Поезія та проза

Ромку, Ви опубліковуєте надзвичайно гарні вірші....

Рута Вітер (Юлія Пігель)

Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні.
Втікаю в слова -- в єдине на світі і справжнє спасіння.
Вже навіть дерева і ті від жадання весни шаленіють.
Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.

Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава…
П’ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.
Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова…
Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.

 

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей -
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі

 

О.Прохорчук

Ми гуляєм удвох і збираєм кленові листки,
Наполегливо роблячи вигляд, що це важливо.
І усе так тендітно, і кожен наш крок місткий.
Усміхається осінь: вона, як і ми, щаслива.

Ми цілуємось поглядом, бавлячись в піжмурки слів.
Нас захоплює кожна деталь цього часу і місця.
Несподіваний рух. Випадкова близькість голів,
Від якої чомусь червоніють щоки і листя.

І ще О.Прокопчук

Мене сьогодні звати Шанель.
Цей світ у моєму стилі.
Ти думав, до мене лиш два шене,
А виявилось – дві милі.

Ну, так, я примхлива, і губ своїх
Я не роздаю авансом,
Та гра того варта. Борися, Луї.
Сьогодні я пахну Chance’ом.

М.Бладі

Викреслюю…
Багряним чорнилом ставлю хрест
На ньому, на ній, на них…
Закреслюю лінії наших сердець
По контурам кардіограм кривих

Спалюю…
Спогади про ілюзорну любов
Мою, твою, її…
Розвіюю попіл і спалюю знов.
Забути й на волю пустити… Амінь.

 

Цей вірш надзвичайно гарний...

Володимир Гдаль

Дивно. Каштани цвітуть восени,
Падає сумно листя тополі.
Вже пожовтіли в яру ясени,
Дівчина гірко плаче у полі.

Дівчина плаче, серце щемить,
Таке тендітне, ніжне дівчисько.
Тільки кохання навіть на мить,
Не повернути здалека і зблизька.

Воно так стрімко ввірвалось в життя,
Заполонило серце і душу.
Та ні благання, ні каяття
Не повернути, сказати я мушу.

Лише каштани вдруге цвітуть,
Лише калина червона зимою.
Дівчино люба, його не вернуть,
Твого кохання навіть весною.

Кохання непочата ще історія,
Далекі ще несходжені краї,
Здивованих очей аудиторія,
Серед яких лише одні твої.
Твій погляд нерозгаданий, невивчений,
В теоріях моїх немає меж.
Як замок неприступний і написаний
Моїми фарбами з твоїх холодних веж.

А за вікном зима,
Танцюють заметілі.
Тебе нема, нема
Дерева білі, білі.
Із-за верхів смерек
Вже місяць виглядає.
Минає другий рік,
А тебе все немає.
Чи я тебе знайду,
Зневірений до краю.
Що на свою біду,
Я ще тебе кохаю.



Прийди до мене хоч востаннє,
Сльозами стежку пророси.
Там, де згубилося кохання,
Білі троянди пронеси.
Минає все, минає осінь,
Летять кружляючи листки.
Забуть не можу твої коси,
Твої неписані листи...

Осені ще не було...
Ти мені з літа зробила осінь.
Ти мені з ночей зробила пекло,
Й безмірно довгими стали дні.
Осені ще не було...
Мов божевільний,
Я летів у зрілі роки.
І лише тепер
Я згадав про дитинство –
Пору закоханості у світ.

Ти повернулась не та
Через багато років.
І не твої уже уста,
І не твої вже кроки.
І ця молитва не твоя
І не твоя усмішка.
Але ж не той уже і я,
Я – вже філософ трішки.

 

Мавпусику,а чиї то вірші?

 

Володимира Гдаля.....

 

Микола РУДЕНКО

СЕНС ЖИТТЯ

Де реальність, де сон —
Чи збагну до пуття?
Сірий морок
Минуле сповив пеленою —
Мов не я, а хтось інший
Прожив те життя.
П’ять десятків, які
Називаються мною.

Пам’ять знову проходить
Дороги земні —
Ніби вдруге цей світ
Відкривається оку.
І коли моє тіло
Заклякне в труні —
Я на нього так само
Дивитимусь збоку.

Та й тоді
Не спочине душа від гризот.
Хоч вона —
Тільки частка світанку земного
Що ти є, оця земле,
Де стільки скорбот?
Хто ти є,
Незбагненна істото двонога?

