Поезія та проза

Василь Симоненко

Лебеді материнства

Мрiють крилами з туману лебедi рожевi,
Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi.

Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой бiжи, бiжи, до саду,не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебедi, як мрiї,
Опустiться, тихi зорi, синовi пiд вiї.

Темряву тривожили криками пiвнi,
Танцювали лебедi в хатi на стiнi.

Лопотiли крилами i рожевим пiр'ям,
Лоскотали марево золотим сузiр'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспанi тривоги.

У хмiльнi смеркання мавки чорнобровi
Ждатимуть твоєї нiжностi й любовi.

Будуть тебе кликать у сади зеленi
Хлопцiв чорночубих диво-нареченi.

Можеш вибирати друзiв i дружину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очi материнськi i бiлява хата.

I якщо впадеш ти на чужому полi,
Прийдуть з України верби i тополi,

Стануть над тобою, листям затрiпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

Василь Симоненко

МОЯ МОВА

Все в тобi з'єдналося, злилося -
Як i помiститися в однiй! -
Шепiт зачарований колосся,
Поклик iз катами на двобiй.

Ти даєш поету дужi крила,
Що пiдносять правду в вишину,
Вченому ти лагiдно вiдкрила
Мудростi людської глибину.

I тобi рости й не в'януть зроду,
Квiтувать в поемах i вiршах,
Бо в тобi - великого народу
Нiжна i замрiяна душа.

Василь Симоненко

УКPАЇНІ

Коли крiзь розпач випнуться надiї
I загудуть на вiтрi степовiм,
Я тодi твоїм iм'ям радiю
I сумую iменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззi дикiм i нiмiм,
Я твоїм iм'ям благословляю,
Проклинаю iменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
I крушить твою вроду вiкову,
Я тодi з твоїм iм'ям вмираю
I в твоєму iменi живу!

Стомилась я від непотрібних слів
Ти від'їжджай, я більше не тримаю
І ось ти йдеш, а я кричу услід:
- Ти повертайся, я тебе кохаю!

Віддай мені самотніх кілька діб
Я все ще почуття перевіряю
Ти ще за крок, я обриваю дріт
- Ти повертайся, я тебе кохаю!

Не снись мені, нехай спливає ніч
сливовим джемом біля небокраю
а вранці прочитаєш на вікні:
- Ти повертайся, я тебе кохаю!

Люблю тебе і вірю у дива
сливова ніч у самоті спливає
прийди до мене, товори слова
Ти повертайся! Я ТЕБЕ КОХАЮ!

Залпи гніву у душі,
Крики болю у тиші…
Ти в сльозах дощиш, як небо.
А залляті комиші
З-за городу без потреби
Ось лягають у вірші.

Знову місяць угорі,
Наче гід моїх доріг,
Нагада мені той вечір,
Як на юності поріг
Ми ступили, як за плечі
Обійняв нас і горів

Той вогонь, що звуть «любов»,
Як ревнивець наш холов —
Той, із мрії-ідеалу…
Мов сам Бог із нами йшов,
Мов все зло між нас скресало,
Все поділося немов.

Я провів тебе у сни,
Сни січневої весни,
Вперше вимовив три слова
«Я люблю тебе»… Вони
Не навідуються знову
Звідкись з серця, з глибини.

Я люблю тебе! Нема
Нас разом: і ти сама
Десь дощиш, десь самотинно,
Сам і я, в душі зима,
Й вірші, вірші безпричинні,
Але сенсу в них — катма.

 

Чого болиш, від чого плачеш, скрипко,
Яка струна сьогодні не у тон.
Смичок на нервах застрягає хрипко.
Замовк сусід – знайомий баритон.
Жбурляє дощ сріблястії монети.
Футляр рипить від важкості думок.
І хоче скрипка серед люду вмерти,
Але смичок заводить у танок.

Симоненко

Я із надій будую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, ніжний, срібномовен,
По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі,
З бортів човна змивають мох,
І ми з тобою вже не в силі
Буть нещасливими удвох.

І ти ясна, і я прозорий,
І душі наші мов пісні,
І світ великий, неозорий
Належить нам – тобі й мені.

О море радості безкрає,
Чи я тебе перепливу?
Якби того, що в мріях маю,
Хоч краплю мати наяву.

Ці сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ці казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишати ноги,
і, як в ранах судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Поміж них течія в латах криги по обрій -
не найкраща, утім до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! з чого тут вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних.

Ні, я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля? - так ніжно шепоче “не треба”,
"не біжи", “не зникай” - “я кохаю тебе!”?

Володимир Ляшкевич

Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, на недоступність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - зіжне посів.
Одна біда: не тільки ти меткий? -
всміхнись і це минуще, світ такий.

Май власний розум і присутність духу -
набудеш з ними досвіду і знань.
Та вирощений мудрості нектар,
тим, хто не здатен оцінити дар,
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
висловлюють ножем сердечну вдяку.
Не протягай охоче людям руку.

Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справжнім другом, та не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти зовсім не атлант під неба краєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши злий тягар під три чорти.

"Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
змінити в силі й ти найлегший день свій,
над карбом неминучості повстати?
Так, Доля нас веде - та вмій ступати.

І, зрештою, дійдуть мети лиш вперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, що й тобі підйом цей впору,
через роки, в кінці, розтане тьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
це відчуття - відсутність страху смерті.

Володимир Ляшкевич

Осінь у Львові

І побачивши, не впізнаю,
що приходить остання осінь
в місто вичовгане до кості -
дивне місце якогось краю.

Що це осінь над середмістям
скаменілих намарно вкладів
припадає зів’ялим листям
до неголених щік фасадів -

не впізнаю, - сумнівна радість
з круговерті літ остовпіти,
збронзовілим Адамом снити
руху всупереч, сенсу замість.

Не впізнаю – в віконнім світі,
у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті
обертаючи, жити, жити…

І відчувши раптовий поштовх,
десь у грудях зупинку – “Твоя!”,
вийду з подивом гідним Ноя,
мов, зарано, і справа в коштах…

І дивитимусь вслід трамваю,
з тою осінню і з тим містом,
доки їх “Прощавай” до краю
не наповнить “я” іншим змістом.

 

Надія Пішаківська
Знічев'ячко
Я не люблю тебе. Знічев'я - тижнями
чекаю випадкового дзвінка.
По телефону можна бути ніжною
і вперше - говорити без лекал,
на самоті не захлинатись тишею
і не шаліти від чужих пісень.
По телефону можна бути іншою:
ти не побачиш - вибачиш. І все.
Сміється тиша, таємниці творячи,
і ти, напевне, теж - з її руки.
По телефону не буває боляче,
коли у космос тягнуться гудки.

Марення
Я знову зіпсую тобі світанок.
Я твій кошмар. Мальіна без лічини.
З ікон чи фотографій екс-коханок
любов моїми дивиться очима.
Любов твоїми дивиться словами,
а я усе до щенту вже забула:
автограф сонця над твоїм диваном
з промов доісторичної зозулі
і хрестик неписьменної печалі
на дні зіниць, забарвлених бузково.
І навіть не проси, щоб я мовчала,
бо сплески крил вкриваються лускою.
Я плачу не за тим, що спопеліло.
Любов класифікую як примару.
В контексті сонця, темряви і тіла
для тебе залишаюся кошмаром.

 

Володимир Ляшкевич

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай уздовж фасаду
корабликом по склі вітриннім.
І тануть в склі вогні червоні
багряним гроном винограду.
На ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжинки над астральним
блідого ліхтаря світінням,
над силуетами пухнавим
новоріздвяним провидінням,
дрижать на віях у красуні
в краплинах неземного жалю,
немов не ці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
в стосунках заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
над спинами дахів похилих
врочисті дзвони - дзвони замість
душ відлетілих.

І ділять хміль на трьох – на ніжне
розчулене різноголосся -
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і наче тиха колискова,
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.

Ничто не сходит с рук: ни самый малый крюк
с дарованной дороги,
ни бремя пустяков, ни дружба тех волков,
которые двуноги.

Ничто не сходит с рук: ни ложный жест, ни звук
ведь фальшь опасна эхом,
ни жадность до деньги, ни хитрые шаги,
чреватые успехом.

Ничто не сходит с рук: ни позабытый друг,
с которым неудобно,
ни кроха-муравей, подошвою твоей
раздавленный беззлобно.

Таков проклятый круг: ничто не сходит с рук,
а если даже сходит,
ничто не задарма... И человек с ума
сам незаметно сходит...

 

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь.

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе».

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык,—
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.

Единый раз вскипает пеной
И рассыпается волна.
Не может сердце жить изменой,
Измены нет: любовь - одна.

Мы негодуем иль играем,
Иль лжем - но в сердце тишина.
Мы никогда не изменяем:
Душа одна - любовь одна.

Однообразно и пустынно,
Однообразием сильна,
Проходит жизнь... И в жизни длинной
Любовь одна, всегда одна.

Лишь в неизменном - бесконечность,
Лишь в постоянном - глубина.
И дальше путь, и ближе вечность,
И всё ясней: любовь одна.

Любви мы платим нашей кровью,
Но верная душа - верна,
И любим мы одной любовью...
Любовь одна, как смерть одна.

Юнна Мориц

Когда отхлынет кровь и выпрямится рот
И с птицей укреплю пронзительное сходство,
Тогда моя душа, мой маленький народ,
Забывший ради песен скотоводство,
Торговлю, земледелие, литье
И бортничество, пахнущее воском,
Пойдет к себе, возьмется за свое -
Щегленком петь по зимним перекресткам!
И пой как хочешь. Выбирай мотив.
Судьба - она останется судьбою.
Поэты, очи долу опустив,
Свободно видят вдаль перед собою -
Всем существом, как делает слепой.
Не озирайся! Не ищи огласки!
Минуйте нас и барский гнев и ласки,
Судьба - она останется судьбой.
Ни у кого не спрашивай: - Когда? -
Никто не знает, как длинна дорога
От первого двустишья до второго,
Тем более - до страшного суда.
Ни у кого не спрашивай: - Куда? -
Куда лететь, чтоб вовремя и к месту?
Природа крылья вырубит в отместку
За признаки отсутствия стыда.
Все хорошо. Так будь самим собой!
Все хорошо. И нас не убывает.
Судьба - она останется судьбой.
Все хорошо. И лучше не бывает.

Юнна Мориц

Хорошо - быть молодым,
За любовь к себе сражаться,
Перед зеркалом седым
Независимо держаться,
Жить отважно - черново,
Обо всем мечтать свирепо,
Не бояться ничего -
Даже выглядеть нелепо!

Хорошо - всего хотеть,
Брать свое - и не украдкой,
Гордой гривой шелестеть,
Гордой славиться повадкой,
То и это затевать,
Порывая с тем и этим,
Вечно повод подавать
Раздувалам жарких сплетен!

Как прекрасно - жить да жить,
Не боясь машины встречной,
Всем на свете дорожить,
Кроме жизни скоротечной!
Хорошо - ходить конем,
Власть держать над полным залом,
Не дрожать над каждым днем -
Вот уж этого навалом!

Хорошо - быть молодым!
Просто лучше не бывает!
Спирт, бессонница и дым -
Все идеи навевает!
Наши юные тела
Закаляет исступленье!
Вот и кончилось, ля-ля,
Музыкальное вступленье, -

Но пронзительный мотив
Начинается! Вниманье!
Спят, друг друга обхватив,
Молодые - как в нирване.
И в невежестве своем
Молодые человеки -
Ни бум-бум о берегах,
О серебряных лугах,
Где седые человеки
Спать обнимутся вдвоем,
А один уснет навеки.
...Хорошо - быть молодым!..

 

Л.Костенко

БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.

Леся Українка



Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!

Л.Костенко

* * *

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

Л.Костенко

* * *

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

Л.Костенко

МІЖ ІНШИМ

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Цвіла ромашка в полі на межі,
До сонця й вітру бісики пускала,
Аж доки руки лагідні, чужі
Ромашку для букета не зірвали.
Ромашко! Ти п'яніла від тих рук,
Ти цілувати їх була готова,
Для них за біль своїх образ і мук
Ти не знайшла докірливого слова.
Благословляла тихо мить ясну,
Коли в його потрапила тенета,
А він тебе і не любив одну,
А лише як прикрасу для букета.

Олександр Олесь

Мені здавалось, я - земля,
А сонце - ти, І я палаю
Тому лиш, що любов твоя
Мене промінням зогріває.

Та лиш настав незгоди час,
Час гіркоти випробування -
Ти мов багаття раптом - згас.
Погасла й іскорка остання.

Жорстока правда, та ясна:
Ти був лиш спалах над землею.
Земля ж, з вогненною душею,
Горить і досі - мовчазна.

Валерія Гуртовенко

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Любов сьогодні вийшла з берегів,
пройти по лезу бритви захотіла.
Я ставив дамби і в’язав плоти,
вона їх підминала і трощила.

Здирала сніг, кусала трепет губ,
крізь хащі рук вривалася у тіло.
Гаряча магма забивала дух,
до горла підступала і топила.

Не чула ні порад, ні засторог,
ні клятв у вірності, ні слів пощади.
Вона була, як божевільний Бог,
який зійшов у пекло раю ради.

Цілунком душу випекла до тла,
і в тій пустелі раптом обімліла.
Коли вертала знов до джерела -
дорогу хвилерізи заступили.

Василь СИМОНЕНКО

Коли б тобі бажав я сліз, і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю!

Моя любов, мов Тихий океан –
Така безмежна і така велична.
Ти ж, мов той вітер, здіймеш ураган
І вдаль майнеш - не встигну, не покличу.

Я хвилями пройду по берегах,
Залишу на пісках свою надію,
Знайду тебе у будь-яких світах,
Та в інших океанах не посмію

Леся Гаврищак

***

Десь в душі танцювала осінь -
дощ із сліз, листопад з думок.
Я тебе не кохаю зовсім,
відірвався останній листок.

Посміхнуся тобі прохолодно
і скажу неправдиві слова.
Заховається сонце холодне,
я не плачу... це осінь прийшла.

 

Судьбою слитые в одно
Кольцо любви, кольцо измены...
Сочится тихо и темно
За каплей капля яд из вены -
Густой и черный, словно ночь,
Впитавший призраки забвенья,
Прогнавший все печали прочь,
Уподобляя солнце тени...
Судьбою слитые в одно
Кольцо безверья и обмана...
Среди теней и тишины
За прядью прядь, за раной рана...
За каплей капля, как песок
В часах неведомого счастья...
Еще надрез, еще глоток -
Отрава веры, призрак страсти...
За тенью тень, за часом час,
За каплей капля красит воду...
Огонь почти уже погас -
За каплей капля, год за годом...
Судьбою слитые в одно
Кольцо безумья и разлуки...
И, знаешь, знать мне не дано,
Как скоро ты опустишь руки.




Судьба! Так скажут многие!
Судьба! Ничего не изменишь!
Осталось лишь кланяться в ноги,
Поклонами путь свой измерить.
Согнулися мы в три погибели,
И к позе этой привыкли,
А как хотелось бы выпрямиться,
Но накрепко в грязь мы влипли.
И нам уж самим противно,
А что нам мешает исправиться?
Кому грязный горбун
на этом свете понравится?
Я думаю, что не многим,
Я думаю: никому.
Так что заставляет нас снова,
Петь дифирамбы горбу?
Не лучше бы было нам скинуть
Его с плеч наших долой,
И жизнь наша стала бы легче,
Ведь стали б самими собой.
Так нет, мы его полюбили,
Роднее всего он для нас,
Захочет его кто-то срезать -
от боли кричим мы тот час.
Лишь сам ты решить это сможешь:
Избавишься или нет...
И что для тебя дороже,
твой горб и весь этот бред,
Что сам для себя ты придумал
Или парить в вышине.
Так преврати ты горб в крылья,
Скользи по воздушным волнам...
Да... все мы там были...
Да... всех нас ждут там...

А. Грин "Бегущая по волнам"

"Рано или поздно, под старость или в расцвете лет, Несбывшееся зовет
нас, и мы оглядываемся, стараясь понять, откуда прилетел зов. Тогда,
очнувшись среди своего мира, тягостно спохватясь и дорожа каждым днем,
всматриваемся мы в жизнь, всем существом стараясь разглядеть, не начинает ли
сбываться Несбывшееся? Не ясен ли его образ? Не нужно ли теперь только
протянуть руку, чтобы схватить и удержать его слабо мелькающие черты?
Между тем время проходит, и мы плывем мимо высоких, туманных берегов
Несбывшегося, толкуя о делах дня.."

Пыль на крыльях
Пыль на крыльях. Белых, черных,
Вечных и нерукотворных.
Под пером укрыться можно –
Знал бы кто, как это сложно!
Всем ветрам судьбы навстречу.
(Время – ложь, оно не лечит!)
И, оставляя за собою
Блестящий шлейф пылинок роя,
Птица-жизнь летит моя.
Взмах крыла – пылинка Я.

Пылинка – Ты. В одном пере
Нас сотни. И мы не
Знаем
Зачем слетаем
В бездну.
Неизвестно,
Что ждет нас там. Свобода смерти?
(Людям – верте!)
Или жизни. Новой жизни.
(Рисуешь солнце взмахом кисти.)

Теперь летим. Рисуем петли.
(Вопросов нет. Но есть ответ ли?)
Петля. Восьмерка – бесконечность,
Круг для двоих, летящих в вечность.
И приближается земля...

Пылинка – Ты, пылинка – Я...

КОНСТАНТИН БАЛЬМОНТ

ВОЗГЛАС БОЛИ

Я возглас боли, я крик тоски.
Я камень, павший на дно реки.
Я тайный стебель подводных трав.
Я бледный облик речных купав.
Я легкий призрак меж двух миров.
Я сказка взоров. Я взгляд без слов.
Я знак заветный, — и лишь со мной
Ты скажешь сердцем: «Есть мир иной».

Он слышал её имя - он ждал повторенья.
Он бросил в огонь всё, чего было не жаль.
Он смотрел на следы её, жаждал воды её,
Шёл далеко в свете звезды её.
В пальцах его снег превращался в сталь.

И он встал у реки, чтобы напиться молчанья,
Смыть с себя всё, и снова остаться живым.
Чтобы голос найти её, в сумрак войти её,
Странником стать в долгом пути её.
В пальцах его вода превращалась в дым.

И когда его день кончился молча и странно,
И кони его впервые остались легки,
То пламя свечей её, кольца ключей её,
Нежный, как ночь, мрамор плечей её,
Молча легли в камень его руки.

О, женщина, летающая трудно!
Лицо твое светло, жилище скудно,
На улице темно, но многолюдно,
Ты смотришься в оконное стекло.

О, женщина, глядящая тоскливо!
Мужчина нехорош, дитя сопливо...
Часы на кухне тикают сонливо -
Неужто твоё время истекло?

О, женщина, чьи крылья не жалели!
Они намокли и отяжелели...
Ты тащишь их с натугой еле-еле,
Ты сбросить хочешь их к его ногам...

Но погоди бросать еще, чудачка, -
Окончится твоя земная спячка,
О, погоди, кухарка, нянька, прачка -
Ты полетишь к сладчайшим берегам!

Ты полетишь над домом и над дымом.
Ты полетишь над Прагой и над Римом.
И тот еще окажется счастливым,
Кто издали приметит твой полёт...

Пусть в комнатке твоей сегодня душно,
Запомни - ты прекрасна, ты воздушна,
Ты только струям воздуха послушна -
Не бойся, всё с тобой произойдёт!

