Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

Трохи з мого улюбленого Хуана Рамона Хіменеса ​

=============​

Детство! Луг, колокольня, зеленые ветки,
разноцветные стекла высоких террас.
Как огромная бабочка смутной расцветки,
вечер ранней весны опускался и гас.​

И в саду, золотом от вечернего света,
птичье пенье росло, чтобы вдруг онеметь,
а прохладные волны приморского ветра
доносили из цирка плакучую медь...​

И еще до того, как возник безымянно
и застыл во мне горечью привкус беды,
я любил, соловьенок, в безлюдье тумана
затихание мира и голос воды.​

(пер. А. Гелескула)​

=============​

Одним из колес небесных,
которое видит око,
на пустошь луна вкатилась
и ночь повезла с востока.​

И на холмах собаки,
в потемках едва заметны,
закинув голову, лают
на свет округлый и медный.​

А воз везет сновиденья
и сам едва ли не снится.
Лишь далью звезд обозначен
его незримый возница.​

(пер. А. Гелескула)​

=============​

Под вечер осенний ветер
сорвал золотые листья.
Как грустно деревьям ночью,
как ночь эта долго длится!​

Безжизненно-желтый месяц
вплывает в черные ветви;
ни плача, ни поцелуя
в его помертвелом свете.​

Я нежно шепчу деревьям:
не плачьте о листьях желтых;
весной заклубится зелень
на ветках, дотла сожженных.​

Но грустно молчат деревья,
скорбя о своей потере...
Не плачьте о желтых листьях:
и новые пожелтеют!​

(пер. С. Гончаренко)

=============​

До речі, є й оригінальні тексти, можу додавати їх, якщо комусь цікаво. Також буду вдячний за лінки на переклади українською його чудових поезій ​

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Стус

***

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

***

 

Відповідь: Поезія та проза

F. Garcia Lorca (© М.Лукаш (переклад з іспанської))

І В КІНЦІ

Гинуть

часу лабіринти,

стіни рушаться і стелі.

(Залишається

пустеля.)

Гине

серце -

бажань система.

(Залишається

пустеля.)

Гинуть мрії

про поцілунки

й сонячні містерії.

(Залишається

пустеля.)

Стелиться

пустеля.

ЗІРВАТИ МІСЯЦЬ (© Ф.Воротнюк (переклад з іспанської))

Темної ночі

мовлю ім’я.

Спраглі зорі

п’ють із місяця.

Вчаїлося листя

серед галуззя.

Гупає пристрасть

просто в ребра.

Годинник лічить

мертві години.



Темної ночі

мовлю ім’я.

Ледве чути -

дуже далеко.

Далі, ніж небо

і болісний дощ.



Тебе любити

як колись?

Яка кривда

мого серця?

Чи буде чиста

моя пристрасть?

Якби мої пальці

зірвати могли

місяць…​

 

Відповідь: Поезія та проза

Ще трохи Лорки Загалом не є його шанувальником, але оцi двi поезiї менi якось резонують десь усерединi

========

СОНЕТ

Я боюсь потерять это светлое чудо,
что в глазах твоих влажных застыло в молчанье,
я боюсь этой ночи, в которой не буду
прикасаться лицом к твоей розе дыханья.

Я боюсь, что ветвей моих мертвая груда
устилать этот берег таинственный станет;
я носить не хочу за собою повсюду
те плоды, где укроются черви страданья.

Если клад мой заветный взяла ты с собою,
если ты моя боль, что пощады не просит,
если даже совсем ничего я не стою, -

пусть последний мой колос утрата не скосит
и пусть будет поток твой усыпан листвою,
что роняет моя уходящая осень.

([TENGO MIEDO A PERDER LA MARAVILLA]

Tengo miedo a perder la maravilla
de tus ojos de estatua, y el acento
que de noche me pone en la mejilla
la solitaria rosa de tu aliento.

Tengo pena de ser en esta orilla
tronco sin ramas; y lo que más siento
es no tener la flor, pulpa o arcilla,
para el gusano de mi sufrimiento.

Si tú eres el tesoro oculto mío,
si eres mi cruz y mi dolor mojado,
si soy el perro de tu señorío,

no me dejes perder lo que he ganado
y decora las aguas de tu río
con hojas de mi otoño enajenado.)


================

ПОЭТ ПРОСИТ СВОЮ ЛЮБОВЬ, ЧТОБЫ ОНА ЕМУ НАПИСАЛА

Любовь глубинная, как смерть, как весны,
напрасно жду я писем и решений;
цветок увял, и больше нет сомнений:
жить, потеряв себя в тебе, несносно.

