Поезія та проза

Стус

Ти смерть моя. Народження і смерть.
Моя ти люба. І любови повен
іду, вагань долаючи закови,
бо я тобою виповнений вщерть.

 

Любіть Україну!


Любіть Украну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках і у вербах вона,
І в кожному серця ударі...
Як та купина, що горить - не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну...
Любіть у труді, у коханні, в бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою -
і вчні будемо із нею!

В.Сосюра

Оксана Забужко

...А все-таки я Вас любила, любила, любила!
І це не минає - хіба осідає на дно...
Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила -
І душу, як білий обрус, просочило щемливе вино!
Ви колір дали моїм мислям, а образам тіло,
Зоставшись - лиш шумом, як море у мушлі в ушу...
А як там насправді було - то яке кому, Господи, діло!
Важливо - як буде.
А буде - як я напишу.

 

Стус

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

Стус

Вимріяна і близька донині,
Незнайома, але й знана теж,
Заховавшись в довгій самотині,
Вже мене не кличеш, не зовеш.
Спогадами не повернеш хвилі,
В сумі сновидіння не відкинь,
Не скорись непам'яті в знесиллі
І фантазувати не покинь.
Не зрони кохання в теплім гніві —
Ти мені дорогу перейшла,
Опустивши очі мовчазливі,
Лиш на серці легкий сплеск весла.
Може, ти нічого не забула,
Може, ти і досі зберегла
Серце, розтривожене і чуле, —
Тільки все припорошила мла.

Стус

Ти приснилась мені у мовчанні густому, як сон.
Ти мені увижалась далекою свічкою з пітьми.
Ти оточена щастям —
Чоловіком щасливим і дітьми.
Все як треба — любов, теплий обрис, неспокій, півтон.

 

* * *
Не бывает любви несчастной.
Может быть она горькой, трудной,
Безответной и безрассудной,
Может быть смертельно опасной.

Но несчастной любовь не бывает,
Даже если она убивает.
Только кто того не усвоит,
и счастливой любви не стоит...

* * *
Все зачеркнуть. И все начать сначала,
Как будто это первая весна.
Весна, когда на гребне нас качала
Хмельная океанская волна.

Когда все было праздником и новью -
Улыбка, жест, прикосновенье, взгляд...
Ах, океан, зовущийся Любовью,
Не отступай, прихлынь, вернись назад!

* * *
Мы любовь свою схоронили
Крест поставили на могиле.
"Слава Богу!" - сказали оба...
Только встала любовь из гроба,
Укоризненно нам кивая:
- Что ж вы сделали? Я живая!..
Ю. Друнина

**************
Ночь. Мороз. Сверкают звезды
С высоты небес.
Весь в снегу, как в горностаях,
Дремлет тихий лес.
Тишина вокруг. Поляна
Спит в объятьях сна,
Из-за леса выплывает
На дозор луна.
Звезды гаснут. С неба льются
Бледные лучи,
Заискрился снег морозный
Серебром парчи.
Широко раскинув ветви
В шубе снеговой,
Посреди поляны елка
Ввысь ушла стрелой.
На красавицу лесную
Лунный свет упал,
И огнями лед кристаллов
В ветках заиграл.
Бриллиантовые нити
В хвое заплелись,
Изумруды и рубины
На снегу зажглись.
Ясной звездочкой у елки
Светится глава...
Наступает день великий
Праздник Рождества!

 

Ліна Костенко

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

Ліна Костенко

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

 

Константин Симонов

ЕСЛИ РОДИЛАСЬ КРАСИВОЙ

Пускай она поплачет,
Ей ничего не значит.
Лермонтов


Если родилась красивой,
Значит, будешь век счастливой.

Бедная моя, судьбою горькой,
Горем, смертью — никакою силой
Не поспоришь с глупой поговоркой,
Сколько б ни молила, ни просила!

Все; что сердцем взято будет,
Красоте твоей присудят.

Будешь нежной, верной, терпеливой,
В сердце все равно тебе откажут —
Скажут: нету сердца у счастливой,
У красивой нету сердца,— скажут.

Что любима ты, услышат —
Красоте опять припишут.

Выйдешь замуж — по расчету, значит:
Полюбить красивая не может.
Все добро на зло переиначат
И тебе на плечи переложат.

Если будешь гордой мужем —
Скажут: потому что нужен.

Как других, с ним разлучит могила —
Всем простят, тебя возьмут в немилость.
Позабудешь — скажут: не любила,
Не забудешь — скажут: притворилась.

Скажут: пусть она поплачет,
Ей ведь ничего не значит.

Если напоказ ты не рыдала,
Даже не заметят, как страдала,
Как тебя недетские печали
На холодной площади встречали.

Как бы горе ни ломало,
Ей, красивой, горя мало.

Нет, я не сержусь, когда, не веря
Даже мне, ты вдруг глядишь пытливо.
Верить только горю да потерям
Выпало красивой и счастливой.

Если б наперед все знала,
В детстве бы дурнушкой стала.

Может, снова к счастью добредешь ты,
Может, снова будет смерть и горе,
Может, и меня переживешь ты,
Поговорки злой не переспоря:

Если родилась красивой,
Значит, будешь век счастливой...

 

"А время - оно не лечит. Оно не заштопывает раны, оно просто закрывает их сверху марлевой повязкой новых впечатлений, новых ощущений, жизненного опыта...И иногда, зацепившись за что-то, эта повязка слетает, и свежий воздух попадает в рану, даря ей новую боль...и новую жизнь...Время - плохой доктор... Заставляет забыть о боли старых ран, нанося все новые и новые...Так и ползем по жизни, как ее израненные солдаты...И с каждым годом на душе все растет и растет количество плохо наложенных повязок..."