 

Ліна Костенко
Світ який - мереживо казкове!..
Світ який - ні краю, ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Сіте мій гучний, мільйоноокий,
Пристарсний, збурений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочу долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені - людині,
Щастя не жалій моїм літам -
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

Кохання тихим не буває
Воно неначе водоспад
Якщо у серце завітає
Немає вороття назад
Кохання тихим не буває
Воно бурхливе мов гроза
Якщо у серце завітає
Не обмине очей сльоза
Тебе чекали очі з далини –
Зірками впали
Тебе молили губи навесні –
Травою стали
Тобі всміхалась туга білих рук –
Світилась мало
Ходила ніжність берегом розлук
Під руку з жалем
Тебе немає,хоч умри
Ти весь у лопотах невічних
На троні білої пори
Тебе ще жде моя величність
Я так стомилась від образ й обману,
Від буднів сьогодення й суєти
Прийди ж до мене вірний і коханий
Із мрій моїх заквітчаних прийди!
Як забути тебе? Я не знаю
Щоб звільнити з полону душу,
І відчути свободу раю
Та за все я платити мушу
Як забути тебе? Запитаю
Я у місяця – свідка побачень
Не забудеш – згори поглядає,
В тебе серце вірне,гаряче
Я спитаю піду у берізки,
Вона відає всі таємниці
Нахилила гілля своє низько
Потерпи – тихо мовить сестриця.
Як забути? Спитаю зливи
Нехай вимиє душу від болю
-Ти ще будеш, будеш щаслива
І втішатимешся любов’ю
Горобина в червоних кетягах
Мов в останнім відчаї краси
Голим віттям шепоче кленові
Ти до танцю мене запроси!
Клен мовчав. Гордо вітами
Сіре небо осіннє тримав
Шкода стало красуні вітрові
Він у вальсі її закружляв
Нахилився ясен до берізки
Вона ніжно віти простягла
І шепоче листя близько-близько
Лише двом відомі слова

Були ми в натовпі. Не знаю, як це сталось,
Що люди роз'єднали нас. Тебе за руку
Тримав я міцно, та лиця твого не бачив.
Почувши раптом крик, я випустив долоню:
Можливо, ти від болю скрикнула? Даремно
Я намагавсь тебе знайти в тісняві. Люди
На мене почали недобре поглядати,
Бо я хапав за руки їх. А ти пропала.
Нарешті хтось мене піймав за лікоть. "Злодій,
Дивіться, злодій тут орудує!" - він рявкнув.
Я перестав тебе шукать. Мені на очі,
Такі смішні в день празника, набігли сльози...

Д.Павличко

Розкажи про безмежжя галактики,
Непроглядну холодну стіну,
Як болить, коли серце на клаптики,
Розірвуть і на вітрі кинуть.

Навигадуй мені про недоліки,
Обійми жартівливим словом,
Я тоді з твого столу недоїдки
Позбираю в серветку ромбом.

Покажи мені світло віддалене
В невідомих кінцях тунелів,
І нехай не тобою запалене...
Це ж не бій за життя дуельний!

Я ніколи тобі не всміхалася,
Твій не снився ночами голос,
З тим кохалась, до того верталася,
То ж розказуй про вічний космос.

Знову вістки від тебе нема.
Холоднішою стала зима,
майбуття не приваблює ока,
в серці туга, мов рана глибока,
в серці біль і надія німа -
знову вістки від тебе нема.

Напиши хоча б слово одне!
Напиши, що кохання міцне,
що хоч змоги писати не мала,
проте серце й душа не мовчала,
проте серце жадало мене...
Напиши хоча б слово одне!

У холодній глухій чужині
сонцем слово те буде мені,
по-новому і пісня полине,
оживе, мов гілля тополине,
оживуть мої думи ясні
у холодній глухій чужині.

Василь Грабик

 

В. Цибулько

Чорна корова
до мене щоночі приходить чорна корова
і рогом звалює дім
мене поховають у білій сорочці
та й серед білого дня
і ніхто не питиме
і всі згадуватимуть як я спершу пив а потім не пив
як я любив та мене не любили
до мене щоночі приходить чорна корова
і рогом звалює дім
а може мене поховає жінка
що так за життя й не змогла полюбити
полюбити взагалі при чім тут я
такі стають професійними плакальницями
від її завивання у всіх здротяніє волосся
особливо у лисих
від її зрад скільком уже чорна корова звалила доми
а на моїй могилі танці нехай влаштовує братва
і на екскурсію китайці нехай з’їжджаються смішні
а я лежу в сорочці білій і павуки у голові
точуть точну копію зі звивин
чи віддзеркалення всіх здогадів
коли і хто кого й навіщо кому й за що
я лікував склероз пурґеном
а клина клином вибивав
лиш вчасно зради зрадою
комусь не радив лікувати а ще не радив
корову чорну в біле фарбувати... на ній проявиться любе
і архаїчна безметафорність й любовне милослів’я
і багатослівність і чорний камінь ноти му-у
нанизаний на мислячу тростинку...
яке це бабство примітивне це абзац...
з любов’ю і напівлюбов’ю але більше з нелюбов’ю
вся з молока ледацтва і з образ
вся суть метелик бабка й оска
суть бджілка
своїх невивірених поз своїх непевних сподівань
й з хмільної віри що усе проститься
проститься прохмелій й взолотиться душа пилком
з нагідок й як лисиця стане і хвостом
ліси запалить тростинно чуственні ліси...
краси... й за вітрами носи й шкарпетки й
п’яні голоси все пошикує корова чорна –
на боку валторна – як спадок – ремесла й валторна
також чорна та плюс веселість ділення ядра
та веселість бо баба у суті своїй
є сотворіння капризне
візьме наприклад уб’є чоловіка
а потім сидить і ридає над тілом і каже люблю!
добре що є іще чорна корова постійна як правда
хату завалить коли в хаті зрада
із чоловіком разом якщо той невірний
можна сказати вже був! був чоловік і нема
бо прийшла паніматка корова читай може помста
читай може кривда читай може правда а може й любов
тота любов розфарбовує голки скажім на липах
в хамелеонські кольори серце дівоче тоді лопотить як осика
баба як жаба тоді репетує і лізе пітонові в пащу
й чорна корова тоді вже спокійно виходить на пашу
мирна пасеться й до вечора в хамелеонському
сяйві ялинок тихо біліє біліє біліє...
як день що мене серед нього ховатимуть
як сорочка із яскравим слідом від помади
в області серця це помада тої, що таємною
любов’ю мене врятувала, що ми з нею обнявшись
спостерігаємо на відстані мій похорон...

 

Ромку, нарешті вірші, які ти сюди закидаєш, набули хоч трошки оптимістичнішого відтінку

 

Бо ще...
http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=435660&postcount=155

Стус

Уламки вір. Уламки сподівань.
Так захаращують безмежну душу,
що, мабуть, вже не віднайтись самому.
Тороси вір. Тороси сподівань.
Міжгалактичні вибухи сердець
провисли над тобою, наче зблиски
опуклих спалахів сонцевороту
чи полиски космічних катастроф.
Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне
раптово пригадалось на розлуці,
і я збагнув, що роки стороною
пройшли повз мене. Існував —
несправжньо,
бо й світ — несправжній весь. Куди утік?
І за котрим узгір’ям заховався?
Не віднайти — ні зрячим, ні сліпим.

