове його в пургу.
Щось тисне душу, як обценьки.
Стоїть ведмедиця в снігу
І ведмедичка молоденька.
День мовчки вихори водив,
Десь із тайги плелись мисливці.
І тяг Іван цебро води
Із задубілої криниці.
Та раптом погляд захолов.
Мисливський регіт вгруз на стежі.
На чорних санях — свіжа кров
І туші спороті ведмежі.
Притислось небо до землі,
Як ти здіймав свою ломаку…
І ті, смішні, дурні і злі,
Палили вгору з переляку.
Зійшла в очах кривава мідь.
“Віддайте, чуєте? Падлюки…"
І каркнув ворон з верховіть.
І звір якийсь завив з розпуки.
А тільки снігу все одно.
Димок над селищем повився.

Хтось подорожній у вікно
Чужої хати задивився.
Там дві труни стоять нових,
Двох тьмяних свіч вогонь тужливий.
І на колінах коло них
Схилився хлопець сивий-сивий…
Пожежа. Люди. І кінець.
Ну от і все. Не стало хати.
Один ялиновий вінець
Лишився в попелі лежати…
А він іде, іде, іде.
І б’є гілля в останній силі.
Твоїх стежок нема ніде.
У твого вітру пасма сиві.
А п’яний сніг. Цей дикий сніг.
Без мір. Без дна. Безперестанку.
— Ти надто довго, синку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
То вже хтось інший. Вже не він.
Чиєсь виття холодить спину.
І раптом голос. Думка. Дзвін.
— А пам’ятаєш ту ялину?
Ну що, підеш? Іди, іди!
Напнули кедри тьму пророчу.
В снігу кривавляться сліди.
— Я так не хочу. Я не хочу…
Та щось було стрімке, як мить.
І хтось спинив цей вир кружливий.
З тих пір живе в тайзі ведмідь.
Він, кажуть, зовсім сивий-сивий.
Як десь мисливець-лиходій
Навалить звіра без потреби,
То, кажуть, Сивий отоді
І прибере його до себе.
А спати, кажуть, не ляга.
Все бродить, бродить цілу зиму.
Чорнявий світ. Свята пурга
Хитає тінь його незриму.
І стугонить кедровий страх.
Ти знов ідеш. Та щось не йдеться.
І кров на вимерзлих слідах
Під вечір сивою здається.

Роман СКИБА


І був прощання тихий щем,
Досвітнім слідом голос линув:
“Захочеш стрінутись іще,
То обійди стару ялину.
Лиш не порви зірчаних меж.
Лиш не зламай дитячу віру:
Якщо два рази обійдеш,
То станеш звіром, звіром, зві-і-ро-ом”.
Він озирнувся в млу століть,
Де світ завис на сонних зорях, —
А там ведмедиця стоїть
І ведмежатко з нею поряд.

Йоганн Вольфґанґ фон ҐЕТЕ (в перекладі Романа Скиби )

ЛІСОВИЙ ЦАР

Стукочуть копита і тлумлять полин —
То вершник спізнілий із сином малим.
Тремтячий хлопчисько припав до вітця.
А хаща — до неба. А шлях — без кінця.
Загострені віти, мов кігті сови.
— Татусю, там очі… Там цар лісовий!
У нього корона й густа борода…
— Та що ти? То тільки туман та вода.
— Я тут, озирнися до мене, малюк!
Я місячним шовком твій зір устелю.
Не бійся, лишайся в моїй стороні —
Для тебе палаци мої осяйні!
Тремтячий хлопчисько припав до вітця.
— Татусю, він щастя мені обіця.
— Та що ти, мій сину? Причулось тобі.
То вітер ворушить листки на вербі.
— До мене, мій пажу! Тут вічність і сміх.
Тут дочок прекрасних пізнаєш моїх.
Дивись, як літають, як в’ються вони…
Іди з ними, хлопче, у вільхові сни!
— Татусю, вогні. То він дочок склика…
І чорна гарячка трясе малюка.
— Та ні, все спокійно у темній ночі.
То блимають гниллю намоклі корчі.
— Змирися, дитино! Далеко твій дім.
Невільно чи вільно — а будеш моїм!
— Як дихати важко… Як страшно мені.
— Лишайся, лишайся в моїй стороні!
Наляканий вершник не скаче — летить.
І стогне дитина. І плащ лопотить.
Зажевріло небо. Скінчились ліси.
Холодний лежав на руках його син…

Роман СКИБА


А я все ходжу, ходжу по дощах.
Старий острожник з вічною клюкою.
Колись і вам явлюся при свічах.
І розкажу про все, чого не скоїв.
Ще дзвонить дзвін. Ще славиться цей світ.
Гуде з криниць печаль його бездонна.
І б’є бокал за сотні ваших літ
Кульгавий привид п’яного Війона.
Вас не лякає сива-сива тінь
І чорна кров, запечена на скроні…
Хай буде так. У вічності. Амінь.
Допоки степом ходять білі коні.

 

Роман СКИБА


А ти й не бачиш — я стою за шторою.
Мене нема уже четвертий день.
А над твоєю свічечкою хворою
Глухий годинник кашляє і йде.
Ялинка наша мружиться до місяця.
Літає в сні наш добрий древній кіт.
У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд чи в ній уміститься і світ.
Згасають тіні. То твій Ангел дмухає.
То замерзають Ельмові вогні.
Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш?
Мене немає. Холодно мені….

Роман СКИБА


Ще так тісно. Бо з неба не йде кутя.
Ще так блідо. Бо в венах застиг потоп.
Я жалівся, що в мене нема взуття,
Доки стрів чоловіка, котрий без стоп.
Сонце скапує воском. Приймай цю гру.
Струм натужених вилиць з-під карих брів.
Ще хапають корінням відцвілий ґрунт
Жовті стовбури милиць і яворів.
Ридма молиться в руки невинний тать.
Оповіч му ту казочку, оповіч…
Поверни йому землю на сорок п’ять.
Поверни йому кроки. На цілу ніч.

 

... сумний вірш...

 

Desmayarse, atreverse, estar furioso,
áspero, tierno, liberal, esquivo,
alentado, mortal, difunto, vivo,
leal, traidor, cobarde y animoso.

No hallar fuera del bien centro y reposo,
mostrarse alegre, triste, humilde, altivo,
enojado, valiente, fugitivo,
satisfecho, ofendido, receloso.

Huír el rostro al claro desengaño,
beber veneno por licor suave,
olvidar el provecho, amar el daño;

creer que un cielo en un infierno cabe,
dar vida y el alma a un desengaño,
esto es amor: quién lo probó, lo sabe.



ЗI: тiльки, Ромку, у Вас неповний текст -- одного катрену нема. Вдома пошукаю переклад -- до речi, iнший, afair.

UPD: знайшов, щоправда, не той, що шукав, а саме той, що Ви навели

Терять рассудок, делаться больным,
Живым и мёртвым стать одновременно,
Хмельным и трезвым, кротким и надменны,
Скупым и щедрым, лживым и прямым;

Всё позабыв, жить именем одним,
Быть нежным, грубым, яростным, смиренным,
Весёлым, грустным, скрытным, откровенным,
Ревнивым, безучастным, добрым, злым;

В обман поверив, истины страшиться,
Пить горький яд, приняв его за мёд,
Несчастья ради счастьем поступиться,

Считать блаженством рая тяжкий гнёт, --
Всё это значит: в женщину влюбиться;
Кто испытал любовь, меня поймёт.