Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

Українська народна пісня

***
Ой, я маю чорні брови,
Маю карі очі,
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?

Як ти хочеш, дівчинонько,
Щоб тебе любити,
Зроби місток через ярок,
Щоб добре ходити.

Ой, якби ж я, козаченьку,
Свої майстри мала,
Я би тобі через ярок
Місток збудувала.

Я би тобі збудувала,
Ще й помалювала,
Я би тобі доріженьку
Плиточками вклала.

Прийди, прийди, мій миленький,
Звечора до мене,
Зготувала стара ненька
Вечерю для тебе.

Ми сядемо вечеряти
В сінях на порозі,
Та й будемо дивитися
В кого які брови.

 

Відповідь: Поезія та проза

Ліна Костенко

Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
А вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
Для смутків сутулих - непродощимі плащі?

Вмовляю себе, що тиждень - це так небагато,
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.

Дороги розмиті і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!

 

Відповідь: Поезія та проза

Ганна Осадко

Вільні...

…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання - по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе- живого - до тебе.

Сивий хлопчику бідний - цілую зів’яле чоло,
перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камін - як тоді, у підвалі, давно -
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості - чи тіні гостей -
пропливуть по покоях - сувоєм - до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне - вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий? - Глухий і гортанний, як страх? -
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.

 

Відповідь: Поезія та проза

Марія Вайно

На хвилі всесвіту

Тріск болю.
Минула пам`ять...
А зойк чи вже був? Чи буде?
Застигла, як тяж, корою
Любов, що була, як рана...
...Той вимір! Схрестився...Буде!..
Хоч пам`ять пече і палить
Не мозок, а ніжно - груди,
Що в ласці збудились рано!..

Той дотик. Я захлинулась.
Було так? Не буде! Диво!
Я в часі світів згубилась,
Зоставшись у них - з тобою.

А світла навколо - безмір...
Любов на руках дитинна...
Планетна у ряд самотність
Всміхнулась мені журбою...

Згубилась. І що до чого?
Чиї то думки - шматками?
Любові, як срібні луни
Камінням попід ногами
Застигли сонцям не пара?
Чуття - наче шовк - нитками...
Все те погубили люди
Між зорями, чи серцями...
А я дотикаюсь. Холод,
Космічний, якийсь байдужий.
Чуттєвість якась безвільна
Розв`язує нас з тобою...
І вже інформацій - море...
Лишають мене безбільну...
Любов лиш земна?!
І дуже
Я хочу
земного
болю...

 

Відповідь: Поезія та проза

Дана Рудик

Цьотка Якубовська

Перед другою світовою
поховала сина
Відтоді мешкала у Перемишлі
на Смольки
Елегантна і педантична
хоч вже трохи забудькувата
щодня кормила
на балконі голубів
й вирощувала на їх лайні
мушкательки-гіганти
На все несправжнє –
маргарин
ячмінну каву
блондинку з сусідства
і дітей з пробірки
казала “то ерзац”
З нагоди моїх приїздів
вичаровувала
торти-арабески
Ночами розмовляла
з тінню свого небіжчика
про Аргентину і про те
чому не вийшла вдруге
заміж за пана Юзя
У неділі ворохобила
запахом нафталіну
міль у шафі і
ангелів у костелі
Мала кишені повні горіхів
для цвинтарних білок
Сусіди і знайомі
називали її
пані Зося–Кінець-Світу
бо на всі новини
чутки і плітки
завжди відповідала:
“То є кінець світу”

Не піднімаючи голови
я бреду цим оспалим містом
у надії знайти під ногами
хоча б мізерний уламок
того безмежно дорогого
кінця світу

 

Відповідь: Поезія та проза

Я летаю в разные края,
Кто же знает, где мы завтра будем.
Дождик привожу в пустыню я,
Солнце раздаю хорошим людям.

Почему, дружок, да потому
Что я жизнь учу не по учебникам,
Просто я работаю, просто я работаю
Волшебником, волшебником.

Ты идёшь, идёшь по январю,
Холодно, следы как многоточье.
Хочешь я с тобой заговорю,
Руку дам и станет путь короче.

Почему, дружок, да потому
Что я жизнь учу не по учебникам,
Просто я работаю, просто я работаю
Волшебником, волшебником.

Мчатся годы, чувства торопя,
Душу наполняя лёгкой силой,
Хочешь, некрасивую тебя
Сделаю как Золушку красивой.

Не жалеть для друга ничего,
Думать о других немножко тоже,
Вот моё простое волшебство,
Может быть и ты мне в нём поможешь.

Почему, дружок, да потому
Что я жизнь учу не по учебникам,
Просто я работаю, просто я работаю
Волшебником, волшебником, волшебником.

