Поезія та проза

Едуард Асадов один з моїх найулюбленіших поетів...

О ТОМ, ЧЕГО ТЕРЯТЬ НЕЛЬЗЯ

Нынче век электроники и скоростей.
Нынче людям без знаний и делать нечего.
Я горжусь озареньем ума человечьего,
Эрой смелых шагов и больших идей.

Только, видно, не все идеально в мире,
И ничто безнаказанно не получается:
Если рамки в одном становятся шире,
То в другом непременно, увы, сужаются.

Чем глазастей радар, чем хитрей ультразвук
И чем больше сверхмощного и сверхдальнего,
Тем все меньше чего-то наивно-тайного,
Романтически-сказочного вокруг.

Я не знаю, кто прав тут, а кто не прав,
Только что-то мы, видно, навек спугнули.
Сказка... Ей неуютно в ракетном гуле,
Сказке нужен скворечник и шум дубрав.

Нужен сказке дурман лугового лета,
Стук копыт, да мороз с бородой седой,
Да сверчок, да еще чтоб за печкой где-то
Жил хоть кроха, а все-таки домовой...

Ну а мы, будто в вихре хмельного шквала,
Все стремимся и жить и любить быстрей.
Даже музыка нервной какой-то стала,
Что-то слишком визгливое слышится в ней!

Пусть река - не ожившая чья-то лента,
И в чащобах не прячутся колдуны.
Только людям нужны красивые сны,
И Добрыни с Аленушками нужны,
И нельзя, чтоб навеки ушла легенда.

Жизнь скучна, обнаженная до корней,
Как сверх меры открытая всем красавица.
Ведь душа лишь тогда горячо влюбляется,
Если тайна какая-то будет в ней.

Я - всем сердцем за технику и прогресс!
Только пусть не померкнут слова и краски,
Пусть хохочет в лесах берендеевский бес,
Ведь экстракт из хвои не заменит лес,
И радар никогда не заменит сказки!

 

ОТЦЫ И ДЕТИ

Сегодня я слово хочу сказать
Всем тем, кому золотых семнадцать,
Кому окрыленных, веселых двадцать,
Кому удивительных двадцать пять.

По-моему, это пустой разговор,
Когда утверждают, что есть на свете
Какой-то нелепый, извечный спор,
В котором воюют отцы и дети.

Пускай болтуны что хотят твердят,
У нас же не две, а одна дорога.
И я бы хотел вам, как старший брат,
О ваших отцах рассказать немного.

Когда веселитесь вы или даже
Танцуете так, что дрожит звезда,
Вам кто-то порой с осужденьем скажет:
- А мы не такими были тогда!

Вы строгою меркою их не мерьте.
Пускай. Ворчуны же всегда правы!
Вы только, пожалуйста, им не верьте.
Мы были такими же, как и вы.

Мы тоже считались порой пижонами
И были горласты в своей правоте,
А если не очень-то были модными,
То просто возможности были не те.

Когда ж танцевали мы или бузили
Да так, что срывалась с небес звезда,
Мы тоже слышали иногда:
- Нет, мы не такими когда-то были!

Мы бурно дружили, мы жарко мечтали.
И все же порою - чего скрывать!-
Мы в парты девчонкам мышей совали,
Дурили. Скелетам усы рисовали,
И нам, как и вам, в дневниках писали:
"Пусть явится в срочном порядке мать!"

И все-таки в главном, большом, серьезном
Мы шли не колеблясь, мы прямо шли.
И в лихолетьи свинцово-грозном,
Мы на экзамене самом сложном
Не провалились. Не подвели.

Поверьте, это совсем не просто
Жить так, чтоб гордилась тобой страна,
Когда тебе вовсе еще не по росту
Шинель, оружие и война.

Но шли ребята, назло ветрам,
И умирали, не встретив зрелость,
По рощам, балкам и по лесам,
А было им столько же, сколько вам,
И жить им, конечно, до слез хотелось.

За вас, за мечты, за весну ваших снов,
Погибли ровесники ваши - солдаты:
Мальчишки, не брившие даже усов,
И не слыхавшие нежных слов,
Еще не целованные девчата.

Я знаю их, встретивших смерть в бою.
Я вправе рассказывать вам об этом,
Ведь сам я, лишь выживший чудом, стою
Меж их темнотою и вашим светом.

Но те, что погибли, и те, что пришли,
Хотели, надеялись и мечтали,
Чтоб вы, их наследники, в светлой дали
Большое и звонкое счастье земли
Надежно и прочно потом держали.

Но быть хорошими, значит ли жить
Стерильными ангелочками?
Ни станцевать, ни спеть, ни сострить,
Ни выпить пива, ни закурить,
Короче: крахмально белея, быть
Платочками-уголочками?!

Кому это нужно и для чего?
Не бойтесь шуметь нисколько.
Резкими будете - ничего!
И даже дерзкими - ничего!
Вот бойтесь цинизма только.

И суть не в новейшем покрое брюк,
Не в платьях, порой кричащих,
А в правде, а в честном пожатье рук
И в ваших делах настоящих.

Конечно, не дай только бог, ребята,
Но знаю я, если хлестнет гроза,
Вы твердо посмотрите ей в глаза
Так же, как мы смотрели когда-то.

И вы хулителям всех мастей
Не верьте. Нет никакой на свете
Нелепой проблемы "отцов и детей",
Есть близкие люди: отцы и дети!

Идите ж навстречу ветрам событий,
И пусть вам всю жизнь поют соловьи.
Красивой мечты вам, друзья мои!
Счастливых дорог и больших открытий!

Люди! Вспомніть про хатину
Що стоїть за гаєм
Може там когось з-за тину
Мати виглядає

Кінчилась війна давно вже
Живі прийшли до хати
В неї вже нема нікого...
Горе..плаче стара мати

Плаче...та сльзами
Горя не залити!
Загинув син меньший...
В танку був підбитий...

А середній закриває
Тілом амбразуру
Він і зараз спочиває
В землі...на березі Амуру

А старший навіки згинув
в таборах ГУЛАГУ
Захищать свою Вкраїну
Так і не покинув...

Люди! Вспомніть про хатину
Що стоїть за гаєм
Може там когось з-за тину
Мати виглядає

Цей, трохи недоскональний, вірш написала дуже знайома мені людина в 15 років в далекому 1976 році...

 

* * *

Тоді, коли любов моя розквітла,
Коли розквітла і твоя любов,
Ми шаленіли від тепла і світла
І в наших жилах шаленіла кров.

Ми так з тобою розігріли літо,
Що навіть осені в природі не було
Тоді, коли любов моя розквітла,
Коли кохання наше розцвіло.

А. Черняхівський

* * *

Сховалось сонечко за обрій,
На землю опустилась ніч,
І надвечірня прохолода
Торкнулась пліч.

Разками жовтого намиста
Вечірнє місто виграє.
Серед віконечок барвистих
Є і твоє.

Воно так світиться привітно,
Його не сплутаєш й на мить -
Якимось особливим світлом
Воно горить.

Горить воно і не згасає,
До нього лину знов і знов,
Бо світло те - то є безкрая
Твоя любов.

А. Черняхівський

* * *

Не покидай мене, любове!
У цьому грішному житті
Не дай залишитися знову
З розлукою на самоті.

Не дай зневіритися в людях
І озлобитися на всіх,
А заміни "було" на "буде"
І сльози заміни на сміх.

Хоч поглядом чи напівсловом
Надії іскорку подай.
Не покидай мене, любове,
Прошу тебе, не покидай.

А. Черняхівський

ПАМ'ЯТАЮ

Капа дощ, то сльози неба
Плаче небо, то не я.
А на вулиці нікого,
Лиш тебе зустріну я.
Ходиш тихо, мовчазливо
І ні слова з вуст твоїх.
Капа дощ, то просто злива,
Злива спогадів моїх.

Кожен дотик рук твоїх
Пам'ятаю щохвилини
Кожен дотик губ твоїх
І тепло, що з серця лине.
Кожен дотик, кожен погляд
Кожен звук і кожен день
Кожне слово, кожен вечір -
НЕ ЗАБУЛА!!!

 

Микола Руденко

Як гірко пересвідчитись раптово,
Що ти свою значимість помилково
Сам приписав собі - її нема!..
А за дверима старості зима.

Ти жив з великими, а був безликим.
Ти тільки сам вважав себе великим.
Так, мабуть, блазень, увійшовши в роль,
Повірить згодом: він і сам - король.

Ти іменитих друзів добру славу
Поширював на себе не по праву,
І від твоїх настирливих повчань
Пашіло духом самозвеличань.

Було колись - ти подавав надії.
Говориш, заважали лиходії.
Але згадай: взяли твої роки
Розваги, лінощі, слизькі жінки.

Що жде на тебе? Лиш сама могила...
Та, може, десь іще дрімає сила,
І ти, згадавши молоді літа.
Розквітнеш, як агава розквіта?

 

Стус

Як вікна в позапростір, позачас,
за мури німоти і всепокори,
так світяться свічада, світлом хорі,
і пильно задивляються крізь нас
у сяйва, що озерами стоять
на споді наших душ, в лямівці ночі...
Стань і молися, попустивши очі,
допоки не відчуєш благодать
що йде на доли. Полиски вогнів
враз висвітлять на шарому екрані
той саркофаг терпінь — в перечеканні —
і знімуть кільця літ, кружала снів,
і ти, залишений в осерді серця,
збагнеш, якої проби диво — смерть ця.

Стус

Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог — сперед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенства.
В краю потворнім є потворний бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан-Бог — помер.

Стус

Заходить чорне сонце дня
і трудно серце колобродить.
При узголів’ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти —
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп’яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай.

Стус

Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: “ку-ку“.
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.

 

Стус

На дальнім березі — високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум'я промовистий язик
тріпоче полотном, палахкотіє
від жовтого до ярого і до
блакитно-синього. Стоять старцями
і остигають чорними серцями
високі тіні. Дивно-невідомі.
Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.
А це твоє прочорнене Прокляття.
Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
близ домовини — мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто.
Ще — кілька слів напутніх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
вас буду, предки. Говоріть мені,
чи задаремно розколовся гнівом,
чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь
востаннє виважусь на спізнених порадах,
на нових кривдах і на ваших правдах.
Мені — нелегко. Таж і вам — невесело

Отак би й я: розклав багаття б десь,
щоб ні дружини, ні сестри, ні друга —
ані душі довкола. Пітьма — й та
докучила б, напевне.
Нехай горить вогонь. Нехай горить.
Хай почезає час, аби в безчассі,
я вдруге б міг постати, коли всі
воління вщухли.
Я б при вогні посидів би отак,
віч-на-віч розмовляючи з собою.
Хай лишиться лиш те, що не згоряє —
цей морок ночі, всесвіт і печаль.
Увочевидь ця смерть, цей біль, цей тлін,
цей дим, цей жар, ці сполохи, ця тиша
потріскування ці, містичні скрики —
злютують люто, вбгають смерк у смерк,
І з тих затятих здвоєних ночей
на півнебес зажевріло б іржання
чи сиваша чи привиду.
Тримайся —
за тим іржанням ярим — Смерть-тропи!

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе...
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі...
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся...
Нахоплюся — і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс...
Хочеш — радістю буду,
Хочеш — буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.
Лиш тепер — я не знаю,
Що зі мною, з тобою — не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.

Нарешті — ось ви, присмерки душі,
що вигасили гамір тогосвітній
і безгоміння — геть туге, мов бич,
обклало простір. Вибринь через силу,
надпоривом і нáдвигом — пробийсь.
Чи обережно з темряви густої
скрадися вгору, сну не наполохавши
одвертого, як біль. Пройди між тіней
і — заблукай між них.


Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —
надсадний погляд скинеш за собою —
і ніяк зачепитися на ній:
там радощі, вже й пам’яті не варті,
там горе в борозні леміш лишило
і ніяк утекти її, проклятої,
ні збутися, ні спекатися ні.
То погар доль, осмалені хрести
знакують путь охлялої вітчизни,
блукає мати битим бойовиськом,
ламає руки, плаче і клене:
Кринице незглибима, доки ще
до тебе воду лити джерелову,
щоб не всихала. Крові б наточила
зі своїх вен, щоб било джерело!

Пощо мені життя
суремного тривога,
як більше опертя
не виблагати в Бога?
Пощо твої труди,
усі тяжкі маруди,
коли в усі сліди
ступає тінь Іуди?
Ошукана чота
за папагорбом зникає,
і доли посідає
маркітна марнота.


Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: “ку-ку“.
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.

Заходить чорне сонце дня
і трудно серце колобродить.
При узголів’ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти —
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп’яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай.

 

* * *
Морозный лес.
В парадном одеянье
деревья-мумии, деревья-изваянья...
Я восхищаюсь этой красотой,
глаз не свожу,
а сердцем не приемлю.
Люблю землею пахнущую землю
и под ногой
листвы упругий слой.
Люблю кипенье, вздохи, шелест, шорох,
величественный гул над головой,
брусничники на рыжих косогорах,
кочкарники с каемчатой травой...
Труд муравьев, и птичьи новоселья,
и любопытных белок беготню...
Внезапной грусти,
шумного веселья
чередованье
по сто раз на дню.
Люблю я все, что плещется, струится,
рождается, меняется, растет,
и старится,
и смерти не боится...
Не выношу безжизненных красот!
Когда январским лесом прохожу я
и он молчит,
в стоцветных блестках сплошь,
одно я повторяю, торжествуя:
"А все-таки ты скоро оживешь!"

* * *
А знаешь, все еще будет!
Южный ветер еще подует,
и весну еще наколдует,
и память перелистает,
и встретиться нас заставит,
и еще меня на рассвете
губы твои разбудят.
Понимаешь, все еще будет!
В сто концов убегают рельсы,
самолеты уходят в рейсы,
корабли снимаются с якоря...
Если б помнили это люди,
чаще думали бы о чуде,
реже бы люди плакали.
Счастье - что онo? Та же птица:
упустишь - и не поймаешь.
А в клетке ему томиться
тоже ведь не годиться,
трудно с ним, понимаешь?
Я его не запру безжалостно,
крыльев не искалечу.
Улетаешь?
Лети, пожалуйста...
Знаешь, как отпразднуем
Встречу!
В. Тушнова

 

А в Києві знову гроза...

Роздощилось наше літо
І по вінця вже налито!
Не вичахнуть ніжні трави ...
Де подітись для забави?
Тільки Сонце блимне в Небо,
Як грози блакитний гребінь
Об'єднає хмари щільно
І литаври грому вільно
Збудять юну блискавицю:
Вмить осяє ту світлицю,
Що пестливо кличем "домом"
Рідним, милим і знайомим...
Дощ умиє Землю. Й тиша
Розіллється краєм вірша...

Осіннє танго

Як у Осені із Літа
Книга барв ще не розкрита,
Так мінливий її настрій...
І тридцяткою піастрів
Не оплатиш буревій!
А осінній дощ (не твій)
Закружляє танго сніжно
І загорне тебе ніжно
У барвистий плащ із листя,
Бо дерева роздяглися
І позують в стані ню
У заграві від вогню -
Палахкоче Листопад...
Засинає тихо Сад...

Мірко Трасун

Ваша вишневосте, пані ранкова,
Ружорожевисте сяйво навколо,
Промені-коси розкішно грайливі,
Квіти в волоссі співають щасливі,
День провіщають солодкі цілунки,
Вранішнім чаєм упоєні луки,
Щебет цілунків і щебет пташиний,
Сміху відлуння у росах бурштинить,
Вітер накине пелюстки на плечі,
Вгорнеться спина під крила лелечі,
Ранок виблискує в кожній травинці,
Ранок випестують птиці.

Гори темніють. Крокує зима
усіх нас єднають чекання і мрії
ми знаємо точно ще зійде зоря
Дитина народиться нині в Марії

І хоч попри те що блукають царі
і небо стемніло. У кожній світлиці
народиться Бог. десь глибо на дні
вісх наших сердець. Бо ми українці

Царі най блукають. та Ірод помре
впаде як непотріб із крісла чи трону.
лиш зірка різдв'яна над нами зійде
і зникнуть умить всі плачі й заборони

Я б також до тебе дитинко прийшов
я б плакав і бився чолом об підлогу
бо світ не є добрим. Ми всі чиним зло
пробач мені все це життя. ти ж є Богом

І все ж попри те, що дороги нема
і нам говорили, що світ вже змінився
я вірив вертепу, в якому слова
лунали про те що вже Він народився

та Ірод помер. ось мої скарби:
слова, вбогий розум і голос без віри
я знаю тепер нам слід разом іти
від крижми разом і аж до порфіри.

Мабуть, в кохання є сріблясті крила.
Воно на них літає по Землі давно.
Для того, щоб почув хтось коханий, мила!
Щоб пізнав хтось пристрасть, як в кіно.
А у кохання серце променисте,
І посланці-амури в нього є
Завдяки ним в Неї раптом впаде намисто,
А Він підніме й скаже Це твоє?
Кохання це найкращий маг на всьому світі
Про любов складають чудові пісні.
Від кохання хочеться радіти
У всіх кохання - сонце, а у мене сніг.

Як легко. Немов на руках у мами.
Як хороше. Ніби невагоме моє тіло.
Я кохання попросила зі сльозами
Піди... І воно назад полетіло.
Я б його ніколи й не просила
Я б навіть хотіла, щоб коло мене амур літав.
Щоб кохання мені дало сріблясті крила.
Якби ти байдужістю все це не зруйнував.
Прокинувшись одним звичайним днем.
Я зрозуміла, що кохання вже немає.
Воно більше не палить мого серця вогнем.
Думками про нього мого серця не займає.
Так дивно. Немовби грім серед ясного неба.
Так незвичайно. Ніби зникла Земна вісь.
Я подумала... Може було не треба.
І долоні склавши, прошепотіла: Любов, повернись...

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста

Kостенко Ліна

Post skriptum


Ти якось прокинешся вранці
Й відчуєш, що ти - сама :
Ні друзів нема, ні коханців -
Пітьма.

І не порятує втеча.
Та і до кого, і з ким ?
Розвіялось все в порожнечі,
Мов дим.

Твоє приворотне зілля
Уже не подіє ніяк.
І буде гірким похмілля.
Ось так.

А. Черняхівський

Займались вечірні зірниці,
З'являлись зірки де-не-де...
Коли вже нарешті скінчиться
Цей довгий-предовгий день ?

Для мене він став щонайгіршим
Із тисяч і тисяч днів -
Тебе я побачив з іншим,
Я з іншим тебе зустрів.

Ішли ви алеєю парку
І, віри собі не йму,
Тебе цілував він палко,
А ти посміхалась йому.

О, краще було б не бачить:
Його поцілунки, твій сміх...
Не зможу цього пробачить,
Хотів би - і то б не зміг.

Скоріше б усе забути,
Та ревнощі вперта річ:
Вони не дадуть заснути, -
Це буде безсонна ніч.

Пив мед - тепер пий отруту.
А що ж бо ти думав ? Отож
Свої помилки спокутуй,
Чужі помилки - також.


На тлі пурпурового неба
Лиш контури чорні дерев.
Я думаю тільки про тебе,
Я думаю тільки про тебе,
Я думаю тільки про те...

А. Черняхівський

 

Стомившись
Від Криму та Риму
Помремо і ми
Нестарими
Неначе під кригою ріки
Заклякнемо
Все
Молодець
Даремно вливатимуть ліки
До стомлених наших сердець
Даремно
Шукатимуть правди
У золоті наших мовчань
Не треба
Ні віри
Ні зради
Заштореним ликам свічад
Я ВСЕ пригадаю
Без гриму
Без гри
Без брехні
Без прикрас
Як ми помремо
Нестарими
Чи й ви пригадаєте нас

Євген Маланюк

Ще ця межа не перекрочена,
Ще гаданина: так чи ні, -
Та з серця зникла червоточина
І очі знову в вишині.
О, як любить тебе, як дякувать
За зустріч цю, за руки ці!
Завжди своя, завжди - однакова,
Тримаєш міцно всі кінці.
Тримаєш цупко, витривалая,
І серце, й віддих, і уста.
Пробач, що досі так невдало я
Ще ворожу: чи - ні, чи - так?
Пробач, що серце днями трудними
Ще вчиться віри й повноти...
Над цею осінню, над буднями,
Над обріями - я і ти!

 

Стус

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
- Я так тебе любила, мій коханий.
- Пробач мене - я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
- А пам'ятаєш? - Добре пам'ятаю.
- А не забув? Чи не забув? - О, ні.
- Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
- А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
- Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б'ються на ножах.
А єдиніться - предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.

Стус

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
І в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
зазнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
І кожен супротивник - у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.

Стус

Неначе стріли, випущені в безліт,
згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тятив,
а спогадом про образи почезлі,
так душі наші: о порі вагань,
під щемний спів земного притягання
спішать у тишу, в безвість, у смеркання,
де Бог тримає всепрощенну длань.
Так прозначились криволети птиць,
що, знявшись д’горі, засягають паді,
де зірка задивляється в свічаддя
своїх озер, колодязів, криниць.