І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж - тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі ото б улучила слова,
що як по змісту, може, й в’януть вуха
а як по формі - серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
На цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр - усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось таке в мені велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось таке в мені болить,
що це і є, напевно, Україна.

Євген Маланюк

Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням ,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.

А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в захваті нестями
Припало до землі без сил.

Далеко бідне око бачить -
Там села, села між ярів...
О мати! Очі знов заплачуть
З-під мукою зіпнутих брів.

О мити! Серце б'є, як птиця,
До тебе зламаним крилом:
Куди ж іти? І як молиться?
Де той тропар? Де той псалом?

Євген Маланюк

І можливо, немає нічого на світі
Ні родини, ні мужа, ні болю.
І ми вдвох - як вільний вітер,
Як веселий вітер у полі.

Євген Маланюк

Забути, забути - говорять кола.
І знаю, що треба, та як забуть?
А гори камінні стискають довкола
І вужчає круто завернута путь.
Десь радість є: жінка і усміх дитини,
І світла вечеря при білім столі.
Мені ж затягнулась ця довга гостина
На звуженій, скудній, чужинній землі.

Євген Маланюк

Це було чудо. Червень розстеляв
Килими літа в далечі неспинній.
І було мало бачить сонний став,
І парк міський, і міста димні стіни.
І потяг мчав на північ, до ріки,
Там був той замок... І мета. Раптовно
Враз степовий ударив суховій
З очей, постави, рук. О, невимовна
Та повінь полум'я... Вона схопила вмить
Сухе, як тріска, майже мертве тіло -
Й від тіла стався попіл. І лишилась
Лише душа, що й досі ось горить!

Євген Маланюк

Ще ця межа не перекрочена,
Ще гаданина: так чи ні, -
Та з серця зникла червоточина
І очі знову в вишині.
О, як любить тебе, як дякувать
За зустріч цю, за руки ці!
Завжди своя, завжди - однакова,
Тримаєш міцно всі кінці.
Тримаєш цупко, витривалая,
І серце, й віддих, і уста.
Пробач, що досі так невдало я
Ще ворожу: чи - ні, чи - так?
Пробач, що серце днями трудними
Ще вчиться віри й повноти...
Над цею осінню, над буднями,
Над обріями - я і ти!

Євген Маланюк

СНИ
І
І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.

Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро,—
Опеченого чорним вітром
Обличчя зразу й не впізнав.

Навколо мертві площі піль
В шматках осіннього туману.
Пекучий піт, селянський біль,
Зітхав крізь землю тяжко й п'яно.

Ти йшла безвладна, як сліпа,
Єдиним сном, єдиним болем.
Ти йшла навік проклятим полем,
Й до стіп чорнозем прилипав,

До стіп поранених... Мій крик
Завмер у горлі згустком крові,
А Ти й не глянула в мій бік,
Стиснувши ще міцніше брови.

А Ти — байдужа і чужа —
У чорний степ пішла... шукати...
І зір різнув вогнем ножа,
І зір Твій не схотів пізнати.

Вінграновський

ДО ЛЮБОВІ

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старі швидше,
Зав’яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся.
Але – сльозою не молись.

Не – відбувалось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не... – господи!.. не – не було!..

Як танський фарфор – все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.

Вінграновський

Сива стомлена сутінь снігів,
Слід сорочий і лисячий слід.
І під крилами хмар-снігурів
Сонця зимнього жевріє глід.

Сиво як... сивосниву сосну
Нюха заєць і тінь свою нюха...
Так і є: з глибини в глибину,
З рук у руки, із вуха у вуха

Світ кидається й спить у ногах,
Їсть і п’є, і нема йому свята...
Димно дихають в сивих снігах
Сосен яточка і сосенята...

Так і є... І з-під хмар-снігурів
Сніговіється даль-хитавиця,
Та ще приспана сила снігів,
Та над серцем зоря-вечірниця...

 

Вінграновський

Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба.
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки...

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір,
Ти ніч моя...
Хоч все на світі – втеча!

Вінграновський

Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади.
Нема закону, перешкод нема.
Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен.
Душа моя холодна і німа.

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив,
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.

Я думаю: у цім твоєму світі
Небудь-коли в ім'я смачного сну
Мене ти зрадиш й викинеш на смітник,
Як знуду за тобою навісну.

Як мало ненавидіти й любити!
І як багато жить, щоб тільки жити.

Вінграновський

Минулося. І вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.

І тихо видно білі дива,
На руку руку ніч кладе…
А тінь тремтливо-полохлива —
Хтось наче йде! Хтось наче йде…

Минулося… Твоя ця мИна,
Цей подих опівнічних губ,
Ця купина неопалима —
Забув би вже, давно забув!

Над білим полем біле небо,
На руку руку ніч кладе…
Воно минуло — так і треба…
Це щастя — трясця: нападе
І вже не скоро відійде…

 

МОЕ СЧАСТЬЕ

Доволен я малым, а большему рад.
А если невзгоды нарушат мой лад,
За кружкой, под песню гоню их пинком -
Пускай они к черту летят кувырком.

В досаде я зубы сжимаю порой,
Но жизнь - это битва, а ты, брат, герой.
Мой грош неразменный - беспечный мой нрав,
И всем королям не лишить меня прав.

Гнетут меня беды весь год напролет.
Но вечер с друзьями - и все заживет.
Когда удалось нам до цели дойти,
К чему вспоминать нам о ямах в пути!

