Поезія та проза

***

І знову ляжуть довгими рядками,
Слова печалі на тонкий папір,
І знову потечуть любові сльози,
Такі ж гарячі як уста твої...

Болітиме душа як свіжі рани,
Які роздерли ті слова жорсткі,
Такі байдужі, ніби не кохання,
А ненависть породжувала їх...

Так хочеться почати все з початку,
Побачити захоплення в очах,
В душі глибинах твоїх темних,
Таких далеких й близьких водночас.

 

Однажны мне приснилось,
что я беру интервью у Бога.
“Так ты хочешь взять у меня интервью?“
Бог спросил меня.
“Если у тебя есть время.“
Сказал я...
Бог улыбнулся.
“Мое время это вечность.“
“Какие вопросы ты хотел мне задать?“
“Что больше всего удивляет тебя в человеке?“
И Бог ответил...
“Им наскучивает детство,
Они спешат повзрослеть,
А потом мечтают стать детьми опять.“
“Они теряют здоровье, зарабатывая деньги...
А потом теряют деньги, восстанавливая здоровье.“
“Они так много думают о будущем,
что забывают настоящее
настолько, что не живут
ни в настоящем. ни в будущем.“
“Они живут так, как будто никогда не умрут,
а умирают так, как будто никогда и не жили.“
Его рука взяла мою, и мы помолчали некоторое время...
И тогда я спросил...
“Как родитель, какие уроки жизни ты
бы хотел, чтобы твои дети выучили?“
“Пусть знают, что невозможно
заставить кого-то любить их.
Все, что они могут сделать, это
позволить себе быть любимыми.“
“Пусть знают, что это нехорошо
сравнивать себя с другими...“
“Пусть учатся прощать,
практикуя прощение.“
“Пусть помнят, что ранить любимого человека
занимает всего лишь несколько секунд,
но залечить эти раны может занять долгие годы.“
“Пусть поймут. что богат не тот, у кого больше,
но тот, кто нуждается в меньшем.“
“Пусть знают, что есть люди,
которые их очень любят.
Просто они еще не научились
выражать свои чувства.“
“Пусть осознают, что два человека могут
смотреть на одно и тоже...а видеть это по-разному.“
“Пусть знают, что простить друг друга
недостаточно, надо так же простить самих себя.“
“Благодарю за твое время.“
сказал я робко...
“Есть еще что-то, что ты хотел
бы передать своим детям?“
Бог улыбнулся и сказал...
“Пусть знают, что я здесь для них... всегда.“

 

***

Як би могла сказати про красу твої очей...
І погляд ніжний, ласкавий дивовижний,
Що в душу він мені так глибоко запав.
Дотик рук твої, як шелест вітру у садах,
Як море камінь огортає, так я тебе кохаю
І на крилах любові з тобою літаю!
Як би могла відчути я любов взаємну...
Таку тривожну і нестримну,
В обіймах ніжності і ласки
Я б хотіла в житті такої казки!

 

а можна я опублікую власний вірш....тільки не судіть строго, я початківець....


Осіннім листям замело сліди
Дороги тої,що вела до мене
Ти завжди так спішив сюди
Що разом забували про проблеми...

З Тобою зрозуміла слово "ЩАСТЯ"
Тобі довірила життя...
З Тобою ми долали негаразди...
Скажи:"Чому тепер без Тебе я?"

Ти ніби поруч-та уже не мій
До Тебе близько-але не мені
Тебе я бачу навіть уві сні
Сама моя рідна людина на землі...

 

Гарно,але вам в гілку МУЗА ФОРУМУ ... там власне твориво....

 

***

Сиджу і думаю про те,
Навіщо почуття
Й куди мене це занесе...
Симпатія, захоплення, образа,
Слова, брехня і знову зрада...
І знов не розумію:
Чому наївна і так вірю,
Здається щирим і говорить правду...
Цікаво те, що чула я таке ж недавно...
А може краще зразу
Не зітівати тут романів,
Забити болт і жити далі...
Та ні, не зможу. Так не буде.
Можливо, будем разом,
А може це мені лише насниться...
Це лиш нївні мрії,
Що виростуть і щезнуть без надії.

 

Іван Світличний
ВИПАДКОВИЙ СОНЕТ

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

 

Василь СТУС



Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зігзиця,
шепоче спрагло: боже, най святиться,
о най святиться край проклятий мій.

Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба.
I всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла луниться глибінь
опівнічна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцімто даєш.

 

***

Плакав дощ десь за моїм вікном.
Плакав тихо, що ледь було чути...
Сумував він за жовтим листком.
Чи за вітром? - не можу збагнути...

Може, щось він сказати хотів?
Про любов розповісти баладу.
Про самотніх дівчат, юнаків...
І про дружбу, і вірність, і зраду...
Безліч крапель упало на скло.
Опинилися дві зовсім близько...
Раптом злились вони у одно
і побігли долать разом відстань...

Ще дві впало... А близько ж то як..
І висіли так поруч без руху...
Не могли вони злитись ніяк...
Все чекали - не стало їм духу....
Раптом третя побігла в їх бік.
Зачепила одну - і помчали...
Упустила свій шанс вже навік
ота друга.. задовго чекали...

До вікна злинув дощ з верховіть,
Він молив, він благав усіх слізно:
"Коли любите - час не тягніть,
може бути занадто вже пізно..."

 

ЖАР ЦЕЙ – КОХАННЯ!

Візьми мене під своє крило
Та так, щоб розлучити ніщо не змогло.
Обійми мене міцно, поцілуй мене палко
Щоб в обіймах твоїх було мені жарко!
Нехай жар палає, жар цей – кохання,
Я знаю буде зустріч і вона не остання.
І буде кохання і ночі і дні…
Та коки що приходиш ти лише у сні…
Та здається не сон, а ніби насправді,
Говориш мені ти про своє кохання.
Обіймаєш, цілуєш, голубиш мене,
І ось воно, щастя моє!

 

***

Попрощаюсь з тобою
Осінньою порою
Коли листя з дерев
опаде посохлою травою.
я піду тихо і не замітно
ти не побачиш мене у свому житті більше.
Тихо скажу:"я люблю...
і з життя твогу навік пропаду
твої ніжні обійми я не забуду...
Знай коханий біля тебе завжди буду...
місця коханню нема у житті
і боляче робити не хочу тобі...

***

Слова не потрібні, коли ми удвох.
Мовчи... Я тебе розумію.
Мовчи, лиш відкрий своє серце,
Дозволь зазирнути у мрію.

Слова не потрібні, коли ми удвох.
Я в очі твої, мов в безодню впадаю.
Мовчи... Я нікому тебе не віддам,
Кохаю... Я мовчки кохаю...

Слова не потрібні, коли ми удвох.
Дозволь мені прсто кохати.
Мовчи, не потрібні слова,
Я знаю, що хочеш сказати.

 

В. Висоцкий

О вкусах не спорят: есть тысяча мнений -
Я этот закон на себе испытал,-
Ведь даже Эйнштейн, физический гений,
Весьма относительно все понимал.

Оделся по моде, как требует век,-
Вы скажете сами:
"Да это же просто другой человек!"
А я - тот же самый.

Вот уж действительно
Все относительно,-
Все-все, все.

Набедренный пояс из шкуры пантеры,-
О да, неприлично, согласен, ей-ей,
Но так одевались все до нашей эры,
А до нашей эры им было видней.

Оделся по моде как в каменный век,-
Вы скажете сами:
"Да это же просто другой человек!"
А я - тот же самый.

Вот уж действительно
Все относительно,-
Все-все, все.

Оденусь как рыцарь и после турнира -
Знакомые вряд ли узнают меня,-
И крикну, как Ричард я в драме Шекспира:
"Коня мне! Полцарства даю за коня!"

Но вот усмехнется и скажет сквозь смех
Ценитель упрямый:
"Да это же просто другой человек!"
А я - тот же самый.

Вот уж действительно
Все относительно,-
Все-все, все.

Вот трость, канотье - я из нэпа, похоже?
Не надо оваций - к чему лишний шум!
Ах, в этом костюме узнали? Ну что же,
Тогда я одену последний костюм:

Долой канотье, вместо тросточки - стек,-
И шепчутся дамы:
"Да это же просто другой человек!"
А я - тот же самый.

Вот уж действительно
Все относительно,-
Все-все, все.
Будьте же бдительны
Все относительно,-
Все-все, все.

 

Ганна Величко

Стукаю у ваше серце
Мов розбиваю шибку:
Відчиніть.
Нікому розказати,
Як пахне гілка яблуні,
Повна дощу.

 

Ліна Костенко "Маруся Чурай"
(уривок)

***
Шуліка з неба видивляє мишу.
Горять на сонці грона горобин.
Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
Прочани хліб виймають із торбин.
А дика чайка б’ється об дорогу.
Мандрівний дяк обідає на пні,
— Чого кульгаєш?
— Пробуртила ногу.
— То сядь спочинь.
— А ніколи мені.

— От і мені все ніколи та й ніколи.
Хоч як біжи, а все у довжину.
То я й не кваплюсь.
Вмерти зáвжди встигну.
А часу все одно не дожену.

— Чи Київ ще далеко? — Та не дуже.
Варшава далі,— усміхнувся дяк.
Сидить, і палку мені струже.
Такий старий, небритий, як будяк.

— То це на прощу вибралася ти?
Це треба шмат дороги попойти.
Ще будуть села, будуть городá.
А втім, нічого. Ти ще ж молода.

Але чогось така вже, як обвуглена.
Якась така, мов знята із хреста.
Тут,— каже,— палка буде не обстругана.
А тут ми зріжем,— каже,— бо товста.

А я дивлюсь: чужа мені людина.
Розійдемось, чи стрінемся коли?
— Хотіла жити, а життя не вийшло.
Хотіла вмерти,— люди не дали.

А він мені: — Моя ти голубичко!
Страданіє, як кажуть, возвиша.
От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
що в ньому наскрізь світиться душа.

А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розпяття — доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.

 

***

Усе закінчилось...
Усе так просто...
І ти не мій-я не твоя.
Це не любов-це просто доля
Тебе зі мною розвела.
Не треба слів, хай буде тиша,
Та чарівна, як і колись...
І ранок з нічкою у тиші
В обіймах щирі обнялись...

 

Лев Ошанин

Это будет вот так:
будут звезды бесчисленно падать.
Разбежится гроза,
а закат еще жив в полумгле...
Будешь ты повторять мне:
«Не надо, не надо, не надо...»
Я возьму тебя за руку
и поведу по земле.
И рука твоя станет доверчивой, доброй,
послушной.
А земля будет разной — радушной, чужой,
равнодушной...
Это что за река? Это Нил, Енисей или Волга?
Я прижму тебя больно к перилам моста.
Я люблю тебя, слышишь?
Всю жизнь. Беспощадно. Безмолвно.
Звезды тихо уходят домой.
Холодеет. Рассвет.
И в руках пустота.

 

Спинити серце, як годинник
І в тишині свого єства
Збагнути: що в тобі, людині,
Від звіра і від божества?
Твоя душа, як тінь кентавра,
Злетить і кане в непроглядь,
З чолом, де випечені тавра
Старезних присудів, проклять.

Як ми сотворені недбало!
Чи, може, наша в тім вина?
Чи в Бога глини бракувало
І він ліпив нас із багна?

 

ХРАМИ

Ті храми спалені, та ми
Приходим часто на руїни.
Забуто, хто кричав: "Пали!",
Хто клав багаття по-під стіни.
Лиш пам"ятаєм, як в ріці
Вогні відбились, мов дерева,
Як спів приречених жреців
Душили реготом і ревом …

Старі повержені боги.
І знову дні повільні, сірі.
І душі входять в береги
Нових молитв, нової віри.
Ми там покірні і м"які ,
Поклони б"єм невсипно, строго,
І сиплем, сиплем мідяки
Під ноги мученика-бога.

Але загляньте в нашу глиб.
Там жар пожеж і думка клята:
Чому Ісуса розп"яли
Не в нас, не ми, а суд Пілата?..

 

Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
Нащо вона мені?

Хоч і без неї, звісно - щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.

 

Львівський романс

I
Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім"ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".

А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: кохав в ту мить і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.

II
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.

Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає:"Як він міг!"

- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...