Бессмертен воздух. Камень жесткий, косный
не знает и не избегает тени.
Не нужен сердцу для его борений
мед ледяной, - луна им поит сосны.

Я выстрадал тебя. Вскрывая вены в
бою голубки с тигром, змей с цветами,
я кровью обдавал твой стан мгновенно.

Наполни же мой дикий бред словами
иль дай мне жить в ночи самозабвенной,
в ночи души с неведомыми снами.



(Soneto

el poeta pide a su amor que le escriba

Largo espectro de plata conmovida
el viento de la noche suspirando,
abrió con mano gris mi vieja herida
y se alejó: yo estaba deseando.

Llaga de amor que me dará la vida
perpetua sangre y pura luz brotando.
Grieta en que Filomela enmudecida
tendrá bosque, dolor y nido blando. ​

¡Ay qué dulce rumor en mi cabeza!
Me tenderé junto a la flor sencilla
donde flota sin alma tu belleza.

Y el agua errante se pondrá amarilla,
mientras corre mi sangre en la maleza
mojada y olorosa de la orilla. )​

 

Відповідь: Поезія та проза

В моей душе остаток зла
И счастья старого зола,
И прежней радости печаль
Лишь разум мой способен вдаль
До горизонта протянуть
Надежды рвущуюся нить,
И попытаться изменить
Хоть что-нибудь.

Пустые споры, слов туман,
Дворцы и норы, свет и тьма.
И облегченье лишь в одном,
Стоять до смерти на своем.
Ненужный хлам с души стряхнуть,
И старый страх прогнать из глаз.
Из темноты на свет шагнуть-
Как в первый раз.

И в узелок опять связать
Надежды порванную нить.
И в сотый раз себе сказать,
Что что-то можно изменить.
И пусть не стоит свеч игра,
Поверь опять, что победишь.
В конечном счете, будет прав,
Тот, кто зажег огонь добра.

В моей душе остаток зла,
И счастья старого зола.
И прежней радости печаль,
Лишь разум мой способен вдаль-
До горизонта протянуть,
Надежды порванную нить,
Еще раз может быть рискнуть,
Чтобы хоть что-то изменить,
Когда-нибудь.

 

Відповідь: Поезія та проза

Данте Габриэль Россетти

Безмолвный полдень

Твои ладони средь травы густой,
А пальцев кончики, как лепестки,
В глазах улыбка... Облака легки,
Мерцает поле, споря с синевой.

Вкруг нашего гнезда луга каймой,
Золотоглазых лютиков узор
Забрызгал серебристый косогор.
И, как песок в часах, струится зной.

И синей нитью с неба меж ветвей
Трепещет стрекоза в дыму лучей,
Как этот час небесной глубины.

Но, если б удержать бессмертья час,
Как Песнь Любви здесь озаривший нас
Безмолвием взаимной тишины.

(пер. Д.И. Копостинской)

=======================================

Silent Noon

Your hands lie open in the long fresh grass, --
The finger-points look through like rosy blooms:
Your eyes smile peace. The pasture gleams and glooms
'Neath billowing skies that scatter and amass.

All round our nest, far as the eye can pass.
Are golden kingcup-fields with silver edge
Where the cow-parsley skirts the hawthorn-hedge.
'Tis visible silence, still as the hour-glass.

Deep in the sun-searched growths the dragon-fly
Hangs like a blue thread loosened from the sky: --
So this wing'd hour is dropt to us from above.

Oh! clasp we to our hearts, for deathless dower,
This close-companioned inarticulate hour
When twofold silence was the song of love.

 

Відповідь: Поезія та проза

ДЕРЕВЕНСКИЙ ПРАЗДНИК
(Мраморный дворик старинного дворца)​

Луч в радужной аркаде запутался, играя,

и отсвет зелен, розов, янтарен, фиолетов;
бежит вода из чаши и ниспадает с края
висячими садами несчетных самоцветов.​

Осыпал клест округу руладою чеканной,
простившись со своею серебряною клеткой.
Пронизанная солнцем, дрожит струя фонтана,
мерцая то багряной, то золотой расцветкой.​

...Долина задремала. Одиннадцать. Ни тени.
Бьет колокол, и небо изранено стрижами.
И под волшебной синью толпятся сновиденья,
на немудреный праздник сходясь в безлюдном храме.​

(Переклад Б. Дубiна)​

FIESTA DE PUEBLO
(Patio de marmol del palacio viejo)​

Los arcos están rejios de reflejos granates,

de ámbar, verdes, del sol en la cristalería;
desbordado, el aljibe, sobre las losas mates,
abre jardines de una auroral pedrería.​

Por el ámbito fresco, con ecos metalinos,

gorjea el verdón, libre de su jaula de plata.
El surtidor, enhiesto, raya sus diamantinos
chorros, al sol, en oro, en malva, en escarlata.​

... En torno, sueña el campo solo. Las once. Aún suena
la torre; aun el cielo está herido de pitos.
Y, bajo el azul májico, el caserón se llena,
ante la fiesta pobre, de sueños infinitos.​

 

Відповідь: Поезія та проза

Леонід Терехович

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?



