Поезія та проза

В. Стус

Не здайся - веснам. легше - зимам
Не здатися. не здайсь весні.
Спасенної тримайся криги,
Пречистої тримайся туги,
Шаленої тримайся муки.
І так існуй, бо це - життя.

Василь Симоненко

* * *

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Василь Симоненко

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Олександр Олесь

***
Дух наш пречистий, дух наш народний,
Над нами сходить в сю мить сьогодні.
На крилах в'ється,
В сльозах сміється.
І сльози щастя, обмивши рани,
Пливуть потоком, несуть кайдани.

Сьогодні дух наш зійшов над нами,
Ввійшов, влетів нам в серця пташками.
У душах б'ється,
У слові ллється.
О день преславний, блаженні миті,
Сьогодні з духом святим ми злиті!

О, поведи ж нас, лицарський духу,
По вільній стежці життя і руху.
На тихі води,
На ясні зорі.
І в цю велику, страшну годину
З'єднай в єдину всю Україну!

Василь Симоненко

Україно, п'ю твої зіниці

Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Олександр Олесь

ПАМ'ЯТАЙ

Коли Україна за право
життя
З катами боролась, жила
і вмирала,
І ждала, хотіла лише
співчуття,
Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній
борьбі
Вся сходила кров'ю і
слізьми стікала
І дружної помочі ждала
собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім
ярмі
Робила на пана і в
ранах орала,
Коли ворушились і скелі
німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві
жнива
Зібравши для ката, сама
умирала
І з голоду навіть згубила
слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в
демона зла,
Європа мовчала.

ВУЛИЦЯ ДЖОХАРА ДУДАЄВА У ЛЬВОВІ

Зайди в цю вуличку, зайди
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.

Не чути гуркоту гармат,
Що б’ють в чеченські мури,
Та чути, як московський кат
Стріляє в скронь Петлюри.

Не чуть, як тисне на курок
Той, що не має пальця,
Та чути знов останній зойк
Євгена Коновальця.

Не чути, як горить Бамут,
Як стогнуть бетеери,
Та чути, як в землі десь тут
Пульсує кров Бандери.

Життя як смерть, і плач як сміх —
Така в нас доля мила.
Ця вулиця згадає всіх,
Кого Москва забила.

І не заб’ють її з лічби
Хахлацькі недотепи;
Вона знайде гроби й герби
Виговського й Мазепи.

Вона в Прибалтиці пройде,
Зачепить білоруса,
Вона згадає — хто і де
Вбив Литвина і Стуса.

Вона промчить, як маґістраль,
Через міста і весі,
І стане сонцем ця печаль
В кавказькім піднебессі.

Торкнеться до морів і зір,
До падолів облудства;
Вона пройде через Сибір,
Через Голгофу людства.

Вона ще зробить обертас
Через Базар і Крути
І зажада за все од нас
Стражденної покути.

Вона планету оббіжить,
Зітхне в бігу від болю;
Хто вмер за волю — буде жить,
Умре — хто вбив за волю!

Дмитро ПАВЛИЧКО

Двісті літ, як розтерзано Січ,
Як схололо гніздо України.
В тім гнізді тільки вітер і ніч,
А іще мого серця руїни.

Чи доб′ється ще воля туди?
Затопили й завітні пороги.
Де ж ви, долі моєї меди?
Де чубаті діди-запороги?

Двісті літ, як розтерзано Січ.
Ще живі чорні ворони всюди,
Що пили наше небо із віч,
Що довбали козацькії груди.

Обцілуй же зґвалтовану твердь,
Скинь тавро все покірного смерда.
Тут за кожною згадкою - смерть,
Тут у кожній сльозині - безсмерття.


Григорій Лютий

 

Весняний вечір

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
— А пам'ятаєш? — Добре пам'ятаю.
— А не забув? Чи не забув? — О, ні.
— Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б'ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.


Василь СТУС

Я знов один ...
Я знов один ....
Ніхто питать мене не стане,
Ніхто у душу не загляне,
Я знов один ...
Я знов один.

Як тиха хвиля серцем грає,
Як манить поглядь даль німая,
Як веселить краса долин,
В той ясний час як я один.

Я знов один ...
Я знов один.


Я ненароком згадку рушу,
Її краса ведеться в душу.
Її краса крас долин,
В той ясний час як я один.

Я знов один ...
Я знов один.

Роки, скитальні летять - летять-минають,
А я собі сиджу чи доживаю - чи так по світі волошусь.

Микола Філянський

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай - червону тінь калини
на чорних водах - тінь її шукай.
Бо - горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров така ж густа,
така ж крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

В. Стус

Земля гойдається під нами
і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами,
і необачно, й навмання.
Нема ні вишу, ані долу,
бо долі кривокрилий птах
вергає душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, що твої воління,
віками значені сліди,
оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди?
І що усі твої напасті
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні довгі страсті
ряхтять, мов рани на чолі!

В. Стус

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То - шлях правдивий. Ти - його предтеча.

В. Стус

 

Косар Шевченка.
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!

Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.

Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й даря.

І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом'яне.

 

Євген Маланюк

ЗЛОВІСНЕ

Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Щo буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,
Що тільки віщий свист Сібілли
Лунатиме в сліпім безмежжі.

Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентограмму,
Й новий про це напише Нестор
В самотній катакомбі храму.

Євген Плужник

Передчуттям спокою і нудьги
Мене хвилює мертве листя долі...
Час увійти в надійні береги
Думкам і мріям...
Як діброви голі
Очам відслонять далечінь німу
І сонце ллється скупо і нечасто,
Надходить спокій, дано-бо йому
У володіння неподільне час той,
Що зветься осінь...
Сни і споживай
Те, що придбало літо. Сни і згадуй...
Та, як уява в тебе ще жива,
Умій в нудьзі знаходити розраду.

Євген Плужник

Мудрості не вивчитись чужої, —
Треба помилятися самим.
...Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?

