Поезія та проза

Ти ж знаєш, що я не єдина,
Хто бачить сум в очах твоїх,
Та у думках моїх картина:
Шлях від грішних до святих.
Ти ж знаєш, що я обіймаю,
Не тому що сумно так,
А тому що відчуваю
Я кохання справжній смак.
Та лиш я отак страждаю,
Бо далеко зараз ти,
Шлях без тебе я втрачаю,
Змушую себе іти.
Ти знаєш, що я не єдина,
Хто бачить посмішку твою,
Та одна я бачу зміни,
Що стоїш ти на краю.
Знай, коханий, я єдина
Хто поруч буде вже навік,
Тебе століття не покину,
Що століття? Цілий вік!!!

Моя душа - осінній двір,
така закрита і холодна...
ти говорив мені:"повір"
та я залишилась самотня...

ти повернув мене собі
незвичним, щирим компліментом
я знов повірила тобі,
а ти лиш скориставсь моментом...

і знову я відчула біль,
що серце наче розриває!...
та знов повірила тобі,
хоч знала, що душа страждає...

невже це все, що ти чекав?!
лиш цього ти від мене добивався?!
та лиш тоді, коли самотньо спав,
ти справді в мене щиро закохався...

та час пройде, залічить давні рани
моя душа тепер - осінній двір,
для тебе вже закриті брами...
я не повірю у твоє:"повір"!...

холодна ніч і листя опадає,
і вітер сильно б'ється у вікно...
іще одна душа страждає,
але кохання вже пройшло...

Чому не можу я забути
тебе, твій голос і твій сміх?
Чому так важко проминути
коли ти йдеш мені навскіс?

Чому я далі тебе люблю?
хоч стільки фальші і брехні.
Чому любов така нестерпна
коли мене не любиш ти

Чому думки всі лиш про тебе
й не забуваю ні на мить
твоє лице,твої обійми
і ніжний-ніжний голос твій

Чому так хочу все вернути
але цього не хочеш ти
Чому у мене є надія
але не оправдаєш її ти

Чому не можу я змиритись,
що в нас немає майбуття?
Чому я далі сліпо вірю
хоч всі слова твої брехня?

невже ніколи не забуду
тієї дружби що була
і тої першої любові
і перших подихів тепла.

Ти стоїш преді мною -
Я безсила, я німа.
Я не знаю, що зі мною,
Я стою, мов нежива.
Ні не думай, що соромлюсь,
Що захочу, те й скажу,
І не страх мене тривожить -
Я боятись не люблю.
І я знаю, що не той ти,
Ти не мій, я не твоя,
Ми є різні, ми не схожі,
Наче небо і земля.
Але десь далеко в небі
Відчуваю раптом я,
Що землі потрібне небо,
Як і небові - земля.

Людмила Бальчук

А хтось шукає сенс буття
І пильно сторінки гортає.
Він досвід інших шукачів
На себе стильно приміряє.

А може в мандрах щастя є,
Де неосяжний розмах мрій…
Та ж раптом стане затісний
Той цілий світ мені одній?

В тобі я бачу сенс життя!
Тебе, мов книгу, я читаю:
Що літера – то відкриття,
А сторінкам немає краю…

Я пройдуся повз тебе тихо,
А ти на мене не дивись,
Для мене це не буде лихом,
Тебе забуду я колись.

Хоч зараз ти мені ще снишся.
без тебе в серці я ніхто,
Ти вітром в небі залишися,
І не помічу я цього.

Сьогодні небо сіре,
І вітер повіва.
Тебе я не побачу,
Тебе уже нема.

Так ти пішов від мене,
Залишивши мені
Оці страждання сильні
У смутку й самоті.

А ще недавно, наче
Десь рік назад, чи два
Тебе я ще не знала
Й коханням не палала -
Без тебе я жила.

І ось одного разу
В житті тебе зустріла.
Й в коханні зрозуміла -
Мені потрібний ти

Без тебе й без кохання -
Ці у житті страждання.
Без тебе я - одна,
покинута й сумна.

 

Всеволод Поліщук
Танець

а вона танцювала сама
заплющивши очі
а вона танцювала сама
забувши про стіни слова і свічу
забувши навіть про музику
аж та мусила згадати про неї
мусила лунати у такт деревам її ніг
котрі хитали вітром
акорди тонули у хвилях її рук
котрі плюскотіли про щось
зрозуміле їй
але незрозуміле тим
що танцювали парами
та й як могли зрозуміти її
та й як могли хоча б почути її
пара
та що не вміла почути
той що не знав як сказати
пара
той що хотів забути
та що не вміла згадати
і ще пара
тих що знайшли таки спільне
бо кожен мав в носі іншого

а збоку вогник свічі
мріяв про руки
котрі зігріє
думав що він багаття
був схожий на всіх
крім неї

 

Андрухович
Йосифа Кун. Дух

Дозволь мені кружляти над тобою.
Я знав Йосифу Кун, я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
А черниці з вулиці Сакраменток
Ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра,
Я завше мав гроші і розум.

Покажи своє місто. Я хочу
Йти за отими дівчатами
В сукнях червоних.
Я хочу дзвонити
З оцих телефонних кабін.

Я хочу набрати номер Йосифи Кун
І почути, як вона скаже:
"Дозволь мені кружляти над тобою".

 

"... Чем ещё так хорош этот мир, который ты так отстаиваешь?..
Да. Но ведь люди устроены так, что они просто не могут этого понять. Поглазев на прекрасное от силы пяток минут, они тутже бегут дальше удовлетворять свои физиологические и прочие потребности. И эти существа ещё мечтают о свободе. Да при малейшем проблеске свободы они забираются по своим щелям и норам и протягивают первому попавшемуся свои руки, что бы тот соизволил надеть на них наручники лжи, логики, или ещё чего-нибудь другого."

"Лес" Б.Гребенщиков

Спробуй кинути ВИКЛИК долі!
Не маєш на це Сили волі?
Не віриш. Вагаєшся. Не знаєш.
Відтого помалу себе втрачаєш.
А ще вертаєш, чого не вернеш
Й тихенько бажаєш, чого не сягнеш
НІКОЛИ

Доки не кинеш ВИКЛИК долі.
Доки не знайдеш ключ від неволі.
Доти не збагнеш, для чого живеш,
Доти не усвідомиш, що скоро помреш!
Авжеж!! Не віриш? Смієшся, водночас боїшся
Не знаєш? Вагаєшся? НЕ БІЙСЯ!
А спробуй! Лише тоді знайдеш.

Кинь ВИКЛИК долі!
Викуй в собі Силу волі!
Крикни думками чого не в змозі сказати словами,
А потім потряси головою
І попрощайся навіки з журбою
Затопчи її ногами, наповни серце кров’ю
Нестерпною, жагучою, неземною.

Схопи небо руками, просто стань рікою.
Стань свободою, стань собою!
Знайди тайну святу,
Зустрінь маленького бога.
Відчуєш доторки неземного
І побачиш істину єдину, одну...

Така, як всі - босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих прерхожих,
Така, як всі, - з накинутим плащем.

Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.

Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.

Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, - лиш крила з-за плечей.

Ліна Костенко

Спини мене

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Я в глазах твоих утону - Можно?
Ведь в глазах твоих утонуть - счастье!
Подойду и скажу - Здравствуй!
Я люблю тебя очень - Сложно?
Нет не сложно это, а трудно.
Очень трудно любить- Веришь?
Подойду я к обрыву крутому
Падать буду - Поймать успеешь?
Ну, а если уеду - Напишешь?
Только мне без тебя трудно!
Я хочу быть с тобою - Слышишь?
Ни минуту, ни месяц, а долго
Очень долго, всю жизнь- Понимаешь?
Значит вместе всегда - Хочешь?
Я ответа боюсь- Знаешь?
Ты ответь мне, но только глазами.
Ты ответь мне глазами - Любишь?
Если да, то тебе обещаю,
Что ты самым счастливым будешь.
Если нет, то тебя умоляю
Не кори своим взглядом, не надо,
Не тяни за собою в омут,
Но меня ты чуть-чуть помни...
Я любить тебя буду - Можно?
Даже если нельзя... Буду!
И всегда я прийду на помощь,
Если будет тебе трудно!

Сподобалось...

Хроніка

Англійці починають тиждень з неділі.
Я починаю тиждень з тебе.

Субота:
Прощалися.

Неділя:
Стукотів на машинці.

Понеділок:
Писав про жовте.

Вівторок:
Циндрив час за працею.

Cереда:
Шкодував за ним.

Четвер:
Зрозумів що чекаю.

П ятниця:
Одержавши листа,захотів грати
на скрипці вальс Чарлі Чапліна.
Згадав що не вмію.
коли побачив обірвані струни.-

Загалом нічого,про що можна було б розказати.

Стус

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —
так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —
хустинку бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
І враз — ріка! З розлук правікових
наринула, найшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила — гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув і дляння,
і трепет рук, і тремт повік німий.
Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —
у морок — сніг — у вереск заметілі,
Тобі оббухли слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовість
про тогосвітні зустрічі звістує
зелена зірка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи — синочок мій
нехай віка без мене довікує.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

 

Андрухович

"Дидактична вистава в Театрі Богуславського. Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив до...мовини з людськими кістяками. При перебудові костела на театр забуто усунути з під...земелля давніх покійників."
(І.Крип’якевич. Історичні проходи по Львові)

Панове публіка, для трепету і млості,
Для гостроти і свіжості в серцях
Репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях.

Як по мостах. Вони лежать між нами,
Тверді, мов підмурівки у домах, -
Ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах...

Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
На галереях - тупіт і аншлаг,
Ви так бурхливо плещете в долоні,
Немовби винні в смерті бідолах...

Панове, цить! (Стікає воском люстра...)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми - мов лишаї на тілі людства -
Голодні, ґеніальні та живі.

Тож порятуйте нас і лорнетуйте
Худу й безкровну шкіру ґалатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте -
Панове, всі ми схожі на людей.

Зігравши королів і принців крові,
У вицвілих плащах, мов у мішках,
Підем у тьму - в мансарди вечорові -
І спати полягаєм на дошках...

Дидактична вистава в театрі Богуславського...

Панове публіка, для трепету і млості,
Для гостроти і свіжості в серцях
Репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях.

 

Оксана Забужко
Іронічний ноктюрн

Ґумкою місяця стерто кути:
Ніч — мир безвинним і винним.
Ліфти, асфальти, мури й коти
Всоталися в сну драговиння.
І ніби хтось шепче: усе це пусте,
От дай тільки Боже заснути…
І сняться ліфтам будинки без стель
І троси, у небо напнуті,
Розтріслим асфальтам — як дощ полива,
А чорним котам — ворожбити,
А кожному муру — якась голова,
Спроможна його пробити…

 

Я в глазах твоих утону - Можно?
Ведь в глазах твоих утонуть - счастье!
Подойду и скажу - Здравствуй!
Я люблю тебя очень - Сложно?
Нет не сложно это, а трудно.
Очень трудно любить- Веришь?
Подойду я к обрыву крутому
Падать буду - Поймать успеешь?
Ну, а если уеду - Напишешь?
Только мне без тебя трудно!
Я хочу быть с тобою - Слышишь?
Ни минуту, ни месяц, а долго
Очень долго, всю жизнь- Понимаешь?
Значит вместе всегда - Хочешь?
Я ответа боюсь- Знаешь?
Ты ответь мне, но только глазами.
Ты ответь мне глазами - Любишь?
Если да, то тебе обещаю,
Что ты самой счастливой будешь.
Если нет, то тебя умоляю
Не кори своим взглядом, не надо,
Не тяни за собою в омут,
Но меня ты чуть-чуть помни...
Я любить тебя буду - Можно?
Даже если нельзя... Буду!
И всегда я прийду на помощь,
Если будет тебе трудно!

Сашко Ірванець

МІЙ ХРЕСТ
Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: “В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.

Мені тебе мало
В долонях й у світі,
У ліжку й надворі,
У вічності й в миті.
Мені тебе мало
В обіймах й торканнях,
В дурних телефонах
Й скажених бажаннях.
Мені тебе мало
На фото й в записках,
В очах і у сонці,
В віршах і на дисках.
Мені тебе мало
В повітрі і в каві,
В траві і у небі,
В осінній печалі.
Мені тебе мало
У зорях і в квітах,
У темряві й світлі,
У спогадах літа.
Мені тебе мало,
А серце так просить,
щоби не стало
Мені тебе досить.

Я переможу. І до самого кінця
Нестиму в пам"яті твоє обличчя
Як свічечку в пітьмі, як світло для сліпця
Тебе на спомин у душі залишу.

Нехай усе залишиться отак,
Засяє у полярній ночі промінь...
Про нас з тобою не писав Ремарк?
Навіщо ж біль? Хай буде просто спомин...

 

Оксана Забужко

Цей чоловік
вродився з дерева, що призначалося на скрипку,
німого дерева з печальними очима:
кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко —
і він явивсь
в пекучій наготі відчиненій!
Я здивувалася: він був лункий, як жерло
гарматне! Кожен звук
у ньому множивсь, як лавина!
(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих —
і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…).

А досвід собі лив, мов із цебра.
І дні, як шибка,
все туманіли мохом вільгости — о, доки? (Доти…)
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидавсь був тікати — але злива в ловлі
з ним услід періщила по п’ятах, навісна!
І він втомивсь.
І якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,
пройшов повз неї в капелюсі на очах —
і не впізнав.
Отак і сталося. Лишився задоволений:
ввійшла у нього — й вийшла, наскрізна…
Тож іншим разом, стрінувшись на перехресті з Болем,
він попросив у нього сірника —
і не впізнав.
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

…Учора ми з ним здибались в кав’яреньці на Липках.
Він розказав свіженький анекдотик.
І ще сказав, що він, звичайно, “за”,
та дуже ніколи — робота, діти, звіти…
І на півкелиха стояла голуба сльоза,
і голуба сльоза стояла на півсвіту.
Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.
І тільки в погляд вбився божевільний подив…
Дивак: він все іще шукав свою струну,
усе іще шукав — і не знаходив…

 

Володимир Висоцький

Люблю тебя


Люблю тебя сейчас
Не тайно - напоказ.
Не "после" и не "до" в лучах твоих сгораю.
Навзрыд или смеясь,
Но я люблю сейчас,
А в прошлом - не хочу, а в будущем - не знаю.
В прошедшем "я любил" -
Печальнее могил, -
Все нежное во мне бескрылит и стреножит,
Хотя поэт поэтов говорил:
"Я вас любил, любовь еще, быть может..."
Так говорят о брошенном, отцветшем -
И в этом жалость есть и снисходительность,
Как к свергнутому с трона королю.
Есть в этом сожаленье об ушедшем
Стремленьи, где утеряна стремительность,
И как бы недоверье к "я люблю".

Люблю тебя теперь
Без мер и без потерь,
Мой век стоит сейчас -
Я вен не перережу!
Во время, в продолжение, теперь
Я прошлым не дышу и будущим не брежу.
Приду и вброд, и вплавь
К тебе - хоть обезглавь! -
С цепями на ногах и с гирями по пуду.
Ты только по ошибке не заставь,
Чтоб после "я люблю" добавил я, что "буду".
Есть горечь в этом "буду", как ни странно,
Подделанная подпись, червоточина
И лаз для отступленья, про запас,
Бесцветный яд на самом дне стакана.
И словно настоящему пощечина -
Сомненье в том, что "я люблю" - сейчас.

Смотрю французский сон
С обилием времен,
Где в будущем - не так, и в прошлом - по-другому.
К позорному столбу я пригвожден,
К барьеру вызван я языковому.
Ах, разность в языках!
Не положенье - крах.
Но выход мы вдвоем поищем и обрящем.
Люблю тебя и в сложных временах -
И в будущем, и в прошлом настоящем!..

 

Жадан
Паприка

За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету –
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед
тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її залишитись;
повні кишені зелених речей,
золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,
солодка любов, зачарована паприка.
винесіть звідси, ну, винесіть, вологу душу, кожен померлий плід і полуничну
кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних штатах, нафаршовані
сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть від кофеїну в
зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять
винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу стоянку, до найближчого
автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують, вигинаючись
вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім супермаркетом
розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається кофеїн
винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені спалахи, покладіть під
язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки, до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками.
Тому, що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.
Ти ж, напевне, знаєш, що їх очікує, правда ж?
Там, де ти зараз є, де ти
опинилась, ти все можеш сказати їм наперед – ще два-три роки золотого
підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування монет на різну
отруту і все – пам’ять заповнює те місце в тобі, де знаходилась ніжність.
Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу
ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю,
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу
ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти,
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
з жовтою травою під ногами,
з мертвою рибою на руках,
відігріваючи її серце
своїм диханням,
відігріваючи своє дихання
її серцем.

 

А якщо природа спочила?
тада як?

 

Такого не бывает, тем более у тех, кто много читает и имеет вкус к поэзии.

 

То я просто..гм...настрій(жовч?) виливаю...в такому вигляді...
плагіатор...

 

Наверно, я не так на свете жил,
Не то хотел и не туда спешил.
А надо было просто жить и жить
И никуда особо не спешить.
Ведь от любой несбывшейся мечты
Зияет в сердце полость пустоты.

Я так любил. Я так тебя берёг.
И так ничем тебе помочь не мог.
Затем, что просто не хватало сил.
Затем, что я не так на свете жил.
Я жил не так. А так бы я живи,-
Ты б ничего не знала о любви.

Высоцкий

Болтаюсь сам в себе, как камень в торбе,
И силюсь разорваться на куски,
Придав своей тоске значенье скорби,
Но сохранив загадочность тоски...

Влучно...

Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою —
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же: братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім'я розбити??!

Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема,
Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє...
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку.
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!
І думу вольную на волю
Не прийде випустить... Сиди
І нічогісінько не жди!..

Гм...
Новорічне вітання...

І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають, забирають
Все добре з собою.
Окрадають добрі думи,
О холодний камень
Розбивають серце наше
І співають амінь,
Амінь всьому веселому
Однині довіка,
І кидають на розпутті
Сліпого каліку.
Невеликії три літа
Марно пролетіли…
А багато в моїй хаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо...
Не вернуться знову
Літа мої молодії,
Веселеє слово.
Не вернеться… І я серцем
До вас не вернуся.
І не знаю, де дінуся,
Де я пригорнуся,
І з ким буду розмовляти,
Кого розважати,
І перед ким мої думи
Буду сповідати?
Думи мої! літа мої,
Тяжкії три літа,
До кого ви прихилитесь,
Мої сліпії діти?
Не хилітесь ні до кого,
Ляжте дома спати…
А я піду четвертий год
Новий зострічати;
Добридень же, новий годе
В торішній свитині,
Що ти несеш в Україну
В латаній торбині?
«Благоденствіє, указом
Новеньким повите».
Іди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.

 

Жадан

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою

Віра Балдинюк

Зі стін попадають лимонні кахлі,
Самотнє яблуко самітниця зірве,
Розкришить листя, як фруктові вафлі,
Чиясь тендітна ніжка в галіфе.
Їх обведу у пам’яті пунктиром
І заховаю до наступних свят
Карафку з темним осіннєвим пивом —
Одним ковтком не випить листопад.

 

не знаю.. вірші писала підлітком.. але то не було дуже грандіозно, бо з пошуком рими було нелегко.. от прозу, то так... любила... не треба заморочуватись щодо рими, береш ті слова, якими говорить твоє серце і просто виливаєш почуття на папір...
а зараз весь мій креатив, то хіба шо творча логіка.. евристика... все через граніт науки...

 

Тада надо какуюто абсолютно непонятную билиберду писать, пусть скрытый смысл ищут... самое интересное , что кто-то да и найдет)))))))))

.... разукрашена бледною ваксой действительность,
под присыпанным пеплом изрезанным черпом скалится...
атмосферные колики скрючили тело тщедушное
и в коллапсе душевном мыслишки запарились .........

ну вот так например )

 

Ну..ніпонятно...то трудно сі називає...
Спробуйте...задом наперед прочитати,може аж тоді...

 

Александр КАБАНОВ

Незабываемый привкус вранья:
этот напиток вкрутую заварен.
Господи, если не веришь в меня -
я благодарен Тебе, благодарен.
И перекрестишь - перечеркнешь:
лишь не отдай на заклание Зверю.
Даже за то, что Ты, Господи, врешь -
я Тебе верю, я Тебе верю.
Вот, и открылась земная юдоль,
вот, и любовь отреклась от любови...
Господи, кто это рядом с Тобой,-
хмурит свои первобытные брови?
Вольную волю душе обещать,
ей не прикажешь: "На выход. С вещами!"
Господи, как же Ты можешь прощать -
Если мы сами себя не прощаем?

Я смертно устал – все бои да бои…
И больше ни капли из сердца не выжать…
Дай, Боже, мне воли и веры твои,
Когда умереть станет легче, чем выжить!

Опять обложили – и снова подвох…
Как будто по минному полю ратаю…
Дай, Боже, мне силы, хотя бы на вздох,
И я доборюсь, долюблю, дострадаю!

 

Ты — рядом...
Ты рядом, и всё прекрасно:
И дождь, и холодный ветер.
Спасибо тебе, мой ясный,
За то, что ты есть на свете.
Спасибо за эти губы,
Спасибо за руки эти.
Спасибо тебе, мой любимый,
За то, что ты есть на свете.
Мы рядом, а ведь могли бы
Друг друга совсем не встретить...
Единственный мой, спасибо
За то, что ты есть на свете!
Ю.Друнина

Я ПИШУ ИСТОРИЧЕСКИЙ РОМАН
В. Аксенову

В склянке темного стекла
из-под импортного пива
роза красная цвела
гордо и неторопливо.
Исторический роман
сочинял я понемногу,
пробиваясь как в туман
от пролога к эпилогу.

Были дали голубы,
было вымысла в избытке,
и из собственной судьбы
я выдергивал по нитке.
В путь героев снаряжал,
наводил о прошлом справки
и поручиком в отставке
сам себя воображал.

Вымысел - не есть обман.
Замысел - еще не точка.
Дайте дописать роман
до последнего листочка.
И пока еще жива
роза красная в бутылке,
дайте выкрикнуть слова,
что давно лежат в копилке:

каждый пишет, как он слышит.
Каждый слышит, как он дышит.
Как он дышит, так и пишет,
не стараясь угодить...
Так природа захотела.
Почему?
Не наше дело.
Для чего?
Не нам судить.


ПРОЩАНИЕ С НОВОГОДНЕЙ ЕЛКОЙ

Синяя крона, малиновый ствол,
звяканье шишек зеленых.
Где-то по комнатам ветер прошел:
там поздравляли влюбленных.
Где-то он старые струны задел -
тянется их перекличка...
Вот и январь накатил-налетел,
бешеный как электричка.

Мы в пух и прах наряжали тебя,
мы тебе верно служили.
Громко в картонные трубы трубя,
словно на подвиг спешили.
Даже поверилось где-то на миг
(знать, в простодушьи сердечном):
женщины той очарованный лик
слит с твоим празднеством вечным.

В миг расставания, в час платежа,
в день увяданья недели
чем это стала ты нехороша?
Что они все, одурели?!
И утонченные как соловьи,
гордые, как гренадеры,
что же надежные руки свои
прячут твои кавалеры?

Нет бы собраться им - время унять,
нет бы им всем - расстараться...
Но начинают колеса стучать:
как тяжело расставаться!
Но начинается вновь суета.
Время по-своему судит.
И в суете тебя сняли с креста,
и воскресенья не будет.

Ель моя, Ель - уходящий олень,
зря ты, наверно, старалась:
женщины той осторожная тень
в хвое твоей затерялась!
Ель моя, Ель, словно Спас-на-крови,
твой силуэт отдаленный,
будто бы след удивленной любви,
вспыхнувшей, неутоленной.
Булат Окуджава