Коли помру — це буде скоро, —
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.



Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на вартi,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки —
в нелюдських умовах зостатись людьми.



Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.


Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду, підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..


Догорає знесилено ватра,
опадає розбурханий жар...
Моя доля... Чогось же ти варта?
Чи минеш, викликаючи жаль?
Попід світлими мріями, попід
чистим небом, де сяють зірки,
розсипаючи спалений попіл,
відійшли темним димом роки.
І пустив я по вітру надію,—
все здавалося: потім здійсню...
А тепер мимоволі радію,
що присів до чужого вогню.
Тільки сосни стоять, ніби варта,
тільки темрява збуджує жах...
І життя догорає, як ватра,
опадає знесилено жар...



Іду на побачення з богом,
хоч і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з богом,
хоч і не хочу іти.

 

Відповідь: Поезія та проза

Потрібен текст вірша ЛЮДКЕВИЧ МАРІЇ "Левеня із міста Лева". Буду дууууууууууже вдячна

 

Відповідь: Поезія та проза

Голос твой
ледяной,
И душа у меня как пустыня...
Если в жизни земной
Ты меня сторонишься отныне,
Отпускаю тебя
Не затем, чтоб простить ≈
Чтобы ждать.
И пронзить озареньем когда-то:
≈ Как он мог так спокойно меня отпустить!
...Разве это не плата?!
«Жало Скорпиона».

 

Відповідь: Поезія та проза

Оце щойно пройняло ажно до глибини.

Сегодня, в ясной тишине заката,
Когда неспешно подступает мрак,
Хочу постичь, каким я был когда-то,
Каким я стал, и почему, и как.

Но прошлое пронизываю взглядом
И вижу: я всечасно походил
На все и вся, что обреталось рядом,-
Собою быть недоставало сил.

Минувшее! забытая страница
С изображеньем чуждого лица!
Осколок истины во мне таится,-
Стремленье без начала и конца.

Мне цель была от века незнакома,
Из двух путей годился мне любой;
Я был в миру - частицей окоема
И был ничем наедине с собой.

Я, чуждый очертаниям доныне,
Разнообразен там же, где безлик.
Я по себе влачусь, как по пустыне,-
Свой собственный изменчивый двойник.

Быть может, я (все быть на свете может)
Из обликов нездешних соткан весь,
И суть мою душа пространства множит,
И есмь лишь потому, что явлен здесь?

А может (не положено предела
Стремленью мысли!) - о, быть может, я -
Продленный миг, который жаждал тела,
Дабы вкусить земного бытия?

(Ф. Пессоа)

 

Відповідь: Поезія та проза

В БОЛЬНИЦЕ
Б.Пастернак

Стояли как перед витриной,
Почти запрудив тротуар.
Носилки втолкнули в машину.
В кабину вскочил санитар.

И скорая помощь, минуя
Панели, подъезды, зевак,
Сумятицу улиц ночную,
Нырнула огнями во мрак.

Милиция, улицы, лица
Мелькали в свету фонаря.
Покачивалась фельдшерица
Со склянкою нашатыря.

Шел дождь, и в приемном покое
Уныло шумел водосток,
Меж тем как строка за строкою
Марали опросный листок.

Его положили у входа.
Все в корпусе было полно.
Разило парами иода,
И с улицы дуло в окно.

Окно обнимало квадратом
Часть сада и неба клочок.
К палатам, полам и халатам
Присматривался новичок.

Как вдруг из расспросов сиделки,
Покачивавшей головой,
Он понял, что из переделки
Едва ли он выйдет живой.

Тогда он взглянул благодарно
В окно, за которым стена
Была точно искрой пожарной
Из города озарена.

Там в зареве рдела застава,
И, в отсвете города, клен
Отвешивал веткой корявой
Больному прощальный поклон.

«О Господи, как совершенны
Дела твои,— думал больной,—
Постели, и люди, и стены,
Ночь смерти и город ночной.

