Поезія та проза

Ну дик...надихає...часом...

 

Класно,раз надихає...Ось для натхнення:

Я знаю, в очах твоїх, сестро, живе таємниця,
вона запустила коріння в зіниці твої,
вона, жартівниця, вночі тобі вкотре насниться,
і ти, як черниця, докупи затягнеш краї
подертого плаття у плямах варення з чорниці,
вертаючи в день із уявних постільних боїв,

вертаючи в будень, в шумких потопаючи буднях -
узуй-но гумовці, до хати ж багна не тягти!
Пригріти зміюку – оцю таємницю на грудях,
і так - хоч і важко носити - брести до мети,
у липні чи грудні – марудні ці кроки, марудні…
Неквапом отрута стікає в долоні пусті,

і пахне, мов яблуко кляте із райського саду,
така заборонена, схожа на казку, така…
Буяє розсада, летить із-під сапки досада -
горить-бо, як полум'я, справа у жвавих руках.
Жалі залишаються десь, моя сестро, позаду,
лише у зіницях плющем - таємниця жалка…

Твій образ, клоуне, ненавиджу з дитинства
Твій злобний вишкір, кучері руді
Твою незграбність награно – навмисну
Ненавиджу цю маску на тобі…
А може, клоуне, ти зовсім невеселий
І десь самотньо блудиш тихим містом
І тихо - тихо плачеш сам до себе
Тоді ж бо точно ненавмисно…
І може ти коли жонглюєш щастям
Готовий кинути усе й тікати
Десь за куліси чи у всесвіт власний
Де не посміє більш ніхто чіпати…
А ось і бачу, бачу десь згори
Як гірко котяться намистини солоні
Ох, як печально, клоуне, тобі
Ти насміявся у житті доволі.

P. S. Тож не ховайте я прошу вас, люди
Оті емоції, що вихором збивають
Ридайте смійтесь лиш благаю
Те справжнє в серці не ховайте.

Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....

 

А вы вообще о чём?

 

ангелИгорь Петенко

Избитый ангел волочил
По пыли сломаные крылья,
Бредя наощупь средь ночи,
И было всё ему постыло.

Он думал: «Сколько ж в людях зла,
Не хватит всей небесной рати
Искоренить его дотла:
Зло может множиться стократно...»

Он ведал, кто его избил...
Нет, не злодеи, просто люди.
Он просто им не угодил,
Сказав: «Давайте зло забудем».

Они ответили: «Отстань,
Не лезь крылом в дела земные,
Мы платим дьявольскую дань
С веков начала и поныне.

И в наших душах и телах
Добро и зло, как две напасти.
Хотим добра, грешим в делах,
Стремясь урвать кусочек счастья».

И в подтвержденье этих слов
Они к стопам его припали,
Но ненадолго... Взяли лом
И крылья с хрустом поломали...

 

Я – человек,
Я – порожденье Дьявола и Бога.
Во мне их семена добра и зла.
Я – человек!
Дано мне право выбора дороги.
Я выбрал ту, что к храму привела.

 

Мар’яна Савка

Кожен шукає щастя
тільки ж не всі уміють
чути його присутність,
подих його легкий.
Над бастіоном серця
світить сонце надії,
сонце простої суті -
просто тепло руки.

Вітер такий пекучий,
простір такий незнаний.
Скільки іти в пустелі,
скільки суворих днів?
На горизонті - кручі,
мов кам"яні бованни,
а обабіч не скелі -
тільки стовпи соляні.

Вечір спадає скоро,
щемно голосять звірі.
Як же, як же нам буде? -
ночі не видно дна...
Буде просто й суворо -
буде тобі по вірі.
Серце твоє у грудях -
правда твоя одна.

 

БІЛІ СНІГИ
ЛЕЖАТЬ НАВКРУГИ,
МОВ БІЛЕ,
НЕВИННЕ КОХАННЯ.
ЗНОВУ У ДВОХ
З ТОБОЮ МИ,
ЗНАЙШЛИ
МИ ЗТОБОЮ КОХАННЯ.
БІЛІ, СУМНІ,
ВЕСЕЛІ, ЯСНІ
ЛЕЖАТЬ СНІГИ
НА ДЕРЕВАХ.
ЗНОВУ У ДВОХ
З ТОБОЮ МИ
І БІЛЬШЕ НІКОГО
НЕ ТРЕБА.

 

Я не плакал и не буду над разбитою судьбой.
Сколько горя не увидишь - всё останется с тобой,
Сколько счастья не приманишь - на всю жизнь не запастись.
Я уйду с дырой в кармане, как и все, кто родились.
Я уйду с дырой в кармане, как и все, кто родились.

Солнце и луна не станут враждовать между собой,
И в моём саду деревья расцветут опять весной.
Всё останется как прежде, дни польются чередой.
И дорогу вновь осилит лишь идущий. И живой.
И дорогу вновь осилит лишь идущий. И живой.

Пой свою, кузнечик, песню! Пой безрадостную, пой!
Травы шёлком колосятся над моею головой.
Это я прорвался к солнцу, это я вернулся в жизнь,
Где вдова моя не плачет, где мечты мои сбылись.
Это я вернулся к солнцу, это я ворвался в жизнь…

Виктор Бурре

 

Григорій Чубай

ВЕЧІР

День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо — наче сріблястий ґрот..
Над душею всевладне царствують
дивні очі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа — люблю.

 

Маленьке щастя

Вже натомивсь його шукати,
Душа поникла, ледь жива,
Упав, немов серпом підтятий,
Достиглий колос у жнива.

Воно було, здається, поряд,
Серед розмаю квітів, трав.
Та блимали холодні зорі,
І насміхалися: "Впіймав?"

І знов я брів вечірнім полем,
Шукаючи її сліди,
Стерня у босі ноги коле,
А щось підказує: "іди!"

Таке трапляється не часто,
Життя лиш раз цей шанс дає.
Я йшов - і раптом бачу - щастя!!!
Маленьке, сіре... та моє...

 

Григорій Чубай

Не говорім палких освідчень –
Словес безбарвних перетертих.
Бо зорі вниз летять у відчаї,
В ту ніч освідчуючись смерті.

Бо трави в темінь проростаючи,
Життю освідчуються в ночі.
Тож зрозуміймо, не питаючи,
Свою задуманість пророчу.

І розкажім собі обіймами
Про тишину над оболонями.
Най зорі падають невпіймані,
Минаючи твої долоні!

Тож розкажім собі безмовно так,
Тож розкажім собі цілунками,
Як спивши соку велемовного,
Вночі трава зростає лунко.

І будьмо так! – мовчання мовбито,
З багатомовними очима...
Свою любов безслівно мовити
Навчімо, дівчинко, навчімо.

 

Гра

Ой, як це все скидається на гру.
Я грав би, грав, якби не серце кляте,
Що рве кудись (йому не скажеш “тпру”),
Тріщать від навантажень ребер грати.

Воно мене на щирість обріка,
Я відкриваю карти, відкриваю,
А козирі усі в твоїх руках,
Завідомо я знаю, що програю.

Та так і є: програвсь до нитки весь,
А ти не бачиш цього і не чуєш,
Ти знов тасуєш карти, роздаєш.
І знову, посміхаючись блефуєш.

А я давно тихенько вийшов з гри,
Спустошений, обіграний тобою.
Прокинься й ти, з азарту відімри,
Поміть: блефуєш ти тепер сама з собою.

 

Роман Скиба

Дороги були неміряні
І вітер манив коня,
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
В долині розрив-сльози.

 

Роман Скиба

Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто — дійшов, хто не зміг;
решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…

 

Роман Скиба

САД
Необірваним яблукам
Важко робитися сивими.
Відрипівши не в лад,
Промерзають мої сліди.
От і все, от і все.
Якщо можна, зостаньтеся сильними,
Лиш ніхто, лиш ніхто
Хай повік не приходить сюди…
Тут немає алей,
І немає де свічки поставити,
У столітнім тумані
Цар-голуб зіниці клює.
Правда, є десь вікно,
Але що воно може поправити?
Скрижаніле, сліпе,
Не моє, не моє, не моє…
А клітини ночей,
Що колись називалися обрієм,
Тихо в землю течуть,
Без тепла і без власних ознак.
Не приходьте сюди,
Якщо навіть залишитесь добрими,
А як хтось би прийшов,
Ну то що вже? Нехай буде так.

 

Роман Скиба

Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.

 

Ми будем жити довго, мов печаль.
А може трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер — в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що вигнулось ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви — прайдом,
бджоли — роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив — нас було би троє…

 

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

 

Це я, королево. Пізнали? Той самий.
Та ні, то не погляд, то місяць пече…
Я нині — востаннє. Я нині — за Вами.
Один поцілунок — не в губи, в плече.
Ви плачете? Плачте. Ви юна. Ви перша.
Ви хочете світла і нігтів моїх.
Іще два цілунки — не в губи, у перса…
Надворі вже вічність. Там падає сніг.
Ні-ні, не перечте. Я прошу. Я мушу.
Вам добре? Вам добре. Так буде завжди.
На ранок вбіжить коронований муж Ваш.
І вронить на килими чашу води…

 

Пора, пора. Напевно, що пора.
Далекий світ вертається додому.
Печаль стара. І ніч така стара,
Як світлий хруст у вогнищі рудому.
Все як тоді. І листя по воді.
Все як тоді. І краплі на волоссі.
І два здригання, вогкі і тверді.
І два тремтіння, стиснуті і босі…
Іскриться в тьмі непройдена межа.
І виє пес свою високу втому.
Все як тоді. І ти ще не чужа…
Далекий світ вертається додому.