Поезія та проза

Александр Назаров

А зимой тротуары там мажут соплями…
А ещё посыпают каким-то говном…
Странный город, с летящими в небо конями,
Погружается в ночь за немытым окном.

Я не знаю, куда мне бежать от сознанья,
Я не знаю, кого вопрошать: почему …
За немытыми окнами мутные зданья
Погружаются в ту же предвечную тьму.

Я не знаю, пред кем и за что мы в ответе,
Что должны мы посметь, где должны мы успеть,
Я смотрю в эту мглу, где ни жизни, ни смерти,
Только зыбкий асфальт да небесная твердь.

Я не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
Я не знаю, не знаю, не знаю, не зна…
Я шагаю по краю, шагаю по краю,
Я обрывок какого-то старого сна,

Я обломок какого-то странного века,
Я смотрю, как с небес осыпается снег,
И всё меньше в себе узнаёт человека
Тот зачем-то живущий во мне человек,

Он бредёт, спотыкаясь, по самому краю,
Он обрывок какого-то странного сна,
Он какую-то жизнь там внутри проживает,
Я не знаю, не знаю, не знаю, не зна…

 

Сергей Косинов

Я навру себе что-то, когда ты однажды уйдёшь…
Вновь поверю в любовь – голубую мечту идиота.
Мне везёт, как всегда… и в своих суицидах я схож
С этим душным июнем, хандрящим сырой непогодой…

Я навру себе свет. Превращаясь душою в вокзал,
Буду ждать с нетерпением чьей-то звенящей монеты,
Как потерянный бомж, что в похмелье опять опоздал
К отправлению в счастье, согласно фальшивым билетам…

Я навру откровенья в нелепо-большую тетрадь,
Напишу свой роман о феерии вечной свободы.
Этот город пустынный устанет со мной умирать
И терпеть иноверца на полках своей преисподней.

Я навру себе жизнь, но в других параллелях судьбы,
Где за окнами лето лишает мой мир очертаний.
Изменю свой маршрут, чтобы выпасть из серой толпы,
Только весь этот сказочный блеф без тебя на черта мне?

Это всё не смертельно… и дерзостью дышит июнь,
Разбросав мои чувства по тусклым страницам блокнотов.
Я навру сам себе… Ну а ты, всё забыв, просто плюнь,
Ведь любовь для меня, как всегда, – лишь мечта идиота…

 

Ирина Василенко

"Живи мгновением, ибо это и есть жизнь." (с)

Научиться бы жить лишь сегодняшним днём,
Без вчерашних обид и заученных истин.
Вышивая мгновенья золочённым шитьём,
Заполнять свои дни только светом лучистым.

Научиться бы не замечать подлецов,
Верить в то, что согрет этот мир состраданьем.
Говорить на излюбленном из языков –
Том, в котором рифмуется всё с пониманьем.

Научиться молчать о любви и тоске,
Позабыть про нелепость разлук, расставаний…
Научиться собой быть и в каждом штрихе
Принимать всё, как есть – без потерь и роптаний.

Обучи нас, Всевышний, науке наук –
Не валяться в грязи, не кичиться, что чистый…
Подари нам тепло чьих-то преданных рук…
Разреши просто Быть – без наград и амнистий.

 

Александр Назаров

Вечное бегство…

От мыслей в никуда. – В себя. Подобно дождю над озером. Растворение в себе и одновременно в чём-то большем. Бегство от себя в себя. Бегство… Бред или абсурд. Или парадокс. Или пародия на поток сознания. Поток несознания. Антисознания… Каплезвон. Дождекап. Ветрошум. Мокрошлёп. Шинобрызг. Путь длиною в полбесконечности.
Глядеть в глаза несостоявшегося неба. Мутноплавающего в лимонно-обмылочных фонарях. Из мыслей, потерянных по дороге, размокающих в лужах, – мир, размокающий в лужах, – к утру – сероватая кашица вдоль поребрика. Из писем, отправленных в никуда… Отсылки к непрожитому или равнозначному ему забытому. Шаг создаёт ритм. Строки, строки, строки. Проза, ритмизованная торопливым движением (или не-торопливым). И ход чего-то, чего уже не остановить. Уже не задумываясь о смысле жизни, этой мутной, линялой тоски общественного транспорта в бесконечной дороге из дома в институт, на работу, обратно, уходить в друзей, которых всё меньше – и от этого легче…
О неумеющих жить, избегающих не имеющих смысла подробностей… записывая каждый день, час, мысль, чувство, прозу, стихи, пришедшее и будущее… Писать о жизни или о времени, о любимых, любимых коротко и безразлично, беспечно, вечно, холодно забытых во вчера осени, зимы, лета… прогулки по улицам в морось и морозь… измотанность и избитость тел и слов… –
Это вчера.

Теперь: бегство. Словно от послесловия автора, убившего своего героя, в верлибронепроходимые топи подсознательного полубезумства с извечной нанадеждой на это спасительное «полу-», в пространстве прострации между вычурностью и лапидарностью, как между двумя темами – словно до и после ощущения своей гениальности.
Теперь: бегство. Мимо, мимо. И мимо. Снова влюблено. Потому что дождь или потому что боль. Самым нелепым из патентованных идиотов, успевших черкнуть свой P.S. в три слова, пусть и пропавший втуне. И вот…
Неся на щеке внезапный оттиск-ожег чьего-то на лету подхваченного взгляда. Под клокочущими водоворотами, отцилиндрованными прямой тягой водосточных труб, звучащих от минорного ре порвавшейся струны (-тетивы) скрипки, гитары, дороги (жизни) до обвала в каменоломне. Для тех, кто любит выдумывать сравнения самые невероятные до нелепости, от опаловости до аляповатости, до танца теней на дверях закрытого бесплатного сортира… И дождь за ворот тонкими бесовскими струйками, юркими, как… приходящими в ассонанс с броуновским стаккато мыслей – сейчас – щёлк о бледно-звякающую жестянку – от стенки до стенки, от каламбура до сумбура. Щёлк – Когда обрываешь листок календарный – А счёт за квартиру давно не оплачен –А город закончился, скоро потянутся дачи – Зачем этот вымысел, глупый, беспечный, бездарный…
Мелькнёт электричка, приветствуя светом вагонным. А я, как природа, как осень, как Фет безглаголен. На небе линялом мелькнёт узкий клин колокольни. Движение в вечность – перроны, вагоны, перроны… вагоны… Движенье в беспечность… Так точно, так прочно, так вычурно… – щёлк – потянулись знакомые дачи. А счёт за квартиру давно не оплачен. Просрочен. А сдачи с непрожитой жизни – пятнадцать непризнанных строчек. И плачи… А дачи закончились. Дальше лишь голые рощи…

 

Кобзар
1844 р.
«Чигрине, Чигрине…»
Тарас Шевченко

Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
I святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає,
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили –
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі,
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, не паліте,
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло.
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Може… може… а меж тими
Меж ножами рута
І барвінок розів’ється –
І слово забуте,
Моє слово тихо-сумне,
Богобоязливе,
Згадається – і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.

19 февраля 1844. Москва

 

Леонід Терехович

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

* * *

Іду на побачення з Богом,
хоча і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля Всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з Богом,
хоча і не хочу іти.

 

Галина Стрелкова

Время, тихо роняя листья, по ним неслышно бредет по кругу. А мы не пишем с тобою письма. Мы просто снимся с тобой друг другу.
А время молча хранит секреты, штрихуя даты,стирая память. Мы - незаконченные сюжеты второстепенных ролей в романе.
Не перекрестки, а параллели вели тебя и меня куда-то. И мы с тобою переболели несостоявшейся встречей в дату, которой нам обещали звезды, той, о которой вещал Оракул. Но мы не знали значенья...поздно...
Лишь ангел знал и неслышно плакал, не в силах что-либо переправить. И понимая-так будет лучше.

А жизнь играет всегда без правил.
Поставив нА кон счастливый случай...

