Поезія та проза

Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?


Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!


Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.


І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.


Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.


В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей -
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.


Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

Леся Українка

 

Я знаю кому це припаде до душі...
Гарний вірш +10

 

В комнату, где ты живёшь,
Входят надежды с тобою.
Эту прекрасную ложь
Мы называем судьбою.

В круговороте забот
Буря тебя не погубит.
Кто без надежды живёт,
Тот никого не полюбит.

Тот не осилит пути,
Кто ожидает подмогу…
Чтобы дорогу пройти,
Надо поверить в дорогу!

Надо поверить в себя,
Тут же сомнение сгинет!
Ну а судьба как судьба,
Нас никогда не покинет.

С ней от зари до зари
И знатоки и невежды
Штопают дыры свои
Тонкою ниткой надежды.

Тишины хочу, тишины...
Нервы, что ли, обожжены?
Тишины...
чтобы тень от сосны, щекоча нас,
перемещалась,
холодящая словно шалость,
вдоль спины, до мизинца ступни,
тишины...
звуки будто отключены.

Чем назвать твои брови с отливом?
Понимание -
молчаливо.
Тишины.

Будущее - вкус не портит мне,
мне дрожать за будущее лень;
думать каждый день о черном дне -
значит делать черным каждый день.

Мой мир - не кладезь древних знаний,
А мир сомнений и обид.
Я не хочу лететь на пламя,
Но самому мне им не быть.

Я потерял не смысл жизни,
Я потерял саму ее,
И вот, ловлю себя на мысли,
Что мне все стало все равно.

Плевать на жизнь, на смерть, на веру,
И на неверие - плевать.
Всегда один, хотя со всеми,
И человек волкам под стать.

Тону, пытаясь тщетно выплыть,
И падаю, пытаясь встать.
Я на войне, и мне не выжить,
И не пытайся когти рвать.

Но я, срывая все печати,
Все пломбы, двери и замки,
Не потеряв достоинств знати,
Меняю жизнь.

Не знаешь ты,
Что значит жить с собою в ссоре,
И, умирая каждый день,
Жить, не показывая горя,
Ходить, не хмурясь словно тень.

"Ты негодяй, которых мало.
Ты лицемер, каких не счесть," -
Мне повторяют до упаду,
А я готов на стену лезть.

Как не крути, а я, мерзавец,
Кругом и всюду виноват.
Иным в рот не положишь палец,
Но он и прав, и бел, и свят.

А я опять тигриной хваткой
Вцеплюсь в загривок вожака,
И в яростной, кровавой схватке
Его прикончу.

Но пока
Я снова буду жить впустую,
И буду ждать, пока судьба
Не даст мне роль - пускай любую,
Но не властителя - раба.

Пускай слуги или солдата -
Я жизнь хочу построить сам,
Не разрушая то, что свято,
Но и не кланяясь богам.

И лишь тогда я перестану
Тонуть и падать каждый день.
И прежний я уйдет во пламя,
Оставив после только тень...

Євген Маланюк

Мушу випити келих до краю -
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю,-
Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорiзаним звiрем - вiтер
Прорида? в страшний простор.
(Там жито - надовго збите,
Там чорним повiтрям - мор).

А я мушу незморено-просто -
Смолоскипом Тобi Однiй,
Я - кривавих шляхiв апостол -
В голубi невечiрнi днi.

Євген Маланюк

Завжди напружено, бо завжди -
проти течiй.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька,
без предтечi.
Так - навпростець - де спалю? мета.
_
Все чути. Всiм палать. Єдиним
болем бути,
Тим криком, що горить в кривавiм
стиску уст,
I знать, що випало - загаснути
забутим,
I спомином кiнця

Євген Маланюк

Ще ця межа не перекрочена,
Ще гаданина: так чи ні, -
Та з серця зникла червоточина
І очі знову в вишині.
О, як любить тебе, як дякувать
За зустріч цю, за руки ці!
Завжди своя, завжди - однакова,
Тримаєш міцно всі кінці.
Тримаєш цупко, витривалая,
І серце, й віддих, і уста.
Пробач, що досі так невдало я
Ще ворожу: чи - ні, чи - так?
Пробач, що серце днями трудними
Ще вчиться віри й повноти...
Над цею осінню, над буднями,
Над обріями - я і ти!