Лев Ошанин

 

Відповідь: Поезія та проза

Микеланджело Буонаротти
(в переводе А.М.Эфроса)

***

Верните вы, ручьи и реки, взорам
Поток не ваших и соленых вод,
Чей быстрый бег сильней меня несет,
Чем вы своим медлительным напором.

И ты, туман, верни глазам, которым
От слез невидим звездный небосвод,
Их скорбь, и пусть твой хмурый лик блеснет
В мой жадный зрак яснеющим простором.

Верни, земля, следы моим стопам,
Чтоб встать траве, примятой мной сурово,
И ты, глухое эхо, - ропот мой;

И взгляды, вы, - святой огонь очам,
Чтоб новой красоте я отдал снова
Мою любовь, не взятую тобой.

***
Я только смертью жив, но не таю,
Что счастлив я своей несчастной долей;
Кто жить страшится смертью и неволей, -
Войди в огонь, в котором я горю.

 

Відповідь: Поезія та проза

Богдан Бойчук

Монахиня

У чорний шовк
старанно загорнула
і крик грудей,
і спілість свого лона, -
щоб перейти
холодно
крізь життя:
не знаючи
ні болю родження,
ні сліз,
в яких купаються
пісні.

І тільки кінчиками білих пальців
просувала мертві дні,
мов вервицю,
і почуття, як квіти укладала
між жовтими листками
молитовника.

І до кінця
вмивала руки
шепотом молитви,
щоб простягнути їх
(несплямлені)
по чашу, виповнену вщерть
спасінням:
забувши
дати жебракові,
щоб помоливсь
за вбивство
власного життя,
щоб помоливсь
за гріх
ніколи не народжених
її дітей.


("Час болю", 1957)

 

Відповідь: Поезія та проза

Вячеслав Семенко

Великий Віз

Хмари падали в море. Облизане хвилями небо
обливалось слізьми і ховало нажахані зорі.
Перелякані скелі чорніли в безсилій покорі,
тільки обрій раз по раз над чимсь реготався вогнево.

Божевілля стихій обгризало терпляче каміння,
диким звіром тягнулось до постатей на узбережжі.
Буревій білопінно пісок біля ніг розмережив.
оніміло ворушаться губи - чи плач , чи моління...

Сім надій - безнадій , сім терпінь в нетерпінні сплелися,
як жіноча приреченість, стиснуті в згусток чекання -
нагорода за гріх перейшла в покарання коханням.
Сім знедолених доль піднялися в захмарені висі...

...У човні розшматоване впало вітрило додолу.
Хто - молився, хто - плакав покірно, хто берегом марив.
Та на мить розійшлись , розчахнулись розхристані хмари,
сім зірок показали рибалкам дорогу додому.

 

Відповідь: Поезія та проза

Ірина Білик feat Скрябін ???Мовчати”

Давай виключим світло і будем мовчати,
Про то шо не можна словами сказати,
Не можна писати, не можливо зіграти
А тільки мовчати тихенько мовчати.
Давай мовчати про то шо дівчати
Не вміють сховати, не можуть спати.
Давай про мене і про тебе мовчати,
Мовчати аж поки не захочу кричати.


Місяць спав – темно в кімнаті,
Як добре шо ти навчилась мовчати,
Про то шо ніколи не змогла би збрехати,
Про то шо ніколи мені не спитатись.
Ми будем з тобою у ліжку лежати,
Лежати як сніг – водою стікати,
Ми будемо жадно свої сльози ковтати,
А з ними слова яких не сказати.


Давай помовчу тобі просто на вушко,
Холодною стала чаєва кружка,
А ми ше маєм про шо помовчати,
А ми ше маєм про шо полежати.
Як світло проб’ється через нашії штори,
Ми знову стобою як всі заговорим,
А поки ше темно є в нашій кімнаті –
Давай з тобою будем просто...

 

Відповідь: Поезія та проза

Віталій Круглов

Ти забудеш свої запитання

Ти забудеш свої запитання, і звички, й кімнати,
ти забілиш навкруг чорноту, і чарівність, і честь.
Бо чого ще чекати, коли розумієш: земна ти
з несерйозним блуканням у снах розпорошених десь.
Хочеш призупиняти постійне старіння обличчя.
Відкидаєш спасіння, і сумніви сієш і страх,
добігаєш Початку і злякано хрестишся тричі,
а чому ще жива — запитаєш себе попервах.
Передбачити сумнів і ніби нічого не сталось.
Запитальність очей як же просто ховати у ніч.
Повертати дощі досить дивно, коли їх замало,
повертати борги і нічого, нічого опріч.
Напіввічне питання востаннє істотним здалося,
не зникає бажання спиняти осміяну мить.
Розкорковано душу і випито, нібито осінь,
і заховано серце в м’яку не начищену мідь.
Щоб за відчаєм вітер ішов, спотикаючись п’яний,
чи небажаний ангел, неголений з тих ще часів.
Ти забудеш своє, ти забудеш всі цілі і плани,
і, напевно, оте, що згадалося кілька разів.

 

Відповідь: Поезія та проза

Тетяна Мельник

ти пив з мого серця ожиновий сік…

ти пив з мого серця ожиновий сік…
і губи твої від розчину терпли
ти пив з мого серця ожиновий сік…
по краплі… по ложці … по чверті

ти пив з мого серця ожиновий сік…
біліші за біле ставали долоні
ти пив з мого серця ожиновий сік…
вбиралась… душа… в червоне

ти пив з мого серця ожиновий сік…
здавалась я тихою, майже живою
ти пив з мого серця ожиновий сік…
ненавистю… болем… жагою

ти пив з мого серця ожиновий сік…
а в янгола твого скляніли крила
ти пив мого серця ожиновий сік…
із кубка… тремкого… тіла

ти пив з мого серця ожиновий сік...

 

Відповідь: Поезія та проза

Віталій Круглов

Тримайся до ранку

Тримайся до ранку, і не видивляйся у вікна,
там темряви більше, коли б не сказати — смоли.
Всі загадки згинуть, до гімну нового ти звикнеш,
а буде молитва — усім своїм бунтом молись.
Причини не знайдеш, бо, дійсно, нічого не сталось —
чистилище чемно чекає на зустріч гостей.
І всезабування даремно списали на старість.
Що, знов нічия?
Та чи все геніальне — просте?
Позаду відбитки — клинопис упевнених рухів,
сліди на поверхні, які не торкають води.
Хоч як на ті кроки ти гримай, ти злися, ти дмухай,
не зможеш по них чи, принаймні, за ними ходить.
Вібрації верб опанує повітря довкола,
вербальні можливості для язикатих базік.
Вростай у повітря, а тінь, а трава, а тополя
сприйматиме світло — єдиний божественний сік.

 

Відповідь: Поезія та проза

Це життя не лишає й найменшого шансу на виживання.
Як взагалі поєднати цю гірку несумісність -
Це бажання йти, ці до простору поривання
З довічним ув"язненням у статичному місті.
Його, певно, хтось любить - це місто кольору прілого сіна.
І ним, певно хтось марить у зашморгу простирадл.
Перед ним поети і віршомази падають на коліна.
А мені так душно у ньому, що нема на те ради.
Як примари, існують десь Відні, Парижі і Амстердами -
Там вирує життя, хоч і це лиш ілюзія, звісно.
Я ж гуляю цим містом, його брудними садами.
І мені в цих садах так незатишно й тісно.

Володимир Мулик

 

Відповідь: Поезія та проза

А.Кочетков
Баллада о прокуренном вагоне

- Как больно, милая, как странно,
Сроднясь в земле, сплетясь ветвями,-
Как больно, милая, как странно
Раздваиваться под пилой.
Не зарастет на сердце рана,
Прольется чистыми слезами,
Не зарастет на сердце рана -
Прольется пламенной смолой.

- Пока жива, с тобой я буду -
Душа и кровь нераздвоимы,-
Пока жива, с тобой я буду -
Любовь и смерть всегда вдвоем.
Ты понесешь с собой повсюду -
Ты понесешь с собой, любимый,-
Ты понесешь с собой повсюду
Родную землю, милый дом.

- Но если мне укрыться нечем
От жалости неисцелимой,
Но если мне укрыться нечем
От холода и темноты?
- За расставаньем будет встреча,
Не забывай меня, любимый,
За расставаньем будет встреча,
Вернемся оба - я и ты.

- Но если я безвестно кану -
Короткий свет луча дневного,-
Но если я безвестно кану
За звездный пояс, в млечный дым?
- Я за тебя молиться стану,
Чтоб не забыл пути земного,
Я за тебя молиться стану,
Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуренном вагоне,
Он стал бездомным и смиренным,
Трясясь в прокуренном вагоне,
Он полуплакал, полуспал,
Когда состав на скользком склоне
Вдруг изогнулся страшным креном,
Когда состав на скользком склоне
От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила,
В одной давильне всех калеча,
Нечеловеческая сила
Земное сбросила с земли.
И никого не защитила
Вдали обещанная встреча,
И никого не защитила
Рука, зовущая вдали.
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
Всей кровью прорастайте в них,-
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
Когда уходите на миг!

