Поезія та проза

Роман Скиба
Двадцять крапель Валерії

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

 

Богдан-Ігор Антонич
Вечір

Вечір холодний. Не диво. Весна.
Вечір високий, глибокий, без дна.
Росяний росами-зорями сон,
п'яний від пахощів мокрих сосон.

Вийди самітний тоді перед дім,
тиша обійме тебе, мов мороз.
Вечір шепоче в танку молодім,
палиться срібними іскрами рос.

Чисті, холодні кришталі різьбиш
з мармуру мрії, уяви, думок.
Палиться росами, шепче комиш,
зорі заплутались в дивний клубок,
тихо впаде поміж трави одна.
Вечір холодний. Не диво. Весна.

 

Стус

Минулі мрії видяться майбутнім.
Хай давні привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри і розум свій насталь
Своїх порадників в дорозі й на розпутті.
Напівзабуте напливає в хвилях,
Де пам'ятливість щирості зрідні...
Вмочи свій пензель в вистояні дні,
І сум і радість вихлюпни і вилий.
За давниною дійсне стало сном.
Воно спливає листям за водою,
Ще червіньково краплене любов'ю.
А вже як ранок брязне за вікном
Тоді відкрий вікно. І вже тоді —
Рушай у день, неначе в світ незнаний,
Де розгойдались до останніх граней
Рахманне сонце і рахманна тінь.

Стус

Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать, любити і забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тінь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола...
І відійшла. І скоро відійшла —
В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?

Стус

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе...
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі...
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся...
Нахоплюся — і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс...
Хочеш — радістю буду,
Хочеш — буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.
Лиш тепер — я не знаю,
Що зі мною, з тобою — не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.

Стус

Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим...
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка — не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В словах не вихлюпни з грудей
Ти серця свого,
Котре під горло підійде
І мучить довго.
Бо в кожнім покрику гучнім,
У кожнім слові,
Ми наші мрії, наші дні
Згубить готов і...
Свої радіння і жалі,
Свої тривоги.
Велеречивих на землі
Рятуйте, боги.

Стус

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й знач
і якою барвиться сльоза.

Стус

Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби, тріпаються, чорно
в очах. І ластівка проворна
вгорі прокреслює мету.
Справляю в лісі самоту.
Гривасті сосни, як пантери,
спокійні в люті. Атмосфера
гріха — в причаєних печерах,
ялин отіння — наче негри.
А попри стежку день потух.
Агу — агов! Блакитний світе!
лиш листя золоті привіти,
лиш вільхи шерехи на вітрі,
лиш карих лип смеркальні віти,
тут поночіти, там ще дніти.
І що я розпачем зову?
Не так живу? Не так росту?
І відкриваю світ — не так я?
Прокльони — навзаєм віддяки?
Ще не збагнув? Вони однакі.
Вода — як вурда переляку.
Справляю в лісі самоту.

Стус

З ГІРКОТОЮ...

Коли ти спробуєш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
і кимось іншим.
Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.
Але рани були раніше нанесені?
То ж, зустрічаючись разом,
ми тільки гамуємо вічний біль.
Завжди пробуєм доростати до себе
(одвічний егоїзм людського серця!),
але ніхто не може подвоїтись.
Нас двоє.
Завше двоє.
(самітники,
запраглі кохання, як пластиря,
вінчаєм червоний гребінь плоті
дешевою мішурою з універмагу).
Перериватись ніхто не може з нас:
наш крик: безсилий.
Довго очікувана попереду, минає молодість,
лишаючи тугу німого — за словом,
тугу каліки — за ампутованими кінцівками.
Коли нас облишає голодний біль,
ми, нахиляючись над собою,
прозріваємо в полисках
синю вічність.

Стус

Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Журба — твоя коханка,
а земне тяжіння — то любов.

Стус

Задумалася свічка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали —
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —
це біле божевілля —
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

Стус

Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човні.
Ні небожителі, ні жебоніння трав,
Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже
Тобі про повертання. Не розв'яже
Твого питання: годі чи пора...
Ти сам пливеш, відринутий від себе.
І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

 

Стус

Те, що було тобою, стало сном.
Вже й сон розтав, як крига в чорній хвилі.
Минулося! Нема мені дозвілля!
Пантрує обережно за ставком
бляшане листя. День крутоберегий
уклався спати, ніби шарий віл.
Кажи — прощай! Перемкнули черги
розлітанням! Добраніч, суходіл!
Минулося! Немає більших слів!
В душі, немов на пересохлім ставі,
вітрила, геть подерті поприспали...
Такого ти впокорення волів?
Перепочинь, немає більше снів!
І гайвороння геть заговорило
нерадісним шелепанням розкрилля
нерадісну покору куширів.

Стус

Висамітнів день. Висмоктали сили,
висотали біль
Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.
Все гірке тобі.
А немудре все! Хоч би дотягти,
та бодай — до краю.
Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.
(Хто із вас — конає?)
Хочеш — задушись. Можеш — утечи
сам од себе.
Скільки не волай, скільки не кричи,
а — порожнє небо.
Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів
зрозуміти?
Висохло перо. І мулькавий стіл
слізьми — змитий.

Стус

Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ — він завжди білий
і завжди добрий — білий світ.
Хай ти у ньому — син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.

Стус


Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він — найбільший ворог мій — спішить
моєю кров’ю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, — черствий.

Стус

Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмутніють вірні вороги,
а зрадливі друзі — тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.

Стус

Щаблі життя: відслонення душі
промежи злежалих і сланцюватих
одмерлих душ — старого родоводу
нагірньої біди. Пропахлі смертю
справіку неоговтаних бажань,
що, в землю втоптані, підносять руку,
неначе потопельник із води, —
останній крик настрашеної волі,
тим схарапудженої, що кінець
видніший їм за самогамування-
самовдоволення. Розкритий рот
запрагнув окропитися водою
своєї смерти. Ось — щабель останній
твоїх щаблів. О порожнечо душ
і порожнечо життєіснування
на півдороги між життям і смертю.
Бо до життя — і страшно, і далеко,
і сил не стане. А до смерті — ближче,
мов до коханки, що приступна завжди,
твій голод погамує життьовий
самою насолодою причалу.
Тож хай крилом нас криє лебединя-
смерть: моторошна і усеблага.

Стус

П’ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця — теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона —
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.

Стус

Це горе — як дарунок долі.
До лиха лихо додалось
і сивиною узялось.
Вночі наснилось, ніби в полі
знайомий і непевний хтось
все сновигав собі поволі,
так, нібито шукав когось.
А я подумав: не мене,
авжеж, що не мене шукає,
бо вже ніхто не пом’яне
і аніхто не напитає,
куди пішли мої шляхи,
того, хто про чужі гріхи
радніше, ніж про власні дбає.
Ото дурний, раз віри йняв,
що тільки божевільний — вільний,
що цей буремний, заметільний
світ обернувся нам на рай.

Стус

Смерть розлетілася на друзки,
замерехтіла в сотні днів.
Схотів почезнути? А дзуски!
А що ти на віку зробив?
Капарив вірші недолугі,
чи перестояну пускав
жовч? Чи, сподобившись наруги,
страждання многолітував?
Хіба ж ти все життя ізбоку
не йшов, проклавши манівці —
собі на муку і мороку?
А біль розвиднів на лиці?
А не розвиднів. Громовище
пропасницею край трясло,
тобі ж, здавалося, було
і найдорожче і найближче
чуже. Як мало-непомалу
над обрій підбивався день
гінкий, як меч двобічножалий,
допоки журних сто пісень
прорвались горлом і рікою,
проллялися і потекли
поперед себе й за собою.
Душі ж здолати не могли,
бо ні кінця тобі, ні краю,
ані зупину, ні мети.
Лиш горе грає-виграває
од радісної німоти.

 

гарні вірші на цій гілці.
карму тут не ставлю - з відомих причин.
трохи втомлю вас прозою.


____________________

"...... Отже, я сьогодні прийшов
до старого Магістра, якого вже не бачив півроку.... Коли він упізнав і привітав мене, обличчя його засвітилося,
проте він нічого не сказав, тільки вимовив моє ім'я й подав руку, і мені
здалося, що й той порух, і та рука світяться, весь він, чи принаймні
його очі, сиве волосся й біло-рожева шкіра випромінювали якесь тихе,
холодне сяйво. Я сів поряд із ним, .... і між нами почалася найдивовижніша розмова з усіх, у яких
я будь-коли брав участь. Щоправда, спершу мене бентежило й пригні-
чувало, навіть соромило те, що я весь час звертався до старого й про
щось питав, а він відповідав мені тільки поглядом; . Це мене спантеличувало, розчарову-
вало і стомлювало, я сам собі здавався зайвим і набридливим: хоч би
що я казав Магістрові, той на все відповідав тільки усмішкою чи корот-
ким поглядом. Навіть більше — якби ті погляди не були такими прияз-
ними й щирими, я подумав би, що старий відверто глузує з мене, з моїх
розповідей і запитань, з моєї непотрібної подорожі і з моїх відвідин.
Зрештою, щось таке й було в його мовчанці і в його усмішці, вони
справді виражали опір і догану, але інакше, на іншому рівні й іншою
мірою почуттів, ніж, скажімо, могли б виражати глузливі слова.
Можливо, мої потуги тривали чверть години чи пів-
години, але мені здавалося, що минуло півдня, я вже почав занепадати
духом і каятися, що приїхав сюди, піддаватися втомі й невдоволенню,
в роті в мене пересохло.
Нарешті — я вже втратив останню надію,— він пробив ча-
рівні мури, якими оточив себе, нарешті прийшов мені на допомогу, на-
решті щось сказав! Це було все, що я почув сьогодні від нього.
«Ти стомлюєш себе, Йозефе»,— тихо промовив він, і в голосі його я відчув зворушливу доброту й турботу, яку й ти добре знаєш у нього. І це все.
«Ти стомлюєш себе, Йозефе».

Наче він довго дивився, як я тяжко пра-
цюю над чимось, і надумав застерегти мене. Слова він вимовляв трохи
натужно, ніби давно вже не розтуляв уст для балачки. Одночасно він
поклав руку, легеньку, як пір'їна, мені на плече, пильно глянув мені у
вічі і всміхнувся. Тієї миті він скорив мене. Щось від його веселої ні-
мотності, від його терплячості й спокою перейшло на мене, і раптом я
серцем своїм зрозумів старого й ту зміну, яка відбувалася в ньому:
він пішов від людей у німоту, від слів — у музику, від думок — до згоди
з самим собою. Я збагнув, що мені судилося тут побачити, збагнув цю
усмішку, збагнув, чому він весь світився: то був взірець людини, святий,
що дав мені годину побути в своєму сяйві, а я, недолугий, хотів його
залучити до розмови, ставив йому нікчемні запитання. Хвалити бога,
прозріння прийшло не надто пізно. Він міг би відіслати мене й тим
самим назавжди відвернутися від мене. І я б тоді не пережив найдиво-
вижнішого й найкращого з усього, що мені траплялося будь-коли пере-
живати.

Я прийшов розпо-
вісти тобі про старого Магістра тому, що ти тут єдиний, чия думка й
тепле слово щось для мене важать. Я був би радий, якби ти колись навідав його й трохи побув у його
сяйві. Хай навіть його стан благодаті, праведності, старечої мудрості,
блаженства чи як ми ще захочемо його назвати, належить до релігійних
категорій, та хоч ми, касталійці, й не маємо своєї віри і церкви, все ж
таки благочестя нам не чуже, якраз старий Магістр музики завжди був
дуже благочестивою людиною.

Але я хоч коротко хочу розповісти тобі до
кінця свою історію. Отже, після того, як він сказав: «Ти стомлюєш себе,
Йозефе», мені нарешті вдалося відмовитись від своїх потуг розпочати
розмову, я не тільки замовк, але й відвернув свою волю від фальшивої
мети — з допомогою слова зазирнути в душу старого мовчуна, та ще й
мати з цього якусь користь. І від тієї миті, коли я зрікся свого бажання
й цілком поклався на старого, все пішло наче саме собою. Ти зможеш
потім замінити мої вислови будь-якими іншими, але тепер вислухай
мене, навіть якщо тобі здається, що я висловлююсь неточно чи плутаю
категорії. Я пробув у старого годину чи півтори й не можу тобі сказати,
що між нами відбувалося, принаймні не було мовлено жодного слова.
Я тільки відчув, після того як мій опір був зломлений, що він прийняв
мене у свій спокій і в своє сяйво, нас оточили ясність і дивовижна ти-
ша. Свідомо я не вдавався до медитації, але наша мовчазна бесіда була
трохи схожа на вдалу медитацію, що робить людину щасливою, на ме-
дитацію, темою якої було життя старого Магістра. Я дивився на нього
і бачив весь той шлях, який він пройшов від того дня, коли вперше
зустрів мене, ще хлопчика, аж до теперішньої години. То було життя,
сповнене самовідданої праці, але вільне від примусу, вільне від шано-
любства й осяяне музикою. І розвивалося воно так, наче, ставши музи-
кантом і Магістром музики, він вибрав музику як один із шляхів до най-
вищої мети людства, до внутрішньої волі, до чистоти, досконалості, і
ніби відтоді він нічого іншого й не робив, а тільки давав музиці все
більше проникати в себе, перетворювати й очищувати себе, геть усього —
від вправних, розумних пальців чембаліста й багатющої, незрівнянної
пам'яті музиканта до всіх частин і органів тіла й душі, до пульсу й ди-
хання, до снів і марень, аж поки нарешті став лише символом чи, швид-
ше, формою вияву, персоніфікацією музики.

В усякому разі, я сприймав
те, що випромінювалось від старого чи, як ритмічний подих, хвилями
йшло від нього до мене й назад, тільки як музику, як езотеричну музи-
ку, що стала зовсім нематеріальною, що приймала кожного, хто всту-
пав у її чарівне коло, як багатоголоса пісня приймає в себе новий голос.
Мабуть, немузикантові ця благодать відкрилася б у інших образах —
астроном, можливо, побачив би себе у вигляді Місяця, що обертається
навколо Землі, або філолог почув би, як до нього озивається хтось все-
осяжною магічною мовою. Ну та годі, я прощаюся. Для мене ця зустріч
була радісною, Карло."

Раритетні книжки
Герман Гессе. Гра в бісер. Київ, "Вища школа", 1983


_________________________________

хто б мені сказав «Ти стомлюєш себе, Йозефе».....

 

Р.Рождественский

Человеку надо мало:
чтоб искал
и находил.
Чтоб имелись для начала
Друг -
один
и враг -
один...
Человеку надо мало:
чтоб тропинка вдаль вела.
Чтоб жила на свете
мама.
Сколько нужно ей -
жила..

Человеку надо мало:
после грома -
тишину.
Голубой клочок тумана.
Жизнь -
одну.
И смерть -
одну.
Утром свежую газету -
с Человечеством родство.
И всего одну планету:
Землю!
Только и всего.
И -
межзвездную дорогу
да мечту о скоростях.
Это, в сущности,-
немного.
Это, в общем-то,- пустяк.
Невеликая награда.
Невысокий пьедестал.
Человеку
мало
надо.
Лишь бы дома кто-то
ждал.

 

Микола ВОРОНИЙ



Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі звабляєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай у грудях ти чудове серце маєш,
І серце те усіх звабля
Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай ти розумом всю правду оглядаєш,
З гори мов сміливе орля,
А стріхи рідної не бачиш і не знаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
Нехай не жалуєш життя,
А кривди Нації в душі не відчуваєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш,
Що сам прийду до тебе я
І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

 

Ромео и Джульетта
Высокочтимые Капулетти,
глубокоуважаемые Монтекки,
мальчик и девочка - это дети,
В мире прославили вас навеки!
Не родовитость и не заслуги,
Не звонкое злато, не острые шпаги,
не славные предки, не верные слуги,
а любовь, исполненная отваги.
Вас прославила вовсе другая победа,
другая мера, цена другая...
Или все-таки тот, кто об этом поведал,
безвестный поэт из туманного края?
Хотя говорят, что того поэта
вообще на земле никогда не бывало...
Но ведь был же Ромео, была Джульетта,
страсть, полная трепета и накала.
И так Ромео пылок и нежен,
так растворилась в любви Джульетта,
что жил на свете Шекспир или не жил,
честное слово, неважно и это!
Мир добрый, жестокий, нежный, кровавый,
залитый слезами и лунным светом,
поэт не ждет ни богатства, ни славы,
он просто не может молчать об этом.
Ни о чем с человечеством не условясь,
ничего не спросив у грядущих столетий,
он просто живет и живет, как повесть,
которой печальнее нет на свете.
Маргарита Алигер

 

Юлия Друнина

Что любят единожды — бредни,
Внимательней в судьбы всмотрись.
От первой любви до последней
У каждого целая жизнь.

И, может быть, молодость — плата
За эту последнюю треть:
За алые краски заката,
Которым недолго гореть...

 

Зачем мы перешли на "ты"?

К чему нам быть на "ты", к чему?
Мы искушаем расстоянье.
Милее сердцу и уму
Стариное: я - пан, Вы - пани.

Какими прежде были мы...
Приятно, что ни говорите,
Услышать из вечерней тьмы:
"пожалуйста, не уходите".

Я муки адские терплю,
А нужно, в сущности, немного -
Вдруг прошептать: "я Вас люблю,
Мой друг, без Вас мне одиноко".

Зачем мы перешли на "ты"?
За это нам и перепало -
На грош любви и простоты,
А что-то главное пропало.

Вольный перевод Б.Окуджавы
из Агнешки Осеецкой

 

Стус

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

Стус

Старезним рам'ям весь обмотаний,
Кричав на площі ідіот:
Свободу дайте — божеволіти,
Хай божеволіє народ.
І так подумалося потім:
Невже свободу — ідіотам?

Стус

Це не рань юнця, що вперше губи
Простяга до ще не знаних губ.
Збережися од нової згуби,
Як постали тіні давніх згуб.
І тобі я не скажу ніколи,
Хоч не раз раніше говорив:
"Сине небо це високочоле
Задля нас Всевишній сотворив".
Знаю — ти не віриш в доброчесність.
Є негідник. Решта — більш чи менш.
Хто знайде в цих думах суперечність,
Тільки що ж ти цнотою зовеш?
Ти говориш, що в вечірню повінь,
Коли туга серце напува,
Проступила раптом невідомінь
В надвечір'я і в чужі слова.
Місяць мовчки виказав про згоду,
Яро тліли зорі золоті...
Я тебе любив за грішну вроду,
Ти мене — за терни у житті!
Я тебе не відлюбив, не випив,
Ти сказала навіть — недопив.
...Вересневий вечір десь захлипав
І фіранки чорні опустив...
Ти — єдина в самоті розрада,
Просвіток осінньої пори...
Не кажи — тебе чекає зрада
І любов чека — не говори.
Ні, нема ні зради, ні любові,
Як немає вічного огня.
Перебувши, я віддав швартові
І відчалив геть якогось дня.
Понесуся в життьовому вирі,
Навіть не простившись, відпливу
І віддамся мандрівничій вірі:
Тиху пристань стрінути нову.
Тільки не кажи, що до старого
Нам не буде більше вороття —
Там в сузір'ї сивім Козерога
Висне сум за втраченим життям,
Ні, не рань юнця, що вперше губи
Простяга до ще не знаних губ.
Ні, твоєї я не прагну згуби —
Досить смутку од минулих згуб.

як про нині...

Стус

Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп'яті край села.

Стус

Додолу мовчки гнуться верби,
покірні грозам і вітрам...
Хай промовчиш, але не стерпиш,
і як ти змовчиш, як ти стерпиш?
Мабуть, кінчити все пора.
Мабуть, за хвилю за прозору
віддав би серце і любов
котромусь із богів на схов:
"Бери!" Я взнав найкращу пору.
А зараз, а тепер,— скажи ж —
нащо тягнути до зупинки,
не знати щастя ні хвилинки,
життя не ставить ані в гріш.
Скажи ж. Непевність гірше смерти,
хоча непевна також й смерть.
Перевернулось шкереберть
і небо навіть хоче вмерти.

Стус

Боюсь спливе рядок сльозою,
Кладу перо і шепочу:
Вернись, вернись, бо за тобою
На крилах крику прилечу.
Я так тебе чекав учора,
Чекав сьогодні. А тебе
Усе нема. Сльозою чорною
Загус рядок, немов рубець.
Ущерть сподіваний, заждалий,
Зову. Та поверта луна...
Так, ніби лист нерозпечатаний
Верта безжальний адресат.
Немов передгрозова чайка,
Шугає, мечеться, кричить
Печаль. Рушаю за печаллю...
Та як прощення заслужить?
Не заслужив іще. І ждатиму,
В надії руки простягну.
Клени. Та тільки не мовчанням.
Виповідай мою вину.
Бо я вже сам не знаю — де ти,
Де я — не знаю. Хто із нас
Отут щеза. Чия сльоза
На сонці провесни згоряє.

Стус

Ти десь блукаєш досі, босоніжко,
По ранніх травах. В лузі. По росі.
Ти кульбаба. Ти повнишся в красі,
Довірливу ховаючи усмішку.
Ти заспіваєш ранок. Стихне луг —
Йому б напитись пісні молодої,
Джерельною упитися водою,
Поки віддатись до косарських рук...
А доки коси клеплять — заспівай,
Засій свій жаль і заплети кісничку,
І кинь вінок у журкотливу річку,
І заким він не зникне — не змовкай.
Джерельну воду в пригоршнях червоних
Тобі до уст моїх не донести...
І за розлуку. Й за любов прости,
І за печаль, що тоскно в соснах тоне.

 

Стус

Від себе не сховаєшся між лиць
байдужих перехожих, між будинків,
які в постійності відчули силу;
межи дерев, простертих до небес,
що мовчки марять зорями нічними.
Від себе не сховаєшся. Ти сам —
і не губи останньої підтримки —
гіркого горя власного; гірких
своїх думок; бездонності гіркої —
це та основа, що тебе не зрадить.
А ти утік, чужих забагши рук,
тонких, як голосінь колючі трени,
і соромно тобі і дуже соромно,
і жаль тебе гризе.
Подонок! Розпачу у гардероб
не віддаси. Це твій. Найвласний розпач.
А ти підставив руки — і чекаєш
коли дзвінкий обрушиться струмок.
Жіночі плечі — прихисток нічний.
Жіночі ноги — шастають, як змії.
Жіночі брови — бризкають добром.
Тебе ж ніщо не здатне оживити.
Подонок! Марно! Вглиблюйся у глиб!
Допоки не утратиш повертання
останньої надії — далі йди,
об безнадію обіпрись, безсилий.
Рушай же далі. Рвуться ланцюги
старого спокою. Твій водолазний
скафандр продерто нижче твого горла,
і серце — ніби риба, на гачок
заловлене. І плямиться вода
червоними накрапами форелі.
А ти заглиблюйся. І не шукай
для себе — ні розради, ні підтримки.

 

Стус

Ой не жаль мені
ані того, що стеряв,
та й не жаль мені,
що позбувся навіки,
тільки жаль мені,
що прожив, ніби крав,
невідомо нащо і звідки.
Ой не жаль мені, що замало жив,
тільки жаль мені — що залишу...

Стус

А ви знаєте, то коли людина не
хуліганить, то вона хвора?
Га? ви того не знаєте?
то дивуйтесь:
як тільки людина нікого не б'є, по пиці,
як тільки людина не вилається уголос,
як тільки людина не жбурне каменюкою в
голову свого ближнього,
то я не заздрив би — ні тій людині,
ні тому ближньому.
Це нема гірше — можна підірватися від
злості.
Однак пика буде набита, а лайка про
себе — завжди страшніша, а каменюка,
зразу некинена, каменючиться так, як
поросяться свині, яких водять на с/г виставку.
То кому від того краще, якщо людина не
хуліганить, коли їй схочеться?

Стус

Химери оступають нас, химер,
а вигоріле у вікні минуле —
будучина, що тліє в небутті
за товщею, сліпою, наче вічність —
то дуги вольтові. Чадіє дим
неначе сивий скам'янілий мармур
охлялої біжучої душі.
Розпадистий, укопаний сторчма
у землю перевернуту, очима
у темінь. Навіть голка не проткне
того, що заховавшись многошаро,
згодовує цікавість. От і вже.
А ти бовван. Розпадистий бовван.
Бовван розпадистий, кому відкрилось
життя, чуже, як власна самосмерть.
Що є життя? І що є смерть, бовване?
Химери оступають нас, химер.

Стус

Перепечалюсь я. Перепечалюсь.
Тугою тугою і тишею тугою,
а там — прорвуся на світанні гордістю
і все забуду. І тоді — прощай.
Я виріс на непевності. Я зріс
на тій знедолі, що рікою хвилиться
і що рукою вкаже — не помилиться —
в своїй святенницькій недобрій грі.
Що вкаже на пожертву — пожалій.
Пожалуй того лиха, як утіхи.
Хай утіка, [нерозб. ] своєї стріхи
і збожеволіть, Боже, не волій
мені добра зазнати. Не волай,
коли я того відсахнусь звичаю,
і в пекло зрину, і перепечалю
весільний невеселий каравай.
І каравани перейдуть, мов гуси,
по стежці до ковбані. Мов разок —
відколи в школу я пішов — посохли
лозини й волосини русі.

Стус

Невідомо — де, і що, і звідки
Ждати. Сподіватися на що.
Тільки тінь. І тільки чорна. Зрідка
виразніш. З пітьми горбатий щовб,
ніби розпач. Не простуй до нього.
Але як? — заказано шляхи,
окрім цього. З горя молодого
утопи у розпачі гріхи,
що лягли на душу, як дарунок
предків, друзів, спогадів, батьків.
Піднімай же камінь, як оклунок.
на горбатий щовб. І на важкий.
Упадеш — і підведешся. Камінь
завеликий — завеликих сил
потребує. Крижами, руками,
чи бодай знесиленням — знеси.
Камінь той на гору. Крутоярем
стежка. Впав — підвівся і гайда.
І стреми покори як покари,
бо покара більше — не біда,
але щастя, радісна покута.
Спокутуй надії, наче гріх.
Дуже слизько (бути чи не бути).
Дуже слізний гір щербатий сміх.

 

Анна Ахматова
КЛЕОПАТРА
Александрийские чертоги
Покрыла сладостная тень.
Пушкин
Уже целовала Антония мертвые губы,
Уже на коленях пред Августом слезы лила...
И предали слуги. Грохочут победные трубы
Под римским орлом, и вечерняя стелется мгла.
И входит последний плененный ее красотою,
Высокий и статный, и шепчет в смятении он:
«Тебя — как рабыню... в триумфе пошлет пред собою...»
Но шеи лебяжьей все так же спокоен наклон.
А завтра детей закуют. О, как мало осталось
Ей дела на свете — еще с мужиком пошутить
И черную змейку, как будто прощальную жалость,
На смуглую грудь равнодушной рукой положить.

* * *
Был он ревнивым, тревожным и нежным,
Как божье солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
«Люби меня, смейся, пиши стихи!»
И я закопала веселую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось сердце мое,
И кажется мне, что всегда и повсюду
Услышу я сладостный голос ее.

* * *
Сжала руки под тёмной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?"
- Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдешь, я умру."
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру"

 

Стус

Народжуючи,
Нас не питають.
А жаль...


Земля — добра і недобра.
Одночасно.
Яким же мені
Бути накажете?



Якщо болить серце —
тобі, друже, поталанило.


Будинки — філософи!
Наймудріші філософи.
Бо мовчать.


Німі — багаті.
Коли ж вони
Ще й не бачать —
То наче Крези.

Стус

Як страшно бути тільки злим,
Як страшно бути тільки добрим,
Прямим тюремним коридором,
До кретинічності прямим.
Як важко простувати лезом,
Як важко все життя по лезу
Іти. Попробуй — призабудь,
Як забуття спиняє путь,
Одною прямотою чесне.

Стус

Біжать струмки. Біжать роки. Збігають літа.
Пливе вода. Пливе біда. І все — нове.
Прощай, життя. Ти вже — пройшло.
З тобою — квити ми. А ти ще й знов зовеш.
І знов — вокзал. І сміх, і плач, і крики
тривожать поїзд мій. Петляй, мій шлях.
Я знов довірюся тобі, а не довірюсь тільки зрідка.
До болю знане рідне небо.
До болю знана ця земля.
Моє життя розхвилене в узгір'ях —
Переліски, посадки і сади.
І хай немало я біди пізнав, та нової біди
не утікатиму. Куди? Тобі довірюсь.
Ввійде останній пасажир. Вагон покинуть провожаті.
Перевірю я квитки. Я підлогу підмету.
І тепло в серці у моїм, І в вікна — дух
від сіножаті.
Мій рідний, степовий мій дух.
І паровозний дим війнув.

Стус

Нерадісно — то жди. Нерадісно — то мучся.
Нерадісно — ридай. Нерадісно — даруй.
Округла, як обруч, ця обручальна участь,
Що проковтнула лють, не зрадивши добру.
Не зрадивши старих, протертих в вохрі зір тих,
Не зрадивши ні день, ні |... |
Що гризлися в пітьмі за вечір і за смерк.
Вчорашній ти помер. Сьогоднішній — помер.

Стус

Ой, коли б то та не скраю прірви,
Ой, коли б то та не скраю душ,
Тільки вирви, душ холодні вирви,
І не прихопи, не май, не руш,
Не блажи, не падай, біснуватий,
Не лякайся, не шукай керма.
Хату мати — матері не знати,
Не розпитувати, чого нема.
Ой, коли б то та не власним жалем
Та не в спазмах — жалом, не тепер,
то померлий не читав скрижалей,
або жадібно не враз умер.
Ой, коли б то. Ой, коли б то тільки.
Ой, коли б то там. За третім сном,
В хатні уступаючи патинки,
Не відчути біль як власне дно.
Там шугають лебеді-пливунки,
Ходять пави, міцно снять кати,
Миготять утрачені дарунки,
до котрих ти ледве докотивсь.
До котрих ти праг, води запраглий,
до котрих ти по грудках стремів.

Стус

Нас порівняли в радості й біді,
В правах, у звичках, в мові і в печалі.
В кавалку хліба і у кусні сала
Ми всі однакові. Ми всі руді.
Ми всі підголені, підстрижені, немов
Солдати-новобранці. Ми раюєм.
Тут живемо, та бозна де ночуєм
Собою кривджені, обкарнані, обмовлені
За чорний чуб. Чи, може, випав зуб,
І ти вже не однакий. Ти окремий.
Уніфіковані, ми прагнем надаремно
Позбутись, ніби злочину, рахуб,
Своїх тривог, і сподівань. Навіщо?
Найкраще, як єдина голова...
Тож душу об одну колодку вичовгай
І до шеренги як солдат ставай,
і ані руш. Це лиш твоє постійне
До смерті місце. Іншого — нема.
За інше — кара. Не своє — тюрма.
Вона така ж, як тут. Така ж надійна.

Стус

Затісно в цьому світі для живих,
для мертвих теж затісно. Скільки діла —
прожити вік, як мати жити вчила,
і що ж? То просто неспокутний гріх.
Гріх — жити в одногорлому плачі,
в тужінні одногорлому, в радінні
гріх жити одногорлому, в падінні
дозволено прожити. І мовчи,
що падаєш, кажи — ростеш увись,
кажи — міцнієш. Скільки того труду —
щасливо збавити літа-маруди
і так-то скрізь. І так-то скрізь. І скрізь.
О Боже, ти одна моя надія!
Повтору життьового я діждусь,
удруге хоч з землею поріднюсь,
бодай пізніше світ мене зогріє
своїм теплом. Я білий світ збагну
лиш той, що справді світ і справді білий,
де виснаження додає нам сили,
де щастя мить не схожа на вину,
де в горі не спогадують про помсту,
де в неміччі нам заздрість не збагнуть,
де тільки небо, молоде, як ртуть,
до вічності наверне, як до посту,
воно одне і завдає нам джосу.

Симоненко

Може, ти зі мною надто строга,
Та й чого б ти ніжною була?
Але ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.

І нехай проміння те не гріє,
Що послала зірка здалека,
Та до неї лине й лине мрія,
Ніби світло, тиха і легка.

І не треба долі дорікати,
Всіх не може обігріть вона:
Нас до тебе горнеться багато,
Але ж ти одна.

 

...О предків дар, співуче наше слово!
Ти заодно буття зерно і плід!
Із-під тяжких пластів чужої мови
Ти стало джерелом мені від ранніх літ!
То що мені чужі "Інтернаціонали",
Коли з віків доходить, як луна,
Правдива, чиста, рідна, досконала
Безсмертна пісня про козака Супруна:
"Ой, не знав козак, ой, не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей зібрав військо, славне запорізьке
Та пішов він орду бити...
Ох, і виведіте мене, виведіте
На Савур-Могилу,
Гей, нехай стану, гляну-подивлюся
Я на мою Україну!"
В. Біляїв (Народився на Донеччині, 25 червня 1925 року під містечком Моспине)

 

Белла Ахмадулина
Застенчивый герой

О, мой застенчивый герой,
Ты ловко избежал позора.
Как долго я играла роль,
Не опираясь на партнёра.

К проклятой помощи твоей
Я не прибегнула ни разу.
Среди кулис, среди теней
Ты спасся, незаметный глазу.

Но в этом сраме и бреду
Я шла пред публикой жестокой -
Всё на беду, всё на виду,
Всё в этой роли одинокой.

О, как ты гоготал, партер!
Ты не прощал мне очевидность
Бесстыжую моих потерь,
Моей улыбки безобидность.

И жадно шли твои стада
Напиться из моей печали.
Одна, одна - среди стыда
Стою с упавшими плечами.

Но опрометчивой толпе
Герой действительный не виден.
Герой, как боязно тебе!
Не бойся, я тебя не выдам.

Вся наша роль - моя лишь роль.
Я проиграла в ней жестоко.
Вся наша боль - моя лишь боль.
Но сколько боли. Сколько. Сколько!

 

Я хочу превратиться в дождь -
Этот дождь будет злым и холодным,
Пусть прохожих бросает в дрожь
От бушующей непогоды.
Заливая мраком сады,
Все круша на своем пути,
Лишь не трону твои следы,
Постараюсь сторонкой пройти.
Лучше стану теплым дождем, -
Я капризам свободы не дам,
И, задумавшись о своем,
Побреду по твоим следам.
Погуляю в знакомом саду,
Где так радостно бились сердца,
К дому старому подойду,
Трону ветку ольхи у крыльца.
Оторвавшись от дел и проблем,
Ты сегодня туда придешь,
Ты, конечно, поймешь, зачем
Я хочу превратиться в дождь.

Симоненко

Я не люблю зими — вона така убога,
Одноманітна, барвами скупа,
І місяць білий — круглий, як лупа, —
Втопає в царстві мертвого й німого.
Я не люблю зими — вона така убога.

Усе важке й безмовне, мов каміння,—
Сама ж господарка на колії доріг
Зсипає зорі пригорщами в сніг,
Купаючи в їх сонному промінні
Усе важке й безмовне, мов каміння.

Симоненко

ТИША

Не розірвати цю холодну тишу,
Вона міцна й похмура, мов граніт,
Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу
Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі й шторми — то дитячий лепіт,
То відчайдушний виклик німоті.
То безнадійний крик у безкінечнім склепі
І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать,
Щоб зашуміло щастя стоголосне
І не дало нам більше спать?!

Симоненко

Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло —
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема —
Тільки ти залишилась сама.
Але а протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.

Симоненко

Хто у тому винен, я не знаю,
Та й шукати винних не піду.
Тільки думка думку обганяє —
Як мені звести їх до ладу?

Може, так написано від роду
(Та чи в цьому втіху я знайду?) —
Що в житті моїм одні незгоди,
Іншим теж несу одну біду.

Може, так судилося од віку
І даремно я шукаю лік —
Хай розбите серце, мов каліка,
Стугонить у грудях цілий вік.

Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої...

Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радість і надія
В очах веселих, любо їм,
Очам негрішним, молодим.
І всі регочуться, сміються.
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодость моя.

Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема!
Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє...
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку,
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!
І думу вольную на волю
Не прийде випустить... Сиди
І нічогісінько не жди!..

Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите — а люд навісний
Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

Стус

Кострубатий спогад, кострубатий сніг,
довжиться дорога,
є той син у Бога, хто б здолати зміг.
Затісне в нас небо, сіро у вікні,
а прожити треба ці безмежні дні.
Дим стоїть чи сором? Тіло наче крик.
І гуцульським взором спів снується хором
чорним коридором корчиться твій крик.

Стус

Коли збагнеш, що на чужім хресті
твої знакують креслення і ризи,
а всі жалі, що звірив самоті,
ти сам підніс і сам-один принизив.

Стус

А дум не обженешся — як галич сни обсіли
і довго воловодять, допоки не пірнеш
у прірву прірв, у темінь бездоння, між уламків
сподіяння і звершень, поразок і надій.
І не дійти до краю — середина пекельна,
довкола — тільки гони твоїх тяжких терпінь,
а волохате сонце, а світить, а не гріє,
а мече жальні стріли у світ карай-карай.

Стус

Розбіглися путі, навіки розійшлися
тепер сльозо пролийся як перше у житті.
Уже тобі нема ні племені ні роду,
а тільки загорода і рідний дім — чортма.
Отут бо і живи, збавляй життя помалу —
така біда настала, а Бога не гніви.
Написано бо є: нам на віку проскніти,
дияволе неситий, де ж царствіє твоє?
Окрушинами жий од бенкету старого
нема нам свого Бога, провадить нас чужий.
Окрушини крихти од бенкетів минулих
тулися до притули в тригибельні мости.
Сліпий жебраче шанталавий,
для зла, не задля слави шалій, шалій, шалій.

Стус

О ми не залишаємося. Потім
від нас не буде сліду. Ані цятки
від нас не буде. Вітер-вітровій
закружеляв, як стовп. Але коріння
пустити вже не може. Ось де сказ
душі та серцю.

Стус

Зима. Зима. Попереду зима
доносяться уже вітри зловісні
ті, за котрими не дочути пісні.
Укрийся за дверима чотирма.
Там — все як світ. Як той прийдешній світ
чиє глухе доноситься гудіння.
Лиш ти мужчина. І жалобна скриня…

 

********
И этот год ушел,
Как не бывал...
Что коробейник, стукнувший под дверью,
Он лишь товарец свой мне навязал:
Усталость, и печаль,
И суеверье.
И стало смысла полно для меня:
Пересечет ли кошка вдруг дорогу,
Отскочит ли подкова у коня
И на какую он споткнется ногу...
Морочит чертовщина наяву
И солнце мне полуденное застит.
Мне верилось,
Я счастливо живу,
Того не зная —
Что такое счастье?
И этот год ушел,
Как не бывал...
Пусть вечность
И его объемлет пухом!
Такой, как есть, я жизнь благословлял,
Которую единым выпил духом.
С. Поликарпов

 

Стус

Ця дорога доріг і задума задум
ця сама самота і чужа чужина
ця могила могил і утрата утрат
і безсоння ночей незліченних.
Сняться коні мені — голосні табуни,
ніби товчене скло обкололо мій сон,
цю яву маячню напівдуму півкрок
те іржання органного горла.
Не цурайся мене ти непам’яте літ,
не відтручуй мене молоде забуття,
не спинайся до мене, недуго-журбо,
ледь підвівшись на ліктях колючих.

Стус

І знов Господь мене не остеріг,
і знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
і — до побачення у часі.

Не пиши ты мне слов на песке,
Ветер строчки твои занесет.
Не пиши о высокой тоске,
Потому, что никто не поймет.
И на белом снегу не пиши -
Солнце выпьет снега все весной.
Не пиши не от чистой души, -
Оставайся навеки собой.
Не пиши мне на листьях берез, -
Будет осень - и все отомрет.
Не пиши мне о горечи слез -
Сладость к ним никогда не прийдет.
Не пиши и на чистой воде -
Речка воды свои унесет.
Не пиши о нелегкой судьбе -
Тебе легче никто не найдет.
В черновик не пиши никогда -
Переписывать время не ждет.
Все пиши только сразу всегда,
И на чистый и белый листок...