Поезія та проза

Василь Симоненко
І знову сам воюю проти себе —
Два чорти схарапудились в мені.
Один волає: «Зупинись! Не треба!»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад.
Мені дарма, що брехні і обмови
Об мене торохтять,
Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги,
Топчу улесливості мох.
Мої чорти беруть мене на роги,
І щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.

 

Прозрели мои руки. А глаза -
как руки, стали действенны и жадны.
Обильные возникли голоса
в моей гортани, высохшей от жажды
по новым звукам. Эту суть свою
впервые я осознаю на воле.
Вот так стоишь ты. Так и я стою -
звучащая, открытая для боли.
Сентябрь добавил нашим волосам
оранжевый оттенок увяданья.
Он жить учил нас, как живет он сам, -
напрягшись для последнего свиданья...

***

Однажды, покачнувшись на краю
всего, что есть, я ощутила в теле
присутствие непоправимой тени,
куда-то прочь теснившей жизнь мою.
Никто не знал, лишь белая тетрадь
заметила, что я задула свечи,
зажженные для сотворенья речи, -
без них я не желала умирать.
Так мучилась! Так близко подошла
к скончанью мук! Не молвила ни слова.
А это просто возраста иного
искала неокрепшая душа.
Я стала жить и долго проживу-
Но с той поры я мукою земною
зову лишь то, что не воспето мною,
все прочее - блаженством я зову.

***
Что сделалось? Зачем я не могу,
уж целый год не знаю, не умею
слагать стихи и только немоту
тяжелую в моих губах имею?
Вы скажете - но вот уже строфа,
четыре строчки в ней, она готова.
Я не о том. Во мне уже стара
привычка ставить слово после слова.
Порядок этот ведает рука.
Я не о том. Как это прежде было?
Когда происходило - не строка-
другое что-то. Только что? - Забыла.
Да, то, другое, разве знало страх,
когда шалило голосом так смело,
само, как смех, смеялось на устах
и плакало, как плач, если хотело?


Б.Ахмадулина

 

Настрій...сьогодні...

БЕРЕГ ЧЕКАННЯ

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів…
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю поїзда твого.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?
Василь Симоненко

 

О.Олесь
В провалля розпачу, де плив я без весла,
Знов ти прийшла, що вже не раз мене дурила,
І знов взяла мене на крила,
І в синє небо понесла...

Повірив я і знов понісся в царство див,
Хоч падав я не раз з блакитної пустелі,
І груди розбивав об скелі,
І роки з ранами ходив...

Надіє, зраднице! Окрасо днів моїх,
Ти чуєш в поклику моїм палке благання?!
Не одури мене востаннє,
Не дай мене другим на сміх!

А схочеш знов мене віддать на глум людський,
То підніми мене в краї ясні й таємні,
І звідти кинь в безодні темні,
І об граніти їх розбий.

 

Болить душа моя, болить...
Пекучий біль її проймає...
А день за днем пливе, біжить,
А там і смерть страшна чекає...

Я жив... а що кому зробив?
Куди я дів чуття і думи,
Коли й чиє життя зогрів,
Кого на світ я вивів з стуми?..

Бажав я тільки і співав
Про ніч землі, про сяйво неба,
І в люде пісню посилав
За мене здійснити, що треба.



Вона прийшла, як мрія довгождана,
І вийшли всі назустріч їй,
І всі кричали їй: «Осанна!
Благословенний ранок твій!»

І враз усмішкою гіркою
Її всміхаються уста...
І враз показує рукою
Нам на Голгофу! на хреста...

 

Україно чого плачеш чом ридаєш нене сину мій невже не бачиш-забули про мене та не знаю чи згадають свої рідні діти в біді мене покидають-як можна радіти один син у світ за очі за щастям подався та не раз посеред ночі в сльозах прокидався бідолашний не міг спати в далекім світі снились діти жінка мати сад зелений в цвіті усміхнувся як приснилась церкви дорога гірка сльоза покотилась і згадав про Бога пробудився помолився в серці защеміло слізьми з нічкою ділився каявся невміло повертайся любий сину до рідної хати в біді тебе не покину я Вкраїна-мати постелю тобі ланами накрию тя небом будеш паном над панами що для щастя треба хочеш більше-будеш мати, дам високі гори з них будеш оком сягати за синєє море все віддам-степи,ліси...лиш молю тя ревно щоби сину не їв ти хліб святий даремно памятай що та земля по якій ти ходиш вона сину плоть твоя у ній Божий подих не забудь як колисала Матінка рідненька у Творця щастя питала тобі люба ненька вона тебе повивала Христові Цареві молилася і співала пісні Кобзареві нагадаю тобі знову-у всьому май міру оберігай рідну мову і святую віру не лінуйся ти до Бога часто руки здіймати за нас молилась до Нього Пресвятая Мати повертай зове земля церквами багата богобійная твоя в славі не пихата почуй пісню соловїну-прищедрий дар Божий не барися в Україну поспішай небоже прихились до мене сину поплач із вербою поглянь-червона калина тужить за тобою повертайся і будемо у Бозі радіти до Його храму підемо-всі ми Божі діти нехай кожнеє серденько Бога прославляє Україну нашу неньку Він благословляє То написав брат Іван з Божою допомогою

 

Л.Амстиславский
Первая любовь… Она – как сон...


Первая любовь… Она – как сон
С сумасшедшинкой, с корявыми стихами,
Обнаженным девичьим плечом,
На скамейке спрятанной кустами…
Первая любовь – как вкус вина,
Горьковато-терпкий, чуть пьянящий,
Памятный, но все же, проходящий…
Памятью испитый не до дна.
Первая любовь – как ветерок.
Пролетел, дыханьем губ коснулся…
Первая любовь – как сон… Проснулся,
А на памяти и в сердце – узелок…
…………………………………
Омут, буря, шквал, землетрясенье –
Это все – последняя любовь!
Мысли, сердце, нервы, душу, кровь –
На её алтарь, как приношенье.
Жизнь и смерть сплетаются узлом.
Пытка и блаженство – всё едино!
Ад и Рай в любви – не разделимы
Чаша – из добра,
Напиток – зло!
Истинна последняя любовь
В ней нет планов, в ней – одна стихия,
Всё сметающая, рушащая мощь
Как лесной пожар в года лихие…
…………………………………………………
У любви последней нет конца.
До конца дожить не успеваешь…
Собственною смертью разрываешь
Две судьбы сплетенных…
Два кольца…

 

Олександр ОЛЕСЬ

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.

Я не наслухався ні шуму рік широких,
Ні шелесту лісів дремучих, темних,
Ні голосу пташок, що вихваляють світ.

Я все життя горів на огнищі людському,
Я все життя неначе був розп'ятий
За злочин чийсь на вічному хресті.

Я все життя збирався тільку жити,
Дивитись, слухати і пити
Нектар із келиха краси…

 

Виртуальные чувства…Откуда берутся?…
В них легко погрузится, но сложно проснуться…
Так обманчиво все, что не хочется верить…
Столько нежности, страсти…Да всего не измерить…
Сложно вытерпеть все…Одиночества пытку…
Виртуальностью жить без реальной улыбки…
Столько радости, боли…Не каждый так сможет…
Благодарна Тебе…Тут люблю Тебя…Боже…
Как же все надоело…Как хочу я коснуться…
Хоть увидеть разок…Но пора уж проснуться…
Мы всего лишь слова…Здесь мы больше не можем…
Только байты летят…Ими душу мы гложим…
Ими мучаем сердце…Ими нервы сжигаем…
Виртуальную дверцу друг для друга срываем…
Виртуально живем…Виртуально уходим…
В виртуальной сети словно странники бродим…
Так идет день за днем…Мы завязли надолго…
Только это не жизнь, а лишь жизни подобно

 

Он не любил, но он был зол,
Что под руку ее не вел,
Что не ему, садясь за стол,
Она дарила взгляды.
Он злился на себя за то,
Что для нее он был никто -
Не он ей подавал манто.
Не он стирал помаду.
Его костюм был строг и бел.
Он все, о чем мечтал, имел,
Но ни чего так не хотел
В своей богатой жизни.
И злился, что сейчас не он
Отвешивает ей поклон
И что не он услышит стон,
Летящий с губ капризных.
Он в гневе был и сам не свой
Следил за чьей-то там рукой,
Скользящей вниз, под стол, змеей,
Где все скрывали тени.
А он пил водку и молчал.
Он думал: Нет, он точно знал,
Что все на свете бы отдал,
Чтоб те обнять колени.
Прокуренная тишина,
И лунный камень из окна.
Лишь где-то плакала струна,
А где, не ясно точно.
Полутрезва, полупьяна,
Прекрасная, прошла она
Под руку с тем, кто мог до дна
Испить ее той ночью.

П,С: Вибачте, автор не відомий....але вірші дуже красиві...

 

Олександр Олесь

***

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: "Мій раю!" і стратити…
Боже всесилий! Чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

 

Павло ГІРНИК

* * *

Той білий-білий світ, який не перейду,
Ту дівчину, яка немислима без нього,
Вертаю самоті, як зірку молоду,
Як стомлену ходу відлуння мовчазного.

І цнота, і тепло, і трішечки весни
Задмухали вікно, на потім залишили
Передчуття гріха, передчуття вини,
І болісну сльозу, і ненависть безсилу.

І падає душа у стоптану траву,
А ти її малюй на білому обрусі —
Прокушені вуста і зламану брову,
Відьмацьку сивину і золото у вусі.

Це кров. Це дикий степ. Це воля і пітьма.
Це доля крижана і попіл на обличчі.
Це білий-білий світ, якого вже нема.
І дівчина, яку ніколи не покличу.

 

Павло ГІРНИК

* * *

А я боюся знати, моя пташко,
Що й ти колись засвітишся мені
Так само незурочено і тяжко,
Як срібна зірка в сивому вікні.

А я боюся нині розуміти,
Яка печаль між нами пролягла,
І чути вітер, скрижанілий вітер,
Що душу розтина на два крила.

Бо я не владний над тобою, мово,
І часом, проклинаючи знання,
Так стережуся сказаного слова,
Як блискавки, що цілить навмання.

 

Павло ГІРНИК

ГІРКОТА

Сивіти не боляче.

Виб’ють морози траву,

І перші лелеки покличуть у небо прозоре.
Ми разом були, наче хвиля у ніч грозову
І берег, з якого завжди повертатися в море.

Торкни, трамонтане, запінені скелі круті,
Розвій-но чуприну високої чорної тиші!
Від болю глухого мене провела тільки ти
До тихої мови, яка від усіх солоніша.

Невже розпозичився так, що й душі не вберіг,
І слово забув, що в очей запитає напиться?
Чи знатиму врешті, яку обирати з доріг,
Коли під ногами займуться останні криниці,

І вже не почую, чи знову надходить гроза?
Мій береже вічний, ніхто з нас до часу не знає,
Як важко вертається в очі схолола сльоза,
Як боляче йти, коли є вороття… і немає…

 

Повторююсь...Але...по настрою...

Василь СТУС


Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своєї плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,
а межi ними — лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

 

Василь СТУС


Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.

 

Василь СТУС


Утрачено останні сподівання,
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій найчистіший горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
Простуючи до смерті навмання.

 

Василь СТУС


Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

 

Надворі дощ і холодно,
На серці сумно й боляче...
Тобі всерівно,всеодно,
Тобі напевно хороше.
Ти навіть не задумався-
Покинув і пішов
У мене серце билося,
Ти ж іншу вже знайшов.
Ти навіть ненасмілився
Сказати все як є.
Я все ж таки надіялась
Що в тебе совість є.
Та всеодно я хочу
Побачити тебе
І подивитись в очі,
Послухати усе.
Цікаво що ти скажеш,
Чи просто так підеш,
Чи може слово звяжеш
У речення складеш.
У мене є хтось інший-
У тебе інша є
Ти може вже дорослий
І в тебе совість є...
Надворі ясно,сонячно,
Надворі вже весна
Тобі напевно боляче
У мене ж біль пройшла.
Примітка: Всім,кого кинули


автор невідомий

 

Олександр Олесь


Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: "Мій раю!" і стратити…
Боже всесилий! Чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

Олександр Олесь

БЕЗСМЕРТНИКИ

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась…

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд мій приковують до себе,
Нагадують розкоші весняні
І кажуть про тепло, про радощі, про тебе.

Ці квіти — спогади про світлі дні…
І хай відносин наших світ погасне,
А спогади все ж будуть жить в мені,
Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні…

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

Мабуть повторююсь...Але...
То,як пісня..

Заболю, затужу,
заридаю... в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів'яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо,-
Забіліли сніги-.. забіліли сніги...
замело.
Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип.- чи сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
і тиха лілея руки,
Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти -
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..
Заболю, затужу, заридаю... в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.