Я принял снотворного дозу
И плачу, платок теребя.
О Боже, волнения слезы
Мешают мне видеть тебя.

Мне сладко при свете неярком,
Чуть падающем на кровать,
Себя и свой жребий подарком
Бесценным твоим сознавать.

Кончаясь в больничной постели,
Я чувствую рук твоих жар.
Ты держишь меня, как изделье,
И прячешь, как перстень, в футляр».

 

Відповідь: Поезія та проза

Деус,респект за підпис.
Гарні слова...

Гордым легче, гордые не плачут"
Даже от сориночки в глазу
Не зовут о помощи, а прячут
Боль души и горькую слезу.

Гордость, горделивость, что порочней
Богом наказуема и небом
В рай иль ад, пути куда короче
Знает тот, кто истину изведал

Гордый иль заносчивый и важный
Избранный, любим только собой
Горделивость - для кого-то даже страшно
Заповедь нарушить и покой

Это правда, гордым в жизни легче
Не гнетёт их зависть и нужда
Широко расставленные плечи
Ясный путь, в дали горит звезда.

Гордые, как затерявший остров
На чужих дорогах не маячат
Только гордым сделаться не просто
Гордым легче, гордые не плачут.

 

Відповідь: Поезія та проза

Опускается вечер
(Луис Сернуда)

Опускается вечер. Густеют
За окнами тихие тени.
Мальчик смотрит на ливень.
Фонари проявляют на черном фоне
Белизну дождевых линий.

Мальчик один. Теплая комната
Окутывает мальчика лаской.
И облачко занавески
Колышется и нашептывает
Мальчику сказку.

Забыты уроки и школа.
Час мечтаний бездумно смелых.
Под лампой раскрыта книга
С картинками. Время
Ускользнуло от контроля стрелок.

Он живет еще в теплом лоне
Собственной нежной силы.
Он еще не знает стремлений.
Он не знает, что за окнами время
И жизнь затаились в засаде.

В нем — во мгле — жемчужина зреет.

ПереводМ. Ваксмахера


Niño tras un cristal
(Luis Cernuda)

Al caer la tarde, absorto
Tras el cristal, el niño mira
Llover. La luz que se ha encendido
En un farol contrasta
La lluvia blanca con el aire oscuro.

La habitatión a solas
La envuelve tibiamente,
Y el visillo, velando
Sobre el cristal, como una nube,
Le susurra lunar encantamiento.

El colegio se aleja. Es ahora
La tregua, con el libro
De historias y de estampas
Bajo la lámpara, la noche,
El sueño, las horas sin medida.

Vive en el seno de su fuerza tierna,
Todavía sin deseo, sin memoria,
El niño, y sin presagio
Que afuera el tiempo aguarda
Con la vida, al acecho.

En su sombra la perla ya se forma.

 

Відповідь: Поезія та проза

Левеня із міста Лева,
В нього мати королева,
Біля ратуші на троні
На залізному припоні.
На гербі Лев-батько гідно
Сім віків стоїть незмінно.

Левеня--воно ж дитина,
Звісна річ, у тім причина,
Що воно не скам*яніло
Ні душею, ані тілом.
Хоче гратись, пустувати
І зубами гризти ґрати.
І бруківкою кидатись,
І нікого не боятись.
На гойдалці в "Луна-парку"
Левеняті ох як жарко.

Пишна грива, очі сині,
Левеня щасливе нині.
Бо день міста в ріднім Львові--
І воно вже на значкові.
Той значок купила мати
Для синка Левка на свято.
І так гарно їм обом--
Левенятку із Левком.

 

Відповідь: Поезія та проза

Іван Багряний

КАНІВ

Ліловий степ. Пустеля вод широка.
Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім - на кряжі голубім
Печаль очей Великого Пророка.

Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.

Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?
Що слава розмінялася в словах?
Що хутори задрипані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?

На «зломі двох епох» — в хвості, в болоті
Щоправда, тяжко скинути горба.
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.

Та все ж іде, гряде урбанізатор.
Прийде — розставить дивні комини...
На твоїм місці буде елеватор,
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.

Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..
Нащо ж сади тут, люди, солов'ї?
Машини, брат, симфонію розчинять,
Поб'ють в диму цю вигадку гаїв.

Гуде мотор десь, протинає обрій —
То в новий день новий пророк гряде...
Ліловий степ, понурий і холодний,
У млу, як Ти, повив чоло бліде.

Йде вік новий, у панцері закутий.
Твій вік давно, одспіваний, пропав.
Мабуть, тому ти глиняний, забутий
І пилом днів, мов попелом, припав.