Вдарить грім із-за хмари —
Мов зоряна вість,
Котра в морок виштовхує
Слово безлике.
Може, хтось
На запитання ці відповість.
А як ні,
То життя —
Це безглуздя велике.

Посміхнеться зоря,
Зарегоче пітьма —
І покотиться світом
Відлуння безкрає.
І захочеться вмерти —
Та смерті нема:
Адже Світло
Ніколи й ніде не вмирає.

А чи варто шукати
Якоїсь мети,
Де міняються тільки
Адреси і дати?..
І якщо від життя
Неможливо втекти,
То й про сенс його —
Сенсу немає питати.

Чи ти сонячний зайчик
Спіймаєш до рук?..
Чи потрібно,
Щоб скрипка не вміла тужити?..
Просто те, що мене становило —
Лиш звук;
Просто сонячний промінь
Не здатний не жити.

 

А загалом вірш... ну досить вже сумувати:empathy:

 

Микола РУДЕНКО


Коли осінь зірваний листок
Закружля на золотім крилі, —
Пам’ять, висвіти якийсь куток
На моїй знедоленій землі.

Може, під вербою джерело,
Де корінням бавиться вода;
Чи озерце, де моє весло
Шлях серед латаття проклада.

Кручу, де живуть прудкі стрижі;
Окунців, що плавають по дну;
Чи одну волошку на межі —
Не багато, хай лише одну…

Я повірю, що на схилі літ
Бог мене в біді не залиша:
Адже ж я — це не тюрма, а світ,
В котрому є сонце і душа.

 

Ну може так поможе?(маю на увазі настрій)

:empathy::empathy:

 

Наближається в гості зима,
Душу холод наскрізь переймає,
Відлетіли давно журавлі,
Туга серце навпіл ніби крає...
Як завидую я журавлям,
Їхній вірності щодо кохання,
Не властиве їм слово - брехня.
Їм властиві лиш вірність й кохання...

Боже дай мені сили й снаги
Розібратись у моїх бажаннях,
Бо проходять всі мої роки,
Лиш у бідах та різних стражданнях...
Я не мрію про принца у сні,
Я не хочу земного багатства,
Пошли Боже любові мені
Хоч краплину, що є в цього птаства...

Що зробити, щоб щастя знайти,
Щоб любов моє серце зігріла...?
Я готова піднятись у вись
І готова упасти до низу,
Я готова згоріти в огні,
У багатті життєвого хмизу...!

 

Богдан Стельмах

Колиска вітру

Де джерело кришталеве б’є,
В синіх горах дивне місце є.
Там юний вітер юність відродив,
В колисанці гойдається своїй.

Цілу ніч я з вітром колихався,
Він зі мною аж до хмар злітав.
Я йому казки розповідав,
Він мені свої пісні співав.

На світанку босий я іду
І додому стежки не знайду.
Мене мій вітер в полі переймав
І на прощання ніжно обіймав.

Цілий день із вітром ми прощались,
Поки темний вечір не настав.
Я йому казки розповідав,
Він мені свої пісні співав.

***
Моє ім'я у серці твоєму - зернина,
Ти Полюбиш тремтливо, мов ніжна дитина,
Огорнеться самотність чорнявим волоссям,
Ніби втомлене поле - достиглим колоссям,
І ми будемо перли, янтар та смарагди
У цілунках вечірніх до ранку шукати...


***
Дзвінка, бо кришталева,
П'янка, бо виноград,
Торкнися, королево,
Вогню моїх порад...

Тобі сьогодні треба
Моя блакить очей,
Що пада, наче небо,
На звабливість плечей...

***
Мені наснився сон цієї ночі,
Що ніби-то пливу я у човні
Й крізь марево туману бачу очі
Твої, коханий, милі, дорогі.
Я зупинилась, опустила весла,
І стала приглядатися туди
Де ти стояв, і зовсім, так, не весело…
Благав; 'Кохана йди…'

***
Зрада

Вечір вже догорів
Ти стояла одна
Тихо падала ніч на алеї
Ти не знала, що він
не чекає тебе
Він шукає вже інщу лілею
Не чекай і не плач
Не сумуй не ридай
Він не вартий палкого кохання
Ти його розлюби зустріч з ним не шукай
Не ховайся у теплі страждання.
А якщо і колись
Ти зустрінешся з ним
Ти вдавай, що йому ти не рада
Будь ти горда – як меч,
Будь як камінь тверда,
Хай подумає, що таке зрада?!

***
Кохаю

Кохаю тебе мій коханий,
Кохаю у сні й наяву,
Кохаю від ночі й до рання
Тобою одним я живу.
Нехай ти про мене забувся,
Не хай пролетіли роки,
Але моя пам’ять не згасне,
Для мене ти в світі один.

***
Ти пам’ятаєш?

Ти пам'ятаєш нашу першу зустріч
В той день, коли цвіли сади?
Ти пам'ятаєш ніжні мої руки
Й несмілий шепіт: '…чекаю, прийди…'
Ти пам'ятаєш, як ходили разом
Алеями, що іскрилися в росі?
Ти пам’ятаєш, як казав: 'Кохаю…'
Тримаючи троянду у руці?
…Я пам'ятаю, милий, все я пам'ятаю
Як жаль, що вже забувся ти.
Але пройдуть роки, й колись в печалі
Згадаєш ти мене в полоні самоти.

***
Скільки можна говорити
про те, як сильно я люблю,
і скільки можна сльози лити,
нерозуміючи твою брехню.

Ти часто кажеш, що кохаєш,
та не одну мабудь мене,
і знову казку ти скаладаєш,
як сильно любиш ти мене.

Та я не буду вже такою,
бо час давно змінив мене,
тебе залишу я з нюдьгою
а ти залиш одну мене.

***
Я ризикую всім заради тебе,
А ти все нехтуєш моїми почуттями,
І з кожним поглядом у зоряному небі,
Ще більшою стає розлука поміж нами.

Я ризикую всім заради тебе,
Та ти всього цього не бачиш і не знаєш,
Ти тільки в зорях і в нічному небі,
Безрезультатно погляд мій шукаєш.

Я ризикую всім заради тебе,
Щось у мені змінилось,відчуваю,
Тепер і я у зоряному небі,
Бездумно образ твій шукаю.

Звірятко
Нечувана спека скінчиться звичайним дощем...
А я й не чекала, що виростуть пальми між вишень...
Минає Життя — не кохання... Чого ж мені ще?
Ген осінь сльотою по вікнах постскриптуми пише.

Обтяжлива ніч до останку вливається в день.
Прислухатись — мовби сопілка тужлива лунає:
моє невідоме звірятко — в склепінні грудей —
з журби за тобою повільно і мужньо конає.

Йому б нагадати, як білими нетлями сніг
кружляв над Сумською в день перший свого сотворіння:
неслося, дурненьке, до тебе з усіх своїх ніг...
Таке вже химерне, таке чудернацьке створіння!
Лариса Вировець

* * *
Ти поруч, ти – на відстані дощу…
Перебирає ніч зірки – янтарні чотки.
В суцвіттях тіней схлипне сон короткий,
Коли себе я веснами прощу.
Коли себе від себе відпущу
І звільнена зійду в долини ранку,
Де з тіла ніжної весни п‘ють квіт серпанки…
І поруч ти. На відстані дощу.
Юля Бро

Пробач…
Пробач менi нашу розлуку
Твою розтоптану надiю.
Пробач мою кохання муку
I обезкриленiї мрiї.

Пробач менi мої бажання,
Нахабнi i нестерпнi руки.
Незрозумiлi сподiвання
Беззвучного ридання звуки.

Не згадуй бiльше нашi ночi
Коли душi жагучим криком
Стогнати будеш: "Хочу, хочу…"
В обiймах з iншим чоловiком.

Пробач, моя любов до тебе
Тепер нiчого вже не значить,
Пробач менi мої "Не треба…"
I що син рiдко батька бачить.

Пробач, якщо у нiч безсоння
Коли всi сплять уже давно
Мiй привид простягне долоню
В твоє незамкнене вiкно.

Пробач, що я не змiг дiстати
Для тебе всi зiрки iз неба,
Що не зумiв без слiз кохати
І не зберiг тебе для себе…

Я ТАК ХОЧУ

Я так довго шукала тебе
У світанках, у маревах ночі,
Я так довго благала тебе
Залишитись на хвильку – так хочу!

