Поезія та проза

Не завидуй багатому,
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному,
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
А молоді як зійдуться,
Та любо та тихо,
Як у раї, — а дивишся:
Ворушиться лихо.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе,
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Я дрібною скабкою в тобі оселюсь,
в твоїм серці,не виженеш вмить....
не боюсь я погроз,небезпек не боюсь,
чую,серце твоє миготить...

тобі боляче?
так,через мене ,мабуть,
ти не бачиш,тому тобі зле,
ти не знаєш про мене,і як мене звуть,
а я-просто кохання твоє...

я проходило повз,
мені крикнули"геть",
я сховалось в тобі,ти пробач,
тобі боляче дихати,спробуй-ледь-ледь,
я-кохання твоє,янгол,бач?

я не кину тебе,ти почуєш мій сміх,
і мій стогін,пісні,і все-все,
ти спитаєш ,ну що це за кара,за гріх?
а я-просто кохання твоє.

а коли ти помреш,то знайдуть і мене,
і пінцетом покладуть на скло,
-звичайнісінька скабка,ти бачиш?
еге ж.
-ні,кохання твоє це було....

І знов..вразило..

Вбийте мене..
Не Вітчизну,лишень...
Чується й досі ще голос Рейтана
Спалена сонцем,омита дощем
Вічно сльозами просолена рана
Скажеш.. держава..і знов заболить..
Вічно у покритках,вічно пропаща...
чом серед нас,на Майдані стоїть
Тіло посічене..з хащів Таращі?
інше..отруєне знов промовля
Гору взяли ми разом над брехнею!
Та від брехні божеволію я
Всі - на майдан..але кожен з своєю
Всі - за ідею..і всі не беруть...
Майже святі і у всіх чисті руки..
Всі сповідаються голосом Крут..
І кожен раз закликають до Злуки...
Хто ж багатіє?
А хто ж продає?
Ті,хто себе вже підстрелили двічі?
Чом це тому,знов і знову встає
Обезголовлене відчаєм віче?
Очі сенатори зичать в Сірка.
Їм я дивитися в очі не стану...
Хай буде правда до болю гірка.
Але навчімося честі в Рейтана...

Олександр Смик.



Михаил Удлер "надоело..."



надоели фантики, фунтики да картинки,
загостилось время, память – ветошь, жмёт дом пустой,
смысл земной: две соринки, в глазах росинки,
неприёмный покой, все распутаны паутинки,
шелест сбивчивый ветра, треск: мышь? комар? домовой?
гость незваный просится на постой:
дверь открой...

надоели секунды, минуты, часы, дни, недели,
постоянство, сытость сезонов, изменчивость суеты,
гости незваные январём, августом и апрелем,
оставляющие на стенах без спроса дожди, радуги и метели
так, что в доме своём живёшь почти не ты,
и не спрятаться, не спастись от давящей пестроты,
душно до тошноты...
надоели...

что ещё сказать?.. не обучен искусствам птичьим:
соскользнуть, обманув зрачок прицела,
не обучен стирать отличий,
не обучен стирать обличий,
просто взмах крыла – и тебе нет дела...
просто выбор другого тела...
надоело...

 

Я йду вперед, я йду до тебе


Я йду вперед, я йду до тебе,
Крізь терни сліз, і почуттів,
Ти не жалій мене, не треба,
Мого ж кохання не хотів.
Ти не кажи, що тобі шкода,
Не треба зайвих, прикрих слів,
Мабуть у тебе така врода,
Володар ти чужих життів.
Чужі серця щораз терзаєш,
В дівочих душах ти живеш,
І вже нікого не кохаєш,
лише життя своє клянеш.
І ти мене прокляв собою,
У тую мить, коли прийшов.
В житті моєму був грозою,
Бо як вона, ти враз пройшов.

Черный кофе

... остыл мой кофе, закончились и сигареты,
вздыхает пяная подушка... пора лечь спать...
увидеть сон и, если повезет, тебя увидеть в нем.
Пройдет так быстро ночь, настанет новый день...
... и не вернется сон, а с ним и ты. Хлопнет дверь
Защимит сердце...
... и вновь пью кофе, очередная сигарета...

Моє чуже життя...


Я не вірю в свої почуття,
Я не вірю у твої слова
Ти кажеш, що серце розбите,
Та мої очі давно вже закриті
На все моє темне життя:
Я не бачу світла…
Моє оточення покрите тьмою
І море крові, море сліз
У серці і в душі навіки.
Я відчуваю лише вітер
І він шепоче щось мені,
Він кличе знову жити.
Я наче тінь блукаю сірим містом
У пошуках твого тепла
Я вірю, знаю, відчуваю,
Що ти десь близько, може й так…
Можливо, ти про все забудеш
Та я ще зроблю перший крок
У вирій щастя, у серце ніжних снів
Та ти іще не раз покажеш,
Та ти іще не раз візьмеш
У свої руки моє щастя
І знову підло розтопчеш
Це буде крапка у житті
Це смуток і печаль в моїй душі.
Та вітер вже не допоможе
І дощ ніколи не стривожить
Моє чуже, віддалене життя….

Самотність, тиша і мовчання


Самотність, тиша і мовчання,
Холодний погляд на життя
Це лише мить мого чекання,
Яку створили почуття.
Це лиш етап до мого щастя,
Котре прийде, я вірю в це,
Та мов осіннє жовте листя,
Стікали сльози на лице.

Вже сліз немає лиш морози,
Зима осіння вже прийшла,
І промайнули літні грози,
В котрих кохання я знайшла.
Спинилась мить, завмерла тиша,
І я чомусь завмерла теж,
Тепер я стала зовсім інша,
Мене колишню не вернеш.
Чого я хочу? – ще не знаю.
Кого чекаю? – не збагну.
Бо зараз я лишень чекаю,
Коли себе наздожену.
Коли знайду свою дорогу,
З якої збилась у житті.
І подолаючи тривогу,
Знайду я щастя у майбутті.
Потрібен час, потрібні сили,
Потрібна віра над усе.
Потрібно й те, щоб я лишила,
Німу печаль, яка несе.

 

Багато бачила очей
таких красивих, карих,ніжних,
та пустка в них була проте
у поглядах тих прсто свіжих.
Та як зустрілася з твоїм
у серці в мене все затихло
завмерло дихання, притихло.
і зрозуміла я тоді,
що є на світі ще людина
така розумна, добра, щира.
Бажана серцю та... кохана,
усе життя так довго ждана.
та ждана тільки мною,
взаємності не жду,
сама травлю своє життя,
тамую всі мої чуття,
і з другом я шукаю щастя,
бо з Юрою не буде Насті.
Мені це ясно пречудово,
хай хтось закінчить моє слово...

Василь Симоненко

***
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа невразлива,
Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Сложно жить летучей кошке,
Натянули провода,
Промахнешься чуть немножко,
И калека навсегда.
Развели тоску такую,
Понавешали тряпье,
Но лечу, кто не рискует,
Тот шампанское не пьет.

Я люблю качать антенны,
Портить нервы паукам,
И заглядывать за стены,
И ходить по потолкам.
Я могу влететь в окошко,
На девятом этаже,
Тихо скушать курью ножку,
Торт и мятное драже.

Глянуть в зеркало с улыбкой,
В ванной краны повертеть,
Изловить из банки рыбку,
И на крышу песни петь.
Там уже под мокрым снегом,
Пахнет мятой и весной,
Там не терпится коллегам,
Поздороваться со мной.

Сколько рыжих, сколько серых,
Стонет от моей красы,
Там такие кавалеры,
Со спины видны усы.
Март, апрель, наверно в мае,
Буду нянчить я котят,
Ни за что не отвечаю,
Если тоже полетят.
(І. Ратушинська)

Виходжу в сад, він чориний і худий,
Йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
Йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
Мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
Він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав:-Чого ж ти не прийшла
У іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: ти мені один
О цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
І не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права
Уже й зникало сонце за горбами-
Сад шепотів пошерхлими губами
Якісь прощальні золоті слова...

Ліна Костенко

 

Вже запізно, що не говори....
Переквітли ружі мої гойні.
І летять, спішать кудись вітри
В метушні безглуздої погоні.
Клекотять над лісом журавлі.
І нема душі уже рятунку.
Залишився присмак поцілунку,
У якому - сумніви й жалі.
А іще зосталися листи,
Знайдені в шухляді випадково,
Із яких курличе кожне слово
Журавлиним смутком з висоти.

Не катуй мене прохолодою,
Я її відчуваю давно.
Неземною твоєю вродою
Задивилась весна у вікно.

Ні у квітні, мабуть, ні у березні
Не докличусь тебе з далини.
Зрозумій, хоч запізно, у вересні,
Що я винен - таки без вини.


Через відстані всі нетерпляче
Забриніла про тебе жура.
Ніби чую твій поклик, неначе
На побачення знову пора....

Ти мені відболиш наче листя
Цим тополям струнким відболить.
І зима, невблаганна і чиста,
Замете наших зустрічей мить.
І без тебе на світі я звикну -
До самостності серце звика.
Примирюсь, заспокоюсь - і зникну,
Як мала пересохла ріка.

Знов бажання стрітися з тобою
І узліссям бігти до ріки,
там, де місяць заграє з вербою,
В гніздах сплять натомлені граки.
Знаю, що одружена і діти -
Сором обпікає нам серця.
Скільки ж можна в самотині тліти
І просити в Бога: тільки ця?
Уві сні немає порятунку,
І прошу, скажи лише одне:
Що в твоїм миттєвім поцілунку,
Що душа клекоче й не збагне?
Поминуло літо, скоро осінь;
Знову, знов до вирію граки.
А душа, як в юності, ще просить
Доторку коханої руки.

 

вельми сумно таке читати :empathy: сумний вірш

 

моя душа - осінній двір,
така закрита і холодна...
ти говорив мені:"повір"
та я залишилась самотня...

ти повернув мене собі
незвичним, щирим компліментом
я знов повірила тобі,
а ти лиш скориставсь моментом...

і знову я відчула біль,
що серце наче розриває!...
та знов повірила тобі,
хоч знала, що душа страждає...

невже це все, що ти чекав?!
лиш цього ти від мене добивався?!
та лиш тоді, коли самотньо спав,
ти справді в мене щиро закохався...

та час пройде, залічить давні рани
моя душа тепер - осінній двір,
для тебе вже закриті брами...
я не повірю у твоє:"повір"!...

холодна ніч і листя опадає,
і вітер сильно б"ється у вікно...
іще одна душа страждає,
але кохання вже пройшло....

 

Такий настрій в поезії заразний... ,але вірш гарний.

 

Про зраду
Мій дім обплела павутина
Вона липка сіра і кричить
Мій дім мене відпустив
Трохи відпочити
Запах доводить до божевілля
І стікає зі стелі провина
Того, що ти міг не зробити
Я трохи звикла
Я вмію пробачити
Навіть якщо все іде до кінця
Я хочу для тебе хоч трохи щось значити
Ти зміг би все викинути в сміття?
Забути, залишити?
А я б не змогла...
(простити)

У сонних розмовах годі шукати сенсу
Годинник вже звик і заснув
Шепоче грім, що вже немає часу
Збирати шматки мрії поламаної
Немає сенсу
(жити)
Бити в груди правдою
Яка продалась тебе не питаючись
Бо сонні розмови так пахнуть зрадою
Бо сонні розмови та прагнуть відвертості
Ковдра заляпана болотом і фарбою
Твоєю безмежною незалежністю
Моєю одвічною кармою
(любити)

Ти звик прокидатися зранку удвох
Сміятись
Не плакати
І говорити
Про щось не важливе
Не живе
Ти звик прокидатися зранку і знов
Приходити-йти
Не тікати, не згадувати
Не кричати і не грюкати поламаними дверима
Ти звик прокидатися зранку й знаходити
Листи і бажання
Мого повернення...

Ми розлили горнятко чаю
Кудись на ковдру
На килим
На мій живіт
Твоє волосся
Ми були не обережні
Я вперше
А ти вже ні
У тобі заграло нестримне бажання
Зробити щось так як завжди.

 

Догорає знесилено ватра,
опадає розбурханий жар...
Моя доля... Чогось же ти варта?
Чи минеш, викликаючи жаль?
Попід світлими мріями, попід
чистим небом, де сяють зірки,
розсипаючи спалений попіл,
відійшли темним димом роки.
І пустив я по вітру надію,—
все здавалося: потім здійсню...
А тепер мимоволі радію,
що присів до чужого вогню.
Тільки сосни стоять, ніби варта,
тільки темрява збуджує жах...
І життя догорає, як ватра,
опадає знесилено жар...

В цю поруху, від розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч Богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з Богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»

Іду на побачення з Богом,
хоч і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з Богом,
хоч і не хочу іти.

Доля — вельми іронічна дама,
так і підбива людей на сміх;
знов мене знічев'я пригадала
і на кпини підняла при всіх.
Тільки я уже міняю ролі,
насміху людського не боюсь,
і тепер над глупотою долі,
доки не заплаче, посміюсь.

Що ж, напевно, ще не згуба,
не прийшла пора кінця,
і йоршистість мого чуба
вимагає гребінця
Причешусь, немов на свято,
щоб безглуздо не закис:
може, й зможуть пересватать
з кізяків та в козаки?..

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду, підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

умейте женщину прощать
за свет не вам ее улыбки,
за то,что тщетны все попытки
ее как прежде целовать.
не надо женщину винить
и за соломенку цепляться-
в самой себе ей разобраться
нельзя упреком торопить.
смиритесь,стоит ли вам знать
за что она вас разлюбила?
ведь никакая в мире сила
вам не вернет любовь-
позвольте молча ей грустить
и вам ни в чем не признаваться-а может ей пришлось расстаться
с тем,без кого ей больно жить?
не смейте женщине мешать
хранить в душе своей надежду...

 

Звучи, співай мій любий сивий Львове
Ансамблями статеньких храмів,
Передзвонам вслід
Твоїх дворів і вулиць плетиво казкове
Покликане віками дивувати світ

 

Я такая,как все женщины!
Целомудренно я распутная.
Их проклятьем на век помеченна,
В постоянстве своем-минутная.
Я бесчестная,но провдивая!
В сумашествии я разумная.
Так серьездно я шаловливая,
Так по-глупому часто-умная!
Ночью пьяная и жестокая,
Словно борови-дугой изогнута..
Как слеза порой-одинокая!
В легкомыслии очень строгая.
Мое горе рыдает хохотом,
Мое счастье-обидой кажется.
Тишина моя стонет грохотом,
А свобода с цепною тяжестью.
Я люблю-все равно что милую.
Проклинаю-благословением.
Проклинаю судьбу постылую-
Но считаю ее дарением.
И в глазах моих нету святости,
А в речах многовеет гордость!
То в душе моей веют пряности,
Неуемлимой болтливой робости.
То послушная,то строптивая!
В своей слабости-сила вечная!
Ждаь готовая,нетерпеливая!
Я такая!!Я просто ЖЕНЩИНА!

 

Не підбиваю «в ногу» крок,
знаменом не розмахую,
із повсякденних помилок
складаю біографію.
Я не рівняв ходи нічуть
та думав — маю право...
А мене все життя женуть
наліво чи направо.
Послали вже під три чорти
ті, хто вгадать уміє,
в якому напрямку іти,
та звідки вітер віє...
Піду собі до «трьох чортів»:
стрічайте в пеклі брата!
...Нічого тільки не схотів
туди «на пам'ять» брати.

Якісь солодкі спогади
минуле з серця вийняло
і натяки, і погляди
десь в забутті розвіяло...
Недоброю недолею
реве суха метелиця,
а доля — і недоєна,
й не мукає, й не телиться.

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере...
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев...
Сам не знаю, чом не бачив досі,
загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік...

Завіяло, закружляло
в небі сіро-синьому,
назбирало хмар немало,
та все по-осінньому...
То бурмоситься похмуро,
то сипнеться мжичкою,
безнадією погнуло
верболоз над річкою...
Де була травнева врода
чи достаток серпня,
пробирає непогода
до самого серця...

Не набивайте клепок в мою голову,
бо наклепів наклепано сповна,
хоч не додасть це похвали чи гонору
і жовчних пересудів не спиня.
Кривавий слід,
жорстокий запах крові,
Що тягнуться за мною крізь роки...
Ой, як болять, потріскуючи, скроні,
з яким натхненням гатять молотки!..

Поставлена крапка остання.
Пора. До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався...
Чи я й народився німим?

На недолю свою чи невмiння
Не заскиглю в світи від жалю...
Я із тих, хто збирає камiння,
Не збираючи врожаю.
Не сховав каменюки за пазухою,
Щоб лежала до слушних часів,
Не терзався жагою запасливою,
Мріяв лиш про майбутній посів...
І ніколи не кликав на прю життя,
І, здається, життю не кінець, —
Ще я зможу, гадаю, напружиться
Та відкинуть якийсь камінець.

Долаючи всі перешкоди та межi,
злітає мелодія-мрiя,
і серце німіє від щирої меси
"Аве, Марія!"
Аве, Маріє!.. І чесною жінкою,
і чистою матір'ю Божою
життя на землі розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом мелодія музики
"Аве, Марія!"
Над нашими болями, нашими долями
встає твоє ім'я ласкаве,
щоб душі зігріти надіями добрими...
Аве, Марія!
Аве!

Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить —
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

Коли помру — це буде скоро, —
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.

Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на вартi,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки —
в нелюдських умовах зостатись людьми.

 

Роман, я в захваті...

 

Леонід Терехович...
Дуже мені близьке...

Когда уже нет смысла пытаться быть счастливым
Когда уже не страшно однажды не проснуться
Чего бояться тем, кому сломали крылья?
И для кого так сложно стало просто улыбнуться?

Когда смеяться - глупо, меняться - слишком поздно.
А снова убиваться первым - просто невозможно.
Когда всем врать, что счастлив - ну как-то несерьезно.
Жить дальше - слишком больно. Смириться.. - разве можно?

Когда немного радует, что жизнь - она не вечна
Хотя и знаешь точно: не существует рая.
И если не на сердце, то где-то на предплечье
Почти что выжжено: кто смел - тот побеждае

— Слушай беззвучие, — говорила Маргарита мастеру, и песок шуршал под ее босыми ногами, — слушай и наслаждайся тем, чего тебе не давали в жизни, — тишиной. Смотри, вон впереди твой вечный дом, который тебе дали в награду. Я уже вижу венецианское окно и вьющийся виноград, он подымается к самой крыше. Вот твой дом, вот твой вечный дом. Я знаю, что вечером к тебе придут те, кого ты любишь, кем ты интересуешься и кто тебя не встревожит. Они будут тебе играть, они будут петь тебе, ты увидишь, какой свет в комнате, когда горят свечи. Ты будешь засыпать, надевши свой засаленный и вечный колпак, ты будешь засыпать с улыбкой на губах. Сон укрепит тебя, ты станешь рассуждать мудро. А прогнать меня ты уже не сумеешь. Беречь твой сон буду я.

 

Дядя Рома, а вы сам пишете стихи?
http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=417172&postcount=314
http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=417218&postcount=318
http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=417252&postcount=320

 

Колись казав дядя Рома,що на нім спочила природа... в плані віршів. Але відшуковує гарні правда?
А власні вірші форумчани пишуть у гілці "Муза форуму"

 

Таки смак маю...
І не тільки до гарних віршів...

 

Ну так, деякі музичні вподобання також вражають

 

Я ще й до дечого смак маю...

 

Кхе кхе... Ми ж тут про поезію і прозу,нє?