 

Євген Маланюк

Як завше, дні повиті крепом.
В кімнаті ще зимові сни.
Здається, зовсім і не треба
Цієї пізньої весни.
Ви мовчите. Я п'ю безсило
Міцну отруту самоти.
Життя всі мрії підкосило,
І більш нема куди піти.

Євген Маланюк

Все гризоти, турботи - а нащо?
Знаєш: житимеш, скільки дано,
Й марно тіла несита паща
Бідну душу зжерла давно.
Не насититись і не зжерти,
Та й занадто страва пісна.
В мить вогненну спаленої смерти
Візьме душу вічна весна.
А убоге, бездушне тіло
За всі весни, що їх не зазнав,
Перетворить у мармур білий
Та остання, остання весна.

Євген Маланюк

Вся путь - колобіг неустанний.
Ось день зміняє рання ніч.
На станціях киплять каштани,
Веде осінній вітер річ
Про те, що буде, як і було,
Він все це знає наперед:
Розлуку з залізничним гулом,
Цілунків пізніх мертвий мед.
І доля, й вітер - знов тотожні,
Як за юнацтва, як тоді,
Коли весь світ летів порожній
Назустріч вихору подій.

Вологий смерк - дощі, дощі, дощі,
Невблаганні, немов перед потопом.
Де липня жар, де зустрічі вночі,
Де крок крилатий, мріє легкостопа?
Все потонуло в зливах. Ручаї
Цих талих вод все розчинили й змили.
І недаремне весь ти причаївсь,
Чекаючи. Не бризне сміх той милий
І не осяє усмішка ясна.
Вологий смерк на дні глухої тиші.
І самота, що ти її зазнав,
Вже не залишить, тільки заколише.

Євген Маланюк

Все обійшло: дозвілля, книги,
Оселя... Розійшовсь туман.
І ось ми на уламку криги,
А вколо - лютий океан.
Ми двоє, як Адам і Єва.
За обрієм - хвиляста муть.
І ані голуб, ані меви
В безокім небі не майнуть.
Що ж залишилося? Якої
Нам тверді віднайти? Одне:
Залізо пристрасти людської
Й любови золото ясне.

Євген Маланюк

Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі - жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам залишиться тільки дим
Минулого і втіха плачу?
Невже самота і голодний сум,
І порожня сутінь кімнати?
Пані, вітер розвіє красу -
Немає часу чекати.
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє
Останнє осіннє сяйво,
Хай серце устами нашими п'є
Радість. Все інше - зайве.

 

Євген Маланюк

Так марилось: п'янкі нічні слова
У душній томі. А межи нас - нікого,
Ні спогаду, ні тіні... Лиш сплива
Серпнева ніч. Лиш святочна і строго
Сузір'я тчуть свою довічну путь.
В один акорд злились душа і тіло,
В один...
Ні, забагато захотіла
Палка уява. Ні, втекти! Забуть!

Все повертається. Все мститься. Все.
Йде колами. І душить кожним колом.
Роковане іде і знов несе
Необоримий присуд свій: ніколи.
І ночі всі вертаються, і всі
Нічні слова ось пам'ять знов диктує,
І пестощі повторює.
І всує
Молитись мертвій і страшній Красі.

Вінграновський

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива – то було б іще...
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...
Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені...
Бо так вже склалось – не забуть,
не збути,
Не призабути навіть уві сні...

Вінграновський

І те, і те: як птах раптовий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний ранковий –
Мені не йдеш ти з голови.

