Поезія та проза

Якщо неможна змалювати щастя,
Що ледве уміщається в душі,
Змалюй обличчя усмішкою ясне,
І очі, наче зорі у ночі.
Якщо неможна змалювати втому,
Від суму, що дарує тихий біль
Змалюй сльозу прозору й невагому,
Важка ж печаль захована у ній.
якщо ж кохання важко змалювати,
Ну що ж, нехай... залишимо як є,
Бо почуття це важко описати,
Воно таке - у кожного своє...

Часом хочеться все забути,
і спалити усі мости...
Так глибоко тебе відчути:
до знемоги, до самоти...
Часом хочеться стати тінню,
біля твого врости вікна.
В шибку стукати сивим гіллям.
Я одна... Я зовсім одна...

Ірина Заверуха

Ніжністю, мукою, ласкою,
Сумом одвічним дівочим,
Радістю, піснею, казкою,
Щастям великим і вічним.

Ранками, росами вмитими,
Ночами, з диво-зірками,
Сонцем, весною і квітами,
Добрими, тихими снами.

Буйно - зеленими травами,
Білою повінню цвіту,
Мрій голубими загравами
Ходить кохання по світі...

 

Когда тебе опять и пусто и печально,
В глазах покоя нет, а в мыслях - высоты,
Ты вспомни, что в тебе нет боли изначально,
А только - трение мечты и суеты.

И если слезы есть - старайся в одиночку
Их выплакать сперва, и к людям не спеши.
И мужество не в том, чтобы поставить точку,
А чтобы претерпеть рождение души.

И если так с тобой случится не однажды,
То с каждым разом легче будет этот миг.
Жестоки чувства одиночества и жажды,
Но страшно - если ты к ним вовсе не привык.

Досадно, если ты, надеясь на подспорье,
В ответ не получил желанной сослезы.
Но в сотню раз страшней, когда испив от горя,
В чужую исповедь ты смотришь на часы.

И если нет того, о чем мечтал в начале,
И про высокий путь гаданья не правы,
Люби все то, что есть - и страхи и печали,
И труд обычный свой, и вздохи, и увы.

И меры счастья нет, и смысла в обладаньи -
Все сквозь тебя, как в космос тихо протечет.
И оправданье жизни - только в состраданьи,
В желаньи размышлять - другое все не в счет.

В сердце пестуется завязь
злого духа существа,
что имеет имя Зависть
и имеет все права
и на гордых, и на подлых,
на любой серьезный чин,
что умеет сунуть в поддых
и доводит до кончин.
Даже ум - высокий, светлый -
если чуточку усох,
опускается до сплетен
и до палок в колесо.

И судачат: "Он удачлив,"-
не поняв и не простив,
что талантлив и впридачу
не ленив и терпелив.
"Ах, ни совести, ни тона,
И безнравственна она," -
а она-то, как Мадонна,
духу светлому верна.
И молчат, темно и глухо,
злобой ночи истерзав,
и ловя ревнивым слухом,
что и вслух сказать нельзя.

А потом приходят сроки
бросить крест свой поскорей
и свои искать пороки
в тех, кто выше и смелей.
Истощив и честь, и силы,
мы теряем правды нить.
В каждом ангел есть двукрылый -
мы должны его хранить.
Но исходим мы слезами -
никнут крылья от тоски.
Это Зависть. Это Зависть.
Рвется сердце на куски.

Честно живем и не верим в наветы,
друга порой от души обнимаем,
а для чего существуем на свете - не понимаем...
Вместо сочувствия дарим советы,
роль для себя сочиним и играем,
слова простого, как небо и ветер, не понимаем...
Не понимаем...

И безоглядно все реже мы верим,
копья уже никогда не ломаем,
и объясняя любые потери, не понимаем, не понимаем...
Где наша мудрость? Осталась усталость.
Цели ничтожны, а мысли туманны.
Как это - юность и сразу же старость? Не понимаем...
Не понимаем...

Осточертевшие с детства уроки
детям своим безнадежно внушаем,
где наша правда? И где наши сроки? Не понимаем...
Не понимаем...
Но отстают неудачи и беды,
снова для жизни хватает ума нам.
Снова считаем рубли и победы все понимаем...
Все понимаем...

Раздвигаю я ветви взглядов,
и слова, как листва шуршат.
Я туда, где мне будут рады,
но встречать меня не спешат,
и не ставят на стол закуски,
и не льют ни вина, ни речей,
а встречают там безыскусно,
словно ранней весной грачей.
Серые облака - белые от гусей.
Итака, Итака, я твой Одиссей.

Слишком долго бродил я где-то
и был нужен, хотя не мил.
Там я бросил чужое лето,
там - весну не свою забыл.
Там я спорил о том, что ясно,
и не верил словам детей...
Был я грешным, святым и разным,
застревая в сетях путей.

Мне вернуться давно пора бы -
не найти все равно руно.
Где мой остров? Там будут рады,
Где мой остров? Или окно...
Буду долго стоять у двери
под последним своим дождем.
Я не верю, нет, я не верю,
что меня там никто не ждет.

Малиновки пели и синие ели кружились летели
В глазах.
Но вот уж метели, а вы не сумели, да что там
Сказать
Говорите, говорите, я молчу
О полотнах и о моде
О вещах и о погоде, и вообще,
О чем угодно, вы же знаете, я слушать вас хочу
Говорите, говорите, я молчу...

Поспешные встречи, неясные речи и дым сигарет
До утра
Наверно, несчастье, моё безучастье, но что вы
Какая хандра
Говорите, говорите, я молчу
Много доброго и злого
Мне приносит ваше слово.
Только кажется мне снова,
Что я дорого за это заплачу,
Говорите, говорите, я молчу...

Все видят, я знаю и я не скрываю, ведь мы же у всех
На виду
А знаете, скука, весёлая штука,
Когда вы попали в беду.
Говорите, говорите, я молчу.
Ах, молчание опасно,
Обвинение ужасно,
Вы обиделись напрасно.
Как предмет любимый в школе я учу...
Говорите, говорите, я молчу

Я все время живу
Накануне чего-то -
Накануне строки,
Накануне полета,
Накануне любви,
Накануне удачи, -
Вот проснусь я -
И утром все будет иначе.
То, что в жизни имел,
То, что в жизни имею,
Я ценить не умел
И ценить не умею,
Потому что живу
Накануне чего-то.
Может, я неудачник
С неясным порывом,
Не умеющий быть
И от счастья счастливым.
Но тогда почему
Не боюсь я обиды,
Почему все обиды
В минуту забыты.
Я им счет не веду,
Наплевать,
Не до счета,-
Я все время живу
Накануне чего-то.

Н. Доризо

Мое счастье

Мое счастье – это вместе,
И когда горят сердца.
Оно есть без всяких «если»
От начала без конца.

Ускользающим мгновеньем,
Взглядом, брошенным украдкой,
И нежданным вдохновеньем,
Вспышкой в сердце, мыслью краткой,

Долгой думой, мукой тяжкой,
Притяженьем сверх земного
И душой, что в небе пляшет
От приветливого слова,

Самым долгожданным светом.
Мое счастье рядом где-то…

Я боюсь потерять это светлое чудо,
что в глазах твоих влажных застыло в молчанье,
я боюсь этой ночи, в которой не буду
прикасаться лицом к твоей розе дыханья.

Я боюсь, что ветвей моих мертвая груда
устилать этот берег таинственный станет;
я носить не хочу за собою повсюду
те плоды, где укроются черви страданья.

Если клад мой заветный взяла ты с собою,
если ты моя боль, что пощады не просит,
если даже совсем ничего я не стою, -

пусть последний мой колос утрата не скосит
и пусть будет поток твой усыпан листвою,
что роняет моя уходящая осень.

Говорят,что сильные не плачут.
Говорят им не по чём гроза,
Просто эти люди часто прячут
Красные от слёз глаза...

Говорят,что сильные всё могут,
Жить без тёплых слов и без любви....
Просто эти люди с болью стонут
Там ,где нет ушей и болтовни....

Говорят ,что сильным стать не сложно
Это ,как умножить два на два
Говорить ,конечно всё возможно
Только трудно,сильным быть всегда...


Р. Кіплінґ
переклав: Василь Стус

If

Коли ти бережеш залізний спокій
Всупір загальній паніці й клятьбі,
Коли, наперекір хулі жорстокій,
Між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
Обмовлений, не станеш брехуном,
Ошуканий, не піддаєшся злому
І власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,
В кормигу дум твій дух себе не дасть,
Коли ти знаєш, що за лицедії —
Облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
З якої вже зискують махлярі,
Розбитий витвір знову доробляти,
Хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання
Поставити на кін, аби за мить
Проциндрити без жалю й дорікання —
Адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
Ти можеш знову кидати у бій,
Коли триматись вже немає сили
І тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
А бувши з королями — простоти,
Коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
Нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,
Коли від неї геть усе береш,
Тоді я певен: ти єси людина
І землю всю своєю назовеш.

Стус

Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.
Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?
Знов спроневіра спалює чоло,
і дивен див біжить поверхи древа.
І тінь біжить — поверхи давніх днів.
І заволока — на ошроття часу.
Поезіє, красо моя, окрасо,
я — перед себе чи до себе — жив?

 

Стус

Це туга. Так. Моя далека туга —
відбігла, ніби сука — стрімголов
від попелища серця. Виє здалека,
щоб я себе на відстані почув.
Соборе сорому, ганьби моєї вежо,
моїх глухих, як твань, передчуттів.
Гулкий і розсторонений, опадний,
не серцем — тільки голосом ростеш
у невіді, в безпам’ятстві душевнім
стрясаєшся і в німоті гримиш.
Я знаю це. Я вичув це. І досі
оговтатись не можу. Туга так
моя далека — стрімголов одбігла
і, ніби сука, виє в ніч гулку.

Стус

Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола мене — вся земна товща.
Я магма магми. Голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча.
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А вже забув, що небо над тобою
за кучугурами камінних друз.
А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки — бережись.

Стус

Самого спогаду на дні,
як зірка у криниці,
вона з’являється мені
і світить і святиться.
Я і не відав, і не знав —
бозна-коли зустрілись,
а через стільки літ і днів
любов’ю окошилось.
Ледь-ледь бровою повела,
журливо позирнула
і з цятки давнього тепла
страшний вогонь роздула.
Як куте сяєво сторіч,
як зірка у криниці,
неначе свічка в темну ніч —
горить і промениться.

Стус

Ця світлота — до різі ув очах
враз протяла на чорному екрані
всі докори твої, всі невблаганні.
Ти все збагнув — як є: на власний жах.
І як нам, підруйнованим життям,
оговтатись на цій страшній руїні?
І чим ми тільки перед Богом винні?
Сплюндрований не поновили храм.
Гуртуймося. Даремне віщунів
шукати, мов чотири вітри в полі.
Бо навіть доля в сповиточку-льолі
тобі не скаже, де ти ся зблудив.

Стус

Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. Їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
і пірвано всі приструнки — гудуть.

Стус

Заходить старість крадькома
дверима злигоднів докучних,
і гріх промовити, незручно
сказати, що її нема.
І тяжко мовити: люблю,
і — не по правді — що стужився.
Себе на думці вже ловлю,
що і не жив, а геть нажився.
Докучило. І вже чортма
колись нагріти змерзлі груди.
Як не було — то вже й не буде.
Заходить старість крадькома.

 

Олександр Олесь

***

Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе, чи ні…
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе, — не знаю, —
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір.

Спитай у чайки, що голосе,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на спалені покоси,
Що в раз останній роси п'ють, —

Спитай, бо я сказать безсила…
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти — і вирита могила,
І згасло сонце золоте.

ЛІНА КОСТЕНКО

Майже переклад з провансальської

Я лицар і поет, не схожий на ханигу.
Я не служу чужому королю.
У відблиску меча читаю древню книгу
і даму серця здалеку люблю.

І хоч у мене приятелі щирі,
але я знаю, що таке любов,
і не хвалюся друзям у трактирі,
як я заліз до неї у альков!

А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.

І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі -
мовляв, який король наш ідіот!

Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз в боях це доказав.

І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!

Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.
Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души...
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.
Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: - Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.

 

Стус

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

Стус

Я так і не збагнув
і досі ще не знаю,
чи світ мене минає
чи я його минув.
Днедавнє завзялось
у снінні чарувати.
Та й знакомиті дати
мені проставив хтось!
Світ повен сподівань,
мов став, що не схлюпнеться.
І царство це — минеться
без клятв і без карань.

Стус

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

Стус

Сховатися од долі — не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, друзів, рідних і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? Ачи твою подобу
збагнуть — бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття…
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі чезне ниций страх.

Стус

Так і живи: шукай утрачене,
наздоганяй давноминуле,
оте нечуте і небачене,
оте, що вічним сном поснуло.
Дорога долі неперейдена,
спалахуючи синім жалем,
сховалася за ожередами,
як за Господньою скрижаллю.
Життя минає, а не збулося.
І — задаремні нарікання.
Воно привиділось причулося,
а окошилось як наслання.

 

Мати Тереза
Я просила Бога позбавити мене гордості,
і Бог відповів мені - ні.
Він сказав, що гордості не позбавляють -
від неї відмовляються.
Я просила Бога дарувати мені терпіння, і
Бог сказав - ні.
Він сказав, що терпіння з'являється в
результаті випробувань, його не дають,
а заслуговують.
Я просила Бога подарувати мені щастя,
і Бог сказав - ні. Він сказав, що дає
благословення, а чи буду я щаслива,
чи ні - залежить від мене.
Я просила Бога вберегти мене від болю,
і Бог сказав - ні. Він сказав, що
страждання відвертають людину від
світських турбот і привертають до Нього.
Я просила Бога, щоби дух мій ріс,
і Бог сказав - ні.
Він сказав, що дух мусить вирости сам.
Я просила Бога навчити мене любити усіх
людей так, як Він любить мене.
Нарешті, сказав Господь, ти зрозуміла,
чого треба просити.

Я просила сил -
і Бог послав мені випробування,
щоби загартувати мене.
Я просила мудрості -
і Бог послав мені проблеми,
над якими мені треба ламати голову.
Я просила мужності -
і Бог послав мені небезпеки.
Я просила любові -
і Бог послав мені нещасних,
які потребують моєї допомоги.
Я просила благ -
і Бог дав мені можливості.
Я не одержала нічого з того,
що ХОТІЛА - я одержала все,
що мені було ПОТРІБНЕ!
Бог почув мої молитви.

 

Набоков, "Парижская поэма"

...но с далеким найдя соответствие,
очутиться в начале пути,
наклониться - и в собственном детстве
кончик спутанной нити найти.
И распутать себя осторожно,
как подарок, как чудо, и стать
серединою многодорожного
громогласного мира опять.
И по яркому гомону птичьему,
по ликующим липам в окне,
по их зелени преувеличенной,
и по солнцу на мне и во мне,
и по белым гигантам в лазури,
что стремятся ко мне напрямик,
по сверканью, по мощи прищуриться
и узнать свой сегодняшний миг !

 

Крест

Так долго лгала мне за картою карта,
Что я уж не мог опьяниться вином.
Холодные звезды тревожного марта
Бледнели одна за другой за окном.

В холодном безумьи, в тревожном азарте
Я чувствовал, будто игра эта - сон.
"Весь банк - закричал - покрываю я в карте!"
И карта убита, и я побежден.

Я вышел на воздух. Рассветные тени
Бродили так нежно по нежным снегам.
Не помню я сам, как я пал на колени,
Мой крест золотой прижимая к губам.

- Стать вольным и чистым, как звездное небо,
Твой посох принять, Сестра Нищета,
Бродить по дорогам, выпрашивать хлеба,
Людей заклиная святыней креста! -

Мгновенье... и в зале веселой и шумной
Все стихли и встали испуганно с мест,
Когда я вошел, воспаленный, безумный,
И молча на карту поставил мой крест.

Гумилев...

 

В. Стус

І не син і не муж і не батько ні брат.
Болем очі не мруж. Світ — це твій супостат.
І не і шепочи, спантеличений день,
як не можеш — кричи, як несила — мовчи,
що не крок — то і пень, що не пень — то і крок,
це веселий твій день без біди і морок.

В. Стус

Той спогад: вечір, вітер і
пронизливого тіла молодого
що в двері уступилося, халат
пожбурило на спинку крісла — й тонко
пішло, пішло, пішло по смертній лінзі
аж понад стелю жальний зойк завис.
Вікно — велике й синє. Жовті штори
приспущено недбало. Чорний стіл
іскулився. Тремтить на ньому шклянка
тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень.
Пора —
наблизитись — в тугий вогонь пірнути,
так зґрабно скутий білим свічником
Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу — й не допливаю,
бо зносить часу хвиля навісна.
Лиш вечір той, і вітер, і печаль,
і ти — як грудка крику молодого,
світаєте під сонцем опівничним
і виспокоїтись не даєте.

В. Стус

І душу облягло знесилля —
всім замірам наперекір.
Повір же — хоч у божевілля,
бодай у чорта, а — повір.
У вічко зирить бузувір —
чи не скорився ще знесиллю?
Оце, душе, і все весілля
у цьому льосі, потаймир.
Ти ще людина? Ти вже звір?
З кутків несе старою цвіллю.
Замки і ґрати. На дозвілля —
в квадраті шиби дальній бір.
А найсвятіший вірить клір,
що як натерти стіни сіллю —
той й без тортур і трути-зілля
мур вип’є крівцю, як упир.

В. Стус

Усе — як треба. Все іде, як треба.
І не покутуй бо чужі гріхи,
що стали ніби власні. Все, що в тебе,
з тобою і пробуде. І верхи
твоїх дерев попустять ще пагіння,
зчорнілі пальці барва одживить.
І ще діждешся щедрого насіння,
коли, померлий, знов захочеш жить,
аби пройти дорогами старими
і віднайти усі старі шляхи,
де молодість, загублена між ними,
покутує усеземні гріхи.

В.Стус

Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола мене — вся земна товща.
Я магма магми. Голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча.
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А вже забув, що небо над тобою
за кучугурами камінних друз.
А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки — бережись.

В. Стус

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Прости мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини
шовковий шепт пригашених калюж.
— Мені ти все життя, немов дружина.
— Мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? — Ні, не забув, о ні!
— Здається, ніби в молодість вертаю.
— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?
— А першу зустріч? — Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню.
Не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.
І душ четвірко б’ється на ножах.
О, єдиніться! Безоглядне небо
вам спільний шлях покаже — по зірках.

В. Стус

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити
і що є світ і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
То ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

В. Стус

Пожухле листя опадає з віт,
голосить голий стовбур схриплокронний.
Це — похорон життя. Безоборонний
і безоглядний розпач. Древній міт,
що стратив чари. Пітьма наросла
напростопадним муром — мов тумани
даремних змaгань, поривів, омани
твоїх безкрилих злетів — без числа.
Розвіявся далекий чар і чад:
і, вже на Мономаховому возі,
літорослі, рушаєм по дорозі,
з котрої не вертаються назад.

 

Эдуард Асадов

ЗОЛОТАЯ КРОВЬ
\"Ученые Грузии нашли золото
в составе крови человека\".
(Из журнальной статьи)

Не так давно ученые открыли
Пусть небольшой, но золотой запас.
Они его не в рудниках отрыли,
Они его нашли в крови у нас.

И пусть всего-то малая частица,
Не в этом суть, а суть, наверно, в том,
Что в нашем сердце золото стучится,
И мы весь век живем, как говорится,
Согреты этим золотым огнем.

Мы знаем фразу: \"золотые руки!\"
Иль, скажем: \"Золотая россыпь слов!\"
Теперь буквально с помощью науки
Сказать мы вправе: \"Золотая кровь!\"

И может быть, с момента первородства,
Чем было больше золота в крови,
Тем больше было в людях благородства,
И мужества, и чести, и любви.

И я уверен в том, что у Чапая,
У Фучика, у Зои, у таких,
Кто отдал жизнь, не дрогнув, за других,
Струилась кровь по жилам золотая!

И право, пусть отныне медицина,
Ребят готовя в трудные бои,
Глядит не на процент гемоглобина,
А на проценты золота в крови.

И нет верней проверки на любовь,
На мужество и стойкость до конца.
Где полыхает золотая кровь,
Там бьются настоящие сердца!

 

Парадокси
Л. Петрушевска

луна

это солнце тьмы



мороз

это зной зимы



звезды

есть тюрьмы света



осень —

диагноз лета.

 

У. Шекспір

***
Надгробків царських мармурові плити
переживе потужний мій рядок
і образ твійнемов із міді литий
у вічність перейде хоч воєн крок

зруйнує все: і статуї, і трони,
каменярами тесаний граніт
але твоєї із пісень корони
вовіки не забуде світ.

і в день суда
ти житимеш у слові
в піснях моїх,
що сповнені любові.

Хочеш знати, чи справді було
Те, що так колись пишно цвіло,
Що на серце наводило чари,
Світ вбирало в злотисті примари,
Те, що сяло, мов чистий кришталь,
А безжалісне й гостре, як сталь.
Приторкнутись ти хочеш близенько,
Придивитись до нього пильненько,
Скинуть з нього покраси й квітки,
Одрізнити основу й нитки,-
Адже часом найкраща тканина
Під сподом просто груба ряднина.
Залиши! Се робота сумна,
Не доводить до правди вона.
Глянь, смереки зеленії коси
Повбирались у ряснії роси.
Не питай, чи то справді роса,
Самоцвітна, всесвітня краса,
Чи то, може, те сонце здурило,
В млітки дощ холодний змінило,
Або, може, то хитрий вітрець
З марних крапель сплітає вінець,
Або, може, то винна смерека,
Що показує росу здалека…

Леся Українка
Буркут, 10.08.1901

Гоголю

За думою дума роєм вилітає
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо-тихесенько плаче
У самому серці... Може й бог не бачить.

Кому її покажу я,
І хтго тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?

Всі оглухли... Похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже!

Та що вродить з того плачу?
Богилова, брате.
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати,

Не заріже батько сина,
Своєї дитини
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни...

Не заріже-викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці

Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате, а ми будем,
Сміяться та плакать.

Т. Шевченко

 

2



в соли

бессмертие огурцов



дети

это невоздержание отцов



пол в жилье

это цель потолка



рота на войне —

переполненные кишки полка.

 

игорь Северянин
ЭТО БЫЛО У МОРЯ
Поэма-миньонет

Это было у моря, где ажурная пена,
Где встречается редко городской экипаж...
Королева играла - в башне замка - Шопена,
И, внимая Шопену, полюбил ее паж.

Было все очень просто, было все очень мило:
Королева просила перерезать гранат,
И дала половину, и пажа истомила,
И пажа полюбила, вся в мотивах сонат.

А потом отдавалась, отдавалась грозово,
До восхода рабыней проспала госпожа...
Это было у моря, где волна бирюзова,
Где ажурная пена и соната пажа.

Николай Чернецкий
ЭТО БЫЛО У МОРЯ, ГДЕ АЖУРНАЯ ПЕНА…
Городской экипаж тут является реже.
Нет, машины снуют, а кареты – едва ли.
Но ажурная пена и волны – всё те же.
Королевы умножились. Но – измельчали.
А пажи огрубели, ожлобились даже.
Их гранаты не режутся – рвутся в осколки.
Но – волна бирюзова, и пена всё та же,
Хоть и времени минуло вон уже сколько…

 

я б буквы в кукиши заплел,
изгрыз бумагу челюстью
но не могу я зверем быть
рядом с такою прелестью

В.В.Маякоффский

 

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.
Сергій Есенін

 

І то вже — так. І то вже — зразу:
пади у прірву — ані руш.
Од чаду самоти, од сказу
заголосило кілька душ
в твоїй — самотній і спустілій
(забув — про корогву й пірнач?).
Спинайся — хоч на божевіллі,
але — віддяч. Але — віддяч.
Дарма, коли й добра не буде,
ні тобі душечці — добра —
таки не буде. Коле груди
і хрип прилипнув до ребра.

Терехович

Йому вже всього доволі,
Забуті радощі та болі.
Лиш вічна тьма на видноколі...
Уже не заболить ніколи —
Мов скинув клопоти з плеча.

 

Терехович

Ще немає снігу,
вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі...
Лиш приходить вітер,
мов зайшов додому —
обтрусить дерева та кущі...
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху
згадувати ми...
Вже немає грому,
ще немає снігу:
осінь дожидається зими.

А оте...рефреном...

Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить —
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.

Терехович

ОДА ЗНОШЕНИМ КАЛЬСОНАМ

Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клаптi спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!

Натрапив на вірші одеської поетеси Ірини Ратушинської...
Зачепило...

Будет время – в темном покое
Без расчета
И без обмана
Чьё-то сердце возьму
Рукою –
И перчатку снимать не стану!
Променяю
Слабость на силу,
Никого не прося о чуде –
Без оглядки на то, что было!
Без опаски за то, что будет!
Пусть мне будут черные кони
Вместо бледных цветов в конверте!
Я пройду по чьей-то ладони
Параллельно
Линии смерти.
Уведу с дороги, посмею,
Брошу в ноги –
Свою причуду…
Я свою судьбу в лотерею
Проиграю –
И позабуду!
И без жалости расставаясь,
Не допив до конца стакана,
Может быть,
Я в грехах покаюсь.
Но, скорее всего,
Не стану.

Родина,
Ненавистная моя родина!
Нет постыдней твоих ночей.
Как тебе повезло
На юродивых,
На холопов и палачей!
Как плодила ты верноподданных,
Как усердна была, губя
Тех - некупленных и непроданных,
Обреченных любить тебя!
Нет вины на твоих испуганных -
Что ж молчат твои соловьи?
Отчего на крестах поруганных
Застывают слезы твои?
Как мне снятся твои распятые!
Как мне скоро по их пути
За тебя - родную, проклятую -
На такую же смерть идти!
Самой страшной твоею дорогою -
Гранью ненависти и любви -
Опозоренная, убогая,
Мать и мачеха, благослови!

Семидесятые – тоска!
Семидесятые – позора
Как наглотались!
И доска –
последняя –
Меня от сора
Не оградит тех стыдных лет.
Они возьмут свое – без лишку!
Кому подсунут партбилет,
Кому – прописку и сберкнижку,
Кому – психушку,
а кому -
Любовь, рожденную в неволе.
Некормленый в твоем дому
Младенец, выброшенный в поле,
Утихнет к вечеру:
Ни плач, ни хрип…
Все тихо. Это годы
Семидесятые – палач!
Семидесятые – погоды
Не ждущие: ни у морей
(к морям нельзя!),
Ни у ограды…
Пускай бы кончится скорей
Годам, которые, как гады,
Как змии, мудры -
в каждый дом,
и между каждых двух – ненастьем!
Душа, рожденная рабом!
Младенец вышиблен из яслей
За не-благонаме-ренность!
Бросай семидесятым кость
От кости, оставляя плоть,
В восьмидесятые
(Господь, Храни!) –
Почти что невесом –
Иди!
уже не страшен сон:
Иди!
Как колется трава!
Иди!
Закопанного рва
Не зацепи босой ступней:
А ну как встанет?
Простыней – накроет?
Что там впереди?
Не спрашивай!
Живой – иди!

Плохо мне, плохо. Старый я, старый.
Чешется лес, соскребает листья.
Заснешь ненароком - опять кошмары.
Проснешься - темень да шорох лисий.

Утро. Грибы подымают шляпы.
Бог мой драконий, большой и добрый!
Я так устал... затекают лапы.
И сердце бьется в худые ребра.

Да, я еще выдыхаю пламя,
Но это трудно. И кашель душит.
В какой пустыне метет крылами -
Ангел, берущий драконьи души.

Мне кажется, просто меня забыли,
Когда считали - все ли на месте.
А я , как прежде, свистнуть не в силе,
Что б дохли звезды и падал месяц.

Возьми меня, сделай такое благо!
В холодном небе жадные птицы.
Последний рыцарь давно оплакан.
И не придет со мной сразиться.

Я знаю: должен - конный ли, пеший -
Прийти, убить и не взять награды...
Но я ль виноват, что рыцарей меньше
Ты сотворил, чем нашего брата?

Все полегли, а мне не хватило.
Стыдно сказать до чего я дожил!
В последний рев собираю силы:
За что я оставлен без боя, Боже?

Страна задумчивых вокзалов
И вечно жалостливых баб!
Своих детей – силен ли, слаб –
Ты всех сомненьем наказала!
Твои вопросы – до рассвета,
Твои укоры – до седин,
И нет бесспорного ответа
Ни на один. Ни на один.
И как нам жить с тобой, такою?
Куда – с твоей землей в горсти?
Ты смотришь, заслоняясь рукою:
Забыть? проклясть? перекрестить?

Ну, вот и достали
Игрушки и свечи,
Оденем принцессу,
Осыплем дождём...
Поставим Шопена
И сказочный вечер
Одни, без гостей,
Не спеша проведём.

Достанем из ваты
Лиловую шишку -
И в хвойную гущу,
Чтоб руки в смоле...
И пахнет лимоном,
Медовой коврижкой
И мятным морозом
Ребяческих лет...

-Ты помнишь?
-Я помню.
Как быстро стемнело!
И в сахарных листьях
Померкло окно...
Но длится наш праздник
И что нам за дело
До старых печалей,
Уснувших давно!

Верхушку - звездою,
Подножье - простынкой,
А лапки - огнём,
Серебром, бирюзой...
Допела свеча
И остыла пластинка,
Но кружит мазурку
Стеклянный узор.

Сейчас ты закуришь
Движеньем привычным,
Я кофе налью
И к тебе подойду...
А ёлка грустит
И роняет реснички.
Но их подметут
В наступившем году.

 

Продовження Парадоксов Л.П.

3



дверь

есть пролог



эпилога



тропинка

это

созданная

волей народа



кривая дорога



блюдце —

это надгробие

сервиза



и только на пожаре

выявляется

стойкость карниза




4



пушка — пердящий

анус войны

генералу кажется

что это его

трубящий фаллос



гром —

это острый психоз тишины

пауза пауз



солнце —

дневная совесть часов

ночью им

как хочется

так и врётся



верхи —

это тонкий юмор басов

Шаляпин

отдыхает

(смеется)

5.


Аппетит, в отличие от голода,

это грех языка



человек —

разновидность дырявого мешка



мат —

это через слово запятые невежды



в поражении

есть первый проблеск надежды.

 

Ти втретє цього літа зацвітеш
такою квіткою - тендітною, п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
бо речі увійдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,
наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни,
ти - даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь
Ти можеш стати першою, одначе,
знай: біля тебе жоден не заплаче,
і пам'ятай: два дні всього цвісти.

Кость Москалець (Зі зб. "Songe du vieil pelegrin)

***
Там, у степу, схрестилися дороги
Немов у герці дикому мечі,
І час невпинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?