Поезія та проза

Дуже гарно...але,якщо це Ваше,то просим сюди

 

Леонід Терехович

Чому життя, мов закручена вісімка,
перехлябилось на порив?..
Ніхто не скаже, що я повiсився,
що самогубство втворив...
А лиш поговорять багато чи мало, —
коли новина обліта,
що, видно, хвороба мене доконала,
та знову ж таки — літа...
Хай тільки докорiв не буде в поминi...
Над тим же, що нишком зробив,
я посміюся в своїй домовині
зглузливим ошкіром зубів.



Коли помру — це буде скоро, —
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.



Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

 

Леся Українка

CONTRA SPEM SPERO!
...
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! - Геть думи сумні!
...



Максим Рильський

ГЕЙНЕ
Арлекін з трояндою в руці
Йде серед буйного карнавалу.
Щоки й чоло у смішній муці,
А в очах далекий відблиск жалю.

Правда, смішно вірити й любить,
Правда, смішно з квітів милуватись?
Скільки років, скільки вже століть
Люди вміють їсти й цілуватись!

Він сміється, щоб не заридать,
Він плига під звуки сарабанди, -
Та нікому б не здолав оддать
Арлекін кривавої троянди!

 

Андрей Макаревич

Между раем, землей и адом
Нет лазеек - сомненья прочь.
Правит ночь Гефсиманским садом,
Беспробудная, злая ночь.

Ночь усталым сомкнула вежды,
Тишиной напоила сад,
И соратники безмятежны,
И сподвижники крепко спят.

По челу разлита усталость -
Не услышат не помянут...
А Ему до беды осталось,
Может, пять с небольшим минут.

Он недвижен. Он ловит звуки.
На мгновенья разбиты дни:
Вот Пилат умывает руки,
Вот толпа, что кричит: "Распни!",

И Голгофа, и та осина,
Где Иуда прервет свой род...
До чего же невыносимо
Видеть ход вещей наперед!

Бесполезно учить чему-то -
Все уйдет, как вода в песок.
Бесполезно считать минуты -
Все исполнится точно в срок,

Все исполнится неизбежно:
Взят. К злодеям причтен. Распят.
А соратники безмятежны!
А сподвижники сладко спят!

И пока в тишине звенящей
Был слышен доспехов звон,
Все слова о какой-то чаше
Повторял беспрестанно Он.

Только нет в небесах ответа,
Ни движенья, ни звука нет.
Лишь мгновенья бегут, и это
Было принято как ответ.

У пророка одна дорога.
Суд над нею - лишь Высший Суд.
И осталось ему немного -
Слава Богу,
уже идут.

 

Андрей Макаревич

Среди всего, что в нас переплелось,
Порой самодовольство нами правит.
"Казаться или быть?" - вот в чем вопрос,
Который время человеку ставит.
Считаться кем-то, или кем-то быть?
Быть смелым, или делать вид, что смелый?
Ты жертвовал, творил, умел любить,
Или об этом лишь вещал умело,
Робея самому себе признаться,
К чему стремишься: быть или казаться?..
Что стоит жизнь в довольстве иль покое,
Когда ее пытаются лепить,
Фальшивя переделанной строкою...
Легко казаться. Очень трудно быть...


Наша жизнь не приемлет в себе постоянства.
И прощаться легко. Только некая грусть
Занимает в душе небольшое пространство,
Если сверху смотреть на отмеренный путь.
Ведь прощаемся мы не с людьми, не с местами,
И не в том, между нами, расставания суть.
Всякий раз мы прощаемся с нашими днями,
Что уже не вернуть ...

 

Николай Гумилев

Выбор

Созидающий башню сорвется,
Будет страшен стремительный лет,
И на дне мирового колодца
Он безумье свое проклянет.

Разрушающий будет раздавлен,
Опрокинут обломками плит,
И, Всевидящим Богом оставлен,
Он о муке своей возопит.

А ушедший в ночные пещеры
Или к заводям тихой реки
Повстречает свирепой пантеры
Наводящие ужас зрачки.

Не спасешься от доли кровавой,
Что земным предназначила твердь.
Но молчи: несравненное право -
Самому выбирать свою смерть.

 

"...Забыв про смысл ее первопричинный,
мы женщину сместили. Мы ее
унизили до равенства с мужчиной. ..."


Евгений Евтушенко

 

Лариса Петрів
Кохаю

Щодня життя ганити-це пусте.
Не хочу я на долю нарікати,-
Я вдячна Богові хоча б за те,
Що дав мені талант кохати.

Насправді,це мистецтво не просте,-
Як комусь дано малювати чи співати.
А у моїй душі весна цвіте,
Бо маю дар від Бога я-кохати.

Хтось дорікне мені: "хіба це дар-кохати?
Що тут складного?Є у всіх сімя та діти".
Ти можеш все життя любов чекати,
А стрінувши її не оцінити.

А інші скажуть, що кохання-труд важкий.
"Робота серця"-ось як це назвати.
Нема нічого більш природного таки
Як говорити, дихати й кохати.

Я знаю, може хтось і так прожить,
Лиш забираючи, взамін не віддавати.
А моє серце враз зупиниться у мить,
Як тільки перестану я кохати.

 

Лариса Петрів
Болить....

Болить...
Щодня болить й щоночі.
Спинитись біль не хоче,
Не відпускає ні на хвильку,ні на мить.
Болить...

Я з болем цим живу, до нього майже звикла.
надія жеврила в мені,але по волі зникла,
Полинула у небо чисте, у блакить.
Болить...

На дрібні часточки думки рвуть душу,
І з болем цим я вже змиритись мушу.
У грудях скалкою він гострою сидить.
Болить...

А дні-за днями, за весною-літо,
Для добрих почуттів душа відкрита,
А біль струною срібною дзвенить.
Якби Ви знали,люди, Як мене БОЛИТЬ!...

 

Наші гори — це наші гори!
Наше море — це наше море!
Заберіть своє кляте щастя
та залиште нам наше горе!

Бо ми підемо з Поділля,
бо ми зайдемо на подвір'я,
де гуляють люди весілля:
"Ой, голубонько наречена,
закипіла вода священна!
Піде з нами твій хлопець любий,
піде з тими, хто волю любить.
Завтра вранці, як сонце встане,
стане нашим він отаманом".

Їхні ріки течуть на північ.
Наші ріки течуть на південь.
Рушниками гуляють півні
і кричать про криваві зміни
для Росії і України!..

* * *
Хочеш - правду? Нас ніколи
не любили галичани.
Ми вмирали, а вони нас
ледве-ледве помічали.

Ми для них (цікава справа!)
залишились москалями,
ніби те, що ми з Полтави,
є жахлива чорна пляма.

Дратували до нестями
западенські ідеали:
все собі, собі, для себе!
Скільки не схопив, все мало!

Станіславщино злиденна,
безпорадне Прикарпаття,
звідки виникло у тебе
це озброєне завзяття?

З нас ніхто не зазіхав
на майно цієї терри.
Ми служили двом богам:
Україні і Бандері.

Не каральники ми, ні,
ми бійці за чисту справу.
Є якась і на війні
справедливість, хоч кривава.

"Ми програли цю війну" —
визнати відверто мушу.
Та збудили віді сну
сплячі українські душі.

Лесь Мартин

 

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

* * *

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.


Василь СТУС

***

Вечірній сон. і спогади. і дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.

***

 

І ще вірш моєї подруги:

Меня пронзает боль
до сердца, до костей
Меня обида жжет
И всю меня съедает.
Хватает мне уже
Недоспаных ночей,
Холодных взглядов
Что меня пронзают.
Я вас люблю всегда,
В дождливый день,в мороз.
И в те минуты,что на меня кричите
Вам от моей любви не скрыться никуда
Принять ее иль нет,
Решайте,как хотите
Я сердце вам открыла для чего?
Чтоб мусор вы туда бросали?
Я вас люблю,люблю,
И больше никого.
Потом не говорите,
Что не знали….

 

Богдан- Ігор Антонич

КОРЧМАРСЬКІ ЧАРИ

Кіптява свічка й ніж щербатий,
червінна королева з карт.
Змішалась ява з сном крилатим
і все недійсне - ніч і чар.

Тремтять уста на чарки вінцях,
і горло здавлює відчай.
Корчмарю, сто даю червінців,
лиш місяця мені продай!

ХЛІБ НАСУЩНИЙ

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слова і у надро сонця!
В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,
роздерти вглиб свідомості запону,
аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.

Лілеї сну пом’явши, плахта куряв
звилась у трубку з золотої бляхи.
У землю вбите полум’яним цвяхом,
розколює надвоє сонце обрій.
Мов карти, в кучерявій вітру торбі
мішаються блакитні краєвиди.
Проходять сонні люди, мов сновиди,
колишуться на линвах ясних ранків.
В тривожних радощах,
химерно й п’янко
вгинається, мов блиски леза, мова.
До дна землі
й до дна цупкого слова
вдираються завзято і уперто
і видираю в заздрісної смерті
пісні,
п’яніння,
ночі й дні.

ДІМ ЗА ЗОРЕЮ

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.
Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,
як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,
і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,
аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,
у скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листя
насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,
аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,
життя встромляє свердли гудзуваті в кубла смерті,
і дуб прискакує до дуба – два боги сердиті,
ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні – невломні мотовила,
ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.

Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,
крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.
Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,
співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

 

ОДА НЕСПРАВЖНЬОМУ

В затухлій тиші ждуть спокою
Ті, кому вже не мед життя.
Неправда, то не рай, де двоє,
То псевдощастя, забуття.

То ода штучному коханню
Від тих, хто долю вбив свою.
То зношене зобов'язання,
Вичавлювання слів "люблю".

Пройти життя, не знати горя,
Робити все в заданий строк.
То жадний примус бути поряд,
То сліпо вказаний порок.

Йти по протоптаній дорозі
Без мрій, бажання, без ідей.
Вгоджати всім, кому лиш в змозі,
Щоб було так, ЯК У ЛЮДЕЙ.

То милий збіг чужих обставин,
Несправжні збудження сердець.
Все йде по плану, без прогалин:
Де був початок, є й кінець.

Життя, яке без сподівання.
Душа, в якій завжди зима.
Хто стер з землі святе кохання?
Його нема, нема, нема...

Возрадуйтесь, сягли спокою!
Серцева вірносте, прощай!
Тепер то пекло, де є двоє..
То вже не рай, давно не рай...

ЧЕРСТВЕ "Я"...

Я вросла в бетонований сквер.
В мене мозок по скронях пливе.
Я не плачу за тими, хто вмер.
Я ненавиджу тих, хто живе.

Я плюю на навколишній світ,
Моє серце замерзло і спить.
Чи протягну ще декілька літ?
Все одно, хоч й померти за мить.

В мене друзі – депресія, стрес,
Я так вперто не вірю у рай.
Я харчуюсь вхідним смс,
Я йду з світу й не кажу "прощай"...

Я живу без законів, без меж.
Мою душу хтось гостро розсік.
Я дитя електронних мереж.
Колись видалюсь раз і навік...

А давай літати...

А давай будем разом літати,
Щоб нам вказував слід вітерець...
А давай будем всім все прощати,
Ніби завтра вже буде кінець.

Давай підем з тобою до поля
І відчуємо дух свіжих трав.
Яка ж мила з тобою в нас доля,
Що її нам Господь дарував.

Давай бігти до світлої миті,
Давай спільний свій шлях прокладем.
Помилуймося сонцем в блакиті,
Ніби нині востаннє живем.

Розкажи про небеснії зорі
І згадай про солодкий той час,
Як пливли по життєвому морі.
Ніби завтра не буде вже нас...

 

Александр Кочетков
БАЛЛАДА О ПРОКУРЕННОМ ВАГОНЕ

- Как больно, милая, как странно,
Сроднясь в земле, сплетясь ветвями,-
Как больно, милая, как странно
Раздваиваться под пилой.
Не зарастет на сердце рана,
Прольется чистыми слезами,
Не зарастет на сердце рана -
Прольется пламенной смолой.

- Пока жива, с тобой я буду -
Душа и кровь нераздвоимы,-
Пока жива, с тобой я буду -
Любовь и смерть всегда вдвоем.
Ты понесешь с собой повсюду -
Ты понесешь с собой, любимый,-
Ты понесешь с собой повсюду
Родную землю, милый дом.

- Но если мне укрыться нечем
От жалости неисцелимой,
Но если мне укрыться нечем
От холода и темноты?
- За расставаньем будет встреча,
Не забывай меня, любимый,
За расставаньем будет встреча,
Вернемся оба - я и ты.

- Но если я безвестно кану -
Короткий свет луча дневного,-
Но если я безвестно кану
За звездный пояс, в млечный дым?
- Я за тебя молиться стану,
Чтоб не забыл пути земного,
Я за тебя молиться стану,
Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуренном вагоне,
Он стал бездомным и смиренным,
Трясясь в прокуренном вагоне,
Он полуплакал, полуспал,
Когда состав на скользком склоне
Вдруг изогнулся страшным креном,
Когда состав на скользком склоне
От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила,
В одной давильне всех калеча,
Нечеловеческая сила
Земное сбросила с земли.
И никого не защитила
Вдали обещанная встреча,
И никого не защитила
Рука, зовущая вдали.

С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
Всей кровью прорастайте в них,-
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
Когда уходите на миг!

 

О. Забужко.

"- Зимно менi, коханий.
- Накинь пальто кожушане.
- Сумно менi, коханий.
- До працi берись, моя панi.
- Ах, щось воно все менi лiньки...
- Бо треба б тобi дитинки.
- Страшно, коханий, з нею
- Стати навiк твоєю."

 

Втома

Колись я скажу так просто - "Втомився".
А ти не почуєш. На щось задивився
подумаєш ти, споглянувши на мене.
А я підіймусь і промовлю гучніше:
"Я просто втомився - нічого не треба!
Втомився від всього, мабуть, що є в світі,
Від світла і тіні, від снігу і квітів,
Від купи людей, що існують без мрії,
Від вітру, що завжди на вулиці віє.
Втомився від тебе, втомився від себе,
Втомило мене навіть зоряне небо,
Втомили мене почуття і невдачі,
І щастя втомило, й дитячії плачі.
Втомився від ранку, втомився від ночі,
Втомився - нічого не треба, не хочу.
Не хочу страждати, не хочу радіти,
нічого не хочу: ні їсти, ні пити.
Втомився від сміху, від сліз і від горя,
Від сонця втомився й від голосу моря.
Втомили мене кораблі і машини,
Сучасні заводи й старовинні руїни.
Втомило мене усе в цьому світі.
Втомило життя, але хочеться жити.

 

Молитва

Дай, Боже, завтрiшнього дня
Дай, Боже, чистої години
Дай долi гiдної людини,
А не трухлiючого пня.

Дай сили, волi i терпцю
I мудростi, щоб зрозумiти
Як можна в свiтi гiдно жити
Коли тебе б’ють по лицю?

Так, щоб не впасти у зневiру.
I щоб не з’їли, як вiвцю?

Валентина Камінська

 

Щось нині навіяло...

Віктор Морозов

Старе кіно

Це старе кіно про двох самотніх людей
Які ціле життя шукали одне одного і не знаходили
А коли вони нарешті зустрілися
То злякалися свого щастя і все закінчилося дощем
Довго палають порожні екрани
Ми не відводим очей
Гаснуть повільно барвисті реклями
Цих страшних ночей
Цих важких ночей
Це старе кіно про страх перед щастям
Про те що жодному з нас не можна залишатися самотніми
Інакше найкраща навіть доля закінчується поразкою
Поразкою і нескінченним дощем
День закінчився дощем і грозою
Пахне весною і сном
Ми не захочем дивитися знову
Це старе кіно
Це страшне кіно
Злива густа і не видно дороги
Я твої пальці ловлю
Будьмо удвох і не бійся нічого
Я тебе люблю
Я тебе люблю
Ці старі режисери які давно вже вижили з розуму
Накручують свої фільми про самотніх нещасних людей
І добре заробляють на цьому
Нехай же хоч одного разу вони залишаться ні з чим
Хоч одного разу... вони
В твоїх очах я знову бачу себе
Яка ти світла

 

М.Баліцька

За вікном вітер застиг,
За вікном птах спинився у леті,
Ледве вголос промовить не встиг,
Те, що хотів оспівати в сонеті,
Те, що писав в своїх віршах-піснях,
Те, про що марив і снив ти ночами...
Вітер в шаленнім польоті застиг -
Боявся повітря рухнути між нами...