Возиться ли с клячей - судьбою моей?
Ко мне, от меня ли, но шла бы скорей.
Забота иль радость заглянет в мой дом,
- Войдите! - скажу я, - авось проживем!

ЛЮБОВЬ И БЕДНОСТЬ

Любовь и бедность навсегда
Меня поймали в сети.
Но мне и бедность не беда,
Не будь любви на свете.

Зачем разлучница-судьба -
Всегда любви помеха?
И почему любовь - раба
Достатка и успеха?

Богатство, честь в конце концов
Приносят мало счастья.
И жаль мне трусов и глупцов,
Что их покорны власти.

Твои глаза горят в ответ,
Когда теряю ум я,
А на устах твоих совет -
Хранить благоразумье.

Но как же мне его хранить,
Когда с тобой мы рядом?
Но как же мне его хранить,
С тобой встречаясь взглядом?

На свете счастлив тот бедняк
С его простой любовью,
Кто не завидует никак
Богатому сословью.

Ах, почему жестокий рок -
Всегда любви помеха
И не цветет любви цветок
Без славы и успеха?

***

В полях, под снегом и дождем,
Мой милый друг,
Мой бедный друг,
Тебя укрыл бы я плащом
От зимних вьюг,
От зимних вьюг.

А если мука суждена
Тебе судьбой,
Тебе судьбой,
Готов я скорбь твою до дна
Делить с тобой,
Делить с тобой.

Пускай сойду я в мрачный дол,
Где ночь кругом,
Где тьма кругом, -
Во тьме я солнце бы нашел
С тобой вдвоем,
С тобой вдвоем.

И если б дали мне в удел
Весь шар земной,
Весь шар земной,
С каким бы счастьем я владел
Тобой одной,
Тобой одной.
Роберт Бернс

 

Микола Луків

Приходь до мене. Я сьогодні сам.
Приходь до мене, опівнічна зірко.
Чогось на серці ніжно так, аж гірко.
Приходь до мене. Я сьогодні сам.

Я відчиню і двері на балкон,
Я вимкну світло у своїй кімнаті.
Тобі, небесна, в голубому платті,
Я відчиню і двері на балкон.

Приходь. Зустріну. Будемо удвох.
Хай підглядають клени у кватирку.
Приходь до мене, опівнічна зірко,
Помріємо й пожуримось удвох.

Анатолій МАТВІЙЧУК

АНГЕЛ

Він упав на землю,
Склавши крила,
Губи розкривавивши
І скроні.
І було піднятися несила,
Щоб до неба
Простягнуть долоні.

Золоте заплуталось волосся,
А душа зіщулилась убого
І йому на мить лише здалося,
Що у небі він
Побачив Бога.

І здригнулось
Від судоми тіло
І вуста розкрилися для крику.
А свідомість ніби заніміла,
Знаючи, що це тепер довіку.

І даремні
Сльози і благання.
За межею відступу і зради.
Це падіння перше —
І останнє,
Як себе ще можна покарати?!

І донині —
Гордий і зухвалий
Він блукає
В світі без потреби.
Для землі занадто досконалий,
А душею
Недостойний неба.

САМОТНІСТЬ

Я один.
Наче спалах
У нетрях безодні.
На примарній орбіті
Між ніччю і днем.
Я один
В цім житті.
Моє плинне сьогодні
Опадає на землю
Нежданим дощем.

Я один.
Проживаю себе
По краплині.
І щомиті зриваюсь
З високих небес.
І у кожнім ривку
І прожитій хвилині
Проступаю крізь мряку
Порожніх словес.

Я один.
Сам собі я
Кінець і початок,
Сподівання і вирок —
І жертва, і кат.
Тиха вічність стоїть
На невидимих чатах
І минущість
З'їдає дорогу назад.

Я один.
В мене іншого
Шляху немає.
В цьому вирі життя,
Де лиш Віра сія.
І одне зігріва,
І одне лиш втішає:
Те, що я не один —
Ви такі ж, як і я.

БЕЗДАРНІСТЬ

Бездарність грає в елітарність,
На огляд виставивши все.
Не обдарованість — скандальність
Її на гребені несе.

Бездарність — це жорстока данність,
Де вже не збрешеш сам собі,
Тут розцяцькована вульгарність
Мавпує на догід юрбі.

Бездарність грає перші ролі,
Весь світ для неї балаган.
Та королі, як завжди, голі,
А слава вже не дим — дурман!

Бездарність вірить у безкарність,
Бо сірість — то її гарант.
Безлика сіра солідарність
Вбиває будь-який талант.

Моя країно безталанна,
Яких ти обпилася чар,
Що так закохано і п’яно
Плодиш не геніїв — нездар.

Невже лиш тим, ти знаменита,
Що в скитах власної душі,
Не дута — істинна еліта
Тут животіє за гроші.

І терпить цю страшну брутальність
І на порозі забуття
Гойдає власну елітарність,
Як в яслах роджене дитя.

ПОЗАЧАССЯ

Коли ж скінчиться
Морок позачасся?
Ачи безчасся —
Все ж одне і те ж.
Пройти потрібно,
І через нещастя,
Адже без цього
Щастя не збагнеш.

Усе мине.
Владнається потроху.
Нащадки,
Переживши глум вітрів,
Вивчатимуть
За віршами епоху,
Як ми абетку вчили
З “Букварів”.

БОКС

Не треба говорить про відпочинок,
Усі ми відпочинемо колись.
Що є життя — боксерський поєдинок,
І ми на ринг для бою піднялись.

З дитинства пізнаємо ми науку
Ударів, несподіваних. як грім,
І в кулаки самі стискаєм руки,
Зійшовшись із суперником своїм.

Жорстока проза вічного двобою,
Круті синці, розтрощені носи,
Але ніхто не встане над тобою,
Якщо ти вчасно відповідь даси.

Життя — це бокс, де кожен має право
На ринзі днів пізнати власний хист,
Та є найгірше — то бої без правил,
Де чесна гра уже втрачає зміст.

О скільки вже разів — і не злічити —
Підступністю розлючених нездар
За честь свою я був нещадно битий
Та кожний раз витримував удар.

Я зрозумів — що в тому вся і справа,
Яка ціна життєвих перемог.
Але я знаю — тих, що б’ють без правил,
В своїм бою перемагає Бог.

МЕЖА

У кожного із нас своя межа:
Можливостей, терпіння,
І свободи.
У кожного є правила й чесноти,
Які йому підказує Душа.

Та білий світ прекрасний лиш здаля,
А зблизька вгледиш охоронні вежі.
Влаштовані так люди і земля,
Що всюди тільки межі, межі, межі…

Ми всі живем за правилом Межі
Вся наша суть — то ширми і бар’єри,
Залізні клітки, кам’яні вольєри
Кордони і державні рубежі.

Ми в’язні нам нав’язаних ідей,
Раби страшних умовностей і планів,
Заручники вождів і хижих кланів,
І забобонів, і дурних вістей.

О, мій земний, мій бідолашний люд,
Поділений на племена і раси,
В кармічнім колі злочинів-спокут!
Розіпнутий у просторі і часі

Ми стоїмо з тобою на межі,
Забувши про останню обережність.
А в кожнім з нас — загублена безмежність.
Свята Безмежність Вічної Душі.

 

СТРАХ

Чим далі ми відходимо від Бога,
Від розуміння Шляху і Мети,
Тим більше озираємось убого,
Не в змозі власний страх перемогти.

Ми загубились в просторі і часі,
І дивлячись на себе в дзеркала,
Ми бачимо розгублені гримаси,
Позбавлені надії і тепла.

Нам страшно аж до холоду на скронях,
Невіглаством припертим до стіни,
Ми в порох світ розтерли на долонях,
А на сумлінні — жодної вини.

Ми молимось і б’єм поклони тупо,
Не знаючи розкаяння і сліз,
Та душі наші — наче шкаралупи,
З яких поцупив Дух лукавий біс.

Хтось в героїн тікає, хтось у владу,
Що більше доза, то страшніше гріх,
Але жорстока дійсність, як розплата,
А в ній все менше радощів і втіх.

Глобальний страх, мов стиснута пружина,
І вже лягає палець на курок,
Все важче, важче стримувати джина,
Що грає в мозку інфернальний рок.

Та є одне для страху найстрашніше:
Невідворотна мить на тій межі,
Коли приходить предковічна тиша,
Як музика очищення душі.

Лише тоді — просвітлено і ніжно,
Позбувшись тіла й переживши смерть,
Душа заплаче звільнено і втішно,
Кайдани страху викинувши геть.

КЕНТАВРИ

Хижий вітер
Прапори гойдає,
Дує в труби і у бубни б’є.
Ми ще є,
Чи нас уже немає?
І якщо це ми, то хто ми є?

Нас віднині важко упізнати,
Ми себе згубили у собі.
Нас не впізнає старенька мати,
А впізнавши — хреститься в журбі.

Ще лишилось дещо невимовне
В наших душах і в ясних очах,
Але какофонія жертовна,
Захопила нас, зірвавши дах.

Щойно позмивавши рабські тавра,
П’єм гірку з дідівських черепів,
Напівлюди ми — напівкентаври,
Діти вільних скіфів і рабів.

Хто спотворив нашу суть і вроду
На межі важких тисячоліть?
Наша мрія — Воля і Свобода,
Чи ще зможе душу нам зігріть!?

Хижий вітер
Кида попіл в лиця
І сплива відпущений нам час…
Ми ще є,
А інше все — дурниці.
Нас ніхто не знищить
Окрім нас.

МУЖЧИНА И ЖЕНЩИНА .

Мужчина и Женщина. Тонкие нити.
Случайностей нет. И вы их не ищите.
Мы будто идём по какому-то кругу -
На ощупь найти так надеясь ту руку,
Что ляжет в ладонь без малейших сомнений…
Живём в ожидании прикосновений,
Чтоб вздрогнув однажды, очнуться от сна -
Понять, что бывает зимою Весна,
Что лучшая музыка - голос любимый,
Что можно без слов - как волшебники-мимы -
Часы на пролёт говорить, говорить,
И столько услышать… И столько постичь.

Мужчина и Женщина. Крепкие нити.
Случайностей нет. Так зачем же мудрите,
Зачем вы защитные строите стены -
Заранее зная - не будет замены…
Послушайте, страх тут совсем неуместен,
Поймите, пожалуйста, как ценно “Вместе”…
У вас есть крыло. У кого-то второе.
Сложите их вместе. Отныне вас двое.
Летите. Пожалуйста, не сомневайтесь.
Не бойтесь. С любимыми просто срастайтесь.
Поверьте мне - вместе легко вы взлетите.
Вы только не бойтесь. Вы только любите

Маяковский

Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - кто-то хочет, чтобы они были?
Значит - кто-то называет эти плевочки жемчужиной?
И, надрываясь
в метелях полуденной пыли,
врывается к Богу,
боится, что опоздал,
плачет,
целует ему жилистую руку,
просит -
чтоб обязательно была звезда! -
клянется -
не перенесет эту беззвездную муку!
А после
ходит тревожный,
но спокойный наружно.
Говорит кому-то:
"Ведь теперь тебе ничего?
Не страшно?
Да?!"
Послушайте!
Ведь, если звезды
зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - это необходимо,
чтобы каждый вечер
над крышами
загоралась хоть одна звезда?!

