Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

хм...а настрій радше весняний....

 

Відповідь: Поезія та проза

Осень, яблоки падают,
Осень, скоро нам уезжать.
Невесёлые проводы,
Проводы, проводы,
Невесёлые проводы журавлей провожать,

Осень, и яблоки падают,
Осень, и стучат по траве.
Я всегда в эту непогодь,
Непогодь, непогодь,
Я всегда в эту непогодь
Без царя в голове,

Яблоки падают, яблоки падают,
И всю листву ветра замели.
Яблоки падают, яблоки падают,
И скоро домой прилетят журавли.

Осень, и яблоки падают,
Осень, снятся долгие сны.
Просыпаться не хочется,
Не хочется, не хочется,
Просыпаться не хочется
Аж до самой весны,

 

Відповідь: Поезія та проза

Ну осінь,то осінь...ніц не маю проти...

 

Відповідь: Поезія та проза

Тарас Петриненко

Останні теплі дні погожі і сумні,
Останні теплі дні бентежать грішну душу.
Я так їх не чекав, тепер одне лиш мушу:
Прийняти все, як є. Останні теплі дні...

Останні теплі дні: "Чи це мені не сниться?"
Що під шатром зірок лишились ми одні,
Ти маєш відчувать - ти ж здібна учениця.
Усе, що в мене є - останні теплі дні,
Усе, що в мене є - останні теплі дні...

Останні теплі дні, тобі до них далеко.
Останні теплі дні у кожного свої.
Ти дуже молода, тобі ще зовсім легко
Впритул не помічать останні теплі дні...

Вони нас доженуть, без всякого прогнозу
Проллються чисті сльози і змиють каламуть.
А в келиху на дні передчуття морозу.
Останній мудрий тост, останні теплі дні,
Останній тост за вас, останні теплі дні...

 

Відповідь: Поезія та проза

Не судилося, не вродилося,
Загубилося, не шукай.
Ця любов була варта вічності,
Але ось уже видно край...
І осміяні, і ославлені -
Як ми вперто чинили гріх,
Я беріг тебе до безпам'яті,
А себе зберегти не зміг...

Проведи мене ген до обрію,
Де розкинувся зоряний храм,
Проведи мене лиш до обрію,
Ну, а далі піду я сам...
Не дивись, як в нічному тумані
Поглибатиме постать моя,
В моїм подиху самім останнім
Буде жити твоє ім'я...

Там, за обрієм гаснуть пристрасті
У пустелі німих небес.
Без майбутнього - це без дійсності,
Так надія втрачає сенс...
Не судилося, не вродилося,
Загубилося, не шукай.
Ця любов була варта вічності,
Але ось уже видно край...

Проведи мене ген до обрію,
Де розкинувся зоряний храм,
Проведи мене лиш до обрію,
Ну, а далі піду я сам...
Не дивись, як в нічному тумані
Поглибатиме постать моя,
В моїм подиху самім останнім
Буде жити твоє ім'я...

 

Відповідь: Поезія та проза

...та таки осінь...

 

Відповідь: Поезія та проза

256-ий день року
щоб не постити зайве - шанувальникам російської літератури - пропоную згадати Пушкіна
http://www.magister.msk.ru/library/pushkin/poetry/pu0313.htm

 

Відповідь: Поезія та проза

Песня старого ловеласа
:moskali: :D
Ах, весна, простите, дама!
Вам джин-тоник, мне сто граммов,
Но не напрягайтеся вы попусту
И не стройте ваши глазки,
Это мансы, типа сказки
Я уже не в этом нежном возрасте.

Ах, весна, простите, дама!
Я прошу, скажите прямо
Сколько дать, чтоб вы мене не мучили
Все уже гуляют парой
А зохен вей, я слишком старый.
Волноваться мне – ни в коем случае!

Ах, весна, простите, дама!
Я ж забыл, что Вы – "динамо",
В моем возрасте склероз простителен.
Вы мне лысину вскружили,
Если б лампы потушили
Я б сказал, вы просто восхитительны.

Ах, весна, простите, дама!
Я ведь помню вашу маму.
Я любил ее еще в гимназии
Да, я помню Льва Толстого,
Да, живот, и что ж такого!
Я и с ним на девочек залазию

Ах, весна, простите, дама!
Вам налево, мне напрямо.
Телефон черкните на предплечии.
На сегодня точно хватит.
Мой шофер за все заплатит.
Всем пока, до завтрашнего вечера

 

Відповідь: Поезія та проза

НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.

Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,

різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.
При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:

НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них

для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос

тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.
Родос, 29.04.2000

 

Відповідь: Поезія та проза

Це Оксана Забужко - багато знає ця "людина", як вона сама каже, "що народилась жінкою."

 

Відповідь: Поезія та проза

Олександр ОЛЕСЬ

Порвати б сітку мук дрібних,
Втекти б від галасу людського,
Втекти б до моря голубого,
До скель задумливо-німих.
Звалити б хрест хоча на час,
На час короткий вільним стати
І там любити і страждати
За всіх близьких – далеких вас.
Але кайдани на мені:
Життя і грізне, і суворе
Вартує, застує простори
І гріє руки на огні.

 

Відповідь: Поезія та проза

Іван Франко

Я згадую минулеє життя
спокійно, та без радості, без туги:
одно із нього виніс я чуття,
що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут,
та не було вдоволення, утіхи;
мов віл в ярмі, я чув на собі прут
і тяг чужого скарбу повні міхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій,
та полум'ям не бухав, більш димився,
а замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,
та не високо плив в руці слабій,
і хоч я жив, то все ж я не нажився.

