Поезія та проза

Пішов Ромко...а з ним і українська поезія з цієї гілки?

Все ж таки не офтоп.
Ліна Костенко
«Шлях на Голгофу»
То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!
Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!
Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.
Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.
І хоч би хто! Кому було до того ?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.
І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік
Коли ж звершилась вся ця чорна
справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп' ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.

 

Ольга Богомолець

Поворожи собі на каві моїх очей.
Злий серця віск в криницю долі, лиш жаль ночей.
Віддай життя і насолоду за пісні сум і серця вроду,
І не вмикай сьогодні світло для моїх дум.

Життя зійшло за ґрати смерті, і падав сніг,
І віхола змітала квіти за твій поріг.
Мене чекав, тобі здавалось, дурманом серце наливалось,

А кава стигла, застигала, хоч був вогонь.

Вогонь загас, до підвіконня взялась сльота,
Нас було троє - ми з тобою, і наша самота.
Ні дощ, ні віхола, ні вітер не принесуть назад ті квіти,
Бо наші очі не радіють теплу долонь.

Поворожи собі на каві моїх очей.
Злий серця віск в криницю долі, лиш жаль ночей.
Віддай життя і насолоду за пісні сум і серця вроду,
І не вмикай сьогодні світло для моїх дум.

Поворожи собі на каві моїх очей...

 

С.Есенин


Затерялась Русь в мордве и чуди

В том краю, где желтая крапива
И сухой плетень,
Приютились к вербам сиротливо
Избы деревень.

Там в полях, за синей гущей лога,
В зелени озёр,
Пролегла песчаная дорога
До сибирских гор.

Затерялась Русь в мордве и чуди,
Нипочём ей страх.
И идут по той дороге люди,
Люди в кандалах.

Все они убийцы или воры,
Как судил им рок.
Полюбил я грустные их взоры
С впадинами щёк.

Я одну мечту, скрывая, нежу,
Что я сердцем чист,
Но и я кого-нибудь зарежу
Под осенний свист.

И меня по ветреному свею,
По тому ль песку,
Поведут с веревкою на шее
Полюбить тоску!

 

Кость Москалець
Літо назавжди

Це літо - назавжди.
Тут білі ромашки
Зриває тендітна рука.
То сонце, то зливи,
Світ мокрий, щасливий,
Я знаю: то ти ворожиш
На пелюстках.

Тут холодна біжить ріка,
Тут, на пісках, я шукав любов.
Тут казали: її нема.
Тут я тебе все одно знайшов.

Тут зірка зелена,
Тут сходи на небо,
Любов тут сильніша за смерть.
І зовсім невинний,
Квітками нічними,
Повільно тече і тане
Твій ніжний мед.

Я вивчу губами
Це літо напам’ять
Як дивне чужинське ім’я.
Над нами ромашки,
Ти кажеш: «ще трошки»,
Я хочу тебе любити
Усе життя.

Ще як пісня є

http://www.youtube.com/watch?v=2k4VjO1EK54

 

По стенам опустевшего дома
Пробегают холодные тени,
И рыдают бессильные гномы
В тишине своих новых владений.

По стенам, по столам, по буфетам
Все могли бы их видеть воочью,
Их, оставленных ласковым светом,
Окруженных безрадостной ночью.

Их больные и слабые тельца
Трепетали в тоске и истоме
С той поры, как не стало владельца
В этом прежде смеявшемся доме.

Сумрак комнат покинутых душен,
Тишина с каждым мигом печальней,
Их владелец был ими ж задушен
В темноте готической спальни.

Унесли погребальные свечи,
Отшумели прощальные тризны,
И остались лишь смутные речи
Да рыданья, полны укоризны.

По стенам опустевшего дома
Пробегают холодные тени,
И рыдают бессильные гномы
В тишине своих новых владений.

Н. Гумилев

 

Маки
Наше життя - слід на воді,
Іскри, що в небо летять.
Жарко горить маковий цвіт,
Він не повинен згасать.
Підніми повільно руку,
Відпусти себе на волю,
І тебе заступлять маки
Пурпуровою стіною.
Підніми високо руку,
Відпусти себе на волю,
І тебе заступлять маки
Пурпуровою стіною.

Тут летять непотрібні газети,
Вітер виє в спальних районах,
І гризуть бездомні собаки
Те, що ми вважали за прапор.
Це віщує нечувану бурю,
Хлопці б'ють чужинські реклами,
І продажні теленовини
Кажуть всім, що повстали маки.

Маки - квіти, вільні діти,
Ти не дай їх зловити.

Ці сліди на воді розтануть,
Іскри згаснуть у небі нічному,
І настануть часи останні,
І собаки прийдуть по тебе.
Подивись на червоні маки
І не дай себе легко взяти,
Бо коли тебе хочуть взути,
То тоді ти мусиш стріляти.

Підніми високо руку,
Відпусти себе на волю,
І тебе заступлять маки
Пурпуровою стіною.

Маки - квіти, вільні діти,
Ти не дай їх зловити!

 

Приходи на меня посмотреть.
Приходи. Я живая. Мне больно.
Этих рук никому не согреть,
Эти губы сказали: "Довольно!"

Каждый вечер подносят к окну
Мое кресло. Я вижу дороги.
О, тебя ли, тебя ль упрекну
За последнюю горечь тревоги!

Не боюсь на земле ничего,
В задыханьях тяжелых бледнея.
Только ночи страшны оттого,
Что глаза твои вижу во сне я.

А. Ахматова

 

Н. Гумилев
Рабочий
Он стоит пред раскаленным горном,
Невысокий старый человек.
Взгляд спокойный кажется покорным
От миганья красноватых век.

Все товарищи его заснули,
Только он один еще не спит.
Всё он занят отливаньем пули,
Что меня с землею разлучит.

Кончил, и глаза повеселели.
Возвращается. Блестит луна.
Дома ждет его в большой постели
Сонная и теплая жена.

Пуля, им отлитая, просвищет
Над седою, вспененной Двиной,
Пуля, им отлитая, отыщет
Грудь мою, она пришла за мной.

Упаду, смертельно затоскую,
Прошлое увижу наяву,
Кровь ключом захлещет на сухую,
Пыльную и мятую траву.

И Господь воздаст мне полной мерой
За недолгий мой и горький век.
Это сделал в блузе светло-серой
Невысокий старый человек.

 

Ангел лёг у края небосклона.
Наклонившись, удивлялся безднам.
Новый мир был синим и беззвездным.
Ад молчал, не слышалось ни стона.

Алой крови робкое биение,
Хрупких рук испуг и содроганье.
Миру снов досталось в обладанье
Ангела святое отраженье.

Тесно в мире! Пусть живет, мечтая
О любви, о грусти и о тени,
В сумраке предвечном открывая
Азбуку своих же откровений.

Николай Гумилев

 

Марина Павленко

Я — ліс.
Кожнісінькою клітиною,
від жучка до лося,
від грибка до дуба,
таких за вдачею різних,
я — ліс.
Як мені з ними? Чи важко?
А вам — із собою?

***
Я — кульбаба.
В траві.
На голівці в дівчати.
На асфальті — розтоптана.
В кожній квітці моїй —
парашутик надії.
Скільки ж їх ще
не розкриється!..

***
Я — гусачок.
Сьогодні
щось про бульйон та котлети
господиня казала.
Мені ж опісля зими
хоч би чогось
зелененького.

* * *
Я — смуток,
я…
ой, перепрошую,
що це зі мною?
Спіткнувся об чорнобривець,
що вибіг мені назустріч
навіщось з обіймами;
зачепився за усмішку яблука,
що кивнуло мені “Добридень!”;
посковзнувся на рушникові,
що під ноги ліг мені листяно,
і…
Невже мене вже немає?
Ох!

***
Я — вірш.
Я муляю, неначе горошина,
і через сто матраців та перин.
Якщо принцеса —
від Бога.

 

Віктор Неборак
Замок

Прийди і заблукай в моїм саду,
Моїм тюльпанам промовляй руками,
І я в траву щасливий упаду;
Ні погляду ні слова поміж нами.

А мій двійник крадеться між вікон,
Проміння крові, дзеркала уламок,
Ворожить і камінним лісом замок
Довкола тебе знов росте як сон.

Де був мій сад, з’явився мур без меж,
В його бійницях темних круки крячуть,
Та зникне все це вмить, коли побачу,
Твоє лице в найвищій серед веж.

 

Юлiя Берeжко-Камiнська

* * *
Ще не було ні спису, ні кресала,
Хоча б до слова швидше добрести.
Та музика… Та музика – звучала,
Собою наливаючи світи.

Її вітри розносили крилаті,
І кожна птаха, ріки і струмки.
У ній була первинно чиста радість
І присмак туги плинної гіркий.

Вона жила у листі і у травах,
В шаленстві злив і шелесті полів,
І кожен звук душа видобувала,
Як самоцвіти із глибин землі.

Розвіяна у просторі бездоннім,
Не відаючи іншого Творця,
Вона одвічну правила симфонію
Життя, де ні початку, ні кінця.

Вона вривалась в душі, мов сніжниця,
Просила струн, і подиху, і рук,
Ростила крила, піднімала нице,
Лічила рани і впрягалась в плуг.

Вона була над небом і землею,
Хтось тятиву тягнув – вона ж струну.
І серце відкликалося на неї –
Ласкаву, пломенисту і п’янку.

Усе минуще – золото і грати,
Меча могутність, велич королів,
Лиш музика звучала і звучатиме
І нині, й завжди і повік-віків!
17.04.11

 

Ліна Костенко
В дні прожиті
В дні, прожиті печально і просто,
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба,
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
Простягаю руки без слів,
Ніби жду чудесної вісті
З невідомих нікому країв...

Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути
І чого в житті не було.

 

Почему не плачут мужики?
Почему, когда хоронят друга,
Не ревут дурниной от тоски,
Навзничь рухнув наземь
среди луга?
Распугав беспечных
мотыльков,
Почему не содрогнутся
плечи?
Чтоб тоска дошла до
облаков,
До краев земли, до
бесконечных?
Почему, когда ушла жена,
Не орут шальными голосами?
Просто курят молча у окна,
Впившись в двери мертвыми
глазами.
И когда война, и смерть, и
кровь,
Главные на том и этом свете,
Толпы молчаливых мужиков,
В тишине проходят по
планете.
И - ни всхлипа, ни одной
слезы.
Только руки, сжавшись,
побелели.
Почему не плачут мужики?
Не ревут, а пьют, на самом
деле?!
Только иногда, когда сосед,
В одиночестве за стенкой
вдруг завоет,
Я вскочу, откинув теплый
плед,
И окно на улицу открою.
Буду слушать, сев на табурет,
Как он бьется и ломает руки,
Как скрипит расшатанный
паркет,
Как кричит, что бляди все и
суки.
Я, наверное, налью тогда
стакан.
По края наполню водкой
горькой.
За тебя, невидимый братан.
Я стакан закину этот, с
горкой.
Не пойду я утешать по
доброте,
Есть, поверьте, веская
причина.
В одиночестве, в кромешной
темноте,
Плачут настоящие мужчины.(с)

Автор мне ксожелению не известен.

 

Монарху в ответ. Как-то навеяло:

Вечерняя станция.
желтая заря...
По перрону мокрому
я ходила зря.

Никого не встречу я,
никого, никого.
лучшего товарища,
друга моего...

Никуда не еду я
никуда, никуда...
Не блеснут мне полночью
чужие города.

Спутника случайного
мне не раздобыть,
легкого, бездомного
сердца не открыть.Сумерки сгущаются,
ноют провода.

Над синими рельсами
поднялась звезда.
Недавней грозою
пахнет от дорог.
Малые лягушечки
скачут из-под ног.

Берггольц О.

 

Не слушайте меня, не стоит: бедные
Слова я говорю; я - лгу.
И если в сердце знанья есть победные,-
Я от людей их берегу.

Как дети, люди: злые и невинные,
Любя, умеют оскорблять.
Они еще не горные - долинные...
Им надо знать,- но рано знать.

Минуют времена узаконенные...
Заветных сроков ждет душа.
А до времен, молчаньем утомленные,
Мы лжем, скучая и - смеша.

Так и теперь, сплетая речь размерную,
Лишь о ненужностях твержу.
А тайну грозную, последнюю и верную,-
Я все равно вам не скажу.

З. Гиппиус

 

Смысл ясен полностью. Поэтику бы словить. Прям Довлатов. Трудности перевода...

Великие мне были искушенья.
Я головы пред ними не склонил.
Но есть соблазн... соблазн уединенья...
Его доныне я не победил.

Зовет меня лампада в тесной келье,
Многообразие последней тишины,
Блаженного молчания веселье -
И нежное вниманье сатаны.

Он служит: то светильник зажигает,
То рясу мне поправит на груди,
То спавшие мне четки подымает
И шепчет: "С Нами будь, не уходи!

Ужель ты одиночества не любишь?
Уединение - великий храм.
С людьми... их не спасешь, себя погубишь,
А здесь, один, ты равен будешь Нам.

Ты будешь и не слышать, и не видеть,
С тобою - только Мы, да тишина.
Ведь тот, кто любит, должен ненавидеть,
А ненависть от Нас запрещена.

Давно тебе моя любезна нежность...
Мы вместе, вместе... и всегда одни;
Как сладостна спасенья безмятежность!
Как радостны лампадные огни!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О, мука! О, любовь! О, искушенья!
Я головы пред вами не склонил.
Но есть соблазн,- соблазн уединенья,
Его никто еще не победил.

Гиппиус. Гениальная...