* * *

Закодирован смысл бытия тишиной на рассвете
Неразгаданность снов...Очертанья неначатых дел.
Ты вчера говорил с Ним, но Он ничего не ответил.
Лишь печально и строго в замерзшую душу глядел.

Ты молился,как мог,отрывая своими словами
С кровоточащих ран одинокие мертвые сны.
И горела свеча, создавая огнем между вами
Иллюзорную нить /между чем-то иным и земным/.

И плескался покой за пределами звука хорала.
Показалось - Она прикоснулась незримо к руке.
Прошептала:"Люблю..." И исчезла...Свеча догорала...
И катилась слеза по горячей небритой щеке.

Моросящим дождем расчихался простуженный вечер.
Одиночество в душу привычно вползало змеей.
А ты шел,согреваясь ни кем не обещанной встречей.
Не прося, не мечтая, а просто поверив в нее...

* * *

Кем-то свыше все написано. И расчерчены все векторы. Возражения бессмысленны. В поднебесной нет корректора. Исправляйся, но исправленным ничего не будет заново. Жизнь играет не по правилам, опуская резко занавес. Предлагая роли новые. Что ж, попробуй, что получится. Ты хотел быть коронованным на свободу и на лучшее. Что ж, давай, решайся, выжми все, разрывая нервы спешкою. Но не обольщайся: выживешь, все равно ты будешь пешкою.
Где-то ива к речке клонится, наполняя ветки соками.
Под окном твоя бессонница каблуками звонко цокает. Ты устал до невозможного. Жизнь, как лабиринты Миноса. От простого и до сложного тупики со знаком минуса. И тебя заносит в крайности. Необдуманно,невзвешенно. И ты дома ищешь крайнего, и срываешься, как бешеный. Ты забыл,что лучше-нАбело. Осыпаешь все проклятьями.

Жизнь-палач с улыбкой ангела
Держит меч в руках распятием.....

 

Василь Симоненко

Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.

 

Олена Теліга

* * *


За вікнами день холоне,
У вікнах перші вогні,
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг,

Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти найміцніший сперся,
Спочив на моїх устах,
А я поцілунком теплим
М'яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.

А завтра, коли простори
Проріже перша сурмa,
Задимлений чорний морок,
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою,
Я плакати буду пізніш,
Тобі ж подарую зброю -
Цілунок гострий, як ніж.
Тобі подарую зброю -
Цілунок гострий, цілунок гострий,
Як ніж...

Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчання
Уста ріжучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
За вікнами день холоне,
У вікнах перші вогні,
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою, ненависть свою
І гнів...

 

Василь Стус

Висамітнів день. Висмоктали сили,
висотали біль.
Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.
Все гірке тобі.
А немудре все! Хоч би дотягти,
та бодай — до краю.
Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.
(Хто із вас — конає?)
Хочеш — задушись. Можеш — утечи
сам од себе.
Скільки не волай, скільки не кричи,
а — порожнє небо.
Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів
зрозуміти?
Висохло перо. І мулькавий стіл
слізьми — змитий.

 

Володимир САМІЙЛЕНКО

НАД РУЇНАМИ

I

О, плачте, ви, хто сльози ма в очах,
О, плачте над руїнами святині!
Нехай побачу я ще в тих сльозах,
Що в вас душа ще досі не в руїні.

Але ні краплі сліз в очах ясних!
І погляд мов чужий усім стражданням…
І чую я один веселий сміх
В краю, де треба б буть самим риданням…

II

Мені снився величний, зруйований храм;
Обгорілії стіни не мали дахів,
Малювання пропало від диму й від плям,
А в побиті шибки буйний вітер шумів.

Мені снилось, що серце боліло моє
І що смутно питав я руїну німу:
"Де ж поділися ті — чи вони, може, є, —
Що тут богу служили й молились йому?"

Мені снилось, що голос до мене сказав:
"Подивись і вважай!" — І побачив я там,
Що відновленний храм образами сіяв
І що співи побожних наповнили храм.

"Придивись і прислухайсь!" — я почув, і… нема
Вже нічого, й картина змінилася вмить.
То не храм, але попелу купа сама,
То не люд, а гаддя та гробацтво кишить.

 

В.Шинкарук

Віщий сон

Злетіла ніч на землю, наче птиця,
Я знову бачу у тривожнім сні
Усміхнене твоє обличчя,
Але не у моїм вікні...
Сплелися разом тиша і неспокій,
А день вчорашній так болить в мені,
І знов твої лунають кроки,
Але стихають в далині...

Я чую крізь сон
Шелест розмов:
Вона не любить уже,
Вона лиш грає в любов...

Кружляють тіні на розкритім ліжку,
Малює ніч твій профіль на стіні,
І знов свою даруєш ти усмішку,
Але даруєш не мені...
Тривожить сон передчуття розлуки
Сльози солоний присмак на губах,
І знов твої я бачу руки,
Але не на моїх плечах...

Вона не любить уже,
Вона лиш грає в любов...

Душа ятриться, мов відкрита рана,
Чогось чекаю і боюсь чогось,
Скінчився сон, ввійшов в кімнату ранок,
Але що снилось – те й збулось...

 

Іван ФРАНКО
КАМЕНЯРІ
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.



У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]

 

Николай Доризо

Собаке Эдит Пиаф

Жила певица. Вместе с ней жил ее голос, да еще
ее старенький пес...

Так и жили втроем они, вместе.
Друг без друга никак им нельзя.
У певицы был голос и песни,
А у пса были только глаза.

Но с певицею голос расстался,
С бренным телом, с усопшей душой,
Он живой на пластинках остался,
Отошел от нее, как чужой.

И когда из квартиры соседней
Этот голос летит на мороз,
Слепо мечется в тесной передней
И на стены бросается пес.

У собаки особая память,
Ей не пить на поминках вино,
Ей не высказать горе словами,
Может, легче бы стало оно.

И на самом бравурном аккорде,
Когда песня подходит к концу,
Влажно катятся слезы по морде,
А точнее сказать,
По лицу.

 

В.Шинкарук

Стою на дорозі

Стою на дорозі посеред ночі,
Вперед – боюся, назад – не хочу,
Хмари збираються в чорні зграї,
І ранок, чомусь, не поспішає.

Земля оглухла і небо осліпло...
Гей там, хто-небудь,
Ввімкніть мені сонячне світло!
Гей там, хто-небудь,
Ввімкніть мені сонячне світло!

Бо як мені знати – кого прощати,
Кого прощати, а з ким прощатись?..
І як зрозуміти – кого жаліти,
Кого жаліти, а кому жалітись?..

Так непомітно підкралася втома,
Яка ж ти далека, дорога до дому.
І я залишаюсь на відстані ночі,
Вперед – боюся, назад – не хочу...

* * *

Ловлю сачком, як метелика, мить,
Стираю з лоба втому і кров,
А наді мною постійно висить
Тінь дощу, що колись пройшов.

Я небо на крихти, як хліб, розкришу
І кину його пташкам...
Не стане мене, але тінь дощу,
Як спогад про мене, залишиться вам...

І досі не можу ніяк зрозуміть,
Угору чи вниз веде мене путь?
З очей витікає холодна ніч,
Сльози мокрим камінням стають.

І вчора, і завтра я знову один,
Мій крик сірим птахом у небо злетів,
З роками все менше в годинах хвилин,
З роками все менше у місяці днів.

Я не заплачу і не закричу,
Сни весняні мої вже збулись,
Заховаюсь у тінь дощу,
Тінь дощу, що впаде колись.
Заховаюсь у тінь дощу,
Тінь дощу, що впаде колись...

 

Анненский Иннокентий


СМЫЧОК И СТРУНЫ

Какой тяжелый, темный бред!
Как эти выси мутно-лунны!
Касаться скрипки столько лет
И не узнать при свете струны!

