Поезія та проза

Осень без тебя


Осыпает клён листья медные,
А с берёз осыпается золото...
Без тебя дни проходят медленно,
Без тебя одиноко и холодно...

Собираются птицы стаями,
Далеко им лететь до солнышка.
Без тебя, мой родной, замерзаю я,
И дождём день промыт, как стёклышко...

Под ногами шуршат медь и золото,
Осень ведь на подарки щедрая,
А в душе стучит грусти колокол,
И душа моя мается, бедная...

Я пройду по осенней улице,
Сердце бьётся моё отчаянно,
Листья жёлтые по ветру кружатся,
Может встречу тебя нечаянно...

Ольга Лепехова

 

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був лиш сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Ліна Костенко

 

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку.

Роман Скиба.

 

На самом деле мне нравилась только ты,
мой идеал и мое мерило.
Во всех моих женщинах были твои черты,
и это с ними меня мирило.
Пока ты там, покорна своим страстям,
летаешь между Орсе и Прадо, -
я, можно сказать, собрал тебя по частям.
Звучит ужасно, но это правда.
Одна курноса, другая с родинкой на спине,
третья умеет все принимать как данность.
Одна не чает души в себе, другая – во мне
(вместе больше не попадалось).
Одна, как ты, со лба отдувает прядь,
другая вечно ключи теряет,
а что я ни разу не мог в одно все это собрать -
так Бог ошибок не повторяет.
И даже твоя душа, до которой ты
допустила меня раза три через все препоны, -
осталась тут, воплотившись во все живые цветы
и все неисправные телефоны.
А ты боялась, что я тут буду скучать,
подачки сам себе предлагая.
А ливни, а цены, а эти шахиды, а роспечать?
Бог с тобой, ты со мной, моя дорогая

Дмитрий Быков

 

Юрко Ґудзь

ЗУСТРІЧ
Збільшилось самоти,
Збавилось гордості...
Це вже не ти, —
З іншої повісті.

Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
Хто ми? Йдемо куди?
Що нам робити?

В лоні затруєно плід,
Зболеність кроків.
Топче Вкраїну орда
Ядерних блоків.

Села похмуро мовчать.
В'їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами.

Ось і розмові кінець.
Мчить електричка.
3 мокрих байдужих небес
Сіється мжичка.

Легко сміються уста,
Очі зажурені…
Дівчинко моя золота,
Як нас одурено!


ІІ

В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку.
Свій біль і смуток вже не поспіша
несуть комусь. Шукати порятунку
вже не потрібно їй.
Збулося все…
Життя земне потроху відболіло,
і всі страждання світлом стали.
Ми тут зустрілися і — не впізнали
самих себе, забутих на Землі…

 

ЕТЮД

Сплять каравели, загорнувшись у вітрила.
Так романтично в штиль на морі уночі.
І ми, за руки взявшись, йдем по хвилях,
По місячній доріжці вдалечінь.
А навкруги купаються у морі
Яскраві зорі......

 

Кипятком. Вера Полозкова....
Горький запах полыни

И песок из пустыни

На верблюжьем горбе -

Тебе.



Деньги старого скряги,

Две скрещенные шпаги

На фамильном гербе -

Тебе.



Незажившие раны,

Все далекие страны

В подзорной трубе -

Тебе.



Ключ от запертой дверцы

И еще мое средце

Цвета алой зари -

Бери!..

---------- Додано в 22:00 ---------- Попередній допис був написаний в 21:54 ----------

Кипятком. Вера Полозкова....
Горький запах полыни

И песок из пустыни

На верблюжьем горбе -

Тебе.



Деньги старого скряги,

Две скрещенные шпаги

На фамильном гербе -

Тебе.



Незажившие раны,

Все далекие страны

В подзорной трубе -

Тебе.



Ключ от запертой дверцы

И еще мое средце

Цвета алой зари -

Бери!..

---------- Додано в 22:03 ---------- Попередній допис був написаний в 22:00 ----------

Горький запах полыни

И песок из пустыни

На верблюжьем горбе -

Тебе.



Деньги старого скряги,

Две скрещенные шпаги

На фамильном гербе -

Тебе.



Незажившие раны,

Все далекие страны

В подзорной трубе -

Тебе.



Ключ от запертой дверцы

И еще мое средце

Цвета алой зари -

Бери!..

 

Ночь унесла тяжёлые тучи,
Но дни горьким сумраком
полны.
Мы расстаёмся, так будет
лучше,
Вдвоём нам не выбраться из
тьмы.
Я любил и ненавидел,
Но теперь душа пуста!
Всё исчезло, не оставив и
следа,
И не знает боли в груди
Осколок льда.
Я помню всё, о чём мы
мечтали,
Но жизнь не для тех, кто
любит сны.
Мы слишком долго выход
искали,
Но шли бесконечно вдоль
стены.
Я любил и ненавидел,
Но теперь душа пуста!
Всё исчезло, не оставив и
следа,
И не знает боли в груди
Осколок льда.
Пусть каждый сам находит
дорогу,
Мой путь будет в сотню раз
длинней.
Но не виню ни чёрта, ни Бога,
За всё платить придётся мне!
Я любил и ненавидел,
Но теперь душа пуста!
Всё исчезло, не оставив и
следа,
И не знает боли в груди
Осколок льда.
М.Пушкина(текст песни группы "Ария")

 

Ты за этим к нему и льнула, привыкала, ждала из мглы –
Чтоб ходить сейчас тупо, снуло, и башкой собирать углы.
Ты затем с ним и говорила, и делила постель одну –
Чтобы вцепляться теперь в перила так, как будто идешь ко дну.
Ты еще одна самка; особь; так чего поднимаешь вой?
Он еще один верный способ остро чуять себя живой.

Тебя что, не предупреждали, что потом тошнота и дрожь?
Мы ж такие видали дали, что не очень-то и дойдешь.
Мы такие видали виды, что аж скручивало в груди;
Ну какие теперь обиды, когда все уже позади?
Это матч; среди кандидаток были хищницы еще те –
И слетели; а с ним всегда так – со щитом или на щите.

Тебе дали им надышаться; кислородная маска тьмы,
Слов, парфюма, простого шанса, что какое-то будет «мы»,
Блюза, осени, смеха, пиццы на садовой, вина, такси,
Дай откашляться, Бог, отпиться, иже еси на небеси, -
Тебя гладили, воскрешая, вынимая из катастроф,
В тебе жили, опустошая, дров подкидывая и строф;

Маски нет. Чем не хороша я, ну ответь же мне, Боже мой, –
Только ты ведь уже большая, не пора ли дышать самой?

Вера Полозкова

 

є у нас гілка "настрій у піснях", а оце мій настірій у віршах

"Ложка здесь.
Чашка здесь,
Чистая рубашка есть."

трошки буду відсутня на форумі, всім дописувачам бажаю натхнення

Эдуард Успенский

Бабушка и внучек

Лился сумрак голубой
В паруса фрегата...
Собирала на разбой
Бабушка пирата.
Пистолеты уложила
И для золота мешок.
А еще, конечно, мыло,
Зубной порошок.
— Ложка здесь.
Чашка здесь,
Чистая рубашка есть.
Вот мушкет пристрелянный,
Вот бочонок рома...
Он такой рассеянный
Все оставит дома.
Старенькая бабушка
Седая голова,
Говорила бабушка
Ласковы слова:
— Дорогой кормилец наш,
Сокол одноглазый,
Ты смотри на абордаж
Попусту не лазай.
Без нужды не посещай
Злачные притоны.
Зря сирот не обижай,
Береги патроны,
Без закуски ром не пей —
Очень вредено это.
И всегда ходи с бубей,
Если хода нету.
Серебро клади в сундук,
Золото — в подушку...
Но на этом месте внук
Перебил старушку:
— Слушай, если это все
Так тебе знакомо,
Ты давай
Сама езжай,
А я останусь дома!

 

Олена ТЕЛІГА

ЗАСУЖДЕНИМ

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
А тепер в кожній серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І, мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

 

євген маланюк

Ісход

Ти залишилась за обріями миль
І ось тепер Ти – привид і примара,
І марнота зусиль, і суму вічний біль,
І спомину непроминуча кара.
Так несемо в сліпих серцях
Твоє незбагнене обличчя,
І давній шлях
В незнане кличе,
І довга путь ось стелиться в безкрай –
Її не відвернуть, її не стерти,
Бо лиш вона веде в Твій чорний рай
З пустелі самоти і смерті.

 

Надо верить в обычное.
Надо рассчитывать
здраво.
У поэтов
с убийцами,
в сущности,
равная слава.
Кто в веках уцелел?
Разберись
в наслоенье мотивов!..
Мы не помним
царей.
Помним:
были Дантес и Мартынов.
Бесшабашные,
нервные,
святые «блюстители долга».
Ну подумаешь,
невидаль:
однажды вспылили —
и только!
За могильной оградою
все обвиненья
напрасны...
Пахнут
их
биографии
лишь
типографскою
краской.
Вот они на портретах
с улыбками благопристойными.
Так что цельтесь
в поэтов —
и вы попадете
в историю!

Роберт Рождественский.

 

http://www.youtube.com/watch?v=aSlN6CqezE8
Плохо читает, но не это первично...

 

порадій зі мною разом
тим хмаркам що в небі синім
безтурботно і грайливо
пролітають над землею
як завжди вітрам підвладні
в ніжних переливах світла
чародійство світлотіней
вічне й незбагненне диво -
ці хмарки в промінні сонця

 

* * *

Ще не зайшлись нудним мотивом зливи,
Ще журавлиних не було прощань,
І паморозь була лише на сливах,
А жовтизна - лиш в позолоті бань.
Ще світ краси отой осінній подив
Не виразив у щемних почуттях,
Ще дні чекали теплої погоди...
Ще все попереду...
Окрім мого життя.

 

Л,КОСТЕНКО
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов’ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

 

Василь Симоненко

Ти спішила од мене,
ти квапилась дуже.
Ворушилися тіні
в асфальті байдуже.

Я стояв, і дививсь,
і не бачив нічого,
Тільки чув, як співали
закохано ноги.
Тільки чув, як спішиш,
як тікаєш од мене
В надвечір’я дзвінке,
гамірливо-шалене,

Тишина проковтнула
мелодію ніг,
Я не рушив із місця,
услід не побіг —
Ти ж спішила од мене,
ти квапилась дуже,
А мені так хотілося
бути байдужим.

===

Василь Кузан

А коли настане осінь
І коли доспіють сльози,
Я, неначе лист кленовий,
Упаду тобі до ніг.
Аж заплаче небо синє,
На моє волосся сиве
Виллє твердо і невпинно
Дев’яносто днів дощу.
Мокра, зимна і байдужа,
Ти пройдеш і не поглянеш
І на серце не наступиш –
Просто так пройдеш – і все.
Згасне золото природи,
Я зостануся лежати,
Поки рідні, добрі люди
Не пройдуться по душі.

 

Блок

В те ночи светлые, пустые,
Когда в Неву глядят мосты,
Они встречались как чужие,
Забыв, что есть простое ты

И каждый был красив и молод,
Но, окрыляясь пустотой,
Она таила странный холод
Под одичалой красотой

И, сердцем вечно строгим меря,
Он не умел, не мог любить.
Она любила только зверя
В нём раздразнить - и укротить.

И чуждый - чуждой жал он руки,
И север сам, спеша помочь
Красивой нежности и скуке,
В день превращал живую ночь.

Так в светлоте ночной пустыни,
В объятья ночи не спеша,
Гляделась в купол бледно-синий
Их обречённая душа.