Стус

Наснилося, з розлуки наверзлося,
тепер збагни — де сон, а де ява!
Снігами тіла слалося волосся,
ромашкою біліла голова.
І так пливли ми — без човна, без весел
лиш колотилась полохко вода.
— Чого ж бо ти смутна?
— А ти, мой, чом невесел?
І хмари йшли — як марних літ орда.

Стус

Ці сосни, вбрані в синій-синій іній
на взгір’я збігли і завмерли —
мерехтом
чи то цвинтарним ачи межисвітнім —
мені відкрили візерунки душ.
Просвітлі, змертвихвсталі, вертикальні,
вони — одне високе чудування,
що їх тримає в світі — розпрозорені
відкритістю і щедрим всепрозрінням,
мені цей березень подарував
— мов подарунок — березня дари.
Богорожденні, стали і святять,
і світяться, і світять, і мене
запалюють своїм огнем жертовним
всенепогасним і тонким, як крига
цих березневих і співучих криг.
Так мудро розлягається сосна,
що виросла на самоті державній.
Чи не оце малюнок твій, прадавнє,
і чи не це вся правда, не вона?
О так рости — посеред чотирьох
вітрів — відкрито, весело, довільно,
така ж і пісня, молода й весільна,
аби впевнитись, що вона всесильна,
бо сонцю і сосні є світ на двох.

Стус

Радості збережені дороги знову —
Ти прилинула, мов птаха голуба...
Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,
Добрий обрій сповиває золота габа.
Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою
Тільки чорно-воронове креше синь крило...
Наопашки сповилася вогняною тогою
І страждання в темно-карих у зіницях залягло.
У дитячих пучках принесла ти вітру —
Ти — не птаха невеличка. Ти — заманливий порив!
Лиш почую щебетання — мову любої нехитру.
І доволі. І недолю я уже заговорив.

Стус

О, слова не зрони! Немов закляття, слово,
Коли бентежний струм нам пульс перетина!
В гучнім акорді рветься і струна —
Вона не забринить, не обізветься знову.
Не помарнуй хвилинами густими,
Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,
Коли бджола над нами гомонить,
Б'ючись в повітрі крильцями ясними!

Стус

Життя симфонія, "Симфонія весни"
і сатанинський, зойками — Маневич...
Єврей — по горло. І по горло — невір,
по горло — маячний і мудрий сніг.
Пелюсточками, пальцями, руками,
як жалами співучими, — до віт
березових, хистких, бузково-тканних,
в його лірично-фосфоричний світ.
Несила — бачити. Несила — перестать.
Бо де подітись з зрадними очима?
Ховаються за нашими плечима
пиха і гонор. Стали і мовчать.
Мовчіть і начувайтесь. Бо струну
торкне смичок — і раз, і два, і тричі.
І раптом зойком вистрелить у вічі,
рятуючись од змиреного сну.
І вже здасться — ледве вхопить яр —
пливе митець, простерши руки-крила...
І темінь у ногах провалля вирила...
Не упади. Дивися вгору й вір.
Дивися й вір. Увіруй в торжество
бузково-синіх звуків серед тиші.
Нехай хоч розпач до дерзань притишує,
тож рвися вгору з вірою удвох.
Докіль ти сині руки не розкрилиш,
з душі не вирвеш моторошний крик
чуття, котрого не назве язик,
чуття, котрого у словах не виллєш.

Стус

Їй-богу, страшно в цьому світі жить,
щодня на хліб насущний заробляти
ціною честі й совісті — заплати
такої нам настарчить кожна мить.
Їй-богу, страшно в цьому світі жить,
коліна гнути, йти у незбагненне
і відчувати в поривах шалене
те, що стоїть, як правда, на межі.
Їй-богу, страшно в цьому світі жить.

Стус

Вітчизно вір, вітчизно сподівань,
безкраїй краю — ти живеш у прірві.
У леті — суть твоя. У чорнім вирі
де ані для проклять, ні для кохань
немає меж. Де вітер — твій закон.
Де в оборону бурі стали сосни.
Вона стоїть — бліда й простоволоса —
даремно виглядаючи свій скон.
І ти летиш — стрілою у пітьму.
Ніч мече по шляху шпичасті зорі.
Від цього раю утечу в тюрму,
сховаюсь у вузькому коридорі.
Від краю — в край. В невіру йди од вір,
у розпач залізай, як цвях залізний,
і виглядай прийдешні комунізми,
де виростає знову проводир,
котрий не знає радості борні,
котрий перед полками дико скаче,
неначе чорт брикається, неначе
йому всю голову обвітрено в вогні.
А ти — іди з вогню. Міцній, як сталь.
Кріпись, як щовб. Вгрузай по груди в землю.
Таку важку, притомлену — та зельну
і виринай до неба із проваль.

Стус

Це час покар. Кажи ж — хто ти єси?
Ачи заповідаєшся на сина?
Мо морок дула всі твої хвилини
і всі твої оджилі голоси.
Усе твоє. Згуби чи піднеси.
То це — прокляття ачи благостиня?
Позаду і попереду — руїна
і мертві, мертві, мертві всі часи.
Це час покар. Кажи ж — ти вже доріс
до свого болю? Вивчився — страждати,
аби в біді свій образ розпізнати,
свою подобу, праліс свій і ліс?
Ачи збагнув, що вже тебе нема.
Ти крик, що розчепірений стопало,
не мовить долі: досить. Або: мало.
Бо сам у тьмі. За пальцями стома.

 

Стус

Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.
За нами наш тин із порубаних крил,
під нами земля як затертий підручник.
Гай, гай, колись в пору зелену весни,
як серце іскріло і рвалось на волю,
нам снились про славу нестерпнії сни
і навіть симптоми космічного болю.
Ми рвались, угледівши в сонці ножі,
і кидали з викликом клекоти сині.
Шукали у Гете своєї душі
і навіть знаходили — в блудному сині.
Літав наш Пегас. Але й ми не осли,
за безцінь та спродали зрубані крила,
а потім у збиту дорогу вросли
і зрештою хату та й спину прикрили.
І ось летимо. Смішно — що там зима.
Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.
Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,
коли навіть з власною смертю змирились.
А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.
А геній? Що геній? — життєвий невдаха.
А люди? Що люди? — в театрі ляльки.
А мозок скувало тенетами жаху.

Стус

На тій сліпучій висоті,
де тільки сніг і сніг і сяйво
небес осліплих. Там, де небо
не попускається на діл,
а все живе росте горою
і прагне вийти понад край
душі, те все, що прагне висі,
життя цураючись, умить
мені запало в душу. Світ
легенько деренчить розбитим
блакитним дзбаном порцеляну.
Як сяйво болісно щемить!

Стус

І герметичну виснив я труну,
що стала і дорогою і полем,
моїм минулим і прийдешнім болем,
надійно заступаючи від сну.
І снився Кар — зажурений такий,
немов отетерілий од докуки,
допоки мати заламає руки
наш гріх відпустить Бог усеблагий.
Я уникав тих моторошних снінь,
втікав і навертався, і проходив
уздовж, як світ пролеглої погорди,
і в тій погорді поглядом блудив.
Невже ти научаєш порожнеч
і спекатися совісті навчаєш.
Наближуєшся ти — і проминаєш
і в невідь запроторюєш предтеч.
Така на серці тоскна тягота
і віра, і впокорення тягучі,
і люта лють нас трусить, як падуча,
і як падуча, близиться мета.