Кому ж нас надо? Кто зажег
Два желтых лика, два унылых...
И вдруг почувствовал смычок,
Что кто-то взял и кто-то слил их.

"О, как давно! Свкозь эту тьму
Скажи одно: ты та ли, та ли?"
И струны ластились к нему,
Звеня, но, ластясь, трепетали.

"Не правда ль, больше никогда
Мы не расстанемся? довольно?.."
И скрипка отвечала да,
Но сердцу скрипки было больно.

Смычок все понял, он затих,
А в скрипке эхо все держалось...
И было мукою для них,
Что людям музыкой казалось.

Но человек не погасил
До утра свеч... И струны пели...
Лишь солнце их нашло без сил
На черном бархате постели.

 

О, весна! без конца и без краю —
Без конца и без краю мечта!
Узнаю тебя, жизнь! Принимаю!
И приветствую звоном щита!

Принимаю тебя, неудача,
И удача, тебе мой привет!
В заколдованной области плача,
В тайне смеха - позорного нет!

Принимаю бессонные споры,
Утро в завесах темных окна,
Чтоб мои воспаленные взоры
Раздражала, пьянила весна!

Принимаю пустынные веси!
И колодцы земных городов!
Осветленный простор поднебесий
И томления рабьих трудов!

И встречаю тебя у порога —
С буйным ветром в змеиных кудрях,
С неразгаданным именем бога
На холодных и сжатых губах...

Перед этой враждующей встречей
Никогда я не брошу щита...
Никогда не откроешь ты плечи...
Но над нами — хмельная мечта!

И смотрю, и вражду измеряю,
Ненавидя, кляня и любя:
За мученья, за гибель — я знаю —
Всё равно: принимаю тебя!

А. Блок

 

Б.Пастернак



---------- Додано в 19:26 ---------- Попередній допис був написаний в 18:36 ----------

Лев Борщер

выведи Господи выведи не оставь
выведи Господи посуху или вплавь
выведи Господи выноси как дитя
выпусти Господи выброси так шутя

будто играешься Господи как шалишь
я неразумный я Господи Твой малыш
пария пасынок Твой незаконный сын
не улыбайся же Господи так в усы

в бороду белую милость Твою не прячь
Ты же Создатель мой Господи не палач
благослови меня Господи не крестом
только неведом мне Господи Твой престол

так почему мне любовь Твоя словно плеть
жить это Господи вовсе не умереть
жизнь это Господи вовсе не каземат
как возлюбить Тебя и не сойти с ума

как оставаться мне Господи на плаву
если не нужен я ладно переживу
а не получится Господи так не в счет
значит не выбраться больше ни вскачь ни влёт

пОсуху пО небу Господи или вплавь
выведи Господи выведи не оставь
вырасти Господи выноси как дитя
или забудь меня Господи так шутя...

 

Павло Гірник

Гіркота

Сивіти не боляче.

Виб’ють морози траву,

І перші лелеки покличуть у небо прозоре.
Ми разом були, наче хвиля у ніч грозову
І берег, з якого завжди повертатися в море.

Торкни, трамонтане, запінені скелі круті,
Розвій-но чуприну високої чорної тиші!
Від болю глухого мене провела тільки ти
До тихої мови, яка від усіх солоніша.

Невже розпозичився так, що й душі не вберіг,
І слово забув, що в очей запитає напиться?
Чи знатиму врешті, яку обирати з доріг,
Коли під ногами займуться останні криниці,

І вже не почую, чи знову надходить гроза?
Мій береже вічний, ніхто з нас до часу не знає,
Як важко вертається в очі схолола сльоза,
Як боляче йти, коли є вороття… і немає…

 

Мне ни к чему одические рати
И прелесть элегических затей.
По мне, в стихах все быть должно некстати,
Не так, как у людей.

Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи, не ведая стыда,
Как желтый одуванчик у забора,
Как лопухи и лебеда.

Сердитый окрик, дегтя запах свежий,
Таинственная плесень на стене...
И стих уже звучит, задорен, нежен,
На радость вам и мне.

А. Ахматова