 

Відповідь: Поезія та проза

ЗАПОЙ ПОД НОВЫЙ ГОД

По-осеннему деревья налегке,
Керосиновые пятна на реке,
Фиолетовые пятна на воде,
Ты сказала мне тихонько:"Быть беде".
Я позабыл твое лицо,
Я пьян был к полдню,
Я подарил твое кольцо,-
Кому, не помню...

Я подымал тебя на смех,
И врал про что-то,
И сам смеялся больше всех,
И пил без счета,
Из шутовства, из хвастовства
Я предал все твои слова
На поруганье,
Качалась пьяная мотня
Вокруг прибойно,
И ты спросила у меня:
"Тебе не больно?"

Не поймешь - не то январь, не то апрель,
Не поймешь - не то метель, не то капель.
На реке не ледостав, не ледоход.
Старый год, а ты сказала - Новый год.

В новогодний бедлам, как в обрыв на крутом вираже,
Все еще только входят, а свечи погасли уже,
Где все зазря, где все не то,
И все не прочно,
Который час, и то никто
Не знает точно.
Лишь неизменен календарь
В приметах века -
Ночная улица. Фонарь.
Канал. Аптека...

В этот вечер, не сумевший стать зимой,
Мы дороги не нашли к себе домой,
Я спросил тебя:"А может, все не зря?"
Ты ответила - старинным "быть нельзя".

Александр Галич

 

Відповідь: Поезія та проза

Поліна МИХАЙЛЕНКО

ШТРИХИ ДО КВІТНЯ

Трава пожухла, ще сира від сну,
Повільно розправляє коси,
Вітає тишею урочисто весну
Й нічого ще у сонечка не просить.

Холодний квітень крадучись іде
По синьому льодочку у калюжах,
Й не хрусне той льодок ніде,
Проталинки очиці ніжно мружать.

***

 

Відповідь: Поезія та проза

Ліна Костенко

Я в людей не проситиму сили,
Я нічого в житті не просила.
Як не просять гранітні схили,
Щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри
В кожне слово, почуте від мене,
В кожен погляд очей моїх сірих,
В кожну ласку рук нестудених.

 

Поезія та проза...

Мої вітання! Сонце в інший бік
Руша’. Тендітна лінія окреслена.
Нехай тепло прибуде – наша з вами
дорога вже сладається із двох
доріг-таки, і ми йдемо в обох.

Ми сіль землі, пісок землі, піщини –
тіла прозорі теплі та крихкі
на диво,
ми не речі, бо причини. Ми
містимо в собі одразу дві,
і разом з тим чотири(два плюс два);
ми вдвох творити можемо дива.

Створити світ і заселити світ,
за ним спостерігати крадькома.

***

© Олесь Корж. Всі права застережені.

 

Відповідь: Поезія та проза

Максим Горький
Песня о Буревестнике
Над седой равниной моря ветер тучи собирает. Между тучами и морем гордо реет Буревестник, черной молнии подобный.
То крылом волны касаясь, то стрелой взмывая к тучам, он кричит, и — тучи слышат радость в смелом крике птицы.
В этом крике — жажда бури! Силу гнева, пламя страсти и уверенность в победе слышат тучи в этом крике.
Чайки стонут перед бурей, — стонут, мечутся над морем и на дно его готовы спрятать ужас свой пред бурей.
И гагары тоже стонут, — им, гагарам, недоступно наслажденье битвой жизни: гром ударов их пугает.
Глупый пингвин робко прячет тело жирное в утесах... Только гордый Буревестник реет смело и свободно над седым от пены морем!
Всё мрачней и ниже тучи опускаются над морем, и поют, и рвутся волны к высоте навстречу грому.
Гром грохочет. В пене гнева стонут волны, с ветром споря. Вот охватывает ветер стаи волн объятьем крепким и бросает их с размаху в дикой злобе на утесы, разбивая в пыль и брызги изумрудные громады.
Буревестник с криком реет, черной молнии подобный, как стрела пронзает тучи, пену воли крылом срывает.
Вот он носится, как демон, — гордый, черный демон бури, — и смеется, и рыдает... Он над тучами смеется, он от радости рыдает!
В гневе грома, — чуткий демон, — он давно усталость слышит, он уверен, что не скроют тучи солнца, — нет, не скроют!
Ветер воет... Гром грохочет...
Синим пламенем пылают стаи туч над бездной моря. Море ловит стрелы молний и в своей пучине гасит. Точно огненные змеи, вьются в море, исчезая, отраженья этих молний.
— Буря! Скоро грянет буря!
Это смелый Буревестник гордо реет между молний над ревущим гневно морем; то кричит пророк победы:
— Пусть сильнее грянет буря!..
© Всі права не застережені.