 

Стус

Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не
дивуй мені. Спокійно геть од мене,
таке життя нестримне і шалене,
лиш я холону в цій самотині
і зацвітаю в потойбічні дні,
які повернуть суть мою без мене,
і заквітує дерево зелене
по той бік сонця. В глибу глибині
світів заблуклих. Думи загудуть
і барвами замерехтять співзгуччя,
і явиться нам вічність, як падуча,
і ніби круча прямовисна путь
накаже йти в незнане. Бо грядуть
віки по нас. По наших душах стогнуть.
Криві серця і погуки страстей
аж порскають, коли стає Антей
і вже ось-ось весь небокрай посовгне,
от-от напасник той гіперборей,
як у журбі вся суша одвологне
від раю до пекельних емпірей.
Гряди за мною, зірко світова,
о зірко світова, гряди за мною,
над покриком і сяєвом і тьмою,
гряди, гряди, гряди, заледь жива.

Стус

Не утекти і не наблизитись, ні собі місця не знайти
ані жахатися, ні зизитись, ні зупинитись, ні пройти.
О те моє відьомське вариво, та колотнеча стасвітів,
о те чадне жагуче марево вгорнуло горло і до брів
сягнуло, поповзло, розбіглося, заквітло на сумнім чолі
те, що вродилося і стиглося і знов згнивало у ріллі,
і жальну прорість попускало знов і брало темінню зело,
іспитувало невиразно усе що буде й що було.

Стус

Іди — не помічаючи одмін.
Є тільки двері — виходи і входи,
дорога без покар і нагороди,
один сухий суворий сірий плин.
Цей іспит серця вже дійшов кінця.
Лишився іспит. Серце геть зотліло.
Огнем загаслим душу обболило
в передчутті святого реченця.
Коли, не помічаючи одмін,
збагнеш цей світ як двері, двері, двері,
а вогник той, що наче зірка жеврів,
вмуровано між вигаслих вуглин.

Стус

Мій янголе, моя любове,
моя незбутня туго, ти
сполохані піднесла брови
в мої потьмарені світи.
Лети в німотному жаданні
крізь туги займища страшні
невже я чую на світанні
ті перелети голосні
і лячні доли наслухають
твій замашний німотний лет
нас тільки зорі ще й єднають
огнем подаленілих мет
а ти збавляй віка в чеканні
визбируй сльози по щоках.
Коли б знаття то б увостаннє
пішла б шукати по зірках.
О ти моя незбутня муко
тонкоголоса туго, ти
сполохані піднесла руки
в мої потьмарені світи.
Щоднини ставши до світсонця
ти молиш, Господе благий,
скажи, де ділась люба донця,
де син подівся дорогий.
Мовчить Господь, насупив брови
соромлений ховає вид
і наскрізь видуті діброви
гудуть з полями вперебрід.
Укрила сива заволока
недобрий обрій. Осінь. Дощ

Стус

Ця калабаня, ця іржа і гниль,
цей сморід болю, горя, спроневіри,
наверненої мсти і легкодухих
надій на справедливість, ця труха
пригадувань про давні окрутенства
і підлий цей чотириногий замір,
що підповзає нишком і тебе ж
рабуючи, мов на огні антоновім,
геть спопеляє — вирва душ і мрій
тобі нестерпна є, тобі нестерпна.
Цей мертвий чорний пересліплий став
бажань і зичень, ця віків западина,
ця гойданина душ і калабаня
щонайсвятішого чуття душі
мені нестерпна, о мені нестерпна.
Коли ти сниш і видиш, як життя
навзаводи ступає, то минуле
вганяючи в майбутнє, то нараз
майбутнє провістуючи минулим —
просвітлої годиночки не дасть.
Коли ти бачиш, як нам непереливки
отак кудись нестися, щоб за мить
проклявши проминуле, од знесилень
нам битися об дошку гробову,
даремне прорікаючи спасіння
у німоті, у чорній німоті.
Коли живеш ти, мрійнику, і все
омріяним караєшся і мариш,
пізнавши край окраденого завтра
і все-таки лишатися живим.

Стус

Три дороги довкруги,
надовкола три дороги,
а четверту, слава Богу,
оступили за борги.
Де подітися — нема,
де податися — не знаю,
і на п’яту навертаю,
але п’ятої — чортма.
Світе, завеликий ти,
і пробудь як завеликий,
але ґвалти, але крики,
смолоскипи німоти.
І немає стерпу нам,
щоб удвох сусідувати.
Ти мій отче, ти мій брате,
роздаруйся — всім куткам.
Оберего оберег —
ти мені ланцюг смертельний,
світе ясний, світе зельний
зачарованих шерег.

Стус

Дорого дороги, дорого мети
ані не наблизитись, ані втекти.
Рушають окремі, тверді як дуби,
в високому щемі старої ганьби.
Тут путь наша вічна, тут вічний наш шлях
сокира двосічна тне по головах.
Над подимом долі, над сяєвом тьми
проходим поволі, мов тіні самі.
Обачно, обачно виважуй свій крок,
а млосно, а лячно, а скільки морок.
Посовгнувся крок твій — безодня і край.
Урвалися крокви — мій світе, прощай.
Донизу, донизу, де пітьма і смерть,
геть бгаючи кризу свою шкереберть.
Ногою за край не заступиш — твоє,
а Бог починає нове житіє.

Стус

Забудься. Стань. І зачекай мене
на самоті в такому велелюдді,
де спогади стовбичать, наче судді,
і пам’ять чвалом праліта жене.
Забудься. Стань. Я надійду. Нехай
ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,
там ти стоїш у білому одінні,
рожевлячи собою небокрай.
Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ
і вирину із тьми правікової,
де синій глід осіннього достою
пильнує тишу мовчазних воріт.
Не доторкай мене. Забудься. Стань.
Коли б ти знав, як тяжко не згнівити
оцих небес і смертний трунок пити
на безголоссі й німоті розстань.
Затям. Ти тільки спиш. Забудься. Стань.
Коли б знаття — як тяжко прогортати
цей присмерк літ! Лише не смій питати,
бо заламає горло мить вагань.

Стус

Задивляйся в пітьму, задивляйся в пітьму
перед тебе нікого й нічого нема
тільки безвість сама — тільки пустка німа,
тож піддайся нагайці, їздцеві й ярму.
Заклекочуть як орли аорти
о не зрадь мене, моя жаго.
Йдуть когорти. Але ждеш кого ти?
Але начуваєшся кого?
Надійшла і стала при одвірку
наскрізь продивилася притьмом.
Що не сподівався, недовірку,
лиха ждав, а не хотів добром.
Потім ще й поріг переступила
сперлась об поренчата й мовчить.
Скільки того духу, того тіла
так стояла і мовчала й кпила
і будила в тілі ненасить.
Надто рано хочем одпочить,
теж мені лицарство недолуге
ну й козак — саме тобі звання
як же міг ти датись до наруги
так слухняно, сліпо, навмання?
Де ж твої поділись побратими?
Може захлинувся ярий гнів,
зразу ж поза мурами страшними
тільки день як стогін забринів.

 

Стус

Душа колюча, мов їжак, де не торкнися жалить
лежить нужденний неборак і сам себе печалить.
Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого
говорить горе-немовля: не обберешся злого.
А ти все надієшся, ждеш? А ти все вижидаєш.
Душа пустилась власних меж мов повінь. Ось і маєш.
То хто кого? Чи ти її ачи вона здолає,
долучить смертній течії, що всіх нас поглинає.
Напевне так заходить сказ. Так, певне, сказ заходить
дух забиває раз у раз і дума колобродить.
Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого
струмує під веслом земля і чезне. Й слава Богу.
Збирай же тілом синяки, неначе полуниці.
Невже на всі на правіки ми тільки горілиці?

***

Січе — не хуга, а вітри
пронизливі. І пробирає
аж до кісток. І все рівняє
і все жбурляє в стоси три.
Що перший стос — то туга з туг,
що другий стос — то безнадія,
що третій — мати не зуміє
ословити, котра з наруг.
Немає світла у світах,
вельможна тьмяна ніч довкола
рипить, тріщить, гримить стодола,
і темний владарює страх.
І свічка кліпає в кутку,
електропроводи пірвало,
і смутком серце оборало
уже укотре — на віку,
на довгій ниві, де давно
хіба кукіль! — ніщо не родить
і щось нас водить, воловодить,
а в очі сиплеться пшоно.

***

Набігає минуле, обминає майбутнє,
а мене ви забули, дні лукаві, окрутні.
Я до вас не належу, я існую собою,
і своя в мене стежа зі своєю добою.
Мої думи свічаду віддають свої пасма,
і душа вже не рада, геть зотліла, нещасна.
Сяде сонце за сопку, скаженіє бичарня,
заховайся в коробку там, де сонце стожарне
порозбризкане світло до кісток пропікає,
ти існуєш під титлом, суть в собі ся ховає,
а колимська дорога свій утинок доносить
аж сюди, де знемога лячно тонкоголосить.

***

Трагічна — радість. Радість — ще й трагічніша.
Але — тримайся. А — не осміхнись.
Веде перед над нами доля віща,
з котрою розминувся ти колись
Ще й досі шкода. Й досі ще тобі
пече під серцем спогад давньолітній,
коли ти підупав у боротьбі
і сипались намови несусвітні.
Трагічна радість. Вистояв, але
тебе не гордість повнить, а гіркота.
Трагічна радість. Але є робота
і жити в світі нам не так і зле.
А скільки мук, а скільки крові й поту.

***

Стіна страждання і плачу
уся у дорогих обличчях,
і кожен криком сходить — кличе,
а я дивлюся — і мовчу.
Знімів, бо бачу ще й не те,
бо в серці серця я зголілий
один як перст. Немає сили,
а хуга казиться й мете.
І ні надії, тільки ви
вглядаєтесь крізь шкло жалоби
чекаєте нової спроби
своєї збутись голови.
О водограї ваших душ
о мук стотьмяні водограї.
Отож бо й є! Нас Бог карає,
а край оспалий ані руш.

***

Жорстока стелиться дорога
нема ні чорта ані бога
зростає колосом тривога
нещастя травами встають.
І не діждати вже покути
стають серця у мідь окуті
так напростовуємо путь.
Заходячи за власний край
за царство зваженої віри
забудь про дзвін святої ліри
ми, грішники, пробудем в вірі
і будьмо щирі, щирі, щирі —
нехай і прокляті — нехай.
Ти ж, Господи, мене скарай
зайди за власний небокрай
і відшукай нової тверді
і не корися, гордий смерде,
ні, смерті власній не корись
і тільки серцем не гнівись
не прогніви самої долі
стає зоря на видноколі
шляхи прокляття повелись.

****

Зі спеки, зі страшної суші, з тверді,
зі спраги, з тиші, з ночі полудневої
враз рятівна пробилася вода
як слово Господа, як знак рятунку,
як напрям твій: напийся і рушай.
Ось край. Ось кручі. Ось твоя дорога.
Ось обрій літ, осклілий од чекань.
Ось молот твій — трощи, ладнай гостинець.
Бо все запрагло в свій убгатись світ.
Безкраї плеса, вкриті жабуринням,
зарухались, якась страшна потвора
з тієї твані морду підвела
і затремтіли зябра. Сон урвався.

*****

Ти снишся мені — і сміється дорога,
і сон, ніби сонях, пішов у танок.
Та як тебе стримати, серця облого,
як м’ятою пахне мені моріжок
тих пам’ятей давніх, що тужать сосново
і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть?
Святошинський присмерк тріпоче святково
і костуром спогад напростує путь.
Ти шара, світанна моя лебедине,
крилом запалила свічадо ставка
і зграбно, грайливо і радісно рине
у безчас, у безвість долоня тонка.
Рожеві пучки твої чую спросоння,
вони сновигають на лицях моїх.
Нічного проміння високе осоння
лоскоче мене, мов муаровий сміх.
Ти снишся мені — і збігаються кола
і віддаль, неначе в термометрі ртуть,
ховається в шпару — і ось воно, поле,
і ось вони — зустрічі — з мертвих встають.
І вже ні знаку не пізнати на щасті,
і рутою-м’ятою стелиться шлях.
Дай Боже — прокинутись більше не вдасться
заради розкошей по чорних ночах.

***

Який бо холод довкруги!
Самотності! Ніде нікого.
Одна підтримка — голос Бога
вседорогий, вседорогий.
Ти сам. Ти сам. Ти тільки сам,
один як перст — зростаєш криком,
і ніяк всім зіллятись рікам
і ніяк звіритись очам
котрого з побратимів. Боже,
який бо холод довкруги.
Весь білий світ зіходить — дрожем,
бо всюди, всюди — вороги

***

Людина з відчаю, зі зла, з передчуття
близької смерти, з нарікань, з досади,
невольник долі, всі його поради —
тікай, тікай, тікай, тікай життя.
Збавляй віка по роздумах порожніх,
де жодного нам просвітку нема,
а воля за замками сімома
десь розкошує і без нас, вельможна.
Людино за замками сімома
як страшно жити, виголілий світ
із тіла спав, мов радіоантена.
Довкола — німота. Якраз на мене.
І спогад цей і порив цей і піт.
Людино з розпачу, з забарної біди,
із порожнечі пам’яті й утрати,
скажи, як тяжко шляху напитати,
щоб розпізнати згублені сліди.
Пригадуєш і весі й городи,
і обрушає пам’ять простопадна
ту скрушну душу, що єдина владна
спинити нас і наказати: жди.
Чекай світань, коли довкольний світ
став яро-полум’яно вечоріти.
Чекай, чекай, коли несила жити,
чекай життя, як сто пройшов смертей,
коли й померти змоги вже нема,
сховавшись за замками сімома.

***

Нам не минається дорога,
не дочекатися кінця
над дланню Господа і Бога,
Святого сина і Вітця.
Деруться тіні кострубаті
світ сутеніє залюбки,
і віщі птиці пелехаті
злетіли з отчої руки.
Таке безмежжя велелюдне!
Така дороги сліпота!
І тріпається многотрудне
те серце, випале з хреста.

***

Відійди, сатано, відійди,
ані застуй свічі молодої.
Ми ізгої, ізгої, ізгої
вікової страшної біди.
Що і весі твої й городи
моровицею тяжко обсіла,
чистий дух одірвала од тіла
і затерла священні сліди.
О пустеле, о гніте тяжкий!
Таж допоки тобою блукати?
І зорю світову виглядати?
Це і є бо приділ твій гіркий?
Відійди, сатано, відійди
віковою стежею недолі,
порозходились босі і голі
і свої загубили сліди.

***

Четвертий рік все сниться сон
жахливий сон життя,
немов з полону і в полон
іду без вороття.
Пощо оце бажання йти?
Куди? Пощо? Хто зна.
Із дна сягаю висоти,
а з висі прагну дна.
В три рукави ріка твоя
тече — в три рукави.
І кожна з них — немов змія
сховалась між трави.
І кожна з них, немов батіг
періщить і січе.
Як одхилитися не встиг —
зарошене плече.
Четвертий рік все сниться сон.

***

Сніг ночі. Ночі сніг. Сніг ночі.
Кушпелить завірюха літ,
думки пустились в переліт,
а серце їм услід не хоче.
Все дляє дляє порив свій.
О загорнися з головою.
То все, що маєш — із пітьмою
не раз зустрітися, як стій.

***

Ти раптом вирвалася з щирості
із дружби вирвалась на волю,
і наказала серцем вирости,
щоб окошитися любов’ю.
Увесь полонений, рабований,
і підупалий, і піднеслий,
я був, немов на смерть рокований
ачи для радості воскреслий.

***

Наполовину — Ти і Він. Живи:
півсмерті-півжиття, над пів’явою —
півсну. І думою одною
півсну кошлатиться. І дзень-струною
не йде це дивне диво з голови.
Невже? Невже? Невже? Невже? Невже?
Так є. Так є. Так є. Так є. Так буде!
З очей зірвати б з плівкою полуди
усе, що нишпорками стереже,
чатує, ставши плечі до плечей —
не тінь, але — зведенюки сіамські,
сіреч близнята. Як тобі пече
усе, що глибить спогади забрамські.
І ти тоді малієш. Він росте.
А хто раніше вимовить — пусте?

***

І спалахнуло сяєво мені:
у чорному як морок сновидінні
в мої забуті очужілі дні
явилася в яснім благоволінні
та жінка, що в пречистій наготі
принаджувала тугою і болем.
Так тільки раз буває у житті,
йдучи додому в спиж узятим полем,
аж диво це — як спалах осяйне
на тій дорозі пойняло мене.
І веселково вся душа заграла,
та я збагнув гріховність ліпоти.
в яку не можна владно увійти,
аби вона тобою запалала.

 

* * *
Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,
Що так сіяла в їх сльозах…
Вони умерли, щоб воскреснуть
В моїх закоханих піснях!

***
Ой сніги мої, сніги
срібні та пухнасті,
наче все, що навкруги,
потонуло в щасті.

Діаманти, де не глянь,
скрізь переді мною
розкидає осіянь
щедрою рукою.

Може, й я за дні туги
потону у щасті…
Ой сніги, мої сніги,
срібні та пухнасті!

Володимир Сосюра

 

Владимир Набоков

Когда захочешь, я уйду,
утрату сладостно прославлю,--
но в зацветающем саду,
во мгле пруда тебе оставлю
одну бесценную звезду.

Заглянешь ты в зеркальный пруд
и тронешь влагу, и движенья
беспечных рук звезду вспугнут,
но зыбь утихнет, отраженье
вернется вновь, шепнет: я тут...

Ты кинешь камешек, и вновь
зыбь круговая гладь встревожит.
О, нет, звезде не прекословь,
растаять в сумраке не может
мой лучший луч, моя любовь...

Над влагой душу наклоня,
так незаметно ты привыкнешь
к кольцу тончайшего огня;
и вдруг поймешь, и тихо вскрикнешь,
и тихо позовешь меня...

 

А мені Ахматова дуже подобається. У неї дуже багато прекрасних віршів, але дивна справа - як тільки чую "Ахматова" в голові відразу ось це:

Не бывать тебе в живых,
Со снегу не встать.
Двадцать восемь штыковых,
Огнестрельных пять.

Горькую обновушку
Другу шила я.
Любит, любит кровушку
Русская земля

написала в 21-му році після того, як в Криму більшовіки вбили її брата...

 

Ахматова,то серйозно...
Теж зачіпає...

Ведь где-то есть простая жизнь и свет,
Прозрачный, теплый и веселый...
Там с девушкой через забор сосед
Под вечер говорит, и слышат только пчелы
Нежнейшую из всех бесед.

А мы живем торжественно и трудно
И чтим обряды наших горьких встреч,
Когда с налету ветер безрассудный
Чуть начатую обрывает речь.

Но ни на что не променяем пышный
Гранитный город славы и беды,
Широких рек сияющие льды,
Бессолнечные, мрачные сады
И голос Музы еле слышный.

 

Анна Ахматова (А́нна Андре́евна Горенко, 11 (23) июня 1889, Одесса).
Мне ее стихотворения тоже нравятся.
***
Это — выжимки бессонниц,
Это — свеч кривых нагар,
Это — сотен белых звонниц
Первый утренний удар…
Это — теплый подоконник
Под черниговской луной,
Это — пчелы, это донник,
Это пыль, и мрак, и зной.

* * *
Один идет прямым путем,
Другой идет по кругу
И ждет возврата в отчий дом,
Ждет прежнюю подругу.
А я иду (за мной беда)
Не прямо и не косо.
А в никуда и в никогда,
Как поезда с откоса.

Застольная
Под узорной скатертью
Не видать стола.
Я стихам не матерью,
Мачехой была.
Эх! — бумага белая,
Строчек ровный ряд.
Сколько раз глядела я,
Как они горят,
Сплетней изувечены,
Биты кистенем,
Мечены, мечены
Каторжным клеймом.

* * *
Тот город, мной любимый с детства,
В его декабрьской тишине
Моим промотанным наследством
Сегодня показался мне.

Все, что само давалось в руки,
Что было так легко отдать:
Душевный жар, молений звуки
И первой песни благодать –

Все унеслось прозрачным дымом,
Истлело в глубине зеркал...
И вот уж о невозвратимом
Скрипач безносый заиграл

Но с любопытством иностранки,
Плененной каждой новизной,
Глядела я, как мчатся санки,
И слушала язык родной.

И дикой свежестью и силой
Мне счастье веяло в лицо,
Как будто друг от века милый
Входил со мною на крыльцо.

 

Анна Ахматова

9 декабря 1913

Самые темные дни в году
Светлыми стать должны.
Я для сравнения слов не найду -
Так твои губы нежны.

Только глаза подымать не смей,
Жизнь мою храня.
Первых фиалок они светлей,
А смертельные для меня.

Вот, поняла, что не надо слов,
Оснеженные ветки легки...
Сети уже разостлал птицелов
На берегу реки.

