Поезія та проза

Артур Арапов(отрывок)


По ночам кто-то роет норы,
В темноте, да в
любвеобилии…
И, конечно, не видел город,
Как себе он построил крылья!
Он с балкона шагнул,
готовый
Испытать остроту полёта,
И… взлетел! – словно лист
кленовый! –
Для себя, а не для почёта.
Пролетел он над крыш
хребтами –
Изголовьями спящих зданий –
И, за городом, над полями,
Всё парил, до зари до ранней.
Приземлился: устал. Снял
крылья,
Положил их в мешок
походный,
И обратно, в мир косорылья,
Пешим шагом, в свой дом
высотный.

 

Опять он падает, чудесно молчаливый,
Легко колеблется и опускается...
Как сердцу сладостен полет его счастливый!
Несуществующий, он вновь рождается...

Все тот же, вновь пришел, неведомо откуда,
В нем холода соблазны, в нем забвенье...
Я жду его всегда, как жду от Бога чуда,
И странное с ним знаю единенье.

Пускай уйдет опять - но не страшна утрата.
Мне радостен его отход таинственный.
Я вечно буду ждать его безмолвного возврата,
Тебя, о ласковый, тебя, единственный.

З. Гиппиус

 

Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой, уважаемый, милая, но не важно
даже кто, ибо черт лица, говоря
откровенно, не вспомнить уже, не ваш, но
и ничей верный друг вас приветствует с одного
из пяти континентов, держащегося на ковбоях.
Я любил тебя больше, чем ангелов и самого,
и поэтому дальше теперь
от тебя, чем от них обоих.
Далеко, поздно ночью, в долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне,
как не сказано ниже, по крайней мере,
я взбиваю подушку мычащим "ты",
за горами, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты
как безумное зеркало повторяя.

Бродский

 

Юрко Покальчук

купила собі сьогодні його збірку...ось звідти один з віршів

***

Любити одну хвилину
Цей час віднайдений у вічності
Любити неможливий подих причинний
Промінь зламаного віками світла
Любити призахднє сонце
Памятаючи що воно сяде за обрієм
І виблиск його крізь хмари
Це єдина і вічна мить
Любити вранішній виблиск зорі
Світанкової чистої
Коли ще все поснуле
І час колісницею
Над кучугурами хмар
Невпинно й нелагідно
Але манливо так мчить
Любити вуст твоїх світлу невинність
Неприйдешність звязку
Неможливість єднання
Цей біль у якому радість
Сплітається з гамором
Велетенського обширу
Стороннього твого майбуття
Любити тебе на відстані
На позасвітній нічогості
На лезі чистого променю
І втомлених очей каяття
Любити поки живу я
Мрію нездійсненну
Як квадратура кола
Близьку й неймовірно далеку
І встигнути подякувати Всевишньому
За те що живу і люблю
Любити як дихати
Просто жити
За межами правил
І світобудови
Просто любити
і це означає жити...

 

Люблю Тебя, Ангел-Хранитель во мгле.
Во мгле, что со мною всегда на земле.

За то, что ты светлой невестой была,
За то, что ты тайну мою отняла.

За то, что связала нас тайна и ночь,
Что ты мне сестра, и невеста, и дочь.

За то, что нам долгая жизнь суждена,
О, даже за то, что мы - муж и жена!

За цепи мои и заклятья твои.
За то, что над нами проклятье семьи.

За то, что не любишь того, что люблю.
За то, что о нищих и бедных скорблю.

За то, что не можем согласно мы жить.
За то, что хочу и смею убить -

Отмстить малодушным, кто жил без огня,
Кто так унижал мой народ и меня!

Кто запер свободных и сильных в тюрьму,
Кто долго не верил огню моему.

Кто хочет за деньги лишить меня дня,
Собачью покорность купить у меня...

За то, что я слаб и смириться готов,
Что предки мои - поколенье рабов,

И нежности ядом убита душа,
И эта рука не поднимет ножа...

Но люблю я тебя и за слабость мою,
За горькую долю и силу твою.

Что огнем сожжено и свинцом залито -
Того разорвать не посмеет никто!

С тобою смотрел я на эту зарю -
С тобой в эту черную бездну смотрю.

И двойственно нам приказанье судьбы:
Мы вольные души! Мы злые рабы!

Покорствуй! Дерзай! Не покинь! Отойди!
Огонь или тьма - впереди?

Кто кличет? Кто плачет? Куда мы идем?
Вдвоем - неразрывно - навеки вдвоем!

Воскреснем? Погибнем? Умрем?

Александр Блок

 

Олена Теліга

ЖИТТЯ

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

 

Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно – до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.
Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами...
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами
Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік – одна жагуча мить,
Я б так хотів, щоб ти була щаслива!

(с)Микола Луків

Скопіювала від Ромка з Фейсбуку

 

В.Симоненко
* * *
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе чудуватися повік...

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю,
Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю.

Одійдіте, недругі лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці і малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

 

Я не стыжусь прослыть сентиментальной

Я не стыжусь прослыть сентиментальной,
Грущу всегда от музыки печальной,
От пошлости частенько морщу нос,
Люблю безумно запах свежих роз,
И тишина мне кажется хрустальной...

Романтика любая мне приятна,
Смущение и робость так понятны,
Всегда во власти силы красоты
Влечёт очарование мечты,
И искренность сердечная отрадна.

Не прячусь от людей, дождя и ветра,
Делюсь улыбкою с друзьями щедро,
Прощаю всем ошибки и грехи,
И с упоением пишу стихи,
Попсу люблю и уважаю « ретро».

Казаться не пытаюсь идеальной,
Не спрячу от других слезы случайной,
С трудом переношу чужую боль,
В надежду верю, нежность и любовь
И не боюсь прослыть сентиментальной

Автор ?

 

Юрій Сегеда
Хай недочитану газету

Хай недочитану газету
З рук вирива осінній вітер
Пусти – їй весело летіти
За жовтим листом бігти містом
Нехай тепер читає вітер
В очах написано без літер
Як я хотів тебе зустріти
І купував останні квіти
В день жовтолистий урочистий
Під небом дихалося чисто
І серце сонця билось ясно
Ми не хотіли помічати
Чи то Соборна чи Хрещатик
Нам посміхатися й радіти
І сумувати одночасно
Чомусь удвох було прекрасно

 

"Те чого ніколи не було"

На згадку обмінялися серцями
Твоє в мені одразу ж запекло..
Та я хапалась обома руками
за те, чого ніколи не було...

Так довго нило і нудило
Ніяк не приросталось у мені
По вечорам бувало вило
і рвалося на зовню із душі..

Так довго билось і сердилось
Втрачало надію і шукало знов -
в собі ту віру, що судилось
зуміть зєднать серця в любов

Але тоді ти не відчув,
Чи не доклав належної уваги
Так випадково серце проковтнув
немов страждав від спраги...

Давно загоїлось роками
те необачно подароване тепло
Як марно я хапалася руками
За те, чого ніколи не було...

 

Олена Теліга

***

Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!

А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте i смiливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.

I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги — так, як я умiю!

 

Я, женщина! Была, когда-то Евой
И прародительницей человечества слыла.
Для всех мужчин всегда, я королевой
В минуты счастья и любви была!
Была святой Марией Магдаленой
И каялась в грехах у ног Христа.
А в Древней Греции - прекрасною Еленой...
Не я сгубила Трою - красота!
Я, женщина! Могу быть куртизанкой,
Могу быть чистой и хрустальной, как родник,
Могу быть смелой и воинственной спартанкой,
Но чаще – нежной лаской светел лик.
В костре меня за колдовство сжигали,
На шпагах дрались, проливая кровь!
Как вещь ненужную другому продавали...
Потом боролись за мою любовь!
Джульетта нежностью своею покоряет,
Кармен несет губительную страсть.
Любая женщина мужчину заставляет
К ее ногам, как жалкий раб упасть!
Я, женщина! Я – слабое созданье,
Но буду мощной силой обладать,
Когда поймут все смысл его звучанья,
Произнеся: «О, женщина! Ты – Мать!»

Алияс, я ответил на Ваш вопрос?

 

Намалюй мені дощ, подаруй мені зливу,
Намалюй мені ніч, де були ми щасливі.
Намалюй мені грім, запали блискавицю,
Світлий спалах грози поклади на десницю.

Зупини дивну мить, принеси як дарунок,
Той омитий дощем спраглих уст поцілунок,
Як солодкий нектар, що п’янить до безтями,
Намалюй божий дар, збережи дивну пам'ять.

Закарбуй назавжди чистий дотик любові ,
На вівтар поклади щастя в кожному слові.
Піднеси до небес незрівнянне кохання -
То є чудо з чудес наша зустріч остання.
Т. Шкіндер

 

Микола Холодний
ХХ ВІК


Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п"ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б"ють.

Сьогодні на дружбу вічну
посаджено кимось дуб.
Сьогодні у місті звично
сім пар розлучають шлюб.

Сьогодні гвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні вмирає нація,
а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
"Людина людині брат..."

 

Микола Рябчук
“У сутінках це зовсім інше місто…”

У сутінках це зовсім інше місто, –

коли щезає спека, щухне гул,

спадає пил і всі твої думки

вертаються додому – до м’яких

покоїв, теплих книг, тремкої тиші,

до прохолоди вуличок старих,

що ллється із під’їздів і підвалів,

до того, ще не знаного, чого

боїшся, не приймаєш, уникаєш,

і прагнеш, і жадаєш, – сміливіш!

туди! туди! – у місячному світлі,

у сяйві ліхтарів, коли стає

акацій листя ніби театральним,

і театральні протяги, немов

у душнім залі піднято завісу,

і запізнілі власники собак

поквапно покидають парки й сквери, –

ти чуєш шемріт, писк, невловний клич

майбутнього, – чому воно так рано,

чому воно так вабить і ляка,

немов життя і смерть, любов і біль,

жорстока ніжність, лагідна жорстокість?

Чи не тому, що це і є життя

і смерть, любов і біль, чи не тому

що це і є життя, життя, життя?..

 

Вечірнє сонце
Ліна Костенко


Вечірнє сонце, дякую за день,
Вечірнє сонце, дякую за втому,
За тих лісів просвітлений едем,
І за волошку в житті золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,
І за мої обпечені зеніти,
За те, що завтра буде зеленіть,
За те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий смiх,
За те, що можу і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за тих,
Котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень,
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
За цю потребу пісні, як молитви.

 

Дякую, Сонечко, якось аж просвітліло на душі...

...а все ж, Ромка бракує..

.

 

Пері,а Вас часом немає на Фейсбуку?

 

немає...і в контактах, і в однокласниках....