Поезія та проза

Філатов

Спать слишком поздно, вставать слишком рано –
Взятый форпост не отмечен на планах,
Я где-то между – любой поворот
Дарит надежду, но что-то берёт...

Что-то, что станет однажды последним –
Тусклые будни в безумные бредни
Не превратятся, отсрочки не впрок:
Жизнь между делом, слова между строк.

Чокнулись судьбами, счастье в стаканах
Брызнуло: «Будем!», но разные страны
Враз разорвали колёса и ось –
Будем едва ли... А если, то врозь.

Но Настоящее, ставшее прошлым,
Всё же изрядно мозолит подошвы.
Нет превращению в памятный лист!
Выйти из тени! Я не фаталист!

Хочется жить – так попробуй родиться!
Памяти нити не смогут не свиться
В полузабытых глубин голоса,
В дали, куда не ведут адреса...

Мир осторожно открылся вовнутрь,
Чёткий, как воздух безоблачных утр.
Всё это есть – есть единственный раз...
Почувствуй и выкрикни: «Это – сейчас!»

Филатов

Ночной аккорд из городов и станций
Обновленным временем наполнит крылья.
Сердце бьется, своим безумным танцем
Заменив осадный безысходный штиль.

Я буду дальше непройденной дороги,
Буду дальше твоих дежурных "здрасьте",
Буду дальше того, кто сделал ноги,
Буду дальше, чем адреса на сайте.

Махну рукой - до скорых - не пойми превратно,
Мне пора, лечу за бумерангом счастья,
Ведь пока я здесь, он не спешит обратно,
А когда я там - почти рукой подать -

Я буду ближе, чем мне подали руки,
Буду ближе, чем прозвучали трубы,
Буду ближе оконченной разлуки,
Буду ближе, чем поцелуи в губы.

Стекло насквозь, насквозь часы и дни,
Я между слёз и междометий между,
Взгляд назад, последний, поезда стальные -
Дам мечту, но отберу надежду...

Не нужна она - не застопкранишь мир,
Звезда упала - меньше ли на небе чуда?
Дверь одной ладонью хлоп, но за дверьми
Я буду тот же, я просто буду всюду.

Филатов

СПАСИБО

В наш трудный, но все-таки праведный век,
Отмеченный потом и кровью,
Не хлебом единым ты жив, человек, -
Ты жив, человек, и любовью.

Не злись, что пришла – оттеснила дела,
Не злись, что пришла – не спросила, -
Скажи ей спасибо за то, что пришла, -
Скажи ей за это спасибо!..

Когда удается одерживать верх
Тебе над бедою любою, -
Не волей единой ты жив, человек, -
Ты жив, человек, и любовью.

Не хнычь, что была, мол, строптива и зла,
Не хнычь, что была, мол, спесива, -
Скажи ей спасибо за то, что была, -
Скажи ей за это спасибо!..

 

Дай будь ласка лінк на Філатова, можна в пп?
******************************************

Самотня жінка

Самотня жінка – музика пізньої осені,

Самотня жінка – сповита у хустку печаль,

Самотня жінка – згадка про роки зрошені,

Самотня жінка – пучечок скошених айстр.

Самотня жінка – стежка, прокладена в полі,

Самотня жінка - пташка з підбитим крилом,

Самотня жінка –вирване серце у долі,

Самотня жінка – туга лелеки над збитим гніздом.

Самотня жінка – чайки прудкої над морем крик,

Самотня жінка – хвиля, що загубила берег.

Самотня жінка – з вишні опалий цвіт,

Самотня жінка – зрубана гілка дерева.

 

От жажды умираю над ручьём.
Смеюсь сквозь слезы и тружусь играя.
Куда бы ни пошел, везде мой дом,
Чужбина мне страна моя родная.
Я знаю всё, я ничего не знаю.
Мне из людей всего понятней тот,
Кто лебедицу вороном зовет.
Я сомневаюсь в явном, верю чуду.
Нагой, как червь, пышней я всех господ.
Я всеми принят, изгнан отовсюду.

Я скуп и расточителен во всём.
Я жду и ничего не ожидаю.
Я нищ, и я кичусь своим добром.
Трещит мороз - я вижу розы мая.
Долина слез мне радостнее рая.
Зажгут костёр - и дрожь меня берёт,
Мне сердце отогреет только лёд.
Запомню шутку я и вдруг забуду.
Кому презренье, а кому почёт.
Я всеми принят, изгнан отовсюду.

Не вижу я, кто бродит под окном,
Но звезды в небе ясно различаю.
Я ночью бодр, а сплю я только днём.
Я по земле с опаскою ступаю,
Не вехам, а туману доверяю.
Глухой меня услышит и поймёт.
Я знаю, что полыни горше мёд.
Но как понять, где правда, где причуда?
И сколько истин? Потерял им счёт.
Я всеми принят, изгнан отовсюду.

Не знаю, что длиннее - час иль год,
Ручей иль море переходят вброд?
Из рая я уйду, в аду побуду.
Отчаянье мне веру придаёт.
Я всеми принят, изгнан отовсюду.

© Франсуа Вийон

 

Василь СТУС

Попереду, нарештi, порожнеча
i довгождана. Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт — без кольору i звуку,
нi форми, нi ваги, анi смаку —
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смертi в образi життя
щасливого вiдстрашує i врочить:
устромиш ногу в воду — i помреш.

Пiдiйшов побачив збагнув
збагнув пiдiйшов побачив.
Все вже збагнуте,
пiдiйшов побачив,
нi греця не збагнуть.
Але — стверджуватися :
утверджування покiйника,
реанiмацiя на рiвнi народження,
демократiя цвинтаря.
Очей — не треба.
Нiг — не треба.
Рук — не треба.
Зусилля — зайвi.
Зайва голова
на рудиментарних плечах.
Цар природи, вiнець її,
бiльшає, отже, малiє.

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. I чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку, озовись.
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
ніби кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми
то твого спогадування дні,
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
Ще придасться на суді страшнім.

Вiдлюбилося.
Вiдвiрилося.
Вiдпраглося.
День врiвноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюєшся
на власний архiв,
дорогий,
мов померлий родич.
Нiчний ставок попiд соснами,
книги, самота —
бiльше не зворохоблюють.
Свiт — мiрiадом досяжних мет.
Забаганки — здiйсненнi.
Простягни руку попереду —
схололими пальцями
вiдчуєш самого себе.
Спокiй
вичинений.

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнує.
О свiте свiте свiте мiй,
Їй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син — то тiльки злий,
а добрий — то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиї.

Напевне, так і треба —
судилося бо так:
упали зорі з неба
і надломили мак.
Така знялася хвища —
ні неба, ні землі,
лиш чорне кладовище
по нищеній ріллі.
Залопотіла злива,
мов залива — гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мій — бувай!

Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг — обрізано жалі,
Обтято — голосіння.

Олександр Смик

Вже зносить голову від фалькуватих гімнів
Терпець урвався...довго ж я терпів...
Та як накажете...боротись зі своїми?
Які в лукавстві гірше ворогів...
Хто прокляне..хто змовчить..хто осудить...
Чи дійдуть їх молитви до нікчем?
Тікає люд..і вже немає люду..
Над ким так поглумилися іще?
Свої - своїх...
Чужі давно сміються...
На згарища вертаються жиди..
Ославляться,нап’ються...переб’ються...
І знов на барикади..як завжди...
Тахто тепер захоче України?
Порвали віру,як скажені пси...
Із серця витікає кров калини..
Де ростимо - там мусимо цвісти...


Юрий Визбор

Когда горит звезда с названием "Беда",
Когда бессильны все машины века,
Когда в беде такой надежды никакой,
Тогда надежда лишь на человека.

Ты не брось меня в страшной беде,
Когда силы мои на исходе.
Человек состоит из людей,
Что однажды на помощь приходят.

От слабости не раз друзья спасали нас,
До настоящей дружбы нас возвысив.
Но иногда для нас рука друзей нужна,
Рука в прямом, не в переносном смысле.

Ты не брось меня в страшной беде,
Когда силы мои на исходе.
Человек состоит из людей,
Что однажды на помощь приходят.

И где б я ни бывал, повсюду узнавал
Содружество высоких параллелей.
Мне без него нельзя - спасибо вам, друзья,
За то, что вы друзья на самом деле.

Ты не брось меня в страшной беде,
Когда силы мои на исходе.
Человек состоит из людей,
Что однажды на помощь приходят.

Юрий Визбор

Кто с утра виноват, тот и днем виноват.
Я виновен еще до рожденья -
Ведь решил моих родичей мудрый сенат,
Что в моем нерожденье - спасенье.

И мамаша пошла в заведенье одно,
Чтоб виновных уменьшилась квота,
Но у них в этот день был как раз выходной...
Так родился я по недосмотру.

С девяти до шести - виноват
И с семи до утра - виноват...
Ах, кому же за это виват,
Что я целую жизнь виноват?

Виноват перед другом, что вышел в чины,
Виноват перед тем, кто не вышел,
Виноват, что у друга немного жены...
* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

 

Эмиль Верхарн-Emile Verhaeren.

В тебе прокиснет кровь твоих отцов и дедов.
Стать сильным, как они, тебе не суждено.
На жизнь, ее скорбей и счастья не изведав,
Ты будешь, как больной, смотреть через окно.
И кожа ссохнется, и мышцы ослабеют,
И скука въестся в плоть, желания губя,
И в черепе твоем мечты окостенеют,
И ужас из зеркал посмотрит на тебя.

1916(?)

 

Если....

Владей собой среди толпы смятенной,
Тебя клянущей за смятенье всех,
Верь сам в себя наперекор вселенной,
А маловерам отпусти их грех.

Пусть час не пробил,жди,не уставая.
Пусть лгут лжецы,не снисходи до них.
Умей прощать и не кажись,прощая,
Великодушней и мудрей других.

Умей мечтать,не став рабом мечтанья,
И мыслить,мысли не обожествив,
Равно встречай хвалу и поруганье,
Не забывая,что их голос лжив.

Наполни смыслом каждое мгновенье
Часов и дней неуловимый бег-
Тогда весь мир ты примешь,как владенье,
Тогда, мой сын, ты будешь Человек!

Р.Киплинг

 

Це один з моїх улюблених віршів В. Стуса
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

 

Ось ще декотрі з моїх творінь
***
Ти мабуть спиш й тобі не сниться осінь
Не сниться дощ, туман, холодний ліс
Твоя любов заплуталась в волоссі
Свою любов ти гордо не зберіг.
Ти мабуть спиш і сни твої солодкі
як ота вата що гривень п*ять
А в мене мокрий комір від сорочки
І мої сни мене чомусь болять.
Ти мабуть спиш. Сьогодні вчора завтра
ти просто спиш і дивишся кіно
а моя ніч - подерте чорне шмаття
з якого сон зіткати не дано.
Ти мабуть спиш. І спи. Не заваджаю
до твоїх сновидінь не увірвусь
Спи мій коханий... баю баю баю
я вітром лиш до посмішки торкнусь...


***
Коли в неба закінчиться дощ,
А в трави - бажання рости вгору
вкотре розпрощаюся з любов*ю
У якій прожити не вдалось.
Розлюблю тремтіння твоїх рук
Погляд розлюблю й вуста солодкі
ми тепер окремі і самотні
як на дотик одинокий звук
Не натягну на гітарі струн
Захлинеться хай вона мовчання
так як я колись твоїм коханням
у країні втрачених відлунь.
Коли в сонця закінчиться жар
і земля покине обертання
Розлюблю... і ти моє прощання
більше не підіймешся до хмар
коли в сонця закінчиться жар...


***
вже стільки сказано про біль
вже стільки вилито у сльози
і вкотре кинуте "не можу"
розпочинає новий бій.
на рингу втрачених сердець
в кутках розтоптаних ілюзій
я пропоную слово "друзі"
а ти все зводиш на нівець...
вже сільки сказано про все
віршів з півсотні перебрано
та я тобою некохана
і ніч самотність лиш несе...
вже стільки було просто слів
чекань даремних і прощання
і лиш заплакане кохання
світило мовчки з ліхтарів

 

Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось - не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.
В. Стус

 

Ггг...я вже нагадуваннями "що" і "куди" нагадую собі в якійсь мірі модератора

Своє в тему "Муза форуму"

 

Меняем реки, страны, города...
Иные двери... Новые года...
А никуда нам от себя не деться,
А если деться - только в никуда


Омар Хайям

 

ПОСЛЕДНИЙ СОНЕТ

Познал огонь и меч, прошел сквозь страх и муку,
В отчаянье стенал над сотнями могил.
Утратил всех родных. Друзей похоронил.
Мне каждый час сулил с любимыми разлуку.

Я до конца постиг страдания науку:
Оболган, оскорблен и оклеветан был.
Так жгучий гнев мои стихи воспламенил.
Мне режущая боль перо вложила в руку!

- Что ж, лайте! - я кричу обидчикам моим. -
Над пламенем свечей всегда витает дым,
И роза злобными окружена шипами,

И дуб был семенем, придавленным землей...
Однажды умерев, вы станете золой.
Но вас переживет все попранное вами!



СЛЕЗЫ ОТЕЧЕСТВА, ГОД 1636

Мы все еще в беде, нам горше, чем доселе.
Бесчинства пришлых орд, взъяренная картечь,
Ревущая труба, от крови жирный меч
Похитили наш труд, вконец нас одолели.

В руинах города, соборы опустели.
В горящих деревнях звучит чужая речь.
Как пересилить зло? Как женщин оберечь?
Огонь, чума и смерть... И сердце стынет в теле,

О скорбный край, где кровь потоками течет!
Мы восемнадцать лет ведем сей страшный счет.
Забиты трупами отравленные реки

Но что позор и смерть, что голод и беда,
Пожары, грабежи и недород, когда
Сокровища души разграблены навеки?!

Андреас Гріфіус

 

КОЛЯДКА

Народився Бог в стодолi,
На пахкiм зеленiм сiнi.
Розлилася пiсня волi
По широкiй Українi.

Мати Божа пеленає
Сина в теплу кожушину,
Тiшиться, бо ще не знає,
Що розпнуть її дитину.

В Божу честь та в честь народу
Три царi складають строфи,
Та вже викуваний з льоду
Сяє хрест з гори Голгофи.

Снiгом куриться дорога,
Вiд морозу в'януть зорi,
Тулиться ягня до Бога
В здивуваннi та в покорi.

Навiть звiрi на колiна
Перед ним стають покiрно.
Чом же Богу Україна
Дорога така безмiрно?

Чом же ми, раби-пiгмеї,
Кидаєм її в зневiрi,
Чом же Людський син на неї
Має вмерти на Сибiрi?

ДЕ НАЙКРАЩЕ МIСЦЕ НА ЗЕМЛI

Де зеленi хмари яворiв
Заступили неба синiй став,
На стежинi сонце я зустрiв,
Привiтав його i запитав:

- Всi народи бачиш ти з висот,
Всi долини i гiрськi шпилi.
Де ж найбiльший на землi народ?
Де ж найкраще мiсце на землi?

Сонце усмiхнулося здаля:
- Правда, все я бачу з висоти.
Всi народи рiвнi. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

3 далекого краю
Лелеки летiли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомлiли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Вiзьмiть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Нiч накрила очi
Менi молодому,
Несiть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

ЛЬВIВСЬКИЙ ДОЩ

На сiрий камiнь - сiрий дощ,
I вже блищать дзеркала площ,
I вже себе в дзеркалах тих
Очима вiкон золотих
Побачили чепуруни -
Будинки львiвськi; вже вони
Почули, як бринить озон
I грає ринва-саксофон.

I кожен з них - неначе зух,
Свiй дах - неначе капелюх -
Насунув до самiських брiв,
Щоб вiн у танцi не злетiв,
А танець буде, от ще мить -
I все у колi зашумить,

Пiдуть будинки аркана,
Спотiє, як плече, стiна,
В пасi залiзний трiсне шов
Пiд стук гранiтних пiдошов.
А там, iз замкових узбiч,
Iде у центр смаглявка-нiч,
I грiм за нею аж реве
I парасолю неба рве.
1965

Я СТУЖИВСЯ МИЛА ЗА ТОБОЮ

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохiть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один мiж буками стоїть.

Грає листя на веснянiм сонцi,
А в душi - печаль, як небеса.
Вiн росте й спiває явороньцi,
I згорає вiд сльози роса.

Снiг летить колючий, нiби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворовi сниться яворина
Та її кохання молоде.

Вiн не знає, що надiйдуть люди,
Змiряють його на поруби,
Розiтнуть йому печальнi груди,
Скрипку зроблять iз його журби.
Дмитро Павличко


ШОПЕН

Шопена вальс... Ну хто не грав його
I хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмiшка примхлива,
В чиїх очах не заблищала iскра
Напiвкохання чи напiвжурби
Вiд звукiв тих кокетно-своєвiльних,
Сумних, як вечiр золотого дня,
Жагучих, як нескiнчеиий цiлунок?

Шопена вальс, пробреньканий невмiло
На пiанiно, що, мовляв поет,
У неладi "достигло идеала",
О! даль яку вiн срiбну вiдслонив
Менi в цей час вечiрньої утоми,
Коли шукає злагiднiле серце
Ласкавих лiнiй i негострих фарб,
А десь ховає i жагу, i пристрасть,
I мрiю, й силу, як земля ховає
Непереборнi паростi трави...

В снiги, у сиву снiжну невiдомiсть,
Мережанi, оздобнi линуть сани,
I в них, як сонце, блиснув iз-пiд вiй
Лукавий чи журливий - хто вгадає? -
Гарячий чи холодний-хто, збагне ?-
Останнiй, може, може, перший усмiх.
Це щастя! Щастя! Руки простягаю
Б'є снiг iз-пiд холодних копитiв,
Метнулось гайвороння край дороги

I простяглась пустиня навкруги.
Сiдлать коня! Гей, у погоню швидше I
Це щастя! Щастя! - Я прилiг до гриви,
Я втис у теплi боки остроги -
I знову бачу .те лице, що ледве
Iз хутра виглядає... Що менi?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радостi - хто теє скаже?
То сльози смутку-хто те розгада?

А вечiр палить вiкна незнайомi,
А синя хмара жаром пройнялася,
А синiй лiс просвiчує огнем,
А вiтер вiти клонить i спiває
Менi в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадiя ! Пане Фредерiку,

Я знаю, що нi вiтру, нi саней,
Анi коня немає в вашiм вальсi,
Що все це - тiльки вигадка моя
Проте... Нехай вам Польща , чи Жорж Занд
Коханки двi, однаково жорстокi! -
Навiяли той нiжний вихор звукiв,-
Ну й що ж по тому? А сьогоднi я
Люблю свiй сон i вас люблю за нього,
Примхливий худорлявий музиканте...

1934 p.
М.Рильский

А у школі ми вчили зовсім інші вірші цих українських поетів...

 

ТРЕМТИТЬ СЛЬОЗА...

Тремтить сльоза, сполохана прощанням,
Ідуть дощі, змиваючи тепло.
Все те. Що називалося коханням,
Минулося. Як літо. Відійшло...
Я сльози свої в темряві сховаю,
Холодна ніч приглушить крик душі,
тебе я в своїм серці поховаю,
Себе я поховаю у дощі.

Ірина ПИРІГ

Розкажи, як треба любити

Розкажи, як треба любити,
Я, напевно, не знаю як.
Розкажи, як на світі жити,
Коли в серці любовний зляк.
Розкажи, як з тобою бути,
Як щасливим бути, навчи.
Розкажи, як тебе забути,
Розкажи, розкажи, не мовчи.
Розкажи, як любовні муки
Тихо в серці своїм нести.
Розкажи, як під час розлуки
Та не в’янути — садом цвісти.
Розкажи, я тебе благаю,
Бо самому несила мені
Жить на світі зі словом — кохаю
І страждати зі словом — в огні.

Сергій Ковальчук

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Ліна Костенко

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, -
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

Леся Українка

Оксана Забужко

...І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий...
Візьми мене у темну вись -
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?)-
І душу в мене одніми,
І обніми її губами...
...Розломом - ох! - у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той,що звався тілом!
І - відхились...
І - відпусти...
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно,як дроти,
Дві долі,строго паралельні
А цей потріскуючий шум -
То шерех крил поза спиною...
Любов! Не прихистку прошу -
Свободи,
світлої й страшної...

 

в продовження теми Гріфіуса...

ВСЕ БРЕННО...

Куда ни кинешь взор - все, все на свете бренно.
Ты нынче ставишь дом? Мне жаль твоих трудов.
Поля раскинутся на месте городов,
Где будут пастухи пасти стада смиренно.

Ах, самый пышный цвет завянет непременно.
Шум жизни сменится молчанием гробов.
И мрамор и металл сметет поток годов.
Счастливых ждет беда... Все так обыкновенно!

Пройдут, что сон пустой, победа, торжество:
Ведь слабый человек не может ничего
Слепой игре времен сам противопоставить.

Мир - это пыль и прах, мир - пепел на ветру.
Все бренно на земле. Я знаю, что умру.
Но как же к вечности примкнуть себя заставить?!


і на кінець німецький текст "Слез Вітчизни"...

Thränen des Vaterlandes anno 1636

Wir sind doch nunmehr gantz, ja mehr denn gantz verheeret!
Der frechen Völcker Schar, die rasende Posaun
Das vom Blutt fette Schwerdt, die donnernde Carthaun
Hat aller Schweiß und Fleiß und Vorrath auffgezehret.

Die Türme stehn in Glutt, die Kirch ist umgekehret.
Das Rathhauß ligt im Grauß, die Starcken sind zerhaun,
Die Jungfern sind geschänd’t, und wo wir hin nur schaun,
Ist Feuer, Pest, und Tod, der Hertz und Geist durchfähret.

Hir durch die Schantz und Stadt rinnt allzeit frisches Blutt.
Dreymal sind schon sechs Jahr, als unser Ströme Flutt,
Von Leichen fast verstopfft, sich langsam fort gedrungen,

Doch schweig ich noch von dem, was ärger als der Tod,
Was grimmer denn die Pest und Glutt und Hungersnoth,
Dass auch der Seelen Schatz so vielen abgezwungen.

 

Украинский Донбасс


Семен Венцимеров

Давно не бував у Донбасi

Давно не бував у Донбасi.
Там небо моє i земля.
А юнiсть донинi чека у запасi
I кличе мене звiддаля.
Незмiнна вона i наївна
Хоч подаль вiд мене на жаль.
Там дiвчинка Галя живе безсумнiвно –
I мрiя моя i печаль,
I мрiя моя i печаль.

Вона вiдчайдушно красива.
Той образ у серцi несу.
Дивуються хлопцi бувалi на диво –
На ту незбагненну красу.
Мiстечка шахтарського прима...
А та, що зi мною, жона,
Прийшлась до душi лиш за те, що очима
Нагадує Галю вона,
Нагадує Галю вона.

Донбас... Бiла хатка... Ця праля...
Печалить її сивина.
Невже це насправдi та дiвчинка Галя?
Яка ж то була давнина!
Стою... Серце б’ється нерiвно,
Зусиллям утримую плач.
Пробач менi, Галю, ...Галино Петрiвна,...
Не знаю за що, та пробач,
Не знаю за що, та пробач.

За спогади цi безупиннi
Про кiски й душевний надрив,
За те, що жiнки обганяють в старiннi
Ровесникiв-чоловiкiв.
Пробач менi зорянi ночi
I те, що в далекiм краю
Шукав, i знайшов, й закохався охоче
В ту, схожу на юнiсть твою,
У схожу на юнiсть твою...

***********************
Так, я з Донбасу.

Так, я з Донбасу, але ні,
Це ще не значить, що я хибний.
Я українець, і мені
Тут дехто каже, що я здібний.

Я борщ люблю і нашу мову,
Та тільки я на ній мовчу,
Щоб, по добру і по здорову,
“Ей ти –Бендера!” не почуть.

Тут України і немає,
Тут всюди пахне руським духом.
Знайти українське? – Дарма…
Хіба що руський мат послухай.

Нема ні книжок, ні газет,
Хоч є тут “Укркерівництво”.
Їм не здолать менталітет
Чужого зовсім виробництва.

На захист руського – стіна,
Від “української навали”,
Хоча ж бо де вона? -- Чортма..
Аби й була – то б затоптали.

Нема тут націй і традицій,
Тут чоловічий вінегрет.
Буття без всяких дефініцій –
Такий оце Донбас – портрет.

Ти чув про наш менталітет?
Не чув? Тоді послухай,
Між нами тільки, тет а тет.
Я розкажу тобі на вухо.

Так, у хохла колись спитали:
А що, якби царем ти став?
“Я їв би тільки сало з салом
І на соломі завжди спав.”

Кацап, гикнувши з перепою,
Сказав так, матюкнувшись гордо,
“Лузгал бы семья под избою,
А мимо йдёт кто – в морду… в морду…»

Хіба то диво, що в Донбасі
Забули ми своїх дідів,
Тримаєм зеків в іпостасі
Своїх рідненьких бандюків.

Та все ж я вірю в мій Донбас,
В його майбутнеє прозріння,
Коли уже не буде нас
І прийде нове покоління

Прости нас Боже і мій край,
Де сонце сходить на Вкраїні,
Та дай нам сили, розум дай
І світ надій не дай загинуть.
2005, Микола Праведник.
***********************
Шлють димарі й копри здаля
мені привіт в ранковій тиші.
Ясні Донеччини поля
мені на світі наймиліші.
Швидкий Донець, і шум сосон,
І аромати м'яти-рути,
як золотий дитинства сон
мені ніколи не забути.
Усе в уяві ожива
й несе мені згадки чудові,
як пісні першої слова,
як сльози першої любові.
Я починався відтіля,
де гул заводів даль колише.
Ясні Донеччини поля
мені на світі наймиліші.
В. Сосюра, (Дебальцеве Донецької обл.)

Вірш, написаний на одному зі щитів, що ними було обставлене наметове містечко у Харькові 2004 р.:
Моя страна, моя країно!
Как сын тебя боготворю!
Я українець, Україно,
Хоть и по–русски говорю!
Мои и Пушкин, и Шевченко,
Как пальцы на одной руке,
Як в українській мові “ненька”,
Как “мама” в русском языке.
Но и тебя, як син прохаю,
Я серцем кожний день молю,
Люби, як я тебе кохаю,
Кохай, як я тебе люблю.

 

Скільки б ти не тікав – все одно повертається Вчора.
Скільки б ти не тікав – а воно виростає в стіну.
І виходить з глибин невідома науці потвора,
що годує тебе згірклим листям твого ж полину.
Ти насіяв його так багато, що проситься подив...
Ти насіяв його на уламках розбитих сердець.
Він, звичайно, не той, хто б на мертвому полі не сходив,
бо для когось початок є тим, що для когось – кінець.
Скільки б ти не тікав...Але коло замкнеться. Бо коло
має форму таку. (І ніхто це ще не обійшов).
Ти тікаєш від слів. Та у спину регоче Ніколи.
Так буває із тим, хто свідомо калічить Любов.
Пиріг Ірина

 

Олександр Олесь

Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить…

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь світ чуттів і дум моїх,
Щоб вічно я страждав по ідеалу
І досягнуть його не міг.

 

***
Ріжуть очі тумани осінні.
Замість бруку - потрощене скло.
Біле сонце купається в ліні,
Загубивши останнє тепло.

Пролітають події зім'яті,
Запорошені спокоєм дні.
Б'ється м'ячиком болісне свято,
Що бальзамом здається мені.

І несуться багряні конверти
В пряних пахощах дивних вітрів.
І так хочеться тишу роздерти -
Задля інших, гучних почуттів.

Ти, вітер і Любов
Ти скажеш: "Я любив її. Авжеж."
Напружуючи пам'ять, пригадаєш...
А вітер прошепоче: "Так... Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш..."

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля -
І вітер заридає... "Що за диво?" -

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: "Я любив її... авжеж..."
А вітер донесе: "Вже не кохаєш..."
Олена Багрянцева



====
Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Прости мене, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла. Я жива.
Розлукою, буває, і лікують.

Я, як звіря лікуючу траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

Розлюблена
Розлюблена... Але ж була кохана.
Розлюблена... Як боляче, як жаль.
У серці вічна невигойна рана.
В душі і в світі лиш моя печаль.

Розлюблена, покинута, забута...
У небуття ідуть роки зітхань.
Розлюблена... І мов гірка отрута
З,їдає світ і мрій і сподівань.

Розлюблена... Таврована навіки
Тобою за любов при сон-траві.
Як з нею буть, на що її прирік ти?!
А час не йде. А я й любов - живі!
Ніна Виноградська



ПРОБАЧ
Пробач мені... В імлі байдужих вулиць
я півжиття шукала ті дороги,
де ходиш ти. Чому не перетнулись
тоді шляхи?.. Спадало попід ноги
брунатне листя, в грудні білим пухом
вкривалися дерев гілки сумні,
і квіти виростали крижані
на шибах, посивілих від розпуки...
Пробач мені: зустрілися і ми...

Цупке повітря висне понад містом,
і снігу намело — на три зими...
Невчасно, недоречно... Променисто
палає днів бурштинове намисто,
і очі сяють, і гримлять громи...
чи музика: у цій нічній кав’ярні,
де ми удвох, де свічечка горить
усі роки не владні і — не марні,
бо саме з них народжена ця мить,
де ми удвох... Трамвай гримить на стиках...
— Тобі вже час... (у щастя вік малий)...
...І ти свої рядки читаєш зтиха…
...Я не питаю, стрінемось коли...

Сніг тихо плине на ампір фронтонів,
і тільки вірш зривається на плач:
знайти — і втратить, і не опритомніть...
Жаданий мій, незнаний мій, пробач...
Лариса Вировець

***
Сьозина впала по усміхнених вустах.
У ритмі юності співає промінь оду.
І я так мрію тихо зникнути в листах
І в них зустріти твою ранню свіжу вроду.
Ти чуєш, я ніколи не піду!
Бо просто невіддільна від відлиги.
Я глорію здобуду молоду
І увіллю її в твої зіниці тихі.
Я не покину цю життєву чесну гру
І не шукатиму без тебе в світі долі.
Ти знай, що я ніколи не помру.
І не заплачу при тобі ніколи
Анастасія День

 

Микола РУДЕНКО


Скажи мені, які у тебе очі? Ідуть літа.
Ловлю себе на тім,
Що образ твій, мов свічка серед ночі,
Вгасає в ореолі золотім.

Скажи мені, які у тебе руки?
Наснись і вгаслу пам’ять розбуди.
На протилежних берегах розлуки
Два вогнища, два серця, дві біди.

Скажи, з дубів так само облітає
Торішній лист у гомін ручая?..
Лише про душу я не запитаю —
Бо відчуваю, вірую: моя.

Микола РУДЕНКО


Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

Василь СТУС

Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. I здиблений, мов круча,
високий світ. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запізнати дно,
де літеплена річка молока
потьмариться до вигусклої спеки,
день збрижиться, утеклий і далекий,
і ледве висхла, наче віск, рука
малу об'яснить свічку. Мов живиця,
спижово-згускла обтікає ніч,
по краплі скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вікні
і білою, мов неміч, головою
об шибу б'ється. Хай святиться сон
і роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.

Василь СТУС

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. I власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти
і кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.

Василь СТУС

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній стіні

Александр Дольский

Все в порядке

Все в порядке, все нормально,
если в сердце перебои,
и опять пусты карманы,
и ни с кем не делишь боли.
Все чудесно, все в порядке,
если карта снова бита...
Кто добился жизни сладкой,
тот живет без аппетита.

Все отлично, все прекрасно,
если нет опять удачи.
Слезы льются не напрасно -
ты плати, а это сдача.
Все нормально, все отлично,
без любви живет полсвета,
и тоска твоя привычна,
как под утро сигарета.

Все прилично, все на месте,
если гнет обида плечи,
и о правде, и о чести
в пустоту бормочешь речи.
Все прекрасно, все как надо...
Эти горести и беды -
суть бесценнейшего клада,
зерна будущей победы.