А проте вчитайся в кожну кому,—
Всякий промовлятиме рядок:
Краще помилятися самому,
Ніж чужих навчитись помилок!

Євген Плужник

Мрії від серця відтяв, –
Корінь виснажують віти.
...Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві...
...Мрії ж мої золоті,
Мрії ж мої нещасливі!

Євген Плужник

Вчора над містом летіли гуси.
Над камінним містом, вночі...
Стиснути серце мусив, —
Мовчи, безглузде, мовчи!

Досить усяких і мрій, і болів...
Адже знають про все книжки.
Чуєш, — тополі голі:
? Нишкни...

Дівчинко тиха, на мрії хвора!
Надвечірня мріє моя!
Гуси над містом летіли вчора...
А я?

Євген Плужник

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати...

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку положила,
Я відчув, як, протікавши звідти,
Смертний холод перебіг по жилах!

І весь день гнітить мене сьогодні
Почуття утрати чи розлуки...
І чогось думки такі холодні...
І чогось такі холодні руки...

Іван Франко

Покоїк і кухня, два вікна в партері


Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.

На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.

На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.

Когось дожидає...Та вже ж не для мене
В очах її світло те блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.

Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.

Іван Франко

Я не надіюсь нічого


Я не надіюсь нічого
І нічого не бажаю -
Що ж, коли жию і мучусь,
Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе
І не можу не глядіти,
І люблю тебе! Куди ж те
Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце
Листя покрівля зелене,
А з'їдає штучну краску -
Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,
Але як бажання сперти?
Не бажать життя живому,
Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здиблемось колись - то добре,
А як ні - кому се вадить?

іван Франко

Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.

Іван Франко

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і квітів, - молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, -
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік полявся рвучий.


Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -
Лице твоє прийдеться донести.

Іван Франко

Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.

Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.

Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.

Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає...
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.

Іван Франко

Коли часом в важкій задумі
моя поникне голова,
легенький стук в вікно чи в двері
потоки мрій перерива.

Озвуся, вигляну - даремно,
не чуть нікого, не видать,
лиш щось у серці стрепенеться,
когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекім краї
тепер у лютім бої згиб?
Чи плаче рідний брат, припавши
лицем до прадідівських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,
моє кохання чарівне,
далеко десь з німим докором
в тій хвилі згадуєш мене?

Чи, може, гнучи в собі горе,
ти тихо плачеш у тиші,
а се твої пекучі сльози
мені стукочуть до душі?

Іван Франко

Я згадую минулеє життя
спокійно, та без радості, без туги:
одно із нього виніс я чуття,
що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут,
та не було вдоволення, утіхи;
мов віл в ярмі, я чув на собі прут
і тяг чужого скарбу повні міхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій,
та полум'ям не бухав, більш димився,
а замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,
та не високо плив в руці слабій,
і хоч я жив, то все ж я не нажився.

Іван Франко

Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій - щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив - відвернулися.
Відвернулися та й цураються,
З труду мойого посміхаються,
В порох топчуть те, що мені святе, -
А недоля й тьма все росте й росте.
Важко дерево з корнем вирвати,
Друга давнього з серця вигнати.
Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як радісно серед трудного
Шляху темного і безлюдного
Вгледіть - світиться десь оконечко!..
Так у горі нам - щире словечко.
То ж за дар малий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!

 

Чубай Григорій
Театр


Вони ще слухають... Акторе, говори!
Вони ще слухають — Ти щось хотів сказати.
Твоє лице для них — це тільки грим.
І сніг отой для них всього лиш вата.

Тож говори... Годинники — тік-так —
монолог часу впевнено повторюють.
Хвилина — і закінчиться спектакль.
Тоді уже всьому кінець, акторе.

Тоді, зборовши біль і переляк,
окинеш поглядом сумним порожню залу
й себе втішатимеш, що це лише антракт
і що хвилин ще вдосталь до фіналу.

Що глядачі повернуться ось-ось,
скуривши у фойє по сигареті,
і ти покажеш все, що не вдалось
тобі ні в першій дії, ні у третій.

Ти їх примусиш плакати... Отак!
Пожнеш овації гучні, сильніші грому...
Але давно закінчився спектакль,
і глядачі давко пішли... додому.

 

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

Микола Романець

Коли знову постукає нічка
Тихим смутком в кімнатне вікно,-
Я запалюю вицвілу свічку,
В рани серця вмокаю перо.

А як душу підхопить вітрами
Й занесе аж за сотні світів-
Потечуть враз стрімкими струмками
З мого серця рядки на папір.

А як втома закриє повіки
І примаряться дивні світи-
Бачу в образі ніжної мавки
Перламутрове личко твоє.

І не сіпає більше за поли
Мене в тиші самотність німа...
Полиново так пахнуть губи,
Коли поруч тебе нема...

Микола Романець

Покинь мене.Своїми йди дорогами,
Щоб струни не ридали у душі.
Лиш пісню залиши, що не доспівана,
Щоб пам"яттю струміла у мені.

Забудь мене, як осінь лист затрачений,
Й не оглядайсь, лише струсни сльозу.
У снах своїх омрієш день ти завтрашній,
І помчиш у далеч голубу.

І довго я у слід тобі вдивлятимусь,
Як профіль твій зникає за селом,
І я умру, і стану тихим ясенем
Під твоїм засмученим вікном.

...І знов до тебе я прилину вереснем,
Листком зів"ялим сяду на поріг,
І ти не взнаєш, чом у вітах ясеня
Так гірко осінь плакала в дворі...

Микола Романець

Стан душі

Плачуть вікна зимовим смутком,
Грає вітер в верхів"ях дубів,
І у серце байдужим стуком
Уливає болючий спів.

Пустотливо сміються будні
На розпростертому тлі душі,
І кричить гайвороння у тузі
Гомеричні свої пісні...