Я так хочу осіннім дощем
Стукотіти у душу кохання,
Запалити жовтавим вогнем
Незгасиме свічадо бажання.

Я весняним теплом бажаю прийти,
Огорнути сонячним сяйвом,
Спеку в душу тобі принести,
Попрощавшись з тобою востаннє.

Попрощавшись осіннім дощем
І промінням весняного сонця,
Незгасимим кривавим вогнем,
Що залишив лиш слід у долонці...

Я не хочу – і серце не б’ється
Обірвався безкрилий політ.
Просто дар є в твоєму серці –
Перетворювати душу на лід...

ЄДНАННЯ

Нас поєднали ніжнії слова,
Що тихо-тихо шелестять у душах,
І рідна наша мова золота,
Що витиналась в непосильних муках.

Нас поєднали віковічні сни,
І мрії, сподівання, і надії,
Що ми знайдемо шлях свій у житті,
І прокладемо ми його у вірі.

Нас поєднала людяність людська і доброта,
Що є святою в будь-якій країні.
І вже не зможе ненависть люта
Поставить хрест на нашій Україні!

***

Моя ти рідна українська нене,
Живу і дихаю лише твоїм життям.
Поринути я прагну у літа,
Коли настане наше каяття.
Коли над світом засіяє ясно
Твоє нічим не здолане ім’я,
Твоє пречисте мелодійне слово,
Коли настане вже нова весна.
Коли соборний дзвін пробудить душі
Дітей твоїх зацькованих, сліпих,
Коли почують материнську пісню
Убогі душі спраглих і німих...

НЕ ЗАБУВАЙ!!!

Не забувай, що в світі є краса,
Навіть якщо і будеш без гроша,
Бо ненька рідна – це твоя любов,
А слово рідне – це твоя душа!

Не забувай, що й віра в світі є,
Яка сильніша над усе,
Як та зозуля все кує,
Щоб не забув ти про святе.

Про те святе і найчистіше,
Що ти отримав у житті,
Про слово рідне наймиліше
Не забувай хоч в самоті.

Хоч на одинці із собою,
Поглянь у душу, зазирни,
Може ти став німим слугою,
Рабом безглуздя і війни.

А може просто помилився
Обравши шлях свій у житті,
В пісок неправди ти зарився,
Не залишаючи й сліди...

Ти подивись, згадай, прости...
Збери у серці всі уламки
Любов’ю побудуй мости,
І з нею зустрічай світанки...

ОЧІ

Я розірву кайдани ночі,
І темряву, безодню снів,
Бо сяють в серці твої ОЧІ
Незримим полум’ям снігів.
Нехай ці ОЧІ – не для мене,
Для мене їх чомусь нема,
Я не журюся, любий, чуєш,
Я їх кохаю крадькома.
Я бачу в них безодню неба,
Глибоку думку і любов,
Хоч промовляють – “Не для тебе!”
Я в них занурююся знов.
Я не боюся, любий, чуєш,
Що потону назавжди в них,
В твоїх ОЧАХ моє кохання
Розтопить мур льодових криг.
І вірю я – зустріну ОЧІ,
В яких душа б моя жила,
Щоб дні буденні їх, і ночі,
Я серцем зігрівать могла!!!

 

Хоч не осінь - весна; похмуро
Блима місяць в оточенні скель
На порогах, ніби на мурах
Кольорових снів акварель.

Все либонь зачаїлося зляку
Весна теж відбирає слова
І мовчу я крізь тишу і мряку
Слово в синій туман улива

Розібрався місяць догола
І не стало його зівсім
Ти сьогодні сумна і квола
Бо це я розчинився в нім.

І.Папуша

РОМАНС
Мені зовсім не вас називати судилось коханим,
Мені зовсім не вам обігріти судилось життя,
Та чому попри все мов на сповіді я перед вами,
І ридає душа, недолюблене кволе дитя.

Нас водило обох манівцями химерно без ліку,
Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі.
Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку —
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі,
Ви надія і захист наївних червоних вітрил.
Нам літати обом в синім небі моїм неозорім,
Чи упасти обом у безодню поламаних крил.

Я трояндою вам упаду у гарячі долоні,
Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем,
Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння,
Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.

Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано,
Виливаючи срібно мої фіалкові жалі.
Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана,
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Л.Романчук

 

А ми зустрінемося в снах


А ми зустрінемося в снах,

Так ненароком – випадково,

Я потону в твоїх очах,

А ти не вимовиш ні слова.

А, може, й добре, що вві сні –

Хоч будемо самі собою,

Ні друзі, ні сусіди, ні…

Ніхто не знатиме про нас з тобою.

А, може, й добре що, у снах –

На все у них лиш наша воля,

Я потону в твоїх очах,

В котрих написано: ЦЕ ДОЛЯ…

 

Василь СТУС

* * *

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ-за-очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого. Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем'я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м'ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і, повні філософських резигнацій,
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з'ість себе самого і помре
Iз філософським виразом. Мовляв,
Життя коротке, а — забракло м'яса.

То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тільки згадка
минулих літ. Черед мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки звеш стражданням.
Ці роки, збавлені в ганьбі,—
то так судилося…

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? Ачи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань. Твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто єси? Живий чи мрець? Чи може,
і живий, і мрець? I сам на сам?

Микола РУДЕНКО

СЛЬОТА

За вологою шибкою дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе
Щось у світі страшне учинитись повинно.

Я не знаю, що саме — з людьми чи зі мною,
З цілим світом чи тільки з моєю душею.
Ніби знов мені треба ріллею курною
Вирушати під кулі в холодну траншею.

Ну, а може, не це? Може, просто сьогодні
Хтось про мене подумав лихе і злостиве.
Підкотилась та думка з нічної безодні
І вп’ялась, наче п’явка, у серце чутливе.

Гірко бачити берег неначе в корості —
Геть завалений склом та брудними
пляшками.
Та ще гірше, якщо ми засіємо простір
Підозрінням отруйним, лихими думками.

Десь кублиться воно в небезпеці тривалій —
Зло, яке ми думками лихими наплодим,—
Мов скляні різаки, що лежать між конвалій,
Щоб когось покалічити нині чи згодом.

Із недоброї схованки в поле магнітне
Ті думки заповзуть і вдеруться до хати.
Щось наляже на душу тяжке й непривітне —
Легше серцю твоєму труну попрохати.

І тоді поза вікнами дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
І така наповзає тривога, неначе
Щось у світі страшне учинитись повинно.

 

***

Між нами відстані стіна
Обставин різних мур високий
Та зустріч – мить лише одна
Забрала, майже, звичний спокій.
Тебе побачила в юрбі,
А ти мене і не помітив…
Летів поквапливо собі:
Мабуть, тобі так добре жити!
Мабуть, у тебе є усе
Що в 20 літ потрібно мати …
Мене ж не та ріка несе
І їй не легко опиратись.
Якби не мури, не ріка
Я б зупинила і сказала
Що: «я тебе, мабуть, віка
З такою мукою чекала!!!»
Та все менеться, все пройде
Я далі житиму як жила.
Та трохи прикро, що ніде
Тебе без мурів не зустріла.

 

Оксані

Сиджу тихо і думки сортую.
В них майбутність моя не спіймана.
Хоч далеко, но я тебе чую,
Ти у мріях зі мною Оксано.

Пусті мислі хочу залишити.
Хай йде геть, що звучить так погано.
Лиш тебе обіцяю любити,
Моя квітко, моя ти, Оксано.

Мені сумно в задумі сидіти
Цілу ніч і ждати на ранок.
Удар серця грудь хоче розбити.
Чи ти це розумієш, Оксано?

Співу серця твого буду ждати.
Таке щось, ще не було співане.
Буду телепатичні кохати
Тебе, люба й єдина, Оксано.

Хай слова ті нам пишуть майбутність.
І хай буде те, що нам писане.
Я є певний, що буду присутній
В душі твоїй, і серці, Оксано.

Поки що, думки наші кружляють.
У вікні в яке гляну світанок
Своїм подихом мене вітає.
Зрозумій це, я прошу, Оксано.

Василь Шляхтич



***
В листопадовім окладі
Тінь мене все здоганя...
(А цікаво – в Цареграді
Видно київське зрання –
Золоте і стонайкраще,
І небес тоненький лід?)
...Линуть нитями черкащин
Сни-уявлення про світ,
Що стає, бува, летючим
Вічність тому і в четвер,
Тонко де садам і кручам,
І музиці горніх сфер...
Де летять по небу птиці,
По землі ідуть жінки...
Ох же, йдуть... І золотиться
Завиток біля щоки...

Павло Вольвач

***
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа невразлива,
Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Василь Симоненко

 

***
Проходять роки їх не повернути,
Мов попіл по вітру.
Ніяк неможу я збагнути,
Що роблю я й куди іду.

Навіщо битися за волю,
Та свою мрію ти ще не забув.
Бо невблагать нещадну долю,
І втратити свободу, яку в житті ніколи не відчув.

 

Омар Хайям. Рубаї


***

Весь вічний рух у Всесвіті – це ми.
В очах пізнання є зіниця – ми.
Неначе перстень, цей яскравий світ,
Найбільш коштовний в ньому камінь – ми.

***

Тримає землю Бик споконвіків,
А угорі Тілець всевладно сів.
Поглянь очима розуму – й побач:
Між цих биків пасеться гурт ослів.

***

На долю – мачуху лиху – не нарікай,
А краще в келиху вина втопи відчай,
Хай виноградна сила нас втішає
Й напій струмує, як весни ручай.

***

Усе минеться – і чудес не жди,
Наш дух полишить тіло назавжди,
А прах із глиною згодиться гончарю –
Й наллють у глечики нові меди.

***

Багато друзів гуртувать не смій,
Їх лестощі – отруйливий напій.
Отож тепер, їй-право, начувайся:
Комусь довірився – а він же ворог твій.

***

З усіх, хто вирушив в останню путь,
Нікого не вдалося повернуть.
Отож в старому караван-сараї
Чогось-бо на прощання не забудь.

***

Краще будь ти злидар, зголоднілий крадій,
Ніж лакуза із блазнем навперебій.
Краще гризти маслак, ніж впиватись вином
За столом, де панує владар-багатій.

***

Життя минуло – гріш йому ціна,
Знікчемнів подих – і самотина
Питає за відступництво й гріхи,
За все ганебне: „В тім твоя вина?”

***

То доля пестить – я немов емір,
То нидію, обшарпаний, як звір.
Радій намарне чи спивай журбу,
Та долі не ставай наперекір.

***

Печалі квіт у серці не плекай,
Натомість насолодам потурай,
Вино шануй, бажанням підкорись,
Бо вже твій день іде за небокрай.

***

Ви, в мудрості явивши щедрий хист,
До знань нових споруджували міст,
Однак і вам несила вийти з ночі
Тих злих казок, яких збагнули зміст.

***

Пощо страждання, сумніви і гнів?
Щоб назбирати золота-скарбів?
Допоки подих твій не скрижанів,
Потрать їх з друзями, не дай на ворогів.

***

Коли, коханням створений на світ,
Отримав я любові первоцвіт,
То вирішив плекати думи серця –
Й пізнав я духу трепетний політ.

***

У судний день, либонь, не буде зла:
Якщо твоя душа всякчас жила
Високим, чистим, добрим і святим,
Тобі воздасться слава й похвала.

***

Скінчилась книга юності. Як жаль...
Весна сповита у зими вуаль,
А птаха радості, що молодістю звалась,
Назавжди відлетіла в синю даль.

***

Твою ніколи не збагну канву,
В узори нитку виткавши нову.
Однак роблю все з трепетом надії,
Бо в милосерді я твоїм живу.

***

Бажань своїх осилить не зумів,
Страждав од вчинків, од порожніх слів.
І навіть, може, ти мені пробачиш,
Та соромно за все, що я чинив.

***

Щоб ми високі здужали щаблі,
До знань нас прилучали вчителі.
Але кінець цій повісті один:
Прийшли з імли й розтанемо в імлі.

 

***

Я вчора в вітер закохалась,
проговорила всю ніч з ним,
у небо високо здійнялась,
ішла над сонцем голубим.
Він розповів мені про тишу,
яка розказує про все,
яка в біді тебе не лише,
думок розумних принесе.
А вітер має сині очі,
у нього сльози як полин.
Завжди один - самотні ночі,
відвідувач самотності долин.
Я чула вчора спів дощу -
він має голос неба,
а вітер мій не відпущу:
тебе лиш, рідний, треба!
Ми ранок з ним намалювали,
а потім сонце і росу.
Удвох над хмарами літали,
малюючи землі красу.
Я вчора в вітер закохалась,
ми з ним розмалювали світ,
до його серця пригорталась,
холодного, як теплий лід.