Поезія та проза

Дуже люблю Миколу Вінграновського

Українськвй прелюд

Останній міст проплив удалині.
Колеса змащено росою голубою,
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою...

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому причина?..
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна...

Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну що мені робити - я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія...
Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі,
І кров свою змішав я із твоєю.
Як зерно із землею повесні.
Тоді ти стала мною. Батьківщино,
А я тобою на світанні став -
І свої очі я відкрив крізь тебе...

Ти поселила в серці мій народ.
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила.
Тебе дивлюсь я серцем і думками.
Тебе люблю я всесвітом і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любові.
Годинник людства - з стрілками житія
На цифрах смерті - звірив із твоїм...
Ні, Батьківщино? Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!..


* * *

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада —

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо

Заснуло! хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…

 

Юрко Гудзь

* * *
До ніг твоїх я падаю згори,
Зазнавши вперше розкошій польоту.
Так пахнуть м'ятою двори,
І до осінніх перельотів
Одна залишена нам ніч.

Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на білому коні,
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей, оживлених сльозою.

Між нами стануть назавжди
Дощі холодні і байдужі люди
Затопчуть все і нас забудуть,
І ми не звернемось сюди,
Де пахнуть м'ятою двори,
Де ніч кохання вічно буде.

 

Кость Москалець
***
Моя кохана спить, а за вікном
Сади стоять, облиті молоком,
І губи її ніжні, навісні,
До себе посміхаються вві сні.

А ніч тече прозора і легка,
Ледь світиться у темряві рука,
На голому смаглявому плечі
Слід кольору багряної парчі.

 

Осыпается нежность..

Осыпается нежность...И слезинки росою
Нет, не высохнут вовсе на бледных щеках.
Почему же любовь так жестока со мною?
Почему вместо солнца в небе тоска?

И раскатами грома по венам разлука.
А я думала больше не будет дождей.
Мы с тобою на век потеряли друг друга
Среди лиц, средь толпы не знакомых людей.

Осыпается сердце лепестками надежды.
Почему же любовь так жестока со мной?
Наш заброшенный сад пожелтевший одежды
Сбросит под ноги времени болью сырой...

Ольга Козловская.

 

Вильям Шекспир

Трудами изнурен, хочу уснуть,
Блаженный отдых обрести в постели.
Но только лягу, вновь пускаюсь в путь -
В своих мечтах - к одной и той же цели.

Мои мечты и чувства в сотый раз
Идут к тебе дорогой пилигрима,
И, не смыкая утомленных глаз,
Я вижу тьму, что и слепому зрима.

Усердным взором сердца и ума
Во тьме тебя ищу, лишенный зренья.
И кажется великолепной тьма,
Когда в нее ты входишь светлой тенью.

Мне от любви покоя не найти.
И днем и ночью - я всегда в пути.

---------- Додано в 21:27 ---------- Попередній допис був написаний в 21:22 ----------

Дайте женщине тихой радости,
Вы поймите, ей это нравится:
Чтобы дом, семья, муж любимый,
Что б была она с Вами счастливой.
Дайте женщине бурных эмоций.
Вы поймите, ей этого хочется.
Чтобы страстью она полыхала
И ни точки что б в ней не дремало.
Дайте женщине быть красивой,
Несвободной - Вами любимой.
Ведь свободой она прикрывается
Оттого, что одной не справиться.
Дайте женщине быть богатой
И походкой ходить не зажатой.
Что б глаза у ней счастьем светились
И стихи на бумагу ложились.
Дайте женщине Вашей нежности
И не будет тогда неизбежности.
Ведь тогда, сколько б ни было лет,
Будет в женщине - женский свет!
Дайте женщине всякой разности:
Чуть порока, а также святости,
И признания... список не кончится.
Дайте женщине то, что ей хочется

---------- Додано в 21:29 ---------- Попередній допис був написаний в 21:27 ----------

Нет ничего прекраснее любви,
Сияя яркими лучами,
Наполнит изумрудами росы
Души порыв,сливаясь с небесами.

Она фальшивых нот не признаёт,
И с полутона понимает,
И тех,кого с собою позовёт,
В душе жемчужиной сияет.

Любовь-бесценный дар,её храни,
Она твои порывы не осудит,
Её желанья удивительно чисты,
Она была и есть,и вечно будет.

Когда в твоей душе цветут сады,
Она бутон желаний распускает,
Ты этот Божий дар всегда храни,
Любовь не держит зла,ОНА ПРОЩАЕТ.

---------- Додано в 21:31 ---------- Попередній допис був написаний в 21:29 ----------

У жизни столько лиц нелепых,
будь то веселье или грусть…
И столько песен недопетых,
что я назвать все не берусь…
Друзья, что были молодыми,
сменили удаль на диван,
И жизнь нас делает седыми,
а счастье - лишь самообман…
Любовь, что в небо уносила,
состарилась уже давно.
И что когда-то с нами было –
осталось только в прошлом.
Но…

У жизни много лиц нелепых,
будь то удача и любовь
Когда мы снова молодеем и
счастье окрыляет вновь.
У жизни много повторений,
но только лишь на первый взгляд.
За каждым - тысячи мгновений,
что светом солнечным пестрят.
Ты не грусти так беззаветно
о прошлом, что ушло давно.
У жизни тысячи ответов.
Твори из них свое «кино»!!!

 

Юлiя Берeжко-Камiнська

Близьким, яких з нами поруч немає, присвячується

***
Випадаєш із часу,
Випадаєш із календарів,
З телефонних книжок
Своїх родичів і знайомих.
Ти живеш як і завше,
Тільки більше не знають втоми
Твої ноги
І руки – нарешті – без мозолів.

Випадаєш із долі,
Щоденної суєти,
Відпустивши отару
Турбот своїх нескінчених…
І на розі розлук
Ти чекаєш терпляче на мене:
Я не зможу туди не прийти.

Випадаєш, як цвіт
Із квітучих гілок черемшин,
І розносять вітри,
І приймають холодні потоки…
Ти – ніде не один,
Ти ніколи ні в чім не один.
Я ж лишаюся тут
Берегти нетривкий твій спокій.

А ти – там - бережи,
Що усі перейшло шляхи,
Що запало у долі,
Визріло до любові,
Звідки хочеться жити
Й не збитися на гріхи,
І творити світи
У кольорі - кольорові.
16.05.11

 

Василь Голобородько
"Він опанував розуміння..."


Він опанував розуміння
стислого кулака
коли п’ять річок як пальці
текли в одне море
а на долоні плавали кораблі
а з розщепленого кулака
пальці течуть у різні боки
і долоня стає пустелею
про це він уже знав

 

Василь Стус
Так явно світ тобі належать став

Так явно світ тобі належать став,
що, вражений дарованим багатством
оцього дня, відчув як святотатство :
блукати лісом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спізнати в зорі
наближення своіх гріховних прав.
Рушай вперед. і добротою хворий,
розтань росою димною між трав.

 

Ю.Покальчук
* * *
Немає дна. Шалений океан.
Життя вирує в штормах мимохідних
Ти спотикаєшся на вже знайомих східцях
І падаєш сторчма з високих дамб.

У вирі крутишся. В очах пливе туман.
Забуть несила,маяки загасли.
У глибині зіниць загасли ватри.
Бозна-де берег. І немає дна.

Але пливеш. Інстинкт отой останній
Триматись. Жити. Доки сили є.
Колись і твій вечірній дзвін проб"є
Та поки що чекає все ж на ранок.

Перед собою.Богом перед теж.
У дзеркалі стосильнім стоязикім
Вимолюєш хоч би когось на світі
З душею рідною, і ти вже не помреш.

Та все мовчить. І чорно ніч мовчить.
І пляшка. І цигарка, і - нічого.
Та попри все надія є на Бога,
Бо вогник віри у душі не зник.

 

Юлiя Берeжко-Камiнська
***
Цей ліс, що мене частина –
Виколихав вітрами.
Невидима пуповина
Напнута поміж нами.

Щебетом, шепотом, тріском,
Пахощами хмільними
Цей ліс підійшов так близько –
За моїми плечима.

У сни уже звично вхожий,
У долю пробився пружно,
У чомусь на мене схожий –
Відлюдний і безоружний.

Ліс, що голками хмари
Лоскоче в широкі п’яти, -
Місто тобою марить –
Соснами в три обхвати.

Залізобетонний вулик –
Ми з нього давно – вигнанці…
Нас вулицями замкнуло
У кільце резервацій.

Ні спокою, ані миру,
Як хочеться упокорить!
Ліс, - і тебе – на вируб?!
Ліс, - і тебе – під корінь?!

Стечуться широкими зміями
Залисини Приірпіння…
Душа моя теж уміє
Пускати своє коріння,

Свою розпрямляти крону,
Збирати надвечір птаство.
Тільки ж яке безборонне
Наше з тобою багатство!

Друг собі сам чи ворог, -
Хто його розбереться?
Знову – сосну – на поруб,
Чи то мене – по серцю…
26.07.11

 

Ліна Костенко

... І не дивуй, що я прийду зненацька.



... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

 

Не возвращайтесь
В своё прошлое
Ни разумом, ни сердцем, ни памятью..
Даже если там было хорошее,
Если даже оно - очень тянет...

Даже если внезапно порою
Бьётся море в глазах прибоем…
Знайте… и не
Возвращайтесь,
Уходите, прощайте, прощайтесь...

Живите, стремитесь, летайте,
Ни на мгновение
Не забывайте –
То, что оно - прошло…
Неважно - плохо ли, хорошо…

Неважно - больно или печально,
Улетело оно в дальние дали,
Закончилось, испарилось,
Даже если опять вам приснилось...

Поймите,
Теперь это просто – призрак,
Обычное привидение.
Спасите
Себя от ошибок,
Развейте свои сомнения...

Не возвращайтесь в прошлое,
Каким бы оно не казалось!
Так много вокруг хорошего -
Откройте глаза, улыбаясь!

Невідомий автор.

 

Вона ховалась в сутінках кімнати,
У телефонній слухавці годинами мовчала,
Холодними ночами не давала спати
Й осінній блюз із серцем танцювала.

Туманом в душу тихо проникала,
У гомоні думок заглушувала страх,
В щоденнику сторінки чисті рахувала,
Краплинами дощу вмирала на щоках.

У дзеркалі була чужою тінню,
Від поглядів щасливих очі відвертала,
Розсипані уламки мрій наївних,
Неначе пазли, із пісень збирала.

Замість листів в поштовій скриньці,
Вона торішнє листя залишала
І без зворотньої адреси на старій листівці
"Твоя самотність..."-підписалась.

чиє не знаю

 

Я часто згадую, що я тебе забув,
Що я тебе давно не пам"ятаю,
Бо не бува повернення до раю.
На спогади накладено табу.

Я часто згадую, що я тебе забув...

 

Олександр Чернявський

Хто бачив щастя у просторах вітру?
Там хмари плинуть, наче кораблі,
Там ллється із небес одвічне світло
І доторкається до уст землі.

Хто бачив спокій у безодні моря?
Там лагідно виблискуючий штиль
Був сповнений романтики історій…
Ти їх лише знайди, лише відкрий!

Хто чув про вічність там, де сивий космос?
Там іскрами згорає зорепад,
Зникаючи десь там, у безголоссі,
Порушуючи сон семи Плеяд.

Хто мрію бачив у своєму серці?
Вона віщує волю почуттів,
Що теж підвладні невгамовній смерті,
Хоч буде в тебе й тисяча життів!

Хто світ побачив іншими очима?
Там суть реалій змінює себе.
Там шлях відкривсь, але нема причини,
Щоб райський сад спустився із небес.
Цей сад наповнений коханням,
Що в кожнім і палає, й дихає, живе …
Дарує людям віру і спроможність
Шукати долю в ній і щось своє.

Кохання, щастя, спокій і уява –
Це необхідне колу наших днів,
Бо доля лиш до тих бува ласкава,
Хто бачить мрії простору вітрів...

 

Олена Теліга


Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!

А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте i смiливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.

I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги — так, як я умiю!

 

Василь Симоненко .

Спади мені дощем на груди,
Пустелю-душу ороси —
Я стану жить. Я мріять буду,
Як мріють ранками ліси,

Коли салютами-громами
Гуркоче небо навесні.
Ти тільки спокою ні грама
Не дай воскреслому мені.

Якщо ж ти хмара, а без грому,
Якщо ти буря без води —
Пливи у далеч невідому,
А душу збоку обійди...

 

* * *
Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокрило
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя