Поезія та проза

Алина Витухновская

Я ЖДУ У ПОВОРОТА МЯСНИКА

Я жду у поворота Мясника.

Пожалуйста, снимите ужас торта!

Я выгляну наглеть из уголка

И обнаглею кончиком восторга.

Мне из пивной выходит изнывать

Товарищ выходок постыдных и наивных.

Внимаю яви, чтобы узнавать

Окрошку жизни в ротике противном.

Я жду у поворота Мясника.

А мальчик натирает мне ботинки.

Я выгляну наглеть из уголка

И навсегда застыну на картинке.

Мне торторот не эстетично чужд –

Дыра лица, набитая бисквитом.

Пожалуйста, снимите торта уж

Топориком (а можно просто бритвой).

Я жду у поворота Мясника.

Пожалуйста, снимите ужас торта!

Я выгляну наглеть из уголка

И обнаглею ужасом восторга,

(без головы)

Дырявым горлом воздухи свобод

Заглатывать для насыщенья тела,

Прозрачным быть, как смерть и кислород,

Забыть и голову, и логово, и рот,

Где торт торчал, молча торточерствело,

Где творчество творцов уходит к черт-

У той черты, где все осточертело.

Кто был я?! – мозговая чепуха,

Овал двуногий пахнущего теста

Я жду у поворота Мясника

Жизнь человеческая – увечность червяка

И вечность червякамер одноместных.

Не жди ее обещанных чудесных,

Жизнь выносима, если коротка.

Не уходи с назначенного места

И жди у поворота Мясника.

ЛЮБИТЕ СМЕРТЬ. ОНА ДЕЛИКАТЕСНА

 

Я собі присідаю у куточку кімнати,
Вже пізно а я не хочу ще спати,
Колискову кричать в голові різні люди
Ти уже не прийдеш, тебе більше не буде

Хтось, хтось, хтось заплаче
Хтось десь засміється,
Очі все ж ще бачать,
А серце вже не б’ється.

упаде зірка з неба, загадаю бажання,
щоб прийшов ти до мене, а з тобою кохання.
Я не вірю у казку, в доброту і у мрії
Та щоб трішки поспати, не втрачаю надії.

 

Микола РУДЕНКО

* * *

Помру — і нерозгаданим лишиться,
Чого приходив я у світ земний.
Уже на інших людях окошиться
Загадок і запитань рій сумний.

Тополя над криницею ростиме,
Акації цвістимуть на горбах.
Веснянкувата дівчина нестиме
Смак першого цілунку на губах.

Хтось клятву під калиною забуде —
Його на інші коси повело.
І все так само попід сонцем буде,
Як за моєї юності було.

Де ж буду я? Невже лиш раз на вічність
Життя даровано душі моїй?..
Нехай загине сіра пересічність —
Я кволу ницість викличу на бій.

І спину не згинаючи в покорі
(Не вийде з мене тихого раба),
Спрямую душу на далекі зорі,
Бо я і Всесвіт — це одна судьба.

Цвітінню лип вклоняючись, мов чуду,
До сосен дослухаючись в бору,
Я не малим в житті щасливий буду —
У власні груди небо заберу.

Микола РУДЕНКО

ШЛЯХ СУМЛІННЯ

Моя душа — це світ з материками,
Де серед гір снується сто доріг.
Любив блукати я по них роками
І душу від сліпих марнот беріг.

Я шанував людське самовладання
І твердив, вірячи, що я — пророк:
Поезія — це чисте споглядання
Загадок неба, таїнства зірок.

Сягав поза сонця духовним оком,
Вивчав говірку світла і пітьми.
Та якось я помітив ненароком:
Мій материк не вільний від тюрми.

Я втратив спокій в самоті й на людях,
Мені боліло в полі і в гаю —
Бо відчував: зробилось мулько в грудях,
А дріт колючий в душу вп’явсь мою.

Я рвав умовностей лискучі шлеї —
Хотів тюрму втопити у вині.
Та марні спроби — не втекти від неї:
Вона не поза мною, а в мені.

