Поезія та проза

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на золотому ковзані
Чумацьким Возом править місяць.

Пливуть в далеке і бліде
Повільних кучугур повали,
І Ніжин з посівання йде,
Іде додому від Полтави…

Ще б трохи Ніжину пройти,
Ще б трохи Ніжину — і вдома:
Та в лісі темно. І чорти.
А їхня вдаченька відома:

На сніг посадять без розмов,
До калача зігріють кави
І — йшов додому від Полтави,
Проснувся — у Полтаві знов!

1980

* * *
Душа наїлася, та бреше.
А бреше як! і те і се.
Що вуж, мовляв, корову ссе,
А відьма жінці косу чеше.

Мовляв, каміння — це вода.
Нещастя — щастя. Радість — горе.
Зажура — сміх. А сміх — біда.
Зозуля — півень. Крапля — море.

Що бороною розум чеше
Цей вічний час в ім'я доби…
Душа наїлася та бреше.
А бреше як, не доведи!..

1960

 

С. Кирсанов

Эти летние дожди,
эти радуги и тучи -
мне от них как будто лучше,
будто что-то впереди.

 

Ліна Костенко

У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п’янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.

І прослухати тут

 

Стус Василь
"Посоловів од співу сад..."

Посоловів од співу сад,
од солов'їв, і од надсад.
І од самотньої свічі,
і од жалких зірок вночі.
У небі місяць горовий
скидається, як пульс живий.
Ущухлим світлом сяють вишні
опонічні. Допіру.лив
високий дощ. І всі невтішні
мої передуми будив.
Я двері прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собі не в силі дати лад,
пильнує перший сон троянди.
Свіча затріпотіла - й світло,
мов голуба, пустила в лет,
і вірш твій вирвався без титла,
і дух твій вирвався з тенет,
бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята.
Я в ній - смеркаю і світаю.

 

В зеленом шуме листьев вешних,
В зеленом шорохе волны,
Я вечно жду цветов нездешних
Еще несознанной весны.

А Враг так близко в час томленья
И шепчет: "Слаще - умереть..."
Душа, беги от искушенья,
Умей желать,- умей иметь.

И если детски плачу ночью
И слабым сердцем устаю -
Не потеряю к беспорочью
Дорогу верную мою.

Пусть круче всход - белей ступени.
Хочу дойти, хочу узнать,
Чтоб там, обняв Его колени,
И умирать - и воскресать.

З. Гиппиус

 

Блок Александр


НЕТ ИСХОДА

Нет исхода из вьюг,
И погибнуть мне весело.
Завела в очарованный круг,
Серебром своих вьюг занавесила...

Тихо смотрит в меня,
Темноокая.

И, колеблемый вьюгами Рока,
Я взвиваюсь, звеня,
Пропадаю в метелях...

И на снежных постелях
Спят цари и герои
Минувшего дня
В среброснежном покое -
О, Твои, Незнакомая, снежные жертвы!

И приветно глядит на меня:
"Восстань из мертвых!"

 

Если душа родилась крылатой —
Что ей хоромы — и что ей хаты!
Что Чингис-Хан ей и о — Орда!
Два на миру у меня врага,
Два близнеца, неразрывно-слитых:
Голод голодных — и сытость сытых!

М. Цветаева

 

який правдивий вірш
як він підходить до мого тестя, якого ми згадуємо сьогодні
подумати тільки, що автору цих віршів було 28років, коли його вбили... і за що!!!



Василь СИМОНЕНКО

ДІД УМЕР

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.

 

Похоронят, зароют глубоко,
Бедный холмик травой порастет,
И услышим: далёко, высоко
На земле где-то дождик идет.

Ни о чем уж мы больше не спросим,
Пробудясь от ленивого сна.
Знаем: если не громко — там осень,
Если бурно — там, значит, весна.

Хорошо, что в дремотные звуки
Не вступают восторг и тоска,
Что от муки любви и разлуки
Упасла гробовая доска.

Торопиться не надо, уютно;
Здесь, пожалуй, надумаем мы,
Что под жизнью беспутной и путной
Разумели людские умы.

А. Блок

 

Іван Малкович

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе впізнали,
досить!
Дон-Жуанів плащ накидає на себе —
сміються:
— Не той фасон.
Нап'ялює маску хамелеона —
і сам же зриває із себе той лик:
смішний,
розгублений чоловік —
ніяк не збагне,
що в кожній масці
є розріз
для очей.

 

Блок Александр


В те ночи светлые, пустые,
Когда в Неву глядят мосты,
Они встречались как чужие,
Забыв, что есть простое ты

И каждый был красив и молод,
Но, окрыляясь пустотой,
Она таила странный холод
Под одичалой красотой

И, сердцем вечно строгим меря,
Он не умел, не мог любить.
Она любила только зверя
В нём раздразнить - и укротить.

И чуждый - чуждой жал он руки,
И север сам, спеша помочь
Красивой нежности и скуке,
В день превращал живую ночь.

Так в светлоте ночной пустыни,
В объятья ночи не спеша,
Гляделась в купол бледно-синий
Их обречённая душа.

 

Так окрыленно, так напевно
Царевна пела о весне.
И я сказал: "Смотри, царевна,
Ты будешь плакать обо мне".

Но руки мне легли на плечи,
И прозвучало: "Нет. Прости.
Возьми свой меч. Готовься к сече.
Я сохраню тебя в пути.

Иди, иди, вернешься молод
И долгу верен своему.
Я сохраню мой лед и холод,
Замкнусь в хрустальном терему.

И будет радость в долгих взорах,
И тихо протекут года.
Вкруг замка будет вечный шорох,
Во рву - прозрачная вода...

Да, я готова к поздней встрече,
Навстречу руки протяну
Тебе, несущему из сечи
На острие копья - весну".

Даль опустила синий полог
Над замком, башней и тобой.
Прости, царевна. Путь мой долог.
Иду за огненной весной.

А. Блок

 

Тарас Кушнір

Не зупиниться дощ

Не зникає той дощ. Пританцьовує ніжно на пальцях
у мелодіях вулиць, вокзалів, алей і тривог.
Бачиш, осінь іде, на плечах із зашморганим ранцем.
Сумніваюсь, і все ж, я без сумнівів, звісно ж не Бог.
І ховається день за сумним і чужим горизонтом
на годиннику ніч відбиває мелодію в такт.
Повернися на мить, засвітися в вікно моє сонцем,
і викидує в небо мозок мій відпрацьований шлак.
Не зупиниться дощ. Засльотило над Львовом на вічність.
У калюжах зірки вимальовують пензлем пейзаж.
Тільки, знаєш, чомусь щось у голосі з присмаком гірко...
І заплакані леви доповнять сумний антураж...

 

Роман Скиба

Мій оголений нерв. Моя вибита клином емоція...
Як на металомісткість у тілі жорстка перевірка.
Та чомусь не залізний я. Лиш на губах моїх гірко.
Певно, кров і залізо в мені у відмінній пропорції.

Це так схоже на „Ти мені віриш?” чи „Досі люблю”.
Там де люди прощаються, вже починається блюз.

Мій розхитаний світ. Блазнюватий і хитрий однаково.
Випробовуєш. Ловиш. І кидаєш. (Щоби зловити).
Я всміхаюся вдячно і сплачую (Господи!) мито.
За вечірню зорю. За півподих. І вчення Сократові.

 

Василь Симоненко

ЖЕБРАК

Пристал ко мне нищий дурак...
А. Блок

Шапку дід поставив на коліна.
— Змилуйтеся,— жалібно веде...
Хто мине, а хто копійку кине
Й з видом благодійницьким пройде.

Підійду, хай дивляться прохожі...
— Родичі з тобою, діду, ми!
Забери, будь ласка, в мене гроші,
На додачу молодість візьми.

Йди собі і десь поснідай нишком,
Я ж прийму отут твої діла...
— Дайте, люди, ласки мені трішки,
Крапельку вділіть мені тепла.

Заховайте мідяки в кишені,
Золота добудьте із душі —
Болі в серці у моїм скажені,
Поможіть мені, товариші!

Мабуть, всі б від реготу помліли,
До крові б кусали кулаки:
Бач, мовляв, до чого знахабніли —
Ласки захотіли жебраки!

Хай трясли б мене, як дику грушу,
Був би я щасливим все життя,
Коли б ти в мою голодну душу
Кинула копійку співчуття.

 

В. Герасим"юк

Мав би я чорне лице
до тебе іти.
Мав би я чорне лице
тебе обминати.
Мав би я чорні уста
сказати: прости.
Мав би я чорні слова
не зради, а страти.
Музика, що ридає,
засне у сльозах.
Музика, що ридає,
інакше не може.
Як у космацькій корчмі,
сидять при ножах
Наші роки в душі
і б'ють слово Боже.
Мав би я чорний день…
Та пізно вночі
Я воскресав не раз.
Я знову воскресну.
Тиша свята.
Ти сидиш при свічі,
тулячи до грудей
твар безсловесну.

 

Григорій Чубай

І котяться землею дикі видива
Парадів, маскарадів, танців, сліз.

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води...
...О Боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

 

Тень триває....

Жаркого дня втікаю по вулиці міській, біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу я про щоденну втечу говорити.
А вулиця уся — суцільна втеча. Бо буде дощ, бо хмари насувають. А вулиця уся — суцільна втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу?
Один втіка від себе сьогоденного, а другий доганя себе вчо-рашнього, і всі тікають-поспішають...
Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом всі втікають від дощу...

Так щодня: в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, у котлети і в торти,
в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;
від чорта до Бога,
від Бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик, утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у зітхання, у сльози...
Втікають під карнизи, під погоня,
під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш, де втеча, де погоня
і до яких молитися ікон?
І до яких із них ходити каятись,
яким хулу нести, не каяття?
...Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? 1 втеча — то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже якийсь Всевишній Паганіні
на скрипці світу втечу награна?!
І щодня в суєті, в круговерті годна
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.
До Криму.
В кафе.
В домовину.

Все втечі та втечі. Погоні і втечі.
А потім — до світу, від карт і від зречень,
від пива, з футболу, з кіно, з домовини
вертають до світу якось безневинно,
вертають, не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові — голо!
А світові — босо!

 

Григорій Чубай

Так спроквола надходить
Найтемніша на світі ніч
І заступає
Одним єдине моє вікно
І заступає зеленими очима
Червону потоптану траву
Що здавалась мені
Птахом підстреленим
А той той птах
Ні як злетіти не міг
Ніч заступає
Руками всохле дерево
Ніч заступає
Палюче сонце
І заступає
Розважливими словами
Якусь дуже сумну мелодію
Я вже нічого
Крім тої ночі не бачу
Та тільки чую
Як десь далеко далеко
Поза іі руками
Поза її вустами
Поза її очима
Раптом залопоче крилами
Червона трава
Довго літає над нами...

 

Не разлучайся, пока ты жив,
Ни ради горя, ни для игры.
Любовь не стерпит, не отомстив,
Любовь отнимет свои дары.

Не разлучайся, пока живешь,
Храни ревниво заветный круг.
В разлуке вольной таится ложь.
Любовь не терпит земных разлук,

Печально гасит свои огни,
Под паутиной пустые дни.
А в паутине — сидит паук.
Живые, бойтесь земных разлук!

З. Гиппиус