Стус

Були мої моління всує —
Бог не почув і не простив
і вже її душа прямує
в наднеба синь. І лине спів
і благість янгольська висока
її спроваджує у путь.
На ній почиє Боже око
і хори бронзою гудуть,
і пахне воском, пахне ярим,
і ладаном, і сіллю сліз.
Тебе ми, Боже, благодарим
за цей останній перевіз,
яким замкнулася дорога,
бо вже ні смерків, ні світань.
Десь під сузір’ям Козерога
горять, мов біль, чертоги Бога.
Постань, душе, бідо, постань.
Та очі склеплені навіки,
навіки склеплені вуста
немає звістки ані звідки
в рахманнім сні — земля свята
тебе сподобила. Молюся.
Мій Боже, пане мій, почуй
аж я сльозою обіллюся
карай мене, її почуй.
А човен плине, човен плине
скриплять, як скрипка, кочети
світ починається, як гине,
а гинучи, почався й ти.
Між зір гойдається колиска
іскряться срібні вервечки
в космічних родивах, у блисках
тобі являються віки.
А губи склеплено, а очі
обтяжила вселенська ніч
і темінь врочить, темінь врочить
і тільки сонце довсібіч.
Молився я, та не дійшла
моя молитва аж до Бога,
тобі прокрилася дорога,
а ти водою попливла.

Стус

Лиш спомини лишилися од мене
і шерехи обжурених листів
і дещиця трудів моїх і днів
і скрики тягучких осінніх кленів.
Ти кроками ворушиш мій неспокій,
хрустить досада, мов сухий пісок,
обстукав душу торопкий твій крок,
що ліг на вірші, подуми і роки.
Стенає, мов глухонімий, Бетховен,
мов полиски викрешує з небес.
Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,
але не знаю, хто він нині й що він.
Бідо, не застуй білий світ, не застуй,
хай понімує стіксовий затон.
Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.
Свій вид з цвинтарних появи ослон.
Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.
Чи хто це в мене в узголів’ї став?
Скрипить мороз самотності. Світає.
І глипнув оком без'язикий став.

 

Стус

Нам відпустила доля зла,
окраєць крику відпустила,
аби душа не так боліла,
що світ затявся дубала.
І проростень, і бугила,
і жалом жалощів тріпоче
доба і не пустити хоче
стежина, терням поросла.
Зоря вечірня ізійшла,
над нас зросла зоря вечірня,
і рветься проповідь нагірня
над дальнім вигоном села.
І то: іще душа жива
і виривайся із печалі.
Ходімо далі, далі й далі
докіль збіліє голова.

Стус

І сниться сто твоїх подоб,
геть пам’яттю розмитих,
недоля зимний студить лоб,
зажурою поритий.
Усе, що є, перетрясло,
лишилося на споді
щасливе і страсне число,
Господь промовив: годі.
Стою один посеред бур,
посеред начування:
допіру спекався тортур —
іде нове наслання,
а ти в пітьмі — одна стоїш,
як свічка опівнічна,
то або хмуриш то світлиш
мене і кличеш зично.
Під ноги тулиться моріг,
дорога струменіє,
і чадний висивілий сніг
як безум мій чадіє.

Стус

І жодної надії довкруги
і жодної надії на рятунок
нам самовтеча і отруйний трунок,
вам — розшуки живого, вороги.
І спогади мов відумерлий прах
ховають нашу душу перетлілу,
коли чеканням серце обболіло,
коли слова німують на устах.
Не хочу клику ревного, мовчи
і накликання ревного не хочу,
лише вві сні життя стоїть ув очу
як тільки не волай і не кричи.

Стус

Ти десь там сниш. І бачиш милі сни,
котрі течуть з-під білої вуалі,
а я тебе пускаюсь — далі й далі,
мов берегів своєї вітчини.
Ти десь там спиш. І тепла охра стін
оберігає од снігів і вітру,
а я сную цю думу, цю нехитру
фантазію зимових холодин.
Ти десь там є. Напевно ж, десь там є,
та, що в моєму мареві блукає,
і спів, неначе нитку, засиляє
в моє німе й оглухле житіє.
Ти десь там є. Десь неодмінно є
ота, що призведе до божевілля,
до себе кличе на своє весілля
і ніби приском душу обдає.

 

Эдуард Асадов

ЗИМНЯЯ СКАЗКА

Метелица, как медведица,
Весь вечер буянит зло,
То воет внизу под лестницей,
То лапой скребет стекло.

Дома под ветром сутулятся,
Плывут в молоке огоньки,
Стоят постовые на улицах,
Как белые снеговики.

Сугробы выгнули спины,
Пушистые, как из ваты,
И жмутся к домам машины,
Как зябнущие щенята.

Кружится ветер белый,
Посвистывает на бегу...
Мне нужно заняться делом,
А я никак не могу.

Приемник бурчит бессвязно,
В доме прохладней к ночи,
Чайник мурлычет важно,
А закипать не хочет.

Все в мире сейчас загадочно,
Все будто летит куда-то,
Метельно, красиво, сказочно...
А сказкам я верю свято.

Сказка... мечта-полуночница...
Но где ее взять? Откуда?
А сердцу так чуда хочется,
Пусть маленького, но чуда!

До боли хочется верить,
Что сбудутся вдруг мечты,
Сквозь вьюгу звонок у двери -
И вот на пороге ты!

Трепетная, смущенная,
Снится или не снится?!
Снегом запорошенная,
Звездочки на ресницах...

- Не ждал меня? Скажешь, дурочка?
А я вот явилась... Можно?-
Сказка моя! Снегурочка!
Чудо мое невозможное!

Нет больше зимней ночи!
Сердцу хмельно и ярко!
Весело чай клокочет,
В доме, как в пекле, жарко...

Довольно! Хватит! Не буду!
Полночь... гудят провода...
Гаснут огни повсюду.
Я знаю: сбывается чудо,
Да только вот не всегда...

Метелица как медведица,
Косматая голова.
А сердцу все-таки верится
В несбыточные слова:

- Не ждал меня? Скажешь, дурочка?
Полночь гудит тревожная...
Где ты, моя Снегурочка,
Сказка моя невозможная?

 

ГОЛОС ВИНОВАТЫЙ
«Я перед нею виновата,—
Скажу, откинув прядь со лба,—
Но то, что я украла — свято!»
Не скуки плод, не плод разврата,
А только счастье и судьба!
Я перед ней в долгу. Но в снежной,
Во тьме кромешной не солгу.
Все это было неизбежно
На том, далеком берегу.
На том немыслимом причале,
Где даже через столько лет
Нам друг без друга — ни печали,
Ни радости на свете нет.
Как холодно на белом свете —
В двух городах, где в двух домах
Во сне смеются в полночь дети
И плачут женщины впотьмах.
...Я вытру слезы. И, бледнея,
Оставшуюся жизнь свою —
За наше счастье! — перед нею
Всю на коленях простою...

***
А, собственно, что же такое разлука?
Мы не были даже знакомы и дня,
Но кто-то нас отнял уже друг у друга:
Меня — у тебя, а тебя — у меня.

Ты помнишь, как счастьем дышала округа.
Как тело хотело огня и огня?!!
Но не было нас и тогда друг у друга:
Меня — у тебя, и тебя — у меня.

Когда же и впрямь наступила разлука,
То мы и не знали, друг друга виня,
Что нет уже тысячу лет друг у друга:
Меня — у тебя, и тебя — у меня.

Ни горе, ни счастье уже не пугают,
Но мучает голос из смертного дня:
— Зачем отнимают, зачем отнимают
Меня у тебя и тебя у меня?..

***
А все же хорошо, что перед веком
Я не юлила ни в одной строке,
Что в жизни с нелюбимым человеком
Ни разу не была накоротке.
И хорошо, что жизнь не без помарки
То написала, что была должна.
...А за скупые, чудные подарки
Я рассчитаюсь на земле сполна.

***
Зацеплю шиповник темным взглядом,
Соловью дорогу уступлю.
Я еще живу с тобою рядом,
Я еще твой час ночной люблю.
Но уже на белом свете знаю.
Черной думой душу тяжеля,
Сильная, горячая, живая
Горбится на кладбище земля.
Дышит ночь, колышет ветер травы,
Пересмешник вторит соловью:
Эта ночь — всего лишь переправа
От большой любви к небытию.
Надежда Кондакова

 

МОЦАРТ
Ветер выл,
Срывая с петель двери,
Бил по окнам
Дождиком косым...
Моцарт был доволен.
Что Сальери
В эту непогоду
Рядом с ним.

Но когда
Поспешною рукою
Тот в бокалы
Разливал вино,
Показалось Моцарту такое,
Что в камине
Стало вдруг темно.

Может быть,
Бокал —
В одно из окон
Или ненароком уронить?..
Моцарт залпом выпил.
Разве мог он
Дружбу
Подозреньем осквернить!

***
Убивали любовь,
Убивали в четыре руки...
Били с разных сторон,
Состязаясь в сноровке и силе.
Им шептала любовь:
— Ах, какие же вы дураки!..
Но они ей в ответ
За ударом удар наносили.

Убивали любовь...
И однажды любовь умерла.
Ей бы их обмануть:
Притвориться убитой —
И только.
Но любовь, как любовь:
Притворяться и лгать не могла.
Да и им поначалу
Не жаль ее было
Нисколько.

Убивали любовь...
На поминках его желваки
Заходили на скулах,
А взгляд ее
Слезы затмили.
И — тайком друг от друга — ,
Все те же четыре руки
Поливают отныне цветы
У нее на могиле.
Юрий Воронов

 

Стус

Цей берег зустрічей — і не збагнеш:
чи то твоє життя обабереге,
чи — очі в очі — двох смертей шереги
зближаються, пустившись власних меж.
В овали болю безкінечний світ
вривається захланно, ніби злодій,
допоки духи не промовлять: годі,
ще на тобі і кров твоя, і піт,
ще повен скверни ти. І недомога
твоя — спізнати долі ліпоту:
все презмагати стежку цю круту
від царства Сатани до царства Бога.

Недоля вже нитку сурову снує,
а згадую знову і знову
в каміння вмуроване серце твоє,
незнаний, незвіданий Львове.
Здається, від панських полишений учт,
камінний, кремінний, залізний
мені ти постав із підзамчових круч,
хоч сльози сліпили, як близни.
Торговище совістей, радощів, душ,
де золотом писані ярма,
ти вився провулками, круглий, як вуж,
од мене ховався недарма.
Бо що мені горда твердиня жаги,
бо що мені пам’ятний цвинтар.
Сплюндрована річко, твої береги
стріляють ув очі, як флінта.
Бо що мені трунок, цей трачений чар
оцих знакомитих батярів,
як колеться небо — за вдаром удар,
і дощ смертеносний ушпарив.
Раз пусто і голо і чорно довкруг,
раз чорно, самотньо і голо —
заходь же тепер за останній свій пруг,
за висліплі геть виднокола.
Пора відлітати. Сувора поро
опровесни, ти нескінченна.
Боюсь, перестигне пекуче перо
од праісторичного щему.
Дарма. Обібрався на дурня — і вже,
коли обібрався на дурня.
Бо не береженого Бог береже,
а смертна із мармуру урна.
Попереду білий, як смерть, гробовець,
і рвуться угору собори,
і хай би вам грець, і хай би вам грець,
всі завтра, всі нині, всі вчора.