Interieur

Когда лежит луна ломтем чарджуйской дыни
На краешке окна, и духота кругом,
Когда закрыта дверь, и заколдован дом
Воздушной веткой голубых глициний,
И в чашке глиняной холодная вода,
И полотенца снег, и свечка восковая
Горит, как в детстве, мотыльков сзывая,
Грохочет тишина, моих не слыша слов, -
Тогда из черноты рембрандтовских углов
Склубится что-то вдруг и спрячется туда же,
Но я не встрепенусь, не испугаюсь даже...
Здесь одиночество меня поймало в сети.
Хозяйкин черный кот глядит, как глаз столетий,
И в зеркале двойник не хочет мне помочь.
Я буду сладко спать. Спокойной ночи, ночь.

* * *
А в книгах я последнюю страницу
Всегда любила больше всех других, -
Когда уже совсем неинтересны
Герой и героиня, и прошло
Так много лет, что никого не жалко,
И, кажется, сам автор
Уже начало повести забыл,
И даже "вечность поседела",
Как сказано в одной прекрасной книге.
Но вот сейчас, сейчас
Все кончится, и автор снова будет
Бесповоротно одинок, а он
Еще старается быть остроумным
Или язвит - прости его Господь! -
Прилаживая пышную концовку,
Такую, например:
...И только в двух домах
В том городе (название неясно)
Остался профиль (кем-то обведенный
На белоснежной извести стены),
Не женский, не мужской, но полный тайны.
И, говорят, когда лучи луны -
Зеленой, низкой, среднеазиатской -
По этим стенам в полночь пробегают,
В особенности в новогодний вечер,
То слышится какой-то легкий звук,
Причем одни его считают плачем,
Другие разбирают в нем слова.
Но это чудо всем поднадоело,
Приезжих мало, местные привыкли,
И говорят, в одном из тех домов
Уже ковром закрыт проклятый профиль.

Чому?

Чому, коли дивлюсь на тебе
Не плаче серце й не співа?
Для всіх кохання – сокровенне...
Для мене ж - лиш пусті слова.
А може й ні? Хоча, наврядчі.
Буть просто хочу як усі,
Як хочуть бачити незрячі
Зірки й галактики в росі.
То ж лиш вода! Так я шукаю
У кожній рідне щось, своє.
За нього вхоплюся й тримаю,
Аж доки решта не згниє.
І йду шукать новую жертву,
Не з почуттів, а через страх.
Боюсь осмислить душу мертву
І спорожніти на очах
Як весь цей світ. Нема сьогодні
Кохання із мрійливих снів.
Нам важливіш прогноз погоди,
Ніж дика пристрасть почуттів.

Та й ти, мабуть, шукаєш зручність.
Ми врешті зійдемось колись.
Та душі, на любов голодні,
Уже навіки розійшлись...

Почуття

Любов і доброта, турбота і ненависть-
Все відчуваєм ми коли на самоті.
Та забуваємо, що маємо трудитись
Задля своїх дітей, повітря й чистоти.
Бо ж вплине і на нас зруйнована природа.
І з нею згинем ми, собі ж бо вороги.
Можлива жадність та, що все до тла з’їдає
Візьме колись і нас до пекла за барки.
І зрозуміємо, що спасу нам не має,
Що в пеклі ми застрягли навіки.
То ж не чекай цього, не будь всьому байдужим,
На ноги підведись й допоможи собі.
Над долею не плач, бо сам її створив ти.
А Богу помолись і поклонись землі.

Перо

Перо, в руках поета, наче пташка в хмарах
Летить, не обминає ні рядка.
Поет втомивсь, перо відпочиває,
І знов думки лягають по рядках.
А потім твір маленький та прекрасний
По світу йде в маленьких книжечках.

Поет відомий, та перо незнане,
Яке вірші все пише та казки.
Яке в житті своїм не покидає,
Поетової мрійної руки.

Пам’яті Лесі Українки

Неначе річка швидкоплинна
Тече життя у небуття.
Людина прагне на цім світі
Нащадкам залишить знання.

Живуть і досі вічні теми,
А з ними і її вірші.
Вірші про любу Батьківщину,
Про поклик рідної душі,
Яка існує без народу
В далекій дикій чужині.
Яка на припічку в хатині
Ледь жевріє на самоті.
Здавалося б: і що їй треба? -
І слава є, і визнання.
Потрібна лишень рідна мова,
Це є найбільше здобуття.
Потрібна солов’їна пісня
Зрання в вишневому садку,
А ще – зозулине кування:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку.
Казала Леся: слово – зброя,
Найголовніша, визначна.
За рідне українське слово
Боролася весь вік вона.

Життя, прожите недаремно,
Не зникне в пам’яті людській,
Не зникне й Леся Українка.
Цей вірш присвячується їй.

ПРОЩАЙ

Прости, прощай! Не можу більше так,
Бо вже нема минулого кохання.
Лишився на вустах солодкий смак,
Котрий приховує напій страждання.
Шаленість зникла. І прийшов комфорт.
Зручні стосунки для обох, для світу.
Та холод обступив лілею лісову
Ще вчора полум'ям сердець зігріту.
Бо ж зник вогонь, убитий нормами життя.
Бо ж звик народ до зручностей в усьому.
Та з часом відчуваєш каяття
Й від помилок своїх страшенну втому.

То не любов, як прагнеш зміни ти
В своїй коханій, то ж була богиня.
То не любов, коли підозр сніги
Ховають проліски довіри ніжно-сині.
То не любов, коли потрібно щось
Тобі від неї – то простая служка.
Боготвори, люби, кохай когось.
І знай, що кожна мить для цього слушна.
То не любов, як хочеш зміни ти.
То не любов, коли тебе міняють.
Руйнуються ті підвісні мости,
Котрі обох зсередини єднають.

То ж прощавай! Не буду більше я
Тобі за те чи інше дорікати.
Життя мого бурхлива течія
В спокійне море не бажа впадати,
А мчить мене за новий поворот
До водоспадів, до стрімких порогів.
Біжить вперед у пошуках мети.
Не боячись спокою мілких бродів.
Не хочу силувать тебе з собою плить,
Бо ж знайдеш іншу річку, іншу воду.
Зіллєшся з нею воєдино ти.
Й не втримають нас більш думки народу.

Кохання те нове – шалене і незнане,
Запалить затухаючі вогні.
І зникне все з життя старе, звичайне.
Й стрімким струмком нові підхоплять дні.

 

Ото як бачу тему "Імена" у "Нових дописах", так одразу згадую оцю поезію мого улюбленого ХРХ:

ПОЭТУ
для ненаписанной книги​

Да сотворим имена.
​

​

Нам недолгая жизнь дана.
Жизнь вещей — и та коротка.
Остаются навеки одни имена:
не любовь — о любви строка,
не цветок — названье цветка.​

У любви и цветка
жизнь — бессмертье, когда им даны имена.
Да сотворим имена.​

(пер. В. Андрєєв)​

A UN POETA
para un libro no escrito​

Creemos los nombres.​

Derivaran los hombres.
Luego, derivaran las cosas.
Y sólo quedara el mundo de los nombres,
letra del amor de los hombres,
del olor de las rosas.​

Del amor y las rosas,
no ha de quedar sino los nombres.
¡Creemos los nombres!​

JRJ​

​