Микола Шошанні

Самотній Бог

Колись самотність привідкрила
мені свій лик, і тоді видалось,
що насправді Бог є Самотністю...
З цією приголомшливою звісткою
я прийшов до священика,
але той відповів мені,
що цього не може бути,
а Бог — це Любов і Правда.
Я почав розпитувати в мудрих людей,
та ніхто з них не чув про Бога-Самотність.
Я перегортав гори глибокодумних книг,
але в жодній з них не написано
про Бога-Самотність.
Як бути мені: що робити, де знайти
підтвердження або спростування
того, що Бог є Самотністю?..
Хто підкаже мені той шлях,
який наближає до Бога,
щоб достукатись і запитати,
чим все-таки є найголовніший Бог?..
Але кому потрібен Бог-Самотність?..
І чи потрібне комусь моє наївне відкриття?..
Кому мені проквилити
cпорожнілу пісню про те,
що весь світ тримається
лише в уяві Самотності?..
Може, невинним олов’яним птахам...

Микола Шошанні

Між поривами вітру і тіней хистких коливань
Пустоту затискаю у жмені,
Прислухаюсь до світу в надії почути слова,
Що призначені саме для мене.

І нічого не в радість, ніяк не вчуваються ті
Кілька слів із-за грані лункої...
Обігнати стараюсь невпинну примарливу тінь:
Тінь і слово мене непокоять.

Що робити мені? Бо ніяк не підвладні вони
Вершам розуму, силі уяви,
Переплетені, ніби відлуння чужої вини
За пізнання непізнаних явищ.

Сум кілечками в’ється, в рахунок його не берем...
Пустоти в спробі зсунути глибу
Мені часом здається, ніби я є якимсь рибарем,
Що небесну вивуджує рибу.

Так поволі роками особистий складаю статут
І чекаю в надії улову,
Зачепившись руками за прозору глевку пустоту,
Обіпершись на тінь і на слово.

Оксана Пахльовська

Нема ні стін, ні вікон, ані свіч,
лише холодні клавіші і руки.
Ти граєш і не музику, а ніч,
обвітрену століттями розлуки.

Я ненадовго, але ти не вір.
Я вже навіки, запитай у долі.
Вітри гортають спалений клавір.
Ні стін, ні вікон у твоєму домі.

А тільки ніч, і музика, і ми -
як срібні крила голубої птиці -
у космосі, де сплять іще громи
і обрій світу креслять блискавиці.

Оксана Пахльовська

Розчиниш крижане вікно весни.
Нехай нам сумно, але це минеться.
Ти першим квітам колір поясни,
бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.
І світ навкруг і мудрий, і безумний.
Нехай нам трудно,
і нехай нам сумно,-
є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.
Нехай їй досвід буде оборонцем.
А ми з тобою - тільки двоє птиць,
котрі летять між мороком і сонцем.

Мов сірі дні, умруть бажання кволі,
Не стане слів, і я скажу: прощай!
А ти лети і ластівкою в полі
Над колосками срібними кружляй.

Яр проминеш і озеро побачиш,
Об ясні води ти крилом черкни;
Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш,
Стріваєш сонце, спогади і сни.

Уся земля, мов килим, під тобою,
З усіх джерел дзвенять мої пісні.
Дорогою прослались голубою
Тобі рясні і неосяжні дні.

Лети ж, лети – в повітрі золотому
Минулі весни повернулись знов.
І тільки ти не повертай додому:
Тепер я скрізь, де світло і любов.

Моя душа – вiдкрита рана.
Я без вина щоденно п’яний,
Бо певно знаю, що життя
Несе мене до небуття.
I я спiшу без мiри жити,
Спiшу радiти i тужити,
Щоб перейняти кожну мить,
Що по-пiд середеньком щемить.

Я так спiшу тебе любити
I завмираю, щоб не вбити
Отi тендiтнi почуття,
Якi i є моє життя.

Моє кохання – шлях до неба,
I я з тобою i без тебе
Тим шляхом жадiбно iду,
Аж доки, мабуть, не впаду.
I там, де я спочити ляжу,
Господь очам твоїм покаже,
Як у небеснiй вишинi
Сузiр’я вклоняться менi.

Лице зими у віспинах відлиги.
Останні дні – як м’яті сторінки.
Нотую сни, гортаю тлусті книги,
веду щоденник „Небо і Жінки”.

Хоча, жінки і небо – різні речі,
я їх в собі поєдную для втечі:
не від жінок у небо й навпаки,
а від самого себе і до себе,
бо де жінки, то там – напроти – небо,
а в небі все – на відстані руки.

 

Стус

О наломи гіркоти,
що трудять груди! Ти — недолюдина,
хтось вигадав лиш час — задля покут,
щоб скверну німоти зітерши з уст,
лиш причаститися первоглагола,
котрий не може вгамувати спраги
поздовжньої, як прямовисний лет,
котрий вже не жалить, а тільки вабить,
а тільки врочить — втраченим початком,
сподіваним кінцем.
Ти варіант.
Невчасний гість. З запізненням зустрів
тебе твій вік. А ти прийшов зарання,
і, доростаючи, лиш серцем покривив.
І чим ти став? І чим ти можеш стати?
...хіба ти не один? не сам один?
не сам як перст? як вишнє нарікання?
протистояння — завжди заважке.
В нім спарено зненависть і кохання.
О що то — єдність душ? Нестерпний простір,
заломлений, мов горло, у віки.
Але — ти не жахайся.
Спи спокійно.

Стус

Вчися чекати, друже,
вчися чекати.
Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.
Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарана, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви — самострати.
Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

Стус

Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Журба — твоя коханка,
а земне тяжіння — то любов.

Стус

(Наївний хлопче! Вікове страждання —
такий пекельний німб, що душі палить.
Збагни — і вмри. Безсилістю своєю,
розп'яттям чи зненавиддю — помри.)
Тепер набридло все. Немає стерпу.
Десятою дорогою обходить
тебе життя. Полишений в обозі
себе — колишнього, сиди і жди:
десь, може, промайне, мов тінь утекла,
ти — справжній. Це лишилося одне.
Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,
не мучитись, не проклинати долі,
не ображаючи життя. Пізнай,
що чесність смерти — то жива чеснота,
що вмер — і закінчилося. Двобій
ти не програв. Ти вибув, бо не зміг
миритися, коли краплена карта
пішла до гри.

Стус

Світ — тільки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долі — не збагнеш.
Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж — без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають — ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки —
рожеві панти досвітку з пітьми.
Світанок — свист мигтючий.

Стус

Не побиваюсь за минулим,
побитим шашіллю зневір.
Високі думи промайнули,
в потаймиру — водовир
стражденних літ. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогодні трачу.
Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. їй-богу.
І гріх казать: все чисто рвуть!
Навічним радості облогом,
обніжком щастя, там, де ймуть
малої віри на безвір'ї
малої ласки серед зла,
квадрат — чотири на чотири —
і окрай чорного стола.

Стус

ШЛЯХ ГРІШНОГО ДО РАЮ

Заким пролізеш у голки вушко —
обдерешся, як пес в шелюгах.
Все побільше — лишаєш із одягом,
все поменше — з собою.
На тім боці, вузькім, мов шпара,
ніби цвинтар обпатраних душ.
На тім боці — стільки всякої всячини,
а ти, як бубон, голісінький.
Підв'язали в раю нитками
сороміцьке тіло твоє.
Набігає брижами обурення,
жаль — брижиться.
На цім боці стаєш, мов матінка
народила, випрямила до губ.
На цім боці — все на одну мірку.
Все — плазує.

Стус

Не відволодати душі —
біль груди переріс.
Єдине: хочеш — задушись
чи — головою вниз.
Один! Один! Як є — один,
один — на цілий світ!!!
І усамітнених годин
цей опівнічний лід.
Як сонце посмерку пече!
Як приском обдає!
І так повільно час тече,
і так — життя твоє.
Ой жаль стоїть по всіх кутках,
ой фіолетний жаль,
і трясця садить гопака,
і вурдиться печаль.
Вже не знайтись межи поразк,
хоч сто мене — в мені,
коли у грудях — сто відраз
і кожна з них — до днів,
котрі прожив, припавши ниць
до болю. Ридма — ріс
(так хмара плаче — горілиць
і так — чумацький віз).
Сни самознищення і сни,
де тільки самолють.
Смертельно-хорі кажани
об архітрави б'ють.
Затята, проклята, мовчить
відьомська довга ніч.
Лишень під ранок прокричить
пітьмою п'яний сич,
несповна розуму.

Стус

Як запалить тебе, багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
Як тишу притулить до віч
і ждати, ждати, ждати й кланятись,
клонитись ранкові, що йде
під божеволіючим сонцем,
і кликать день, котрий бреде
у клекоті й клятьбі?
І потім —
як бути паленим крильми
багаття біло-голубого,
не в силі вибухнуть грудьми,
не в силі бути з вічним боргом
перед очима і чолом,
перед світанням, днем і вечором?
Чом я не випростаюсь? Чом
свої не випростаю плечі,
не випростаю рук своїх,
не випростаю дум? Громами б,
накликати на душу гріх,
і блиском перетнуть дамаскним
свої жалі, як ковилі,
жаління довгі, ніби жала!
Чи я діжду коли поліття
для зголоднілого бажання?
Як вибухнути, щоб горіть?
Як прохопитись чорнокриллям
під сонцем божевільно-білим?
Як бути? Як знебуть? Як жить?

Стус

Висамітнів день. Висмоктали сили,
висотали біль.
Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.
Все гірке тобі.
А немудре все! Хоч би дотягти,
та бодай — до краю.
Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.
(Хто із вас — конає?)
Хочеш — задушись. Можеш — утечи
сам од себе.
Скільки не волай, скільки не кричи,
а — порожнє небо.
Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів
зрозуміти?
Висохло перо. І мулькавий стіл
слізьми — змитий.

Стус

Як нам порозумітись — душа в душу
і серце в серце? Тишею? Без слів?
Як нам порозумніти — без жалів,
без нарікань, без сліз?
Невже я мушу
сторч головою западати в прірву
у карооку? Западати так,
щоб знітитись і зникнути. Розтанути,
ввійти в єдиний звук, єдину віру,
в просторі очі, ніби в тятиву
ввійти стрімкою пружною стрілою.
І відчувати дикою бровою,
що тільки мить — і дивом задивлюсь,
і задимію димом. І вогнем
прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,
підійдеш, візьмеш головешку з жару,
і жально усміхнувшись, не збагнеш,
і що, й до чого.

Стус

Спогади, що навмання блукають,
випірнуть із пам'яті. Напнеться
спокій твій, мов сукня на дорідних
грудях молодих. А ти мовчи.
Шепочи, поки пливуть слова,
і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер
вистоялось. Вивітрилось. Уперше
ні печалі. Ні благоговіння.
На півсвіту — безберегий день.
Гамірний прогуркотить візок.
У прориви хмар ввірветься небо,
і доносить сонце громохке
вічності високу нетактовність.
Не співатиму. Слова шовкові
набігають на уста. Лоскочуть,
а тобі — вікно. І гамір вулиць.
Неспокійна самота — тобі.
(... ти кажи собі. Потиху шепочи:
не добрати з уст ясного глузду,
загубилась тиша. Без цілунків
ні на крок. Не бачиш? — беручкий
вітер розкриває п'яні вікна.
І гаразд. І добре. І люблю).

 

Стус

І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!
І не те, щоб знову — "з Богом!"
І не те, щоб — "чорту в зуби!"
Ні. Не те. А тихо-тихо:
ані пестощів, ні ласк.
Тільки б так: вона — як щогла,
в ріст Великої Дзвіниці
(велич гнітиться доземно,
ниць сягає до небес).
Не дзвонар ти. І не Шедель,
а відвідувач, закоха-
ний. Не говори — по вуха:
геть поверх людських голів...
Це — любов. Вона, як жінка
крутостегна. Це — початок
твій. Це вечір. Смерк ласкавий.
Це перерва, як прорив.
І не те, щоб більше — (жити б!)
І не те, щоб жити — (більше!)
... до віків і після віку —
перемрієш — тільки й того.

Стус

...ліс — як вічність. Бережи його
від свого непотребства, марновір'я,
від власної пустої глупоти...
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня, солов'я.
Лиши себе за брамою і йди
відкритим і лунким, неначе пустка,
дивись і слухай, пахощі вбирай,
і доторкайся злякано руками
до кожної стеблиночки.
Отут
ти вибродиш, немов діжа на хмелі,
ти вибродиш на співі, на джмелях,
котрі вбирають в себе сонця жеврість,
що витліли на дні, але й живуть
тим днем, законам віку не підвладним,
немов дарами, тратами живуть.
Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити. Мусять дерева
навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим —
і смерть зустріти.

Стус

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав — майбутньому всупір.
Мій ангеле, страждання проводир,
знеси мене над хвилю ту летючу,
нехай востаннє спогадом омучу
свій зір. І з кручі — прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —
ще довгий встид подовжить хвилю лету,
нема кінця суворому поету,
немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане — рушаю —
і перебіжне обрій озираю.

Стус

Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я й не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
от тільки заверну за ріг.

Стус

Як моторошні сни, ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон. Привиддя постають
спогадані, згорьовані, урочі,
з моїх артерій кров солону точуть,
а як криваві зозулі кують.
І перегуслі зойки, мов туман,
зависли над вікном, беруть у бран
мене, німотного, і вгору зносять,
де київські вітри тонкоголосять
і крізь вікно нашіптують мені
якісь слова, облесні та чудні.

Стус

У затишку прожити не судилось:
ударив грім — і зразу шкереберть
усе пішло, що ніби тільки снилось,
як життєіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто твоїх смертей
з тобою вслід? Ачи твою подобу
таки збагнуть — в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немає вороття,
лиш відчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть — слава Богу?
Та тільки шкода — збавлять без путт
собі віка — і тільки. Більш — нічого.

Стус

Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг — обрізано жалі,
обтято — голосіння.

Стус

Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він — найбільший ворог мій — спішить
моєю кров’ю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, — черствий.

 

Михайло Буряк

Над могилою повстанця

Цiлу нiч стогнало серце: Жити!
Цiлу нiч душi вiд куль пекло.
Та пiд ранок зорi впали в жито
I немов нiчого й не було.
I немов не був ти в цьому свiтi.
Тiльки ж це не правда друже, нi!
З року в рiк букети перших квiтiв,
Нiби свiжi рани на стернi.
З року в рiк, чи холодно, чи жарко
Люди йдуть на мiсце де ти впав,
Щоб пiдняти поминальну чарку
За вiдважних воїнiв УПА.
З року в рiк на цьому поллi - жито,
А iнакше й бути не могло:
Голосом твоїм шепоче: Жити!
Всiм смертям i недругам назло.

 

Стус

Щаблі життя: відслонення душі
промежи злежалих і сланцюватих
одмерлих душ — старого родоводу
нагірньої біди. Пропахлі смертю
справіку неоговтаних бажань,
що, в землю втоптані, підносять руку,
неначе потопельник із води, —
останній крик настрашеної волі,
тим схарапудженої, що кінець
видніший їм за самогамування-
самовдоволення. Розкритий рот
запрагнув окропитися водою
своєї смерти. Ось — щабель останній
твоїх щаблів. О порожнечо душ
і порожнечо життєіснування
на півдороги між життям і смертю.
Бо до життя — і страшно, і далеко,
і сил не стане. А до смерті — ближче,
мов до коханки, що приступна завжди,
твій голод погамує життьовий
самою насолодою причалу.
Тож хай крилом нас криє лебединя-
смерть: моторошна і усеблага.

Стус

Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля, труна
обшиває душу. Так і треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить:
бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить —
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті.
тож бери собі останній шлюб.
Бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів’ється дуб.

Стус

Мене вже друзі одцурались,
і рідні попризабувались,
і все, що горбиться за муром,
уже світ за очі спішить.
Те, що любив я — відкохалось,
що втратив — вік за мною гналось,
а вороння у три зажури
крильми сухими лопотить.
А я стою пополотнілий,
не віднайду в усьому тілі
ні нарікання, ані зла.
Бо ти княгинею пройшла
крізь сон — і мертвого збудила
зі сну, і щось прошепотіла,
зняла обачно втому з тіла
і чорним криком прокляла.
Отож, неначе за тобою
я вслід подався... Брало тьмою
мій зір колючий. І рипів
паркет. І тільки чорне вічко
все совгалося цілу нічку.
Та ж ти, погнавшись за добою,
усе на світі розгубив.
А ким ти став? Ніким не став ти.
Навколо ґрати, двері, ґрати
і ночі тінь — така ж картата,
як доля — марне веселить
твій божевільно вільний спокій.
Поскрипують, крадуться кроки,
а ранку голуба протока,
як рана, сіпає й щемить.

Стус

Коріння струхлявіло і душа
відзамолоду трухне. Бо напевне
вже завелике стало літ провалля,
і вже межа себе переросла,
щоб винести бажання предковічне
по варикозних венах многоліть.
І, мабуть, пролягла надмірна відстань,
щоб з тисячі твоїх старих подоб
пізнати ту, найпершу, що господнім
високим голосом у світ збудилась.
І коридори пам’яті глухі
ховають вчинків темні анфілади,
аж видається, що старе воління
розбите мідними грішми зусиль,
уже осліплих від маруд чекання,
уже оглухлих від сумних молитв,
уже слабих од надміру надії,
котра грудками падає з небес
і нас донищує. А світ — ізбоку
стоїть, красою ніби зачарований,
і сумно-сумно дивиться крізь нас,
своїх дітей, малих і нерозумних.
Та б’є крильми сполохана Біда,
і див кричить, пітьму страхають сови..

Стус

І ось воно: відбитком на воді
враз попливло сумне твоє обличчя,
котре із глибини хтось довго кличе.
І — розгойдались пасмуги руді.
...стань і вернись до пам’яті: тоді
відкрилося зелене узграниччя,
жадана стрілась доля — вічі в вічі —
і розгойдались пасмуги руді.
Перестороги радості ласкаві
і посірілі начування лих
вже за вузду тримали вороних
на синім березі твоєї слави.
А річка пропливала на очах,
і кожна хвиля вабила до себе.
Тепер — усе спливло. Тепер — не треба,
бо з того берега простер долоню жах.
Тепер себе — пізнаєш по біді?
По сивій голові — тепер пізнаєш?
Не в себе. Ти від себе — повертаєш.
Тремтять під вітром пасмуги руді.

Я непомітно перейшов межу
самого себе. І лежу на споді
вітчизни, пам’яті, жаги, свободи,
не знаючи, що Богові скажу
за цю міграцію душі та тіла.
Обгасли зорі. Лиш одна світила
передутратою усіх прощань.
Ані кінця тобі, ані початку.
Отож і все: тікай — і без оглядки,
ачи понівечений, знов постань
посивілий, поділений, схололий,
рабований і мертвим і живцем.
Не смій померти! Стань перед кінцем
цього кривавого прокляття — долі.
Наприостанку в себе повернись,
щоб провернуть немилосердне лезо
оцих напасте-злигодне-поезій,
а вже тоді — хоч і за вітром війсь.

Стус

Хтось чорний-чорний бродить довкруги,
із ніг до голови мене обзирить
і, не впізнаючи, уже й не вірить,
що все це я — угнався в береги,
як грудка болю, пам’яттю розмита,
живого срібла озеро нічне.
І зводить подив око ненасите:
адже ж він мертвого шукав мене.
Душа колотиться і стогін колобродить,
на тихий шепіт перетерся крик,
хтось чорний-чорний ніби мною водить,
я ж припроваджуватися не звик.
Мов лялечка, прозорою сльозою,
своєю тінню, власним небуттям
я відчуваю власну смерть — живою,
як і загибель — самовороттям.

Стус


О як я вами душу обболів
єдиною горючою сльозою
по чорних ваших бідах і по днях
безкрайої розлуки. Мов по пнях,
я волочуся кволою ходою,
і кожен крок мій криком аж кричить,
і кожен спогад серце зворушає.
А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,
якій усесвіт болями болить.
То й слава Богу, коли є спочинок
попереду. Та й байдуже — який.
Не ремствуй, що забідний був ужинок.
Зате тяжкий. Як коливо — тяжкий.

Стус

Уже мене кудись поволокли
старанно, в кілька рук за ноги взявши,
мовляв, тобі кінець. То ж знай і наших:
зухвалу душу зіб’єм в околіт.
Куди й за що — того не знаю й сам,
лиш голова метляється одвисла,
червоне сонце каже віщі числа.
Тепер скорися, гордий, небесам.
Отам — твій день наступний. Там твій час
воліє довершитися. В дорозі
своїй страсній ти віру май у бозі,
котрий уже давно й забув за нас.

Стус

І враз він уривається — твій шлях,
де таємничі злети і падіння.
Ця дивна смерть зоветься воскресінням,
лиш хай життя обернеться на прах.
Знекрилений, ти чуєш дужий змах
крила — і закипіла прірва синя!
Який високий злет! Яке падіння!
Не доберу, що захват, а що жах.
Ні, він не уривається. Дарма.
Лише тримайсь руками обома
за нитку парок. І почезлий обрій
тобі життя відслонить позакрай.
Вознось мене, мій Боже, чи карай,
та тільки знай, що син я в тебе — добрий.

 

Стус

І серце страх огорне:
не жити, а весь вік
промучитись? О горе,
бо бідний чоловік
за марним сподіванням
увесь розгубить дух
на долі довге дляння
й пригадування скрух.
Помрій, помрій, ледачий,
у неживому сні.
Ти що це, дурню, плачеш?
Ні, слава Богу, ні.
Все вигадка — що снилось
і з ночі увійшло,
до серця прихилилось
і мову одняло:
ця щедра самострата
заради всіх зарад.
Не варт і вік збавляти,
і мучитись не варт
над тим, що перебігло
по досвіткових снах.
І вже. Ущухло. Стихло.
Розмилося в віках.
Повірилось — і буде.
Помріялось — і вже.
Не вірте, хорі груди,
що Бог вас береже.

Стус

ЗИМА 183О РОКУ

Куди не глянь — ані душі навколо,
і тільки сніг, і сніг, і сніг, і сніг.
Коли б ти міг, коли б не серце кволе,
та так між кучугурами і зліг,
і вже. Конай, мій найдорожчий світе,
в моїм стражденнім погляді склепись.
Напевне, задарма, несамовитий,
благословенну ображати вись,
та ж докір твій справіку нескінченний.
Це окрай твого існування. Край
твоєї віри, мов поріг шалений
над безгомінням вічного добра
самоутрати. Лиш від себе збоку
ти подивляєш пустку порожнеч,
о Господи, страшні твої оброки,
які ти завжди правиш од предтеч.
Який це жах — померти, аби жити,
щоб існування відслонила смерть.
Як винести тягар такого гніту,
яким нас придушила чорна твердь —
бідою літ, смолою спроневіри
і галактичним мерехтом ночей.
Ми женемось у моторошнім вихрі,
але втікає світ з-перед очей.
Втечу. За окрай. Геть за безберегий.
І далі — за останню за межу.
І так з розгону — і не вбережусь —
сторч головою в смерть, не ждавши черги,
щоб і не відати тебе, страпатий
отруйний світе. І довіку щоб
у небутті вельможно заховати
оцю найвищу із своїх жалоб,
котра тобою світ благовістує,
котра передаровує життя
у те спокійне віще небуття,
що ані губить нас, ані рятує.
Сльота і сніг. Вода і хлющ і крига.
Мороз, як присок, душу обдає.
Зайшлася дрожем світова хурдига
і людству геніяльність воздає.
Бо чуєш: грім шматує мерзле небо,
і коле хмари чорний льодостав.
Бо генія покутувати треба,
аби на всесвіт велетом постав.