Лише в кутку — на простій чорній рамі
Покладено васильки, ніби креп,
Рукою простою і ввито рушниками
З любов'ю ніжною і тихими словами
Твій,
рабським часом тиснутий,
портрет.

Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.

1927

 

Відповідь: Поезія та проза

Гнила, смердюча сарана
Прилізла у наш край
Розкрила рота і сичить:
Це все моє! Віддай !

Наїлась сала і млинців
Горілки напилась
Вже важко встати із стільця
Та все ж вона звелась

Звелась і мовить:
Вы никто, вы быдло, босота
Теперь тут Родина моя
А вы все сволота

Всем перейти на мой язык
Не сметь своим бубнить!
Ваша история то пшик
Я буду вас учить
Кому не нравится - к ногтю!
Заклеить рот, зашить!
Не потерплю я тех козлов,
Что мне мешают жить!

А то надумали в ЕЭС
Хотите в НАТО в СОТ
Не потерплю этот процесс
Закройте хамы рот!

Засранцы, ваш удел- терпеть.
Тяжелый, рабский труд
Все тихо в норы и сидеть
Пока я буду тут

Кто хочет большее иметь
К примеру, колбасы
Тот должен зад мне полизать
Я уже снял трусы

Оце отак ми живемо
Такий в нас з вами стан
Чи не набридло це тобі
Ти вирішиш все сам.

 

Відповідь: Поезія та проза

Тоне Павчек


Гимн бытию

И нет ничего иного.
Ничего, кроме траты
крови и времени.
Только тихое убывание,
только блуждание
во мраке ночей,
превращение вещества.

И нет ничего иного.
Только это стремленье - скорей
от семени до плода!
Незаметное иссякание
часов и минут в решете.
Только это прощание,
приближение
к смертной черте.

Ничего, ничего иного,
кроме этого бытия.
Камень, ратение.
Растение, камень.
Мгновенье
в вечном существовании,
как нечаянный гимн живому.

И нет ничего иного.

 

Відповідь: Поезія та проза

Ліна Костенко "Кольорові миші"

Давно,

іще в шістсот якомусь році,

ну, цебто більш як три віки тому,

коли носили шпаги ще при боці

і розважали стратами юрму,

коли відьом палили при народі,

коли наук не знали ще ладом, —



кажу, давно, кажу, у Вишгороді

підсудна Анна стала пред судом.



Було тій Анні, може, десять рочків,

Її привів розлючений сусід.

Багряне листя, кілька тих листочків,

останнє листя із кленових віт

було на стіл покладене, як доказ,

і шаруділо тихо на сукні.

Осіннє сонце, яблуко-недоквас,

стояло в голих кленах у вікні.



І той сусід сказав тоді у тиші:

— Панове судді! Я її привів.

Вона робила... кольорові миші

з оцих ось жовтих і сухих листків.

Ото складе листочок до листочка,

два рази хукне — так і побіжать.



У мене діти, в мене син і дочки,

у них цяцьки так жужмом і лежать.

Вони були нормальні і здорові,

а ця чаклунка збила їх з пуття.

Вночі їм сняться миші кольорові.

Од тих мишей немає нам життя!



Тоді суддя в судейській чорній мантії

сказав:

— Життя — це справа без гарантії.

Чаклунок ми караєм по закону.

Перехрестіться, пане, на ікону.

Скажіть суду: вона із димаря

вночі літала чи згасила зірку?

Чи вам ті миші згризли сухаря,

а чи прогризли у підлозі нірку?



Сусід сказав, що миші ті якраз

такої шкоди не чинили зроду,

що в господарстві наче все гаразд,

а йдеться швидше про моральну шкоду.



Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?

— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —

Два рази хукнув писар на печать.

Сиділа тихо дівчинка на лаві.



Був сірий день. І сірий був сусід.

І сірий стіл. І сірі були двері.

І раптом нявкнув кольоровий кіт.

Залив чорнилом вирок на папері.

 

Відповідь: Поезія та проза

Опале листя

Вже під ногами шелестить
Опале листя тополине,
І пахне смутком давніх літ,
А пам'ять ластівкою лине.
У той давно минулий час,
У той далекий день розлуки,
В ту мить,коли останній раз
Ми вдвох трималися за руки.
Як дише споминами гай,
І наче котиться луною:
Не забувай,не забувай,
Що ми любилися з тобою.
Нехай немало літ пройшло,
Та не забув я днів чудових.
Нічого в світі не було
Солодше губ твоїх медових