 

Відповідь: Поезія та проза

Микола Романець
Надламаної гілки біль печальний.

Жорстокий світ цинічних жебраків,
Перевертнів, приблуд і ницих духом,
Яким байдужа суть високих слів -
Не бачать оком і не чують вухом.
Бо що кому, що вірване життя
Листком зів"ялим упаде в непам"ять?!
І відізветься стогоном проклять
Надламаної гілки біль печальний.
Кому до того, що весняний цвіт
Так передчасно зірваний рукою?!
Кому болить, що відібравши честь
Лишає душу чисту наготою?!
Байдуже всім, що зламане життя
Рукою злих і нелюдських інстинктів
Лежить надщерблене в долоні жебрака,
Який шука буття сумних санскриптів.
...І так пливе відірваний листок
Рікою часу гнаний і тривожний,
Бо що кому, що в серці його сум
Пожовклим болем опада на скроні?!

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Чудик

Ілюзія життя

Чого бракує нам – тепла,
А може світла, може див,
А може слів простих.
Давай обійдемось без них.
Пуста палітра – дощ всі фарби змив.

Ми лиш безкрилі пташенята,
Ні страху в нас, ні каяття.
Ми лиш чіпляємось за грати,
А нам здається за життя.

Чого бракує нам, тобі й мені.
І не моя вина,
Що сонце ділиться навпіл, на два вогні.
Давай-но сядемо за стіл,
Налий вина собі й мені.

Чогось бракує нам, лиш не питай мене,
Бо мабуть завтра все мине,
Разом з цим смутком, з цим дощем.
То все пусте, налиймо ще.

Ми мов безкрилі пташенята,
Підкинь нас – ні, не злетимо.
Ми лиш щороку відзначаєм дати,
А нам здається живемо.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Терещук

Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
Нащо вона мені?

Хоч і без неї, звісно - щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Терещук

Навчився нікого не вчити,
Ноги у дощ не мочити,
Не падати в калабані,
Казати лиш "пане" та "пані",
Ходити як всі на роботу,
Вдавати, де слід, скорботу,
Не мати нічних полюцій,
Боятися революцій,
Не лазити під спідниці,
Не вірити в те, що сниться…

Набрався того - до дідька!
Не вчіться у мене, дітки…

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Терещук

Не літа шкода.
Шкода нас.
Бо ми його любили мало.
Бо не збирали й те, що впало.
Усе гадали: маєм час.

Кусаймо ж лікті. Холоди
Заклали підмурки в’язниці,
Де не співають навіть птиці,
Не чути щебету води.
Диктує дощ нудний указ.
А нам здається, що голосить.
І ми, немов осінні оси,
Чужі меди крадемо й зносим.
Не літа шкода.
Шкода нас.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Симоненко

Хто у тому винен, я не знаю,
Та й шукати винних не піду.
Тільки думка думку обганяє —
Як мені звести їх до ладу?

Може, так написано від роду
(Та чи в цьому втіху я знайду?) —
Що в житті моїм одні незгоди,
Іншим теж несу одну біду.

Може, так судилося од віку
І даремно я шукаю лік —
Хай розбите серце, мов каліка,
Стугонить у грудях цілий вік.

І нехай на голову бездари
(Дурневі — навіщо голова?)
Упадуть, як безпощадна кара,
Синові докірливі слова.

Я не жду і не прошу пощади —
Хай життя не балує мене —
Що ж робити, коли поруч з гадом
Батькове він ім'я пом'яне?

І нащо йому, малому, знати,
Що печаль сосе, немов змія,
Що для мене найлютішим катом
Стане совість змучена моя.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Терещук

А та зоря самотня і печальна,
Гірким вогнем тремтіла в небесах.
Вона була, як музика вінчальна,
Коли душа прозора, мов сльоза.
І скільки ж думав:
Що мені до неї?
Це все казок примара золота.
Тепер зоря не ходить над землею,
Закуталась у хмари і літа.
А, може, впала чи замерзла в небі


Безсоння мучить.
Мов сова
Звила гніздо в тобі й суворо
Ввела тебе в недремне коло,
Де тіні спогадів, слова,
Зола чуттів, що вже загасли,
І мрії, як подерті гасла,
І нитка сорому жива.
Торкнись її і запече,
Мов хтось ухопить за плече.
Знайомий, але призабутий.
І згорбившись, як під дощем.
Ти, найнікчемніший з нікчем,
Стоїш, боїшся озирнутись.

Це кладовище чи музей,
Без блиску золота, фузей?
Що б не було – твоє до скону.
Світає. Час. Накинь запону,
Виходь і смійся до людей.
Без мого серця і моїх долонь.
Приходить ніч і застилає темінь.
В душі - мов кара, лиш гіркий вогонь.

 

Відповідь: Поезія та проза

Олена Захарченко, ВИШИВАНІ ГАРБУЗИ.

."...одягла ... сукню, - ... без жодної квітки, весь одяг поховала в шафу, прошепотівши над ними закляття проти Злиднів, помила горшки, розбризкала воду, по краплях, щоб не напились Примхи, завісила вікно, спалила соснову гілочку із зачарованою живицею, щоб не підступили Біда та Недоля, вмилась, а воду винесла аж за город,щоб не знайшла Карна, і втерлась подолом, щоб захиститись від Порчі.
Потім закрила двері, прошепотіла на всі кутки закляття од відьм та од хатніх напастей, щоб не причепились, поки мене не буде, обсипала поріг диким маком, вткнула біля вікна осикові кілочки, перекинула через хату заговореного сухого кізяка , повісила на ворота пучечок полину, сипнула в город солі, прошепотівши закляття, намалювала на дверях руну й пішла...."