Стус

Не потурай жалям. Бо то дарма —
своїм жалям намарне потурати.
Уже таким тебе зродила мати,
аби назнати, що то є — тюрма.
А, може, й шляху кращого нема,
аби себе об зорі обкарнати,
коли між вами — ґрати, ґрати, ґрати,
і вічність — за замками сімома.
Щоб ти збагнув нарешті, хто єси
і задля чого ти єси у світі,
а задля чого в’яли на суцвітті
оці отерплі тіні-голоси,
що самотою тут були карались
і тугою, неначе синню, брались.

Стус

Допіру починається твій світ,
допіру сонце зводиться найперше,
допіру ти доходиш власних звершень,
а вже дорозі й загубився слід.
Оці заломи долі, шпичаки
іще до жнив, ці западання в горе,
о як вони безмежно дух просторять!
Тож подивляй майбутнє з-під руки.
Тут легко нам розпізнавати долю,
що босоного бродить по тернах,
аби кривавився твій чесний шлях
і людям очі пік, як дрібка солі
од вікових терпінь. Од вікових
бажань добра, і сподівань, і зичень.
Навіщо віку ти мені зигзичеш,
моя зозуле? Таж бо жити — гріх!
Допіру починається життя,
а вже і край. Попереду народжень
чигає смерть, що, мудра і вельможна,
карає нас на самовороття.

Стус

Ми з теміні виходимо на світ
і знову повертаємось у темінь,
геть роз’єдинені і поокремі.
У кожного вельможний свій політ,
колиска і труна, котрі з народжень
собі на зріст обрати може кожен.
Та обертається життя на міт,
одвічно припадкові наші кроки
назнаменовує всевишнє око.
Викрешуючи іскри з-під копит,
біжать комоні, а кошлаті гриви
лиш бурями вселенськими щасливі
Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт
у дикім передсмертному одчаї,
адже Господь живущих не прощає.
А прочуваєш галактичний гніт?
Стерпи, як сила є. А ні — то вмри
під моторошним сонцем, що вгорі
вельможно підбивається в зеніт.
Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.

Стус

Іду за край. Оце долання кола,
оця вперед занесена ступа,
оця ява, ця порожнеча гола,
і ця вода, солона, як ропа,
і ця безвихідь першого початку,
які страшні ви! Швидше поминай
цей край вагань і не лишай про згадку
ні вогню, ні золи. Іду за край.
Як леопарди крізь вогненні кільця
проносять порив сторопілих душ,
отак і ти ув око смерті цілься
і відродися в смерті. І не руш
старого розпачу. Почнися далі,
ген за шелом’янем, на рубежі,
коли замерехтять тобі скрижалі,
але про них нікому не кажи.
Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю
росте у море гордий материк,
немов здревіле вічності свічадо,
як віще слово або віщий крик.
Іди — за край. Народження — по смерті
тебе чекає. Прагни стрімголов
на ту тропу, що яра, наче кров,
воліє душ, що щирі і одверті
так і живуть — своїм передкінцем,
як припочатком. І рушають д’горі,
коли біда оба крила просторить
і повертає вічності живцем.

Стус

Обшукано усі кутки спасінь.
І все — дарма. Не знайдено нічого.
Немає порятунку? Слава Богу!
Таки діждав останніх благостинь.
І слава Богу. І перепочинь,
раз не добитись рідного порогу,
своєму серцю учини облогу —
бо це остання із твоїх твердинь.
Тож твердни. Твердни. Твердни. Божа твердь
навчилася віддавна остигати.
Отак і ти схолонеш, пане-брате,
коли в благословенну ввійдеш смерть.

Стус

Деперсоналізація душі:
один, як перст, стою себе супроти.
Ніч ночі. Темінь теміні. Лиш зойк
підноситься над зорі. Перший крок
ачи останній? Ближче до скорботи
чи далі од надії? Не спіши.
Постій. І упокорся. І дивись
душею, вкрай ізвомпленою, далі —
за всевельможність любої печалі,
котра прошила груди геть наскрізь,
неначе куля. Сон. І ночі ніч.
І темінь тьми. І голосіння тиші.
І смерть тобі солодша і миліша
за всі надії. Тож її і клич.

Стус

Це просто втома. Втома і смертельна.
Це просто стало сторч на голові
тобі волосся. Пережди — минеться,
от тільки-но цигарку закури
і жди, що в серці буря відвирує,
і може, не доб’є тебе добро
важуче, як камінний хрест. Сподійся
на людську нездоланність. От і вже.
Набиті снами ночі, як мішки
призбираного збіжжя у коморі.
Дволикий Янус — кожне людське горе
і сльози серця — ніби лотоки
чи радості ачи біди — байдуже.
Устань. Тюремне ліжко застели
і за календарем надію виваж
чи сядь за книгу — довгу і нудну.
На віддалі, близькій од тебе, Гете,
лиш — недосяжний. Ждати перевчайсь,
бо люди ждатимуть і після нас,
а після люду ждатимуть богове,
чи вимовкла навіки-вік земля.
Отож, цигарку першу закури
і другу, третю запали, четверту.
Бо ця біда тобі не дасть і вмерти,
і все ж — життя, не смерть боготвори!

Стус

А все немудре! Ця розлука душ
споріднених на всі віки і віки,
але не чути погребальних учт,
аби спізнати, що рівновеликі
оці зусилля єдності — з обох
найдальших окриків ( мов голуб’ята
ніяк не можуть свій переполох
терпінням скам’янілим гамувати).
А тільки ж небо угорі — одне?
І правий шлях проліг нам — уводносталь.
Дорого радості, яка ж ти проста,
от лиш коханий образ промайне,
підносячись над перетрухлі мури.
Пороще дощ. Та з вікових терпінь
гора зростає — і глибока синь
знімає зморшки довгої зажури,
і хай тут пахне ладаном — дарма,
і хай тут пахне смертю, та дорога —
і найсправжніша — вільна. Бо ж до Бога
ми зносимось бажаннями двома.

Стус

Це час покар. Кажи ж — хто ти єси?
Ачи заповідаєшся на сина?
Мов морок дула всі твої хвилини
і всі твої оджилі голоси.
Усе твоє. Згуби чи піднеси.
То це — прокляття ачи благостиня?
Позаду і попереду — руїна
і мертві, мертві, мертві всі часи.
Це час покар. Кажи ж — ти вже доріс
до свого болю? Вивчився — страждати,
аби в біді свій образ розпізнати,
свою подобу, праліс свій і ліс?
Ачи збагнув, що вже тебе нема.
Ти крик, що розчепірений стопало,
не мовить долі: досить. Або: мало.
Бо сам у тьмі. За пальцями стома.

Стус

Ти, наче Богородиця, мені
ввижаєшся, лише склепляю очі,
а довкруги страшні парсуни вовчі
колошкають і сонну уві сні.
А часом я вже й спогади жену
про тебе, рідна, що на окрайсвіті,
немов конвалія у передлітті,
хапливому довірилася сну.
І так у мрінні, тиші та покорі
не знає, де то світ, а де сама,
і вимріяла все, чого нема,
однакова і в радості, і в горі.

Стус

Зустрінемося нині уночі,
коли засну я. І зі сну у сніння
твоє самотнє прийду, з туги синій.
Зустрінемося нині уночі.
Лише не жур мене і не клени,
що я, мов янгол із крилом підбитим,
сколошкав сон твій, люба, і пригнітив.
Але не жур мене і не клени.
І разом розтроюдимо біду
і будем пити смертні алкоголі.
Там, де чотири вітри бродять в полі,
чекай мене, кохана, я прийду.

Стус

Благословенна днино, ти скінчилась.
Урвалася, мов припадковий сон.
Відпраглось. Відчекалось. Відлюбилось.
Бери ж мене, журо, у свій полон.
На окраї життєвого дерзання,
на щовбі дум, колючім і стрімкім,
так тяжко дожидатися прощання
з твоїм ім’ям і в імені твоїм.
Далекий край, ще дальший за видіння,
тонка рука, що виблідла в літах.
І сиза мла. Пітьма. І безгоміння.
Бо душ не відволодає і страх.
Ти пропадеш! Ти зникнеш! Ти почезнеш!
Розтанеш. І розмиєшся. Немов
світанна зірка в галактичній бездні
чи досвітку рожева хоругов.
Ти лиш надія наших двох народжень.
Намарна спроба. Проблиском надій
постала з висі. Хто нам допоможе
його надпити, смертний наш напій?
А сніг іде. Кушпеляться дороги.
О, як напнулась волохата лють!
І потерпає місяць круторогий,
що моторошні зорі опадуть.
Та в’южиться дорога. В’ється, в’ється,
надсило уникаючи біди.
От-от вона, от-от вона урветься
і снігом примете мої сліди.
Благословенна днино, ти скінчилась.
Урвалася, мов припадковий сон.
Відпраглось. Відчекалось. Відлюбилось.
Бери ж мене, бідо, у свій полон.

 

Romko'вi

Невикорчуваний та нестямний буревій
Мою невпинно душу огортає
Як-тільки хтось безтямно у потугах
Цнотливу душу віршописця вивертає!

Отямтеся! Хіба-ж наділений писака
Такого в мріях осягнуть хотів, -
Щоб твір його криваво остражданний
На форумі нечитаним безжалісно в архіві упочив?

(с)НеСтус.

 

ха...
і ще раз...ха...
все?
Чи може ги-ги?

 

Дядя Рома, ну вас сегодня понесло (на поэзию )!

 

жовч виливаю..
тоїсть передсвятковий настрій..
декого трафляє...
нехай не читає...

 

Дядя Рома, а что, вам этот стих не понравился? Специально подбирала...

http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=433945&postcount=1057

 

Ні, не до сміху!
Потугу копі-пастера я добре розумію!
Страждаємо усі ми часом сильно -
Однак піїт про інше певно мріяв!

(с)НеСтус.

 

Кожному своє...
Але,коли мені воно відгукується..то.. теж моє..
Зрештою..ні нравіцця,не їджте...
Претензії - модераторам.
Або... можете на прінтер і використати за призначенням..прямим.

 

Простіть мене за ноту саркастичну!
Хотілося мені відзначити інертність читача!
Полеміку закінчу, бо справді - не етично.
І дякую, що дали Ви резонно стрекача!

(с)НеСтус.

 

Симоненко

На білих конях пронеслися роки,
Забризкали водою з-під копит –
І десь далеко дзвонять їхні кроки,
І крешуть іскри із камінних плит.

Так молодість безцільно пролетіла,
Її, бездумну, в далеч понесло.
О, чом я не схопився за вудила
І на пусте не вискочив сідло!

І не промчався в дикому алюрі,
Повітря розриваючи грудьми,
Назустріч сонцю, радощам і бурі,
Назустріч смерті, чорт візьми!

Булат Окуджава

— Мой конь притомился, стоптались мои башмаки.
Куда же мне ехать? Скажите мне, будьте добры.
— Вдоль Красной реки, моя радость,
вдоль Красной реки,
До Синей горы, моя радость, до Синей горы.

— А как мне проехать туда? Притомился мой конь.
Скажите, пожалуйста, как мне проехать туда?
— На ясный огонь, моя радость, на ясный огонь,
Езжай на огонь, моя радость, найдешь без труда.

— А где же тот ясный огонь? Почему не горит?
Сто лет подпираю я небо ночное плечом...
— Фонарщик был должен зажечь, да, наверное, спит.
Фонарщик-то спит, моя радость, а я ни при чем.

И снова он едет один, без дороги, во тьму.
Куда же он едет, ведь ночь подступила к глазам!..
— Ты что потерял, моя радость? — кричу я ему.
И он отвечает: — Ах, если б я знал это сам...