Поезія та проза

Лариса Пяткова

Мне так невыразимо жаль

Того, что не случилось с нами,

И я пытаюсь удержать

Прозрачный шлейф воспоминаний...

Надежды мягкое тепло,

Очарование печали,

Застенчивую нежность слов,

Многозначительность молчанья,

Мечты волнующий полёт,

Взаимопритяженье судеб...

Мы оба знали наперёд,

Что дальше ничего не будет.

Маргарита Агашина
Ладно. Выживу. Не первая!

...А когда невмоготу,

все свои надежды верные

в сотый раз пересочту.

Все-то боли годы вылечат,

горе – в песню унесут.

Сил не хватит –

гордость выручит,

люди добрые спасут.
Я ничего не берегу,

и все ж богатств не счесть:

есть память рук, есть память губ,

и просто память есть.

Есть у любви, как у беды,

особенная власть:

живу на краешке звезды -

и не боюсь упасть.

Светлана Соложенкина
Я ничего не берегу,

и все ж богатств не счесть:

есть память рук, есть память губ,

и просто память есть.

Есть у любви, как у беды,

особенная власть:

живу на краешке звезды -

и не боюсь упасть.

 

Василь Герасим'юк

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить... І — по рукоять!
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!
Згризено в гонитві!
А що насправді — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!

Їх спини жовті. Їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх газди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні. Їх газдині злі...

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш,
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш...
Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.

 

Д.Нагиев

Отой...

Твой день уйдёт. Уйдёт как человек,
Как друг, уйдёт в распахнутую дверь
И заберёт с собою целый век -
Век ожиданий, встречи и потерь.
Твой день уйдет. Уйдет обычно - в ночь.
Ты медленно ему посмотришь вслед.
Так незаметно улетает прочь
Из нашей жизни этой жизни свет.
Один твой сон окажется цветным.
Один. И ты попробуешь проснуться...
Проснуться, и уже расстаться с ним,
Или хотя бы вслед не оглянуться.
Ты сможешь и расстаться, и понять,
Что этот сон цветной унёс немало
Твоих бессонниц. Что желанье ждать
Сильней желанья всё начать сначала.
Ты снова не начнёшь сегодня жить.
Казалось бы - решил. Но вот откуда?
Откуда начинать? Кого любить?
И надо ли? Вопросы ниоткуда...
Вопросы в пустоту. Малыш, пойми,
Пока ты ждёшь, утро, вечер
Становятся чужие... Не твои...
А годы только зажигают свечи.

* * *

Был черный цвет, был белый цвет. И вот явился серый
Цвет мудрецов и чудаков, бродяг и облаков.
Кинжалом в спину - свет в ночи. Ломались лунные лучи,
А некто подбирал ключи к подвалам наших снов.
Слова меняли суть и цвет. Пойми, что мне прощенья нет,
Ведь он смешал мой серый цвет с холодной пустотой.
Мне не забыть, как плакал друг, и боли онемевших рук,
И предрассветных адских мук за серою чертой.
Я не жалею ни о чём, не я, а он был палачом,
А серый цвет мой ни при чём... Он цвет плащей и глаз.

* * *

Когда я уйду одиноко и странно,
Не мучайте душу, забудьте меня,
Прикройте словами короткие раны
И тихо задуйте остатки огня.
Когда я уйду тяжело и печально,
Не ройтесь в завалах оставленных книг,
Подумайте просто, что это нормально,
Когда по дороге уходит старик.
Когда я уйду, говоря и кривляясь,
Не плачьте об этом, не надо, прошу,
Я где-то на небе еще отыграюсь,
И книгу, быть может, я там напишу
О сломанном счастье, о выпитой боли,
Про нежное сердце, про злую беду.
Забудьте об этом легко и спокойно,
И тихо вздохните, когда я уйду.

 

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, за котрим невідомість.
Щодня до тебе лину - а натомість
Тебе від мене доля віддаля.

Слова любові більше не звучать,
Шматочки мрій зірвались в порожнечу.
В душі - вогонь одвічних самозречень
Готовить знову душу до розп'ять.

Заручники своїх від себе втеч,
В душі яких - розлук холодні зливи,
Уже давно згубили віру в диво,
Зректися неспроможні порожнеч.

Схололе серце повне гіркоти -
Настій полину, збираний віками...
Невже знов серце виродиться в камінь?
Невже мені до тебе не дійти?...

 

Юрій Сегеда

Ми вдаємо, що все забулося,
Ми живемо на різних вулицях,
Не навіки шляхи перетнулися,
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

Я же ти увійшла, розкажи мені?
Та ж були мої двері зачинені.
Більше я не кажу твого імені.
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

Як це сталось – не знаю, не відаю.
Не скажу, яким потягом їду я.
Нащо стала мені ти рідною?
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.


Не назвав я тебе коханою –
Нащо раною тобі стану я?
Ми, напевно, жили оманою.
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

* * *

І будуть між нами стояти
І будуть тебе заступати
Три жінки в житті моєму

Я іноді буду мовчати
Я буду зникати блукати
Крізь темне вікно мого серця
Так сталось – я знав їх раніше

І стали мені за супутниць
І стали тобі за суперниць
Три жінки в житті навіки

Свобода моя кохана
Моя нелюбов холодна
І третя котрої не знаю...

* * *

Неправда, що ти не боїшся нічого.
Неправда, що я не боюся втрачати...
Я хочу проміння на моє підвіконня,
Я хочу квіти з живим корінням,
Я хочу білі твої долоні,
Я хочу теплого вітру в легені,
Я хочу світла о третій ночі,
Я хочу тиші, коли писати,
Я хочу на віденській площі кави,
Я хочу ожини край чорного лісу,
Я хочу світу, що поза мною,
І так боюся його минути...

 

Аривара Нарихира

Все дальше милая страна,
Что я оставил...
Чем дальше, тем желаннее она,
И с завистью смотрю, как белая волна
Бежит назад к оставленному краю...

 

Я обманывать себя не стану,
Залегла забота в сердце мглистом.
Отчего прослыл я шарлатаном?
Отчего прослыл я скандалистом?

Не злодей я и не грабил лесом,
Не расстреливал несчастных по темницам.
Я всего лишь уличный повеса,
Улыбающийся встречным лицам.

Я московский озорной гуляка.
По всему тверскому околотку
В переулках каждая собака
Знает мою легкую походку.

Каждая задрипанная лошадь
Головой кивает мне навстречу.
Для зверей приятель я хороший,
Каждый стих мой душу зверя лечит.

Я хожу в цилиндре не для женщин -
В глупой страсти сердце жить не в силе,-
В нем удобней, грусть свою уменьшив,
Золото овса давать кобыле.

Средь людей я дружбы не имею,
Я иному покорился царству.
Каждому здесь кобелю на шею
Я готов отдать мой лучший галстук.

И теперь уж я болеть не стану.
Прояснилась омуть в сердце мглистом.
Оттого прослыл я шарлатаном,
Оттого прослыл я скандалистом.

С. Есенин

 

Л.Костенко
* * *

Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,
у грунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,
тоді вона уже людина.


* * *

Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води? —

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

 

Юрій Сегеда

Я не можу прогнати тривоги:
Чи це всі такі сірі світи?
Не тримайте Ікара за ноги -
Дайте випити висоти.
Краще впасти мерцем край дороги,
Ніж ніколи нікуди не йти...

 

Ветер всхлипывал, словно дитя,
За углом потемневшего дома.
На широком дворе, шелестя,
По земле разлеталась солома...

Мы с тобой не играли в любовь,
Мы не знали такого искусства,
Просто мы у поленницы дров
Целовались от странного чувства.

Разве можно расстаться шутя,
Если так одиноко у дома,
Где лишь плачущий ветер-дитя
Да поленница дров и солома.

Если так потемнели холмы,
И скрипят, не смолкая, ворота,
И дыхание близкой зимы
Все слышней с ледяного болота...

Николай Рубцов

 

Олексій Бик

Розкажи мені казку, в якої немає кінця -
Що нам в цьому краю, де панують німі та незрячі,
Де землею і небом блукають ватаги чортячі
І з неправдою кривда одвіку ідуть до вінця...

Розкажи мені казку про осінь холодних ночей,
Про загублену в часі і просторі Обітованну -
Ще ніким і николи у світі нечуту й незнану,
Нарожденну тривогою наших думок і очей.

Розкажи мені казку, зведи мене на манівці -
Я поплачу собі, помолюся на дальню дорогу,
На якій скільки йтиму - не стріну ні чорта, ні Бога,
Тільки вірші летітимуть, мов опівнічні гінці...

* * *

Сірничок - моя пам’ять - погас на вітрах,
На осінніх дощах, на льоту, на біду,
Причаївся у серці непрошений страх -
Я іще не дійшов, я уже не дійду, -
І, не знаючи правил хороших манер,
Я вітаюсь до осені словом "прощай"...
До наступної зустрічі тут і тепер
В цьому місті...

А минуле женеться і не доганя...
Серед втрачених рим і не сказаних фраз
Я блукаю наосліп, іду навмання -
В цьому світі ніхто не чекає на нас,
Та ніяких трагедій, не плач, не журись -
Ці дороги-вузли я рубаю з плеча...
До наступної зустрічі десь і колись -
В цьому місті...

* * *

Дозвольте Ваших рук
Торкнутися вустами,
Забути всі слова,
Що думав наперед,
Мій вибір затяжкий –
Між осінню і Вами,
І гнуть мене гріхи,
Як вітер очерет.

Не дайте мені шанс
Удатися до втечі,
На цю коротку мить
Затримайте мене,
Бо я собі піду
У цей холодний вечір,
В ту осінь, що колись
Усе ж таки мине...

І з нею я мину
І знов піду по колу,
Між нами лиш любов,
А будуть ще сніги,
Бо Ви моя Весна,
Бо Ви моє Ніколи,
І я шукаю Вас,
Як море береги...

* * *

Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки - все не ті,
У серце очі - не до скону,
Мої месії - не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить - стікає кров'ю,
В молитвах зболених ночей -
Моє розхристане безмов'я.

* * *

Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив -
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був - і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів -
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я - й поготів,
Світ любив мене, я його - ні.

 

Тишины хочу, тишины...
Нервы, что ли, обожжены?
Тишины...
чтобы тень от сосны,
щекоча нас, перемещалась,
холодящая словно шалость,
вдоль спины, до мизинца ступни,
тишины...

звуки будто отключены.
Чем назвать твои брови с отливом?
Понимание -
молчаливо.
Тишины.

Звук запаздывает за светом.
Слишком часто мы рты разеваем.
Настоящее - неназываемо.
Надо жить ощущением, цветом.

Кожа тоже ведь человек,
с впечатленьями, голосами.
Для нее музыкально касанье,
как для слуха - поет соловей.

Как живется вам там, болтуны,
чай, опять кулуарный авралец?
горлопаны не наорались?
тишины...
Мы в другое погружены.
В ход природ неисповедимый,
И по едкому запаху дыма
Мы поймем, что идут чабаны.

Значит, вечер. Вскипают приварок.
Они курят, как тени тихи.
И из псов, как из зажигалок,
Светят тихие языки.

А. Вознесенский

 

Олексій Бик

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів,що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.

 

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд
И руки особенно тонки, колени обняв.
Послушай: далёко, далёко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,
И шкуру его украшает волшебный узор,
С которым равняться осмелится только луна,
Дробясь и качаясь на влаге широких озер.

Вдали он подобен цветным парусам корабля,
И бег его плавен, как радостный птичий полет.
Я знаю, что много чудесного видит земля,
Когда на закате он прячется в мраморный грот.

Я знаю веселые сказки таинственных стран
Про чёрную деву, про страсть молодого вождя,
Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,
Ты верить не хочешь во что-нибудь кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,
Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав.
Ты плачешь? Послушай... далёко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

Н. Гумилёв

 

Олексій Бик

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.

Олексій Бик

І знову ніч. Неспокій та печаль
Удвох собі мандрують битим шляхом,
Квилить осіннє небо сірим птахом,
Простягши до землі дощу вуаль.

Холодна пам'ять впала на чоло,
Щемливить очі болем потаємним,
В моїй кімнаті - порожньо і темно,
І щастя ніби зовсім не було.

...І ніби зовсім не було мене.
Спинити все. До ранку не дожити.
...Дерева піднімають мокрі віти...
Запівніч вітер стихне. Дощ мине

* * *

Я знаю, що дійду не до кінця,
Мій ренесанс - останній з ренесансів...
Вітають дні шматочками свинця,
А я втомивсь від їхніх реверансів.

Я вже не вірю в Божу благодать,
Ми Богові ніхто - звичайна глина,
Приречена страждати і мовчать,
Повіривши, що ім'я їй - людина.

* * *

Тихо напророчу
Що собі захочу,
Та й по всім,
Бути чи не бути,
Все життя - отрута,
Чорний дим.

Жити чи не жити -
Сонечко і квіти
Не для нас,
Не дійти ніколи -
Світ іде по колу
Кожен раз.

Дати обіцянку
Знову до світанку
Не заснуть,
Думати, чекати,
Знати і не знати
В чому суть.

На шляху в нікуди
Що було, що буде -
Все одно,
Вітер ще голосить,
А мені вже досить -
Йду на дно.

Олексій Бик

Ой не плачте - я іще живий,
Не вдавайте болю і скорботи,
Я іще дійду до повороту
На дорозі втрат і безнадій.

Я не хочу милості від вас,
І не хочу вашого спасіння,
Поповзу - зубами за каміння,
Новий крок долаючи щораз.

Не лякайте карами мене,
Бо мене тепер не налякати -
Я вже знаю все, що маю знати
Про священне, вічне і земне.

Не таю злоби і не кляну,
Може, час і люди нас розсудять...
Я прийму усе, що тільки буде -
Й цю дