Поезія та проза

"Ты – Женщина, и, значит, ты – Актриса,
в тебе сто лиц и тысяча ролей.
Ты – Женщина, и, значит, ты – Царица,
возлюбленная всех земных царей.
Ты – Женщина, и, значит, ты – Рабыня,
познавшая солёный вкус обид.
Ты – Женщина, и, значит, ты – пустыня,
которая меня испепелит.
Ты – Женщина. Cильна ты поневоле,
но, знаю, даже, если жизнь – борьба,
Ты – Женщина, ты слабая до боли,
Ты – Женщина, и, значит, ты – Судьба.
Ты – Женщина. Ты просто вспышка страсти,
но твой удел – терпение и труд,
Ты – Женщина. Ты – то большое счастье,
которое совсем не берегут.
Ты – Женщина, и этим ты опасна,
огонь и лёд навек в тебе одной.
Ты – Женщина, и, значит, ты – прекрасна
с младенчества до старости седой.
Ты – Женщина, и в мире все дороги
ведут к тебе, а не в какой-то Рим.
Ты – Женщина, ты избранная Богом,
хотя уже наказанная им. "

 

Така, як всі - босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих прерхожих,
Така, як всі, - з накинутим плащем.

Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.

Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.

Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, - лиш крила з-за плечей.

 

Чому не можу я забути
тебе, твій голос і твій сміх?
Чому так важко проминути
коли ти йдеш мені навскіс?

Чому я далі тебе люблю?
хоч стільки фальші і брехні.
Чому любов така нестерпна
коли мене не любиш ти

Чому думки всі лиш про тебе
й не забуваю ні на мить
твоє лице,твої обійми
і ніжний-ніжний голос твій

Чому так хочу все вернути
але цього не хочеш ти
Чому у мене є надія
але не оправдаєш її ти

Чому не можу я змиритись,
що в нас немає майбуття?
Чому я далі сліпо вірю
хоч всі слова твої брехня?

невже ніколи не забуду
тієї дружби що була
і тої першої любові
і перших подихів тепла.

 

Дарить себя-не значит продавать,
И рядом спать-не значит переспать,
Не повторить-не значит не понять,
Не говорить-не значит не узнать.

Не значит не увидеть-не смотреть
И не кричать-не значит не гореть,
И промолчать ,и не найти ответ-
Две вещи разные, в них родственного нет.

Стоять, совсем не значит не лететь
И замолчать - не значит умереть,
И замереть, когда увидишь смерть-
Не значит унижение стерпеть.

…Бежать во мрак - не значит уходить
И отпускать-не значит упустить;
Не отомстить - не значит все простить.
И порознь быть - не значит не любить.

 

В.Высоцкий
Я НЕ ЛЮБЛЮ

Я не люблю фатального исхода,
От жизни никогда не устаю.
Я не люблю любое время года,
Когда веселых песен не пою.

Я не люблю холодного цинизма,
В восторженность не верю, и еще:
Когда чужой мои читает пмсьма,
Заглядывая мне через плечо.

Я не люблю, когда наполовину
Или когда прервали разговор.
Я не люблю, когда стреляют в спину,
Но, если надо, выстрелю в упор.

Я ненавижу сплетни в виде версий,
Червей сомненья, почестий иглу,
Или когда все время против шерсти,
Или когда железом по стеклу.

Я не люблю уверенности сытой,
Уж лучше пусть откажут тормоза.
Досадно мне, коль слово "честь" забыто
И коль в чести наветы за глаза.

Когда я вижу сломанные крылья,
Нет жалости во мне, и неспроста:
Я не люблю насилья и бессилья,
Вот только жаль распятого Христа.

Я не люблю себя, когда я трушу,
И не терплю. Когда невинных бьют,
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более, когда в нее плюют.

Я не люблю манежи и арены,
На них мильон меняют по рублю, -
Пусть впереди большие перемены
Я это никогда не полюблю.

 

Розлука

Розлука нас покрила тінню,
Розійшлись як в морі кораблі.
На вірний шлях піти у цьому світі
Та й спокій в ньому віднайти.

Та солодка мить була тривожна...
Все швидко згасло з-перед ввіч.
Пробігло, пролетіло трепетом душі,
Як шелест вітру у незнаному гаї.

Таємницю збережу в любовному вогню
Де радість і надію до тебе я несу.
Одне тривожить у незнану мить,
Чому згорає серце й тіло все тремтить?

Тінь спогадів топче слід який летить,
Сяйво зникло, душа лиш мерехтить.
Спогад часу залишився в мені
До наступного моменту у житті.

 

Життя і справді складається з моментів.....

 

Мої древні поезії

Для чого говорити про любов?
Словами, що у тишу заховались...
Ти промовчавши ніч тоді пішов
А у снах з тобою лиш кохалась
Для чого говорити про життя?
В твоєму я лише якась сторінка
І білий сніг - загублена фата
І ця береза, не береза - жінка.
Для чого говорити про слова?
алфавіт знаєш, витинай сніжинки
В нас була ніч... мовчання і свіча
й в очах такі розгублені відтінки...
Для чого приходити сюди знов?
перегоріло все скупе багаття
Для чого говорити про любов?
Побійся. Не бреши. Поглянь - розп*яття.


З мене була б хороша дружина.
Я б писала Тобі вірші
Народила б і доньку й сина,
Але Ти не судивсь мені.
Я б сорочки для Тебе шила
Я б варила Тобі борщі
Та Тобі не судились крила
Ті що дані лише мені.
Малювала б Тобі пастелі
Цілувала Тебе в ві сні
Та між нами залізні двері
Та між нами вірші - сумні...
З мене була б... але не сталось
І не згадуй мене лихим...
Все у рими мої зсоталось
І згоріло як осінь в дим...

 

Всегда есть тот, кому ты нужен,
Кто так в тебя наивно верит.
Кто доверяет смело душу...
Кто ждать готов, любя, у двери.
Кто каждый миг дыханьем, взглядом
К тебе всегда готов стремиться.
Всегда есть тот, кто просто рядом,
Кто быть ненужным не боится...
Кто знает, что любовь не просят,
Кто знает, что любовь не милость,
Чтобы ее монеткой бросить,
Чтобы она к ногам скатилась.
Но в час любой, когда невзгоды
В свои тиски сжимают сердце,
Всегда есть тот, кто в непогоду
Тепло отдаст тебе - согреться...
Всегда есть тот, кому ты нужен,
Упрямый, гордый, полный боли,
Кто молча примет твою душу
В свои горячие ладони.
И не напомнит в час печали,
Когда в тоске завоет ветер,
За тех, кого мы приручаем,
Всегда, всегда, всегда в ответе."

 

Моление о чаше


Знаешь, папа, так тихо в рощице.
Ни зверей кругом, ни людей.
Мне совсем умирать не хочется,
даже ради твоих идей.
Ну не звали б меня учителем -
был бы плотник, пастух, рыбак...
Папа!
Можно не так...мучительно?
Или лучше - совсем никак?
Да скрутил бы ты в небе дулю им,
откровением для властей.
Ты ж меня не спросил - хочу ли я
жизнь заканчивать на кресте.
Милосердия мне бы, толику -
нож под сердце, в кувшине яд,
как представлю - в печенках колики
и озноб с головы до пят,
и душа, словно заяц, мечется -
перепугана и проста.
Извини...я - сын человеческий
от рождения до креста.
С чем сравню эту жизнь? Да с ветошью -
руки вытер и сжег в печи...
А Иуда два дня не ест уже
и неделю уже - молчит.
Плохо, папа, ты это выдумал,
хоть на выдумку и мастак.
Может, ты их простишь? Без выкупа?
Просто так?...

 

Десь розлучались двоє - пара
Такі подібні і такі чужі.
Їх листям золотим лиш осінь посипала
І сонце вже не гріло як тоді..

Десь падав дощ, забутий ними вчора
десь спала тиша, лишена тоді,
Вона була така, немов прозора.
А він - неначе попіл міражів..

Душа боліла, серце завмирало
Вуста тремтіли від ридання й сліз..
Мовчала осінь. і вона мовчала,
Коли він йшов, любові не зберіг..

Був падолист самотнього прощання,
і в"яли квіти в сонячному тлі..
А ролучались двоє - ніби пара
такі подібні..і такі чужі........

 

Олександр Олесь
ЛЕБІДЬ

На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.

Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.

І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, —
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.

Стрепенулась зграя, закричала біла:
"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!" —
І ганебно спати більше не змогла.

Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

 

..."мы в ответе за тех, кого приручили"... (с)

 

Матвійчук...зачепило...

П О П С А

Здригнулись —
І впали згори небеса.
Життя наше нині суцільна попса.
Нудотно-п'янка
І солодко-зваблива
Тече вона, ніби загусла олива,
По радіохвилях, по телеекранах,
Лягає бальзамом на струпах і ранах.
Попса заповзає
У ніздрі і вуха,
Нехай начувається той, хто не слуха.
Назавжди приречений ти
До відстою,
Якщо не захочеш дружити з попсою.
І, схоже, що так обертаються справи —
Попса вже не тільки музична забава,
У теленовинах крутою юрбою
Тусуються гордо попсові герої.
Тут фотомоделі й тузи Мельпомени,
Спортсмени, політики і бізнесмени.
Менти і маніяки злочинці й повії,
Всміхаються, наче б то втілені мрії,
Ідуть тріумфально, а десь зверхотури
Летять їм під ноги зелені купюри.
І плеще у захваті благоговіння
Попсою попсоване покоління.
Будь проклята ти,
Знавісніла епоха,
За те, що так вміло випещуєш лоха
І крутиш,
Не знаючи меж і кордонів,
Попсові рулетки
Своїх лохотронів…
Мій Боже,
Поглянь з висоти і спаси —
Мій човник
Пливе в океані попси.
Та тільки
Байдужо мовчать небеса.
А раптом і їх
Отруїла попса?!

 

CЕРЦЕ

Снилось мені,
Що не маючи сил,
Я у руках своє серце носив.

Капала кров,
Мов червоне вино,
І на долонях тремтіло воно.

Я то ішов,
То спинявся на мить
І простягав його людям:
— Візьміть!-

Ось воно, серце,
Пекуче, мов жар,
В нім моє щастя,
Мій смуток і жаль.

В ньому
І гордість моя, і вина,
І неповторна земна таїна.

Бачите –
Сам перед вами стою,
Я вам за безцінь його віддаю.

Людоньки. Люди! Безликі людці!!!
Гляньте –
У мене ж не камінь в руці!

Що ж ви сахаєтесь,
Як від чуми,
Вічно байдужі, сліпі і німі.

Вже ж моє серце із рук випада,
А розіб‘ється — то буде біда!

Бризнуть уламки його по траві —
Стану і я безсердечний,
Як ви.

Схожий на всіх,
Що згубили серця,
Житиму я неживий
До кінця.

 

МЕЖА

У кожного із нас своя межа:
Можливостей, терпіння,
І свободи.
У кожного є правила й чесноти,
Які йому підказує Душа.

Та білий світ прекрасний лиш здаля,
А зблизька вгледиш охоронні вежі.
Влаштовані так люди і земля,
Що всюди тільки межі, межі, межі…

Ми всі живем за правилом Межі
Вся наша суть — то ширми і бар‘єри,
Залізні клітки, кам‘яні вольєри
Кордони і державні рубежі.

Ми в‘язні нам нав‘язаних ідей,
Раби страшних умовностей і планів,
Заручники вождів і хижих кланів,
І забобонів, і дурних вістей.

О, мій земний, мій бідолашний люд,
Поділений на племена і раси,
В кармічнім колі злочинів-спокут!
Розіпнутий у просторі і часі

Ми стоїмо з тобою на межі,
Забувши про останню обережність.
А в кожнім з нас — загублена безмежність.
Свята Безмежність Вічної Душі.

 

Анатолій Матвійчук

МАСКА

Я собрался на маскарад,
Мне жутко захотелось в сказку
И я надел смешной наряд
И выбрал поглупее маску.

Решил, предстану я шутом
С умом и дерзостью нахала
И буду распевать о том,
О чем и думать не пристало.

Я буду сдвинутым слегка,
Ведь глупость славе не помеха,
И стану корчить дурака,
Чтоб люди падали от смеха.

Когда ж под маскою глупца,
Наизгалявшись до блаженства,
Я маску вдруг сорву с лица,
Чтоб все узрели совершенство…

И вот пришел мой звездный час,
Расстаться с этой глупой ролью,
Сейчас я огорошу вас,
Сейчас. Сейчас… Твержу я с болью,

Но что же это — сон? Вранье!
На пальцах кровь, как будто краска…
И отставать не хочет маска —
Она теперь лицо мое.

Анатолій Матвійчук

МОЛИТВА О ЛУЧШИХ

Все меньше света в опустевших душах,
Все больше примирившихся во зле,
Зачем, Господь, ты забираешь лучших,
А худших оставляешь на земле.

Как много в мире жаждущих и ждущих,
Мечтающих о лире и крыле.
Зачем, Господь, ты забираешь лучших,
А худшим рай даруешь на земле.

Придет пора кайфующих и жрущих
За все грехи гореть на вертеле,
Но как, Господь, нам обойтись без лучших,
Ведь так недостает их на земле.

Молю Тебя за всех на свете сущих,
Упрямо копошащихся в золе,
Не призывай к себе до срока лучших
Ведь кто подарит свет нам земле.

В страданьях всех и в радостях грядущих,
Не дай нам заблудиться в этой мгле!
Оставь, Господь, как можно больше лучших,
И этим не оставь нас на земле.

Анатолій Матвійчук

НЕВЫНОСИМО

Невыносимо чувство одиночества,
Когда туман осенний за окном,
И голые деревья, как пророчества,
О том, что все проходит день за днем.

Невыносимо чувство ожидания,
Когда живем надеждой на «авось»,
И так легко находим оправдание
Всему, что в жизни нашей не сбылось.

Невыносимо горькое отчаянье,
Когда привычно тлеем, не горим,
И вновь глядимся мы в глаза случайные
И не о том все время говорим.

Еще невыносимей чувство близости,
Когда вполсилы эта боль и страсть,
И мы боимся до Любви возвыситься,
Чтоб, не дай Боже, больно не упасть…

А за окном приметы увядания …
И неизбежно торжество зимы,
И ветер полон горького рыдания
За все, что не успеть сумеем мы!

И оттого кричать порою хочется,
Услышав сердцем холод вечных зим:
«Спаси меня! Спаси от одиночества,
Когда я сам себе невыносим…»

Анатолій Матвійчук

ВРАГИ

Неосторожное слово —
И вот мы почти враги.
Ради всего святого,
Душу побереги!

Видишь, ликует нечисть,
Пялясь, со всех щелей…
Легче, родная, легче,
Наши сердца пожалей!

Хрупки любви оковы.
Ветренны миражи…
Ради всего святого,
Что-то недоскажи!

Мы ведь совсем, как дети,
С вечностью наедине.
В невесть каком столетьи,
В невесть какой стране…

Я улыбнусь виновато —
Ты меня благослови…
Мир, где ничто не свято,
Держится на Любви.

 

Щось таке мені написалося...

Перекроїти б ніч
наче старе бабусине пальто
і дощ по нотах наново набрати
Я вас люблю!
Та Ви мені ніхто...
Я Вас люблю!
Навчіть про це змовчати...
Я б Вам сказала стільки про зірки
Я їх рахую й в цьому моя дивність
Я Вас люблю...
Й без дотику руки
Я вас люблю...
Мовчіть. Це не наївність...
Я б Вам сказала стільки про роки
Що залишають тріщини на стінах
Я вас люблю
В цій течії ріки
Я Вас люблю у півтонах осінніх...
Перекроїти б к бісу чорну ніч
Розширити рот задавненим мовчанням
Я Вас люблю
І Ви мене любіть
Любіть, бо ніч говорить що остання...

 

Леонид Филатов

ПОЛОСА ПРЕПЯТСТВИЙ.

Не о том разговор, как ты жил до сих пор,
Как ты был на решения скор,
Как ты лазал на спор через дачный забор
И препятствий не видел в упор...

Да, ты весело жил, да, ты счастливо рос,
Сладко елось тебе и спалось,
Только жизнь чередует жару и мороз,
Только жизнь состоит из полос...

И однажды затихнут друзей голоса,
Сгинут компасы и полюса,
И свинцово проляжет у ног полоса,
Испытаний твоих полоса...

Для того-то она и нужна, старина,
Для того-то она и дана,
Чтоб ты знал, какова тебе в жизни цена
С этих пор и на все времена.

Ты ее одолей. Не тайком, не тишком,
Не в объезд — напрямик и пешком,
И не просто пешком, то бишь вялым шажком,
А ползком да еще с вещмешком!..

И однажды сквозь тучи блеснут небеса
И в лицо тебе брызнет роса —
Это значит, что пройдена та полоса,
Ненавистная та полоса...

А теперь отдыхай и валяйся в траве,
В безмятежное небо смотри...
Только этих полос у судьбы в рукаве
Не одна, и не две, и не три...

Несложен мир. Совсем не сложен -
Мир прост. Он, в принципе, таков,
Что может быть легко разложен
На мудрецов и простаков.

Мы - простаки. Мы в жизнь бежим.
Мы верим в хлеб, в любовь и в книги.
И не подсчитываем миги,
Что составляют нашу жизнь.

И год как день... И день как миг.
Мы жмем сквозь беды и невзгоды
И экономим чьи-то годы
За счет непрожитых своих.

 

:girl_in_love::girl_in_love::girl_in_love: вразило дуже...
П.С. якщо то власне твориво,то краще в "музу форуму",і ще раз скажу - дуже гарно