Ти десь живеш на призабутім березі
моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх пожухлих щасть,
зчорніла від скорботи і від гніву.
Як страшно не стрічатися з тобою,
ще тяжче — стрітися!
Як часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
моя свічо пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що, живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші
і молодість ізвомплену свою,
моя любове згублена!
Тобою
я запізнав той необачний шлях
самодолання стомного. Тобою
я знищив час. Тобою завше плину,
вертаючись в витоки, аби гирл
цуратися довіку (все так само:
все по одній тяжкій моїй дорозі,
де втрачено початки і кінці).
...зайди за грань. Нам надто тяжко жити
непевністю. Межи. Напівступою,
коли занесений замéжний крок
замислився і скляк. Напівбажання
на півваганні втяте. Гони днів
ховаються за пагорбом терпіння
і невидимі. Що, коли б той край
пізнав дробинність нашу?
Що б то стало —
горі горою бути? Що б то нам
посовгнути ці межигони часу,
пасматі межигони живоття,
ці бурі пристрастей, коли дороги
раптово окошилися на нас.
О ті нестерпні виходи за грань
привсюдності! О ті наломи ляку
та невситима згага самовтечі,
жага згоряння, спалення, авто-
дафе. Та паморозь терпінь
і вічна недокінченість дерзання,
рух руху руху. Те безмежжя сил,
розбурханих од молодого болю,

ті парури зусиль, та виднота
себеявляння, та оглухла прірва
обрушення і заступання за
видиму смерть, аби тороси муки
ліпили лоно пам’яті. Це ти,
непевносте? Оце ти є дорого,
котра прожогом навертає нас
попід дашок примирливих скорбот?
Як ти заходиш — мигдалевоока —
і, деспотичні сіючи підбори,
затягуєш круг мене смертний зашморг
любові, начування і жалю.
І ось — воно! Неначе стовп пекельний,
6мене із себе викликаєш, надиш
забутим, згубленим, далеким, карим
і золотим. Дозволь мені лишитись
у цьому горі віщому. Дозволь
наблизитися ближче, щоб утрачене
згубити під омирення хрестом.
А ти стоїш. І закут мій грубезний
у сто дверей зарипав. І вітри
мою полощать душу. Страх як тяжко
удруге розминутися мені,
аби вже не стрічатися. А надто —
так необачно стрінутись і вже
повік не розминутися. Даруй,
даруй мені оцю миттєву тишу,
зникоме забуття і самоту
щоб спекатися чар самонавернень
і самонапливів. І самоту.
О дай мені уникнутись притьмом.
Та — задарма. Дорога не вертає,
а котиться назад. Спогадуй, серце.
І на крилі — на зраненім — брини!

 

Сьгодні 71 рік з дня народження В.Стуса...

 

Так...

Різдво Стуса

Я сегодня смеюсь над собой...
Мне так хочется счастья и ласки,
Мне так хочется глупенькой сказки,
Детской сказки наивной, смешной.

Я устал от белил и румян
И от вечной трагической маски,
Я хочу хоть немножечко ласки,
Чтоб забыть этот дикий обман.

Я сегодня смеюсь над собой:
Мне так хочется счастья и ласки,
Мне так хочется глупенькой сказки,
Детской сказки про сон золотой...

 

Эдуард Асадов


О СМЫСЛЕ ЖИЗНИ

- В чем смысл твоей жизни? - Меня спросили. -
Где видишь ты счастье свое, скажи?
- В сраженьях, - ответил я, - против гнили
И в схватках, - добавил я, - против лжи!

По-моему, в каждом земном пороке,
Пусть так или сяк, но таится ложь.
Во всем, что бессовестно и жестоко,
Она непременно блестит, как нож.

Ведь все, от чего человек терзается,
Все подлости мира, как этажи,
Всегда пренахальнейше возвышаются
На общем фундаменте вечной лжи.

И в том я свое назначенье вижу,
Чтоб биться с ней каждым своим стихом,
Сражаясь с цинизма колючим льдом,
С предательством, наглостью, черным злом,
Со всем, что до ярости ненавижу!

Еще я хочу, чтоб моя строка
Могла б, отверзая тупые уши,
Стругать, как рубанком, сухие души
До жизни, до крохотного ростка!

Есть люди, что, веря в пустой туман,
Мечтают, чтоб счастье легко и весело
Подсело к ним рядом и ножки свесило:
Мол, вот я, бери и клади в карман!

Эх, знать бы им счастье совсем иное:
Когда, задохнувшись от высоты,
Ты людям вдруг сможешь отдать порою
Что-то взволнованное, такое,
В чем слиты и труд, и твои мечты!

Есть счастье еще и когда в пути
Ты сможешь в беду, как зимою в реку,
На выручку кинуться к человеку,
Подставить плечо ему и спасти.

И в том моя вера и жизнь моя.
И, в грохоте времени быстротечного,
Добавлю открыто и не тая,
Что счастлив еще в этом мире я
От женской любви и тепла сердечного...

Борясь, а не мудрствуя по-пустому,
Всю душу и сердце вложив в строку,
Я полон любви ко всему живому:
К солнцу, деревьям, к щенку любому,
К птице и к каждому лопуху!

Не веря ни злым и ни льстивым судьям,
Я верил всегда только в свой народ.
И, счастлив от мысли, что нужен людям,
Плевал на бураны и шел вперед.

От горя - к победам, сквозь все этапы!
А если летел с крутизны порой,
То падал, как барс, на четыре лапы
И снова вставал и кидался а бой.

Вот то, чем живу я и чем владею:
Люблю, ненавижу, борюсь, шучу.
А жить по-другому и не умею,
Да и, конечно же, не хочу!

 

Эдуард Асадов

БАЛЛАДА О ДРУГЕ

Когда я слышу о дружбе твердой,
О сердце мужественном и скромном,
Я представляю не профиль гордый,
Не парус бедствия в вихре шторма,-

Я просто вижу одно окошко
В узорах пыли или мороза
И рыжеватого щуплого Лешку -
Парнишку-наладчика с "Красной Розы"...

Дом два по Зубовскому проезду
Стоял без лепок и пышных фасадов,
И ради того, что студент Асадов
В нем жил, управдом не белил подъездов.

Ну что же - студент небольшая сошка,
Тут бог жилищный не ошибался.
Но вот для тщедушного рыжего Лешки
Я бы, наверное, постарался!

Под самой крышей, над всеми нами
Жил летчик с нелегкой судьбой своей,
С парализованными ногами,
Влюбленный в небо и голубей.

Они ему были дороже хлеба,
Всего вероятнее, потому,
Что были связными меж ним и небом
И синь высоты приносили ему.

А в доме напротив, окошко в окошко,
Меж теткой и кучей рыбацких снастей
Жил его друг - конопатый Лешка,
Красневший при девушках до ушей.

А те, на "Розе", народ языкатый.
Окружат в столовке его порой:
- Алешка, ты что же еще неженатый? -
Тот вспыхнет сразу алей заката
И брякнет: - Боюсь еще... молодой...

Шутки как шутки, и парень как парень,
Пройди - и не вспомнится никогда.
И все-таки как я ему благодарен
За что-то светлое навсегда!

Каждое утро перед работой
Он к другу бежал на его этаж,
Входил и шутя козырял пилоту:
- Лифт подан. Пожалте дышать на пляж!..

А лифта-то в доме как раз и не было.
Вот в этом и пряталась вся беда.
Лишь "бодрая юность" по лестницам бегала,
Легко, "как по нотам", туда-сюда...

А летчику просто была б хана:
Попробуй в скверик попасть к воротам!
Но лифт объявился. Не бойтесь. Вот он!
Плечи Алешкины и спина!

И бросьте дурацкие благодарности
И вздохи с неловкостью пополам!
Дружба не терпит сентиментальности,
А вы вот, спеша на работу, по крайности,
Лучше б не топали по цветам!

Итак, "лифт" подан! И вот, шагая
Медленно в утренней тишине,
Держась за перила, ступеньки считает:
Одна - вторая, одна - вторая,
Лешка с товарищем на спине...

Сто двадцать ступеней. Пять этажей.
Это любому из нас понятно.
Подобным маршрутом не раз, вероятно,
Вы шли и с гостями и без гостей.

Когда же с кладью любого сорта
Не больше пуда и то лишь раз
Случится подняться нам в дом подчас -
Мы чуть ли не мир посылаем к черту.

А тут - человек, а тут - ежедневно,
И в зной, и в холод: "Пошли, держись!"
Сто двадцать трудных, как бой, ступеней!
Сто двадцать - вверх и сто двадцать - вниз!

Вынесет друга, усадит в сквере,
Шутливо укутает потеплей,
Из клетки вытащит голубей:
- Ну все! Если что, присылай "курьера"!

"Курьер" - это кто-нибудь из ребят.
Чуть что, на фабрике объявляется:
- Алеша, Мохнач прилетел назад!
- Алеша, скорей! Гроза начинается!

А тот все знает и сам. Чутьем.
- Спасибо, курносый, ты просто гений!-
И туча не брызнет еще дождем,
А он во дворе: - Не замерз? Идем!-
И снова: ступени, ступени, ступени...

Пот градом... Перила скользят, как ужи...
На третьем чуть-чуть постоять, отдыхая.
- Алешка, брось ты!
- Сиди, не тужи!.. -
И снова ступени, как рубежи:
Одна - вторая, одна - вторая...

И так не день и не месяц только,
Так годы и годы: не три, не пять,
Трудно даже и сосчитать -
При мне только десять. А после сколько?!

Дружба, как видно, границ не знает,
Все так же упрямо стучат каблуки.
Ступеньки, ступеньки, шаги, шаги...
Одна - вторая, одна - вторая...

Ах, если вдруг сказочная рука
Сложила бы все их разом,
То лестница эта наверняка
Вершиной ушла бы за облака,
Почти не видная глазом.

И там, в космической вышине
(Представьте хоть на немножко),
С трассами спутников наравне
Стоял бы с товарищем на спине
Хороший парень Алешка!

Пускай не дарили ему цветов
И пусть не писали о нем в газете,
Да он и не ждет благодарных слов,
Он просто на помощь прийти готов,
Если плохо тебе на свете.

И если я слышу о дружбе твердой,
О сердце мужественном и скромном,
Я представляю не профиль гордый,
Не парус бедствия в вихре шторма,-

Я просто вижу одно окошко
В узорах пыли или мороза
И рыжеватого, щуплого Лешку,
Простого наладчика с "Красной Розы"...