Мені ідеш ти – не докликнуть.
А крикнеш – крикнув і сиди.
А губи дивляться і сліпнуть,
Ненадивившись назавжди.

У кожної дороги – ноги.
І крок дороги – крок розлук...
Мені невидимі дороги –
Дороги снів твоїх і рук...

І якби, може, не прощально
Ранковий птах злетів з трави –
Непереквітло і вінчально
Мені не йдеш ти з голови.

 

Леся Українка.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світла,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, - як нам з тобою,-
А прийде час розсипатись руїні -
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

 

В. Стус

* * *
Обабіч дзеркала. А ти на холоді,

на непроникному. Дзелень, дзелень.

Ані Трістана, ані Ізольди,

сліпить стоокий зимовий день.

Ні віддалитися, ані наблизитись

на смертній линві високий спів.

У самоті твоїй за друзів вісти,

котрими дух свій приогранив.

В. Стус

* * *
Розлука налягла на груди

стоїть у горлі печія.

Бувай, мій сину. Вже бо я

по той бік остраху пробуду.

Потвори, каїни, іуди,

потвор ізбратана сім’я,

а чорна зносить течія

за край зухвальства і облуди.

Ідуть літа мої маруди

життя — як слід од нагая.

А я шепочу: не боя…

я вірю в вас, потвори й люди.

Між чорних скель сичить змія

застрягло в горлі стільки знуди.

Ну ж, відступися, страхопуде.

Ступає смерть. Пильнуй, чия.

 

Вінграновський

НОВОРІЧНА КОЛИСКОВА

Сніг приліг на землю льольо,
Притуливсь до тебе я,
І гойднулась біля болю
Новорічна ніч твоя...

Йди додому, старший болю,
І малому накажи:
Не дивиться нам ніколи
По той бік, де ніч лежить.

Може бути, що й не буде
Того щастячка і нам,
Але тепло пахне грудень
Молодим своїм снігам...

Ти б сказала: не змерзає
Ні мороз, ні заячня,
І душа твоя не знає,
Де твоя, а де моя...

Спи і слухай: вітер шаста
То в діброви, то з дібров...
З Новим роком, з новим щастям
Вас, гіркото, вас, любов!

 

В. Стус

* * *
Усе, що виснене віками

у колотнечі поколінь

і що тужавіло роками,

неначе химороди снінь.

Як у пшеничнім колосі зернина

ласкавий син мій додивляє сни

і хороше у царстві сатани

згадати синій безкрай України.

 

Вінграновський

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЛЬВОВА

І
Десь далеко-далеко, що лиш слово
домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому
Дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.

В цьому нашому світі, у плинкім
нощеденні,
В цьому нашому світі, де доля терпка,
Моє місто-любове, нам з тобою священні
І світанок Данила, і вечір Франка.

Доки сняться нам сни, доки сняться
нам ріки
І марнота марнот по душі не снує,
Ііоє місто-любове, дорогі нам навіки
Ті, хто десь за тобою, ті хто зараз тут є!

II
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному
блюзі
Як давно і недавно ти любила мене.

Як раптово в хвилини блакитно-
шовкові,–
І ще рух! І ще крок! Іще подих грози! –
Зацвіли твої пальці першим цвітом
любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози...

Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки...
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними поронші летять літаки...

На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-далеко ти любила мене...

Вінграновський

Блакитно на душі... забув, коли мовчав...
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах...

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся – кругом у світі ти.
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зради, марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне...

Вінграновський

Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш –
Уваги, ревнощів, жалю?

В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.

І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста...
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.

Ти вся – із щастя! І з тобою
Ще не вітаються печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль...

Я дві пори в тобі люблю...
Люблю ту пору благовісну,
Коли до тебе, як до пісні,
Свою я голову хилю.

Ця вже пора повільноплинна
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш «так» і «ні»..

Де почалося все з тобою
І не поверне навпаки,
Де вже вітаються з любов'ю
Печалі, болі і роки.

Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість вод схололих плес,
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес...

Вінграновський

Це свято печалі – мов. Не твоє.
Як я не хотів цього свята печалі!
Але воно вже заспівало своє,
І я вже не знаю, як жить мені далі.

Де глянеш – не глянь. Де іти – не ідеш.
Мовчиш – не говориш, а чути до слова..
Лиш літо синіє до білих одеж,
Та буде, та буде дорога сивова.

Вінграновський

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх,
І попливе по шиї і небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...

Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада -

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...

 

Леся Українка

Хочеш знати, чим справді було
те, що так колись пишно цвіло,
що на серці наводило чари,
світ вбирало в золотисті примари,
те, що сяло, мов чистий кришталь,
а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько,
придивитись до нього пильненько,
скинуть з нього покраси й квітки,
одрізнити основу й нитки,-
адже часом найкраща тканина
під сподом просто груба ряднина!

Залиши! се робота сумна,
не доводить до правди вона.
Глянь, смереки зеленії коси
повбирались у ряснії роси.
Не питай, чи то справді роса
самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце здурило,
в лелітки дощ холодний змінило,
або, може, то хитрий вітрець
з марних крапель сплітає вінець,
або, може, то винна смерека,
що показує росу здалека...

 

Вінграновський

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
Завіс сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіс.
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром.
Останні яблучка із ніг
Зіб'є із віт над світом.

До айстр останніх припаде
Губами сніговими
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними...

Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину...
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...

Леонід Мосендз

Безодня смерті і безодня
життя спіткались на межі,
а на лезі її сьогодні
знова нап'ятий він лежить.

Лежить, мов жертовна офіра,
якій жерців байдужий спір,
і тільки існування міра
вся зосередилася в зір.

Та у серпанку гарячковім
він нерухомістю повік
зорить на дні минулі знову
аж по грізний двадцятий рік.

Але нема жалю, ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло...

Встає майбутнє. І могили
вчорашні — це його межа...
Яка ж це мука буть безсилим
під лезом смертного ножа!..

Олена Теліга

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

Олена Теліга

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

Олена Теліга

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

Ігор Муратов

Ні, це не розпач, і не жаль,
І не зловіще ворожіння -
Моїх нездійснених бажань
Непереможене тяжіння.
Цього волів, того жадав,
А де ж воно? І досі сниться?
У жмені - чорні пера гав,
А прагнув золота жар-птиці?..
Ні, не зневіра, і не сум,
І не блюзнірство пустослова -
Моїх невимовлених дум
І мрій уявність вибухова
Хоч, може, й поруч той поріг,
Коли ні мрій, ні дум не треба
Їх не зречуся, бо без них
Я - крила, зрощені без неба.
Тож осипайся, мов іржа
З моїх розірваних кайданів,
Тягар нездійснених бажань,
Летючих мрій розчарування!
О доле, дай мені снаги,
Навчи мене, сувора нене,
Як розсувати береги,
Й за роги брати нездійснене.

Усе боюсь не встигнути. Куди?
Чогось не доробить. Чого? Для чого?
За мною роки, як важкі сліди.
Що залишила ти, моя тривого!
Творю, руйнуюсь, мучусь і люблю.
І не спинюсь, аж поки серцем стихну.
І все одно чогось не дороблю
І все одно - кудись таки не встигну.

 

Юрій Липа

І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись.

 

Стус

Їй-богу, страшно в цьому світі жить,
щодня на хліб насущний заробляти
ціною честі й совісті — заплати
такої нам настарчить кожна мить.
Їй-богу, страшно в цьому світі жить,
коліна гнути, йти у незбагненне
і відчувати в поривах шалене
те, що стоїть, як правда, на межі.
Їй-богу, страшно в цьому світі жить.