Тоді збагнув: ці загорожі й грати,
Що будувались людям на біду,
Зсередини належить зруйнувати —
Для цього, тюрмо, сам тебе пройду.

І я пройшов. Де згорбившись,
де плазом —
Без просвітку, без ласки, без тепла.
З ногами сам до себе в душу влазив —
Вона для мене карцером була.

Гадав, що саме так я спокутую
Той гріх, що, тюрмо, ти у світі є.
І цим для себе спокій підготую:
Сумління заспокоїться моє.

Та де там! Відпусти мене, проклята:
Є в світі гори, води, комиші.
Зненацька з сонця чую голос брата:
За мурами твої товариші…

Моя душа — це світ з материками,
Де серед гір снується сто доріг.
Але мені лишилась під зірками
Лиш та, що кличе на сумний поріг.

Микола РУДЕНКО

* * *

Що ж далі? Задубіння жил,
Подагра, пам’яті судома.
Від того, чим ти досі жив,
Тобі лишилась тільки втома.

Навчись дивитися на світ,
Мов він тобі вже не належить.
І що змінити в ньому слід —
Уже від тебе не залежить.

Живи, як той, що вже помер —
Не на землі, а на орбіті.
Байдужно споглядай тепер,
Що діється в земному світі.

А не зумієш, і вночі
Душа від горя заніміє —
Перетерпи, перемовчи:
Це те, чого й сам Бог не вміє.

Микола РУДЕНКО

* * *

Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима,
Що не дозволять нам упасти ниць.

Я стільки втратив!..
Від тієї втрати
Пече у серці незагойний шов…
Та, мабуть, Бог не прагнув покарати,
Раз я тебе, просвітлену, знайшов.

Хай багатіють вправні романісти,
З томів будують паперовий мол.
Їм, неборакам, треба пити, їсти
Та няньчити казенний ореол.

Вони не знають, що у Леті втопли,
Хоч слава в них широка і гучна.
А ми зумієм жити на картоплі,
Зате не втратим чесні імена.

Горить, бринить між нашими серцями
Добута в зорях полум’яна нить.
Аби ми стали чесними борцями,
Що здатні шлях безумству припинить.

Ще в людях оживають троглодити —
Не вмер потік печерної імли…
О люди, люди!..
Як вас розбудити,
Щоб ви до Сонця очі підняли?

Як оживити ті ріденькі сходи,
Що засихати почали давно?
Як пояснити вам, що без свободи
Не зійде в душах вогняне зерно?..

Ходім, філософе…
Бо десь пізніше
Ми всі провалимось у ніч глуху.
Сковороді іти було трудніше —
Йому ж бо ти не стрілась на шляху.

Микола РУДЕНКО

* * *

На битій дорозі підкова лежить.
Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога біжить —
В затоплені морем луги.

Над вербами тягне димком від села,
А змучена думка волає одно:
В нікуди, в нікуди дорога лягла —
Кудись на замулене дно.

Микола РУДЕНКО

* * *

Хтось жорстокий, невидимий ребра
розгорне
І намацає серце, і душу мою
Непоквапно штовхає у полум’я чорне,
І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.

А відпустить — і знов я навчаюсь любити
Кожну квітку у полі і кожне стебло.
Ніби заново треба творити, ліпити
Все в самому собі —
Бо мене не було.

Ніби де народитись — залежить від мене:
Чи отут, чи пірнути в століття старі.
Ніби ковані сосни і різьблені клени —
Це було вже колись на далекій зорі.

І усе, що зумів я в світах перейняти,
По-земному буденне й на диво просте:
Не мудріша зоря від живого зерняти,
Бо усе від одного коріння росте.

Бо немає в матерії іншого вміння —
Є лиш форм та можливостей зоряна гра.
Сенс у тому лише, щоб пізнати коріння.
А пізнав, то уже й помирати пора.

Зачіпає..
щось в душі відгукується..
Та й ...настрій...

Микола РУДЕНКО

* * *

За вікном голоси, голоси —
То весілля вже третій день.
І, здається, на всі часи
Сміху вистачить та пісень.

Грає скрипка та бубон б’є.
Хтось запрігся в старенький віз.
Давній звичай велить своє:
Батька й матір народ повіз…

І чомусь до моїх грудей
Підпливає нежданий сум:
Мені шкода оцих людей,
Їхніх радощів, їхніх дум.

Ніби й весело — їж та пий,—
А чогось тут не вистача.
Так, напевне, шукає сліпий,
У якому кутку свіча.

Чи небесне, чи то земне
(Не зумію вказати ознак),—
Щось ми втратили головне,
Щось у наших піснях не так.

Мов з пекельної вийшли смоли,
Із якихось жахних лабет;
Мовби кров’ю недавно стекли,
Мовби нам перебито хребет…

Микола РУДЕНКО

* * *

Вже другий рік нема зими,
Земля потріскалась від суші.
Ані сніжинки — наче ми
Грудневий сніг забрали в душі.

На вікна і дахи круті,
На чорне потороччя гаю,
На землю в мерзлій чорноті
Тінь тридцять сьомого лягає.

Ні, це не клас, не поділ рас —
Це те, що болем чавить груди:
Снують істоти поміж нас
На двох ногах — звичайні люди.

Ти їх любив — вони були
Такі уважні та приємні.
Тепер питаєш: де й коли
Зросли оці потвори темні?

Напевне, їх усюди є,
Як є в лісах ворони й круки.
Навіщо ж ми життя своє
Щоразу їм вкладаєм в руки?..

Вже другий рік нема зими,
І снігу виглядати годі…
Можливо, й ми уже не ми,
А тільки карти у колоді.

Ті карти хтось перегорта
І знає те, що нам не дано.
А ця холодна чорнота —
Для чорних душ пора жадана.

Ось двоє серед неба
в непокорі
Стоять, обнявшись…
Глянь:
це я і ти.

Ми—дві зорі,
Що кидають проміння,
Яке життя продовжує
В лісах.
А ті,
розлучені,—
Лише насіння
Світил,
Що поєднались в небесах.

Бо для живих світів
Жіноча врода —
Однаково,
Що для пустель вода.
Бо ми — два ока,
Котрими природа
Довкіл
Творіння власні огляда.

Коли б і нас,
небесних,
розлучили
Загинули б не тільки
Ти і я:
Не вийшло б сонце
На альпійські схили,
Спинилася б
Дніпрова течія.

В підземний світ
Ельбрусу чи Говерли
Попадали б
Вершини снігові.
Кати й тюремщики —
І ті б померли.
Бо серце світу —
Дві душі живі.

Дві,
що в одну злились.
Одна особа,
Яка, роздвоївшись,
Знайшла злиття…
Розлука —
Єдності жорстока проба,
Як проба нервів —
Віхоли виття.

…Мете над світом
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі руки
До мене
над лісами
Простягла.

таки не можу зупинитись..
вражає...

Микола РУДЕНКО

ВИПРАВДАННЯ

Даруй вологу, що тремтить на віях, —
Я нею спрагле серце орошу.
То ти свята для мене, то повія, —
І ціле пекло я в собі ношу.

Обурення і радість, і тривога.
І сни, що палять душу наяву…
Моя любов, можливо, не від Бога,
Як світ отой, де я тепер живу.

Люблю нерівно, як горить багаття,
На котре падає нічна роса.
Злились в одно молитви і прокляття,
Болото й небеса.

Ми щедро випили з гіркої чаші,
І нам ще вистачить того пиття…
Та не шкодуй, бо навіть сварки наші —
То прояви життя.

Хай будуть опіки. І ревнощі, і сльози.
Нам від чужих зітхань — ні вигод,
ні пожив.
А хто й на старості собі шукає пози —
Той тільки грав,
Не жив.

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: "Мій раю!" і стратити…
Боже всесилий! Чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

 

п.Ромку колись я вже писала про те, що вірші які Ви опубліковуєте надзвичайно гарні, глибокі і змістовні...і в цьому увесь час переконуюся....

 

Ромку, я виджу шо ви сильна людина, тілько не беріт так сильно всьо до голови, бо тим ви ніц не змінете. Робіт то шо вимагає день сьогоднішний, а завтрашний лишіт на завтра...

 

Леонид Филатов.

... А началом явился испуг
От нечаянно хрустнувшей ветки...
И дремучий немыслимый звук
Шевельнулся тогда в человеке...

Человек начинал говорить!..
И, не в силах бороться с искусом,
Обнаружил великую прыть
В овладении этим искусством.

Он придумывал тысячи тем,
Упиваясь минутным реваншем.
Говори-и-ть! - А о чем и зачем -
Человеку казалось неважным.

Он смолкал по ночам, но и тут -
Что ни утро - в поту просыпаясь,
Он пугался безмолвных минут
И ничем не заполненных пауз.

Но однажды случилась беда:
Он влюбился и смолк в восхищеньи...
И к нему снизошла немота -
И свершила обряд очищенья.

Он притих, и разгладил чело,
И до боли почувствовал снова
То мгновение, после чего
Станет страшно за первое слово...

 

Микола РУДЕНКО


Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

Микола РУДЕНКО

НІЧНИЙ РЯДОК

Вночі не сплю — скриплю зубами:
Болять потрощені кістки.
А дощ рушає над горбами
Та через гори навпрошки.

Щось у вікні кошлате, чорне.
То ген під кам’яне крило
Гора, немов курчаток, горне
Дощем захлюпане село.

Я шепочу у мертве небо,
Що вже й мені туди пора.

Горни й мене, гора, під себе.
Горни, гора… Горни, гора.

Та є у мозку на приміті
Повите в ніжний холодок:
Адже ж лишився в цьому світі
Ще не завершений рядок.

Мне скулы от досады сводит :
Мне кажется который год,
Что там, где я, - там жизнь проходит,
А там, где нет меня, - идет.

А дальше - больше, - каждый день я
Стал слышать злые голоса :
"Где ты - там только наважденье,
Где нет тебя - всё чудеса.

Ты только ждешь и догоняешь,
Врешь и боишься не успеть,
Смеешься меньше ты, и знаешь,
Ты стал разучиваться петь!

Как дым твои ресурсы тают,
И сам швыряешь всё подряд.
Зачем?! Где ты - там не летают,
А там, где нет тебя, - парят".

Я верю крику, вою, лаю,
Но все-таки, друзей любя,
Дразнить врагов я не кончаю,
С собой в побеге от себя.

Живу, не ожидая чуда,
Но пухнут жилы от стыда, -
Я каждый раз хочу отсюда
Сбежать куда-нибудь туда...

Хоть все пропой, протарабань я,
Хоть всем хоть голым покажись -
Пустое все, - здесь - прозябанье,
А где-то там - такая жизнь!..

Фартило мне, Земля вертелась,
И, взявши пары три белья,
Я шасть! - и там. Но вмиг хотелось
Назад, откуда прибыл я.

 

Уладзiмiр Некляеу



...Как огню вспоминается дым

С беларускай. Перевод Владимира Сорочкина

* * *

Зябкое утро последнего дня листопада.

Первые вздохи еще не окрепшей зимы.

Все впереди...

Наши стены и лестницы сзади.

Не озирайся, любимая, это не мы!

То не за нами бежит по ступенькам измена,

Это не к нам немота подступает из тьмы,

Это не нас озлобленье находит сквозь стены, —

Ты не волнуйся, любимая: это не мы...

Это всего лишь, когда золотою порою

Гром отгремел и зарницы окрасили высь,

Вдруг над рассветом,

Над ветром,

Над снегом с листвою

Призраки наши, пугая нас, прочь унеслись.

* * *

Точит истлевшее моль —

Копит труху про запас.

Перетирать — это боль.

Перемолчать — это час.

Пальцы рванешь из узлов —

Локти не дать бы связать.

Скоро ли выпадет вновь

Голосу голосом стать.

Ну а не выпадет — что ж:

Сменою знаков и вех

Пусть себе капает дождь,

Пусть себе падает снег.


Состояние


Как призраки,

Как сны про сны,

Как тени

Желания из сердца улетели.

Как из дому горящего — сквозь пламя

Прочь из меня они бегут.

Словами

Нельзя сказать про это, но скажу:

Как нищий обездоленный дрожу

Среди руин на сером пепелище,

Там, где в трубе сиротски ветер свищет

И гонит, крутит пепел, сажу, дым...

Со всеми так?..

Иль так со мной одним?..


Огонь


Обжигая былое — былым,

Став тенями,

Виденьями,

Снами,

Мы себе вспоминаемся сами,

Как огню вспоминается дым.

 

Тебе завжди любити буду,
Через роки, через віки.
До тебе прагнути я буду.
Бо ти єдиний є такий.

Єдині очі в цілім світі.
Зігріти зможуть назавжди.
Лечу до тебе я в зеніті.
Бува не знаючи куди.

Моя ти радість і мій смуток.
Моє ти щастя і біда.
Душі стривожений закуток.
Де серце мліє і рида.

А нащо мені все без тебе?
Найголовніше в світи ти.
Тебе люблю, як люблю небо.
І буду за тобою йти.

 

Удержать? Ну попробуй. Сумей!
Если сможешь – держи, что ж ты ждешь?
Небо хлещут остатки ветвей:
Не буди, не суди, не тревожь!

Не молюсь и уже не прошу,
Стало черствым лицо. А глаза...
По своей ли я воле грешу?
Покаянья моя ли слеза?

Так привычно играть чью-то роль,
Так привычно накладывать грим.
Я сегодня – великий герой,
Завтра буду я кем-то другим.

Ухожу. Эта пьеса стара,
Раз себя не дано обрести,
Буду строки чужие стирать,
Чтоб своей же рукой обвести.

Возвращаясь к обрывкам страниц,
Подражая десяткам из ста,
Примеряя осколки от лиц
Обернусь…и опять пустота.

Посиди со мной - просто так, без пошлого…
В мраке за спиной вьются тени прошлого,
Лица, имена смертью в память врезаны…
Нынче ты одна - мостик мой над бездною.
Дым от сигарет – крепкой и ментоловой,
Тусклой лампы свет высебребрил головы...
Мне не нужно слов и не нужно жалости,
Я к боям готов,я привык к усталости,
Ввек не заслужить мне покой упущенный,
Научиться б жить не былым, а будущим.
…Полночь. Ветра шум плещется над крышами,
Посиди, прошу -просто меня выслушай…

А оце...вразило...

Найгірше - це своя орда...
Свої безрідні яничари,
Потворство,заздрості і чвари...
І вся Вкраїна молода,немов невістка у жидах.
Найважче - вольності даються...
Всіх обпліткують...переб’ються...
З чужим сміттям у власну хату...
І,нумо язики чесати
Ділити власну каламуть...
Жиди ж бо красти не дадуть...
У кого красти?
Та - у себе ж..
Хрестами поділили небо
Хто в православні,хто куди...
Де Бог?
Привласнили жиди...
Отож - підкинуть голу кістку
І на невістку...на невістку..
і знов...дівує Україна...

Олександр Смик.


Послухати можна тут

Как подшутила надо мной судьба!
Ведь я из мутной лужи у колодца
Напился веры в то, что жизнь - борьба,
Но жить - куда труднее,чем бороться...

Василь СТУС

То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тільки згадка
минулих літ. Черед мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки звеш стражданням.
Ці роки, збавлені в ганьбі,—
то так судилося…

 

В.Симоненко

Світ який - мереживо казкове!..
Світ який - ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам -
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.



Люди - прекрасні. Земля - мов казка
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце у землю в'язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захтіло ожити і жить!
Воскресайте камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
- їх на землі не було.

 

один з моїх улюблених поетів!!!:girl_in_love:

а це другий з моїх улюбленців - Едуард Асадов


ПАДАЕТ СНЕГ

Падает снег, падает снег -
Тысячи белых ежат...
А по дороге идет человек,
И губы его дрожат.

Мороз под шагами хрустит, как соль,
Лицо человека - обида и боль,
В зрачках два черных тревожных флажка
Выбросила тоска.

Измена? Мечты ли разбитой звон?
Друг ли с подлой душой?
Знает об этом только он
Да кто-то еще другой.

Случись катастрофа, пожар, беда -
Звонки тишину встревожат.
У нас милиция есть всегда
И "Скорая помощь" тоже.

А если просто: падает снег
И тормоза не визжат,
А если просто идет человек
И губы его дрожат?

А если в глазах у него тоска -
Два горьких черных флажка?
Какие звонки и сигналы есть,
Чтоб подали людям весть?!

И разве тут может в расчет идти
Какой-то там этикет,
Удобно иль нет к нему подойти,
Знаком ты с ним или нет?

Падает снег, падает снег,
По стеклам шуршит узорным.
А сквозь метель идет человек,
И снег ему кажется черным...

И если встретишь его в пути,
Пусть вздрогнет в душе звонок,
Рванись к нему сквозь людской поток.
Останови! Подойди!

 

Асадов..це

ГЛАВНАЯ ВСТРЕЧА

Фонарь в ночной реке полощет бороду,
Дрожит рекламы розовая нить,
Давай пойдем вдвоем с тобой по городу
И будем много, много говорить!

Пусть пары по скамеечкам ютятся,
Целуясь между слов и между фраз,
А мы с тобой не станем целоваться,
Нам это все не главное сейчас!

Нам, может быть, важнее в этот вечер
Раскрыть себя друг другу до конца.
Как жили мы до первой нашей встречи
И чем горели души и сердца.

Ни светлое не спрячем, ни дурное,
Все увлеченья, каждый жест и взгляд.
Все что ни есть решительно откроем,
Пусть даже будет что-то и такое,
О чем другим уже не говорят...

Не любопытства ради, нет, не ради!
А потому, и только потому,
Что искра лжи, сокрытая в засаде,
Потом пожаром прорезает тьму.

Все нараспашку, настежь, как в полет!
Чтоб ни соринки, ни единой фальши!
Вот так, и только так, как звездолет,
Взлетит любовь взволнованная наша!

Ведь лишь из чистых и глубоких струй
Приходит к людям подлинная сказка,
Где все прекрасно: и слова, и ласка,
И каждый вздох, и каждый поцелуй.





і ще...Асадов..

ТЫ НЕ СОМНЕВАЙСЯ

Кружит ветер звездную порошу,
В переулки загоняя тьму.
Ты не сомневайся: я хороший.
Быть плохим мне просто ни к чему!

Не подумай, что играю в прятки,
Что хитрю или туманю свет.
Есть во мне, конечно, недостатки,
Ну зачем мне говорить, что нет?

Впрочем, что хвальба иль бичеванье.
На какой аршин меня ни мерь,
Знай одно: что человечьим званьем
Я горжусь. И ты мне в этом верь.

Я не лжив ни в слове и ни в песне.
Уверяю: позы в этом нет.
Просто быть правдивым интересней.
Жить светлей. И в этом весь секрет.

И не благ я вовсе ожидаю,
За дела хватаясь с огоньком.
Просто потому, что не желаю
Жить на свете крохотным жучком.

Просто в жизни мне всегда тепло
Оттого, что есть цветы и дети.
Просто делать доброе на свете
Во сто крат приятнее, чем зло.

Просто потому, что я мечтаю
О весне и половодьях рек,
Просто потому, что ты такая -
Самый милый в мире человек!

Выходи ж навстречу, не смущайся!
Выбрось все "зачем" и "почему".
Я хороший. Ты не сомневайся!
Быть другим мне просто ни к чему!

 

Вибачте, що дублюю із аварійного форуму, просто тут людей більше бігає:
Він жить не може, не напившись крові!
Осліпне, як оселі не горять!
Знов двоголовий вирушив на лови -
Приборкувать, вбивати, покорять.

Однаково, чи Грозний, чи Тбілісі,
А чи Батурин, Вільнюс, чи Казань,
Однаково - в степах, у горах, в лісі
Вишукує він жертви для терзань.

Пильнує пильно з попідхмар"я здобич -
"Тут все, що захопив - усе моє"!
Повідвертались голови врізнобіч,
Інакше й одна одну заклює.

Встають народи - океанні хвилі,
Руйнівно б"ють імперські береги.
Із - під Кремля волає Джугашвілі
"О, чом я їх не вибив до ноги?

Нехай би трупом замулились ріки!
Не вір рабові ні в які часи!
Увів в оману, що прокляв навіки
Дух Шаміля нащадок Цадаси!

То забавки - адольфові ґерніки!
Ти, орле, смерть страшнішу їм неси!"

І він несе. Старече губить пір"я,
А все ж летить той привид лихоліть.
Довбе, терзає, нищить непокір"я,
Аж кров йому у горлі клекотить.

Вмирає син. Вмирає батько й мати.
В руїнах народилося ж маля!
Над ним довіку буде кружеляти
Неподоланність духу Шаміля!

***

Якби ж Кавказ - лиш до кавказьких хмар,
А Прикарпаття - тільки по долині ...
Вся справа а тому, що "Алах акбар"
Перекладається як "Слава Україні"!

P.s. А хто випадково знає автора?

 

Рута Вітер


Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава…
П’ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.
Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова…
Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.

 

То Роман Савицький, можливо із помилками:
Ти - ніби вітер, що тебе не знаю.
Ти - ніби слово, що не пам`ятаю.
А може, ти - лиш відблиск в моїй долі,
Чи, може, хвиля у коханні морі,
Чи посмішка, дарована так слізно.
Ні, ти - лиш Сонце, що зійшло запізно...

 

Так тихо падав сніг
Так цілував бездушно
На скроні мокрий слід
Залишив незворушно.
Він замітав сліди
У темній масці ночі
Стирав мої сліди
Сліпив вологі очі
Він так мене лякав
І віщував біду
Він знав що назавжди
Від тебе я піду...

 

Если забудут в осень свести мосты, то зимовать придется там, где застал снег, затянувший белым надежд посты. Бледные тени… сны?.. у чужих застав нас не дождутся – это наверняка. Время стоит, когда на семи ветрах мечется-бьётся-плачет Нева-река, плещет на серый берег столетний страх – страх тишины. Вы слышите шорох, князь?.. Вечность скребется в битые зеркала. Стрелки, плутая, сонно стирают вязь на циферблате... Скольким она лгала – осень, багровый росчерк на золотом, дивное время жечь не мосты, листву, всё оставлять на призрачное «потом», верить любому жесту, как колдовству. Это потом здесь будет серым-серо… после случайно скошенных ветром фраз, это потом, поставивших на зеро, осень запеленгует, ослепших, нас – тех, кто смотрел на солнце и рифмовал смерть, как одну из прочих попыток сметь. Каждый случайный луч – всё в слова. Слова… Осенью все слова – только мелочь-медь, будущих зим разменный не-golden фонд, плата за выживание в той войне, где даже тени наши уйдут на фронт, той, где за каждый выстрел платить вдвойне. Белая сказка… Битва за каждый след – это для тех, кто вряд ли у райских врат в очередь встанет на тысячу долгих лет. Это для тех, кто верит в победу, брат…

© Янка Арсанова

 

Д. Хармс

Баня
Баня, это отвратительное место.
В бане человек ходит голым.
А быть в голом виде человек не умеет.
В бане ему некогда об этом подумать,
ему нужно тереть мочалкой свой живот
и мылить под мышками.
Всюду голые пятки
и мокрые волосы.
В бане пахнет мочой.
Веники бьют ноздреватую кожу.
Шайка с мыльной водой,
предмет общей зависти.
Голые люди дерутся ногами,
стараясь пяткой ударить соседа по челюсти.
В бане люди бесстыдны
и никто не старается быть красивым.
Здесь всё напоказ
и отвислый живот
и кривые ноги;
и люди бегают согнувшись,
думая, что этак приличнее.
Не даром считалось когда-то, что баня
служит храмом нечистой силы.
Я не люблю общественных мест,
где мужчины и женщины порознь.
Даже трамвай приятнее бани.

....Обезьяна видит, обезьяна делает.
Ты не человек, а просто тело.
Все эти танцы в пьяном угаре,
Казино – деньги, драки в баре.
Сидишь на красном троне,
С тобою свита,
Мгновение еще и твоя карта бита.
Жадность, злость, похоть,
Страх и двуличие.
Что-то вам подать ещё, Ваше Величество?...

 

Продовжую тему,ще отакими уривками:

Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, бо
Дощ починається з хмари, смерть
Починається з осені, ти починаєшся з мене.

Ти залишаєшся у моїх спогадах, наче на проявлених
Фотоплівках, найчастіше згадую тебе, перебуваючи в
Темряві (під час сну, наприклад), найчастіше згадую
Тебе танцюючою в темряві: без
Музики, втомлену, але щасливу.

***
Погоджуюся з цим, чуєш?, не погоджуюся!, чуєш, бо стіни
Не мають права впливати на мій світогляд, там, де я жив,
Завжди було багато книжок, завжди були великі вікна, були
Картини, багато сміття, саме тому часом хочу кохатися
З тобою в порожній кімнаті, на холодній підлозі, на
Підвіконнику, на стосах книжок, хочу приносити тобі
Воду, свіжі газети, цигарки.

Хочу витрачати на тебе час, читати тебе, як книгу,
Вдихати твій запах, як пару після дощу,
обмінятися з тобою сухожиллями;
Мої шершаві долоні, мої прокурені нутрощі, мої
Запалені очі — наслідок вихору співпадінь, що оточують тебе,
Я тримаю тебе за руку, ні про що не думаю,
Хочу їхати в поїзді,

Ти- це тунель від мене і до моїх справ, ти
Просто машина часу, отож пали і з’їдай мій запах, я
відшукаю твої сліди на снігу, у собі, якби ти була справжньою,
я зміг би тебе знайти, я досі шукаю, а ти приходиш сама,
роздягаєшся і зранку зникаєш, ти — це сон чи моя покута
за всі гріхи, за всю печаль, за.

Мої локомотиви летять у невідому сторону, у перманентні
Пошуки колії, в пошуках шлагбауму, який зупинить
Мене на межі переходу в неіснування,
В тебе,
В повітря.

***
Зрештою, думати, поки палає цигарка, поки
Вариться кава, поки ти спиш, це ніби робити
Якісь заборонені речі, ніби
дотримуватися старовинних ритуалів,
ніби вчиняти незрозумілі обряди.

Тебе не забуду

Святвечір мене зустрів у дорозі.
Зустрів на землі, а посеред неба
висів молодик. У Великому Возі
і Великій Ведмедиці була потреба.

Крім неба й світла, була світлиця
і запах шкіри, і контур плоті,
що звав до себе. Нехай святиться
усе, що доти було і потім.

Бо ніч передерла нам горло спазмом.
Чифірили в келіях старі монашки.
Я не забуду твої оргазми,
щиру наївність, дитячі замашки,

як вікопомну звізду не забуду.
Спогад про тебе згасити не в змозі.
Ніч огортає мене, як Юду.
Святвечір мене зустрічає в дорозі.