Стус

Це припізніла молодосте ти
спроваджуєш мене на дикі кручі.
Збираються над головою тучі,
відстрашливої повні ліпоти.
І я дерусь — з щовба на щовб — увись,
куди мої дороги простяглись,
куди мене веде вельможний порив,
не відаючи втоми, ні покори.
Так, як було в забутому КОЛИСЬ.
Це припізніла молодосте ти.
Це я себе вертаю — скільки змоги
зближаючись до древньої дороги,
де дерева чорніють, як хрести.

Плужник

Що я можу про себе сказати ще?
— Бути щирим — не всiм зумiти! —
Хiба те, що пiд сiрим вечiрнiм дощем
десь на розi вити б i вити.

Так, як виє на мiсяць голодний вовк,
дужий пращур собаки!
Не замовк, не замовк, не замовк
голос споминiв всяких!

На остановке маленькой,
Что в конце квартала,
Сидело тихо Счастье
И на ветру дрожало.
А люди торопливо
Все мимо пробегали.
Сидело Счастье тихо...
Его не замечали.
И вот дождливым утром
Счастье ждать устало.
В углу на остановке
Просто пусто стало...
Нам помнить не мешало бы,
В пустые плача дни,
Что Счастье где-то рядом,
Лишь руки протяни...

 

Плужник

Долі моєї ціна –
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце, – на!
– Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
– Сили!

А коли ж сила уся –
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

Плужник

Де забарився ти, вечоре милий?
Очі в журі за тобою,
Груди без тебе спочити не вміли,
Думи юрбою...

Кожна з них ятрить негоїсті рани, –
Тільки в мені себе вилий!
...Де забаривсь ти, спочинку жаданий,
Вечоре милий?

Плужник

Передчуттям спокою і нудьги
Мене хвилює мертве листя долі...
Час увійти в надійні береги
Думкам і мріям...
Як діброви голі
Очам відслонять далечінь німу
І сонце ллється скупо і нечасто,
Надходить спокій, дано-бо йому
У володіння неподільне час той,
Що зветься осінь...
Сни і споживай
Те, що придбало літо. Сни і згадуй...
Та, як уява в тебе ще жива,
Умій в нудьзі знаходити розраду.

Плужник

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати...

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку положила,
Я відчув, як, протікавши звідти,
Смертний холод перебіг по жилах!

І весь день гнітить мене сьогодні
Почуття утрати чи розлуки...
І чогось думки такі холодні...
І чогось такі холодні руки...

Плужник

У дужих дні – немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна, –
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!), –
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!

Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
...О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!

 

--Владей собой среди толпы смятенной,
Тебя клянущей за смятенье всех,
Верь сам в себя наперекор вселенной,
И маловерным отпусти их грех;
Пусть час не пробил, жди, не уставая,
Пусть лгут лжецы, не снисходи до них;
Умей прощать и не кажись, прощая,
Великодушней и мудрей других.
Умей мечтать, не став рабом мечтанья,
И мыслить, мысли не обожествив;
Равно встречай успех и поруганье,
He забывая, что их голос лжив;
Останься тих, когда твое же слово
Калечит плут, чтоб уловлять глупцов,
Когда вся жизнь разрушена и снова
Ты должен все воссоздавать c основ.
Умей поставить в радостной надежде,
Ha карту все, что накопил c трудом,
Bce проиграть и нищим стать как прежде
И никогда не пожалеть o том,
Умей принудить сердце, нервы, тело
Тебе служить, когда в твоей груди
Уже давно все пусто, все сгорело
И только Воля говорит: 'Иди!'
Останься прост, беседуя c царями,
Будь честен, говоря c толпой;
Будь прям и тверд c врагами и друзьями,
Пусть все в свой час считаются c тобой;
Наполни смыслом каждое мгновенье
Часов и дней неуловимый бег,
-Тогда весь мир ты примешь как владенье
Тогда, мой сын, ты будешь Человек!

Джозеф Редиярд Киплинг

 

Стус

Бо кожен з нас — актор або глядач.
А це одне і те ж. Бо глядачеві
так само треба грати глядача,
і то — захопленого. А наймення
у нас немає свого. Нині — Йорик,
а завтра вже ніхто. Чекай на роль,
якою і почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз єдиний — Йорик,
а все життя — ніхто. Ні тобі виду,
ні імени. А грай чуже занудне
нашіптане життя — самі повтори.
Так живучи у ролі аж до смерті,
вивчай слова забуті: боротьба,
народ, любов, несамовитість, зрада,
порядність, чесність. Так багато слів
ті предки понавигадали. Боже,
життя на гріш. А так багато слів.
І майже всі — чужі і незнайомі.

Стус

Недуга, несила — ховати цей жаль
одвертого серця. Недуга. Несила.
Дівча пустотливе — та смерть нас носила
і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.
І глянь. І очей своїх не попускай
і полуменій од високого жару.
Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,
не вимолив пари — то й досі благай,
блаженний. Світи розвидняються нам,
розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,
здимілі од роздумів. І на світанні
пірвався — світ-за-очі. І — напролам.

Стус

Пахтять кульбаби золоті меди
і, ніби хмарка бурштинова, бджоли
злітаються до мене знадокола
і прозначають трачені сліди.
І вже нема ні щастя, ні біди,
а тільки світ, тугим пойнятий гудом,
а тільки лет, що зветься творчим трудом,
а тільки клич: живи, але не жди.
І не марнуй чеканням плинних днів
і не гніви Господнього веління.
Життя — то кара. Кара — благостиня.
А ми — коткі, мов валуни віків.

Стус

І навалились дні —
таке страшне завалля!
Сни висталились сталлю —
і не збудися в сні.
І горе переспи,
приспи свою досаду,
коли немає ради,
а є одне — терпи.
Відбігли, наче пси,
розвіялися в полі
повщухлі душі голі
і голі голоси.
Було ж: спередодня
так довго тембітало,
за тим світати стало —
прожогом, навмання.
Окрушинами днів,
торосами завалля
сни висталились сталлю
і смерк забовванів.
Благаю повсякчас:
ти, Господи всевишній,
карай нас, многогрішних,
а не забудь нас.

Стус

Похмурий досвіток чи пітьма дня,
по той бік муру гуркотять машини,
вдивляюсь із живої домовини
туди, де розкошує маячня
моїх далеких недобутих марень
в калейдоскопі радоще-жалів
над вежею стожальної покари,
стрілою давніх і незбутніх снів,
що споєна отруйним соком світла
і мерехтить, мов алкоголь терпінь,
підноситься душа моя розквітла,
запрагла йти у всезнищенну синь.
Яка це ера? І яка пора?
Один, чекавши судної години,
вслухаюсь із живої домовини,
як галасує щедра дітвора.

 

У твоє життя я ввійшла сміливо,
Як перше сонячне проміння,
Та чомусь в житті все так не справедливо,
Запізно ми збираєм нами розкидане каміння.

Своє кохання я тобі до краплі віддала,
взамін нічого не просила,
з тобою зараз ця любов моя,
вона ж мене саму лишила.

Із серця мого вже весна пішла,
Весела ніжна і квітуча,
Осінь у душі залишила дощі,
А я досі пишу вірші тобі.

Байдуже, як дальше маю жити,
І тут нема кого винити,
Така вже доля – ось відповідь,
А щастя пролетіло мимохідь.

Моє кохання відійшло в минуле,
Моє кохання снігом замело,
Воно, як літо, швидко промайнуло,
Але я вдячна долі, що воно було.

І я, буває, плачу ще ночами,
І серце іноді іще болить
За тим, що сталось і не сталось поміж нами,
За кожну пережиту разом мить.

Твоє кохання – його більш не повернути,
Не торкнешся більше серця струн,
Як можна враз усе забути?
І біль не глушить навіть залізниці шум.

Сумую тяжко, та своєї туги,
Не дам ніколи я тобі відчути,
Ти не дізнаєшся, як душа моя кричити,
Не розкажу тобі я, як серденько болить.

Вдаєш, що ти мене не знаєш
Чим заслужила я на це
За, що мене цим ображаєш
Завжди любила я тебе

Тобі нічого не сказала
Усе пробачила в душі
Про твою зраду все я знала
Хоч не казав про це мені

Що була інша знала я
Та все таки тебе любила
Моя любов щира була
Тебе я просто відпустила

Бо тому, що кажуть люди
Якщо любиш – відпусти
І тоді щаслива будеш
З тим єдиним ти завжди.

Богдан-Ігор Антонич

ДОРОГИ

Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця
(над нами, за нами, під нами).
Тільки безкрай і далеч іскриться,
тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень
(яруги, галявини, кручі).
Розспівались таємно: дзінь-дзелень
цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці
(дороги, дороги, дороги).
О, відкрий нам свої таємниці,
дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода
(о зелень! о юність! о мріє!).
Наша молодість, наче природа,
колосистим ще літом доспіє.

Богдан-Ігор Антонич



КОЛО ЗМІН

Жаркий, духотний день, зомлівши,
мов стовп, упав на груди ночі.
Що ти згубив, не знайдеш більше,
і час надію розхлюпоче.

Ще піна світла з дзбана сонця
парує пилом з теплих мурів.
Не жди від долі оборонця,
від пазурів в овечій шкурі!

З-за золотого шумовиння
ніч блакитніє чиста й вічна.
Знов знайдеш суть у колі зміннім,
щоб в зміст незмінний вірить міцно.

 

Стус

Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!
на віки-вічні, на-не-на...
— “вандеєю не стань, сум’ятнице“
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.

Стус

О ми не залишаємося. Потім
від нас не буде сліду. Ані цятки
від нас не буде. Вітер-вітровій
закружеляв, як стовп. Але коріння
пустити вже не може. Ось де сказ
душі та серцю.

Стус

Тьмяна моя любов
кольору повечір’я
попеляста зозуля
в леті ронила пір’я.
Ані матінки нам
ані дружини
ані вірного друга
ані товариша.
Сліпа баба Яга
добра, немов тварина,
трусить комин,
у руках кочерга,
віхоть соломи.
Боса, з очіпком…

Стус

Одна гора в снігу, а друга вільна,
парує камінь, дзюркотять струмки,
а проміж них дорога божевільна.
Зорить на неї мати з-під руки.
Одна гора біліє, друга чорна
і в сяйві пітьми, в пітьми хижих сонць
як уявити — під ногами жорно…

Стус

Ти далека-далека,
як свічка з дитячого сніння,
ми маленькі обоє —
в цікавій захоплені грі.
Говори! Говори! —
криком, кольором крові крутої
кумельгом — розгоміння
хмар і лебедів і яворів.

Стус

Нас порозсовано по цих краях,
не чути ані ворога, ні друга.
Лиш колобродить у душі недуга
і колобродить розпач мій по снах.
Де ти, мій милий друже? Озовись!
Чи ми ще разом зійдемось колись
на тиху на ласкаву на розмову?
Де щире серце зогріває слово.
Струмуй, бідо! І самотою впийсь,
і доки світу-сонця золотого,
шукай по зорях, де твоя дорога,
і — радістю од себе засвітись.

Стус

Ми з теміні виходимо на світ
і знову повертаємось у темінь,
геть роз’єдинені і поокремі.
У кожного вельможний свій політ,
колиска і труна, котрі з народжень
собі на зріст обрати може кожен.
Та обертається життя на міт,
одвічно припадкові наші кроки
назнаменовує всевишнє око.
Викрешуючи іскри з-під копит,
біжать комоні, а кошлаті гриви
лиш бурями вселенськими щасливі.
Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт
у дикім передсмертному одчаї,
адже Господь живущих не прощає.
А прочуваєш галактичний гніт?
Стерпи, як сила є. А ні — то вмри
під моторошним сонцем, що вгорі
вельможно підбивається в зеніт.
Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.

Стус

Безмежне, чорне, вигоріле поле,
пооране, у вирвах і ярах.
Куди не глянеш — порожньо і голо:
оце крайобраз твій, мій вічний шлях.
Оце, душе, твоя сумна арена,
оце твій простір, пориве тугий.
Ти знову навертаєшся до мене,
хоча вже з біса збридів, дорогий.
Ані душі, ні просвітку довкола,
немов усесвіт смертю перепах.
Безмежне, чорне, вигоріле поле, —
прооране, у вирвах і ярах.

гм...про свєта,чи що?

І гамори, і гуркоти — нестерпно.
Втішається ошукане життя
із власних ошуканств. А порожнеча
за кілька кроків стала — і стоїть.
І чую й я, що вже не сам — а жертва
себе самого і сліпих бажань
піддатись вічній течії. Даремне.
Доходь самообмежень. То — причал.
Укритися. Сховатися. Втекти
у живосмерть. Не бачити. Не чути
і вирвати із серця тих мучителів,
котрі катують душу сподіванням,
а жити не дають. І час минає,
а з ним життя. І сонце вже на пруг
стає вечірній. Померки. Пітьма.
Безсонна ніч. Горить недремна лампа.
І божевільний пугач десь кричить.
І гамори, і гуркоти — нестерпно.

Стус

На трояндах бринять бруньки,
повесняні — гримлять струмки,
та збігають мої роки
самотою.
Яблуневий квітує цвіт,
майовий закипає світ —
за тобою ж згубився слід,
Мій коханий.
І тепер я сама-одна
і блукаю, мов ніч, сумна.
Тільки ходить якась мана
за плечима.
Тільки смеркне — синочок спить,
і душа, ніби жар, горить,
ніби хтось в головах стоїть
наді мною.
Де не гляну — все ти стоїш,
де не стану — в мій слід зориш
і шепочеш: дарма, облиш,
бо не діждеш.
Переддосвітній крик лелек —
із далеких летять далек,
а мені білий світ померк
за тобою.
Повернися, коханий мій,
і на грудях мене пригрій,
хоч сльозою весь світ залий —
задаремно.
Бо відколи із передзим
накотився гримучий грім,
і клубочиться сивий дим
у безодню.

Стус

О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!
Ця самоокупація душі,
оця облуда людяності, може,
страшніша за злочинство, ця жага
самотерзання в вимерлому світі
напівречей - напівлюдей, цей крик
ізрунтаного сонця - то занадто
нестерпно для людини. Тиші дай,
мій Господи! Зніми з душі бажання
нових чинінь. Дай можновладну смерть,
дай успокоєння, аби збагнути
оте, що ми збагненням перейшли
(мов гуси, кинуті на воду, вийшли,
не замочивши тіла). Тиші дай!
Зупину. Або ж - самоповертання
до роздоріж. Значи справжніші межі
між смертю і життям, між днем і ніччю,
між правдою й брехнею. Та найперше -
дай тиші, Господи. Од божевілля
цілющих зіль. А земля занадто
змістилася з орбіти. Надто дивен
оцей розвій смертельний, надто сперта
пружина узвичаєних терпінь.
Страшні занадто ці самотороси
почезлих дум. З височини, на кризі
лежить розпластаний орангутанг,
глузливо язика солопить, кучма
турботливо прочісує в дві лапи
і жде своєї ери. Надто мало
землі для духу. Надто для душі,
Звалашеної тісно на планеті,
де жити - горбитись (самовивищень
западини). О Боже, тиші дай!

 

Я ее не люблю, не люблю...

Это — сила привычки случайной!
Но зачем же с тревогою тайной
На нее я смотрю, ее речи ловлю?

Что мне в них, в простодушных речах
Тихой девочки с женской улыбкой?
Что в задумчиво-робко смотрящих очах
Этой тени воздушной и гибкой?

Отчего же — и сам не пойму —
Мне при ней как-то сладко и больно,
Отчего трепещу я невольно,
Если руку ее на прощанье пожму?

Отчего на прозрачный румянец ланит
Я порою гляжу с непонятною злостью
И боюсь за воздушную гостью,
Что, как призрак, она улетит?

И спешу насмотреться, и жадно ловлю
Мелодически милые, детские речи;
Отчего я боюся и жду с нею встречи?..
Ведь ее не люблю я, клянусь, не люблю.


Адам Мицкевич

 

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

В.Симоненко

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.


І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.


Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.


Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.


У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..


В. Симоненко

* * *


Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки, і вечірній час,
І в свята гомінки, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.


Ми думаєм про вас — і тому наші руки
Не в'януть біля плуга і станка,
Тому серця у нас не витончена мука,
А радість голосиста і дзвінка.


Ні, то не сум промінить риса кожна,
То творчість б'є з натхненних наших віч,
А творчість завжди мрійна і тривожна,
Немов травнева неспокійна ніч.


Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,
Ні, нас не вабить ніжна тишина —
Прийдешнє осяває наші лиця,
Неспокій творчий з вічністю єдна.


І тому ми спокійно і суворо
Стрічаємо у праці і борні
Наклепи злобні і тупі докори,
Потоки божевільної брехні.


Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
На свята гомінки і в дні робочі,
Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.


В.Симоненко

В. Симоненко

МОЯ МОВА

Все в тобі з'єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.


Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.


І тобі рости й не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.

БЕРЕГ ЧЕКАННЯ

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів…
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю поїзда твого.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?

В.Симоненко

 

Степан Руданський

Спив до дна я прикрий келих
За здоров'я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.

Нащо ж, мила, мої думи,
Нащо твої чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні хмари?

Правда, мило мені було,
Як ти обіймала
І опущене покрів'я
З думки підіймала.

І на розум накидала, —
Правда, мило було!..
Моє серце в цілім морі
Розкоші тонуло.

Я забув про все на світі,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало пам'ятав-єм.

Спам'ятався — а ти щезла...
Розум холодіє,
Лиш нещасна моя думка
Росте та повніє.

В якім смутку, в якім жалю
З нею я блукаю,
В яких болях на чужині
На світ породжаю.

Породжаю, оглядаю...
Мила моя, мила,
Чи ти мене, моя мила,
Не щиро любила?

Чи я тебе, моя мила,
Не любив, як треба?
Чи то мені така доля
Випала із неба?

Чого ж дума така пишна,
Чого ж слово бідне?
Дитя моє недоспіле,
Дитя моє рідне!

Згубив би я тебе разом,
Як Часа свого сина,
Але, може, тебе прийме
Мати Україна!

Степан Руданський

Світить місяць серед неба,
Зіроньки кругом,
І всі люди сном заснули,
Опівнічним сном!..

Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою;
І тобі, дівча, співаю
Про тугу свою!..

Чи спиш, мила, чи дрімаєш?
Любка, пробудись!
Пробудися і в віконце
Виглянь-подивись!..

Най погляну на ті личка,
Що палахкотять,
На ті очі, чорні очі,
Що вогнем горять!..

Виглянь, мила, як дрімаєш,
Най я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь!..

Пригорнуся, обів'юся,
Правду спом'яну...
І без туги і без жалю
Вічним сном засну.

Степан Руданський

Сиротина я безродний,
Десь загину в чужині.
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.

І не рідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто гроба не зросить

 

Степан Руданський


Не дивуйтесь, добрі люди,
Добрі люди, ви, сусіди,
Що задумуюсь між вами,
Що журюся я завсігди.

Літа мої - молодії...
Що ж по тому? - Що ж по тому?
Як без щастя, як без долі
Жити в світі молодому?

Моє щастя за горами,
Може, другим помагає.
Моя доля враз з Дунаєм
В синє море упливає.

Життя моє! Життя моє!
Ти - покошеная нива.
Не зосталась, не пригнулась
Жадна квіточка щаслива.

Жар серденько пригріває,
Душа рада в холодочок;
А де гляну-подивлюся -
Тільки камінь та пісочок.

І я сохну, засихаю,
Як в степу билина тая,
Поки мене не пригорне
Де могила сировая.

І пригорне могилонька!..
Хто ж рідненький там заплаче?
Хіба ворон чорнокрилий,
Пролітаюче закряче.

І пригорне могилонька!..
Хто ж за мене спогадає?
Як подумаю за сеє,
З жалю серце розпускає.

Не дивуйтесь, добрі люди,
Добрі люди, ви, сусіди,
Що задумуюсь між вами,
Що журюся я завсігди.

Степан Руданський



Не згадаю гадки,
Не змислю я мислі!..
Як чорнії хмари,
Чорні думи звисли!

Порадь, мати, що діяти,
Ой чи жити, чи вмирати?
Порадь, моя мати!

Розпукає серце,
Каменіють груди.
Скажи, моя нене,
Що зо мною буде.

Кажуть люди: "В світі чари;
В світі люди, не татари —
Не будеш без пари!"

Ой світе мій, світе!
Лушпина оріха!
Де твої розкоші
Та де твоя втіха?

Нудно в тобі, як в неволі,
Тілько мука, тілько болі,
Ні волі, ні долі!

І ви, мої люди,
Люди — не татари,
Чи хоч раз ви руку
Сироті подали?

Кому горе — горе й буде,
Другим жалю не прибуде,
Люди ж мої, люди!

Наоколо глянеш —
Та й каменем станеш,
А на себе глянеш, —
Як билина, в'янеш.

Лист за листом опадає,
Рік за роком упливає,
Назад не вертає!

Не згадаю гадки,
Не змислю я мислі,
Як чорнії хмари,
Чорні думи звисли.

Порадь, мати, що діяти:
Ой чи жити, чи вмирати?
Порадь, моя мати!

Степан Руданський

ТИ НЕ МОЯ

Ти не моя, дівчино дорогая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!

Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія…
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя!.. І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя, голубка сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..

Формула счастья

Ничего не вернешь. От житейской попсы
на душе вечеринка у кошек.
Сердце в клетке стучит, обгоняя часы,
но от времени скрыться не может.

За окошком фонарь, как вопрос на вопрос,
над аптекой склонился, как прежде.
Выбегаешь из дома в крещенский мороз
в битой молью и старой надежде.

Потому, что любовь не разделишь на три,
третий в формуле счастья - в остатке.
И у третьего тьма и осадок внутри.
Вот и в городе нынче осадки.

От летящего снега легко и тепло.
Переулок с изнанки подсвечен.
Снег садится и темень берёт под крыло,
и не знает о том, что не вечен.

Торопитесь любить,время впрок запасти не удастся,
торопитесь друг друга беречь,ведь потерь не вернуть,
не ленитесь сказать о любви,ведь и так может статься,
что когда-то придется одним продолжать этот путь.

Не спешите винить,не спешите обидеть упреком,
те слова тяжелы,не пришлось бы просить их назад,
а любая ошибка,потом обернется уроком,
лучше время найдите,чтоб доброе что-то сказать.

Не забудьте,что жизнь коротка,а минуты- бесценны,
что в песочных часах золотой убегает песок,
не забудьте,что даже кумиры уходят со сцены,
и родным,и любимым,и нужным назначен свой срок.

Есть"сейчас".Загляните в глаза и проникните в душу,
если сердце тревожит печаль- дайте волю слезам,
научитесь прощать,понимать и внимательно слушать,
торопитесь любить,что б когда- нибудь не опоздать.

Шекспир

Уж если ты разлюбишь, так теперь-
Теперь, когда весь мир со мной в раздоре
Будь самой горькой из моих потерь,
Но только не последней каплей горя.
И если скорбь дано мне превозмочь,
Не наноси удара из засады-
пусть бурная не разрешится ночь
Дождливым утром - утром без отрады.
Оставь меня, но не в последний миг,
Когда от мелких бед я ослабею
Оставь сейчас, чтоб сразу я постиг
Что это горе всех невзгод больнее,
Что нет невзгод, а есть одна беда -
Твоей любви лишиться навсегда.

ОДИНОЧЕСТВО

Как узнать мне безумно хочется
Имя-отчество одиночества!
Беспризорность, судьба несчастная -
Дело личное, дело частное.

Одинокая ночь темна.
Мать задумалась у окна -
Бродит мальчик один в степи.
Ладно, миленький, потерпи.

У отца умирает сын.
Что поделаешь? Ты - один.

Вот весной на краю села
Пышно яблоня расцвела,
Ну, а зелени нет кругом -
Не всегда же в саду живём!

Вот и я за своим столом
Бьюсь к бессмертию напролом,
С человечеством разлучась, -
Очень поздно: четвёртый час.

Ходит ночью любовь по свету.
Что же ты не пришла к поэту?
Что упрямо со дня рожденья
Ищешь только уединенья?

Стань общительной, говорливой,
Стань на старости лет счастливой.

Сказать тебе не смею, как эта грусть безбрежна.
А день сегодня белый, день сегодня снежный…

Сказать тебе не смею, как мне безмерно грустно:
Ведь ты едва ли знаешь, что значит слово «грустно».

Едва ль тебе известно, что значит «грусть безбрежна»,
А ничего не значит… Кругом так тихо, снежно.

Тебя слова такие, быть может, отдаляли,
А может, были близки… Белы, беззвучны дали.

Мне не может никто и не должен помочь,
Это ты понимаешь сама.
Это ранняя рань, это поздняя ночь,
Потому что - декабрь и зима.

Это скрип одиноких шагов в темноте.
Это снег потянулся на свет.
Это мысль о тебе на случайном листе
Оставляет нечаянный след.

А была у тебя очень белая прядь,
Потому что был холод не скуп.
Но она, потеплев, стала прежней опять
От моих прикоснувшихся губ.

Ты шагнула в квадратную бездну ворот.
Все слова унеслись за тобой.
И не смог обратиться я в тающий лед,
В серый сумрак и снег голубой.

Я забыл, что слова, те, что могут помочь,-
Наивысшая грань немоты.
Это ранняя рань, это поздняя ночь,
Это улицы, это не ты.

Это гром, но и тишь, это свет, но и мгла.
Это мука стиха моего.
Я хочу, чтобы ты в это время спала
И не знала о том ничего.

Когда теряет равновесие
твое сознание усталое,
когда ступеньки этой лестницы
уходят из под ног,
как палуба,
когда плюет на человечество
твое ночное одиночество,

ты можешь
размышлять о вечности
и сомневаться в непорочности
идей, гипотез, восприятия
произведения искусства,
и - кстати - самого зачатия
Мадонной сына Иисуса.

Но лучше поклоняться данности
с глубокими ее могилами,
которые потом,
за давностью,
покажутся такими милыми.
Да.
Лучше поклоняться данности
с короткими ее дорогами,
которые потом
до странности
покажутся тебе
широкими,
покажутся большими,
пыльными,
усеянными компромиссами,
покажутся большими крыльями,
покажутся большими птицами.

Да. Лучше поклонятся данности
с убогими ее мерилами,
которые потом до крайности,
послужат для тебя перилами
(хотя и не особо чистыми),
удерживающими в равновесии
твои хромающие истины
на этой выщербленной лестнице.