 

Стус

Я божеволію. Я збожеволію.
Я чую — ночі не перейду.
Не пережду я свою недолю,
не перебуду свою біду.
Я чую. Чую. Плечима навіть
що ніч, спинившись, не промине.
Неначе ночі не проминають
червонооким баским конем.
Іще чекаю і сподіваюсь.
А тіні мовчки підійшли.
Жалінь немає. Прощень немає.
Тепер твій час настав. Молись.
Не поневажуй життям. Не зраджуй
анініколи. Відколи світ
ми всі на грані життя виважуєм
як шлем прощальний йому привіт.
А ти замало любив. Замало
страждав. Замало перемагав.
Тобі замало за шкіру сала
залили. Блиснув томагавк.
І кров на очі. І щиромідна
червона зброя лягла навхрест.
Пройшла. Минулася зненавида,
і ти, розвиднений, воскрес.

 

Стус

Тюрма, де з віку гниль і цвіль
уже півсвіту запосіла.
Імперіє, мій жало-біль,
моя зненависте, Росіє!
Імперіє дикунських вір,
імперіє соснових зойків!
У тебе з віку проводир —
криваворукий і безокий.
Єдинодзьобий, як орел,
народної упившись крові,
шаліє, казиться і рве,
мов злодій з чорної дороги.
Литва, Угорщина, Кавказ —
тюрма від моря і до моря.
Тут всім переяславський час
пробив в вузькому коридорі.
Як тавра, в них віки живі.
Як рани на чолі Месії.
За окрутенства вікові
покутуватимеш, Росіє.
Горить історія. Горить
земля. Горять віки, як книги,
проводирів ковтає віхола
від Соловків до Ангари.
Край роздарований — до серць,
край розграбований — до ребер.
Російський звір, як дикий вепр,
по наших по слідах женеться.
Від дорошенків — до мазеп,
і від мазеп — аж до Бандери
на небі й на землі — вертеп
пекельний — при закритих дверях.
Край — Полуботьків равелін,
край — в соловецькому квадраті
Старого Калниша. В солдатськім
Тарасовому плині літ.
За Переяславом — твій край.
Край — за Петра каре колючим.
Край — за Полтавою. За краєм
твоєї віри. В чорній бучі
полків Петлюри. За вогнем
грядущих Крут. Нових інвазій
твій край гряде — з пожежним днем
розкутих зизооких акцій.

 

Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину,
дотягну до краю, хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь,
все одно милішої нема
за оцю кремезну і ледачу,
за мовчазну, за прокляту, за
землю ту, якою <тільки й значу>
і якою повниться сльоза.

 

Стус

Матеріалізація душі:
майбутнього уже не проклинаєш,
до себе, як до злиднів, привикаєш,
загиблі душі більше не скликаєш
наказуєш останній: не гріши.
А згодом, повен тратами, гнітиш
новою щедрістю — себе самого
і переадресовуєш до Бога
свої радіння і боління. Лиш
позбутися б останніх статків туги,
аби в покірну неміч перейти
і дружно вмерти в сяєві світів,
що вже шикуються, один за другим.

 

Стус

Віджартувалось. Відбулось,
а ти й не жартував, не бувся,
самим собою ще не чувся,
отим, що смерком оплелось.
Зарубцювалось. Марно роки
пливли по змитих рівчаках.
Один — піднісся — зависокий,
і зависока і гидка
од нього тінь. Снується далі
за місяців грудневий край,
і ні розради, ні печалі —
жий, ненавидь, твори, кохай
у зненависті і люби
в добірній люті...

 

Стус

Тебе нема. Ти був. Тебе нема.
Зупинений колись на півдорозі
мідяним гласом: май надію в Бозі,
сам Бог тебе руками обійма.
А ти — відбув. І вже — тебе нема.
Ти тільки сон, подовжений на вічність,
лікуєш словом свою ліричність
(А все ж — лікуєш душу — задарма).
Отак ти й був. Отак ти ріс і ріс
і прагнув весь терпінням подолати,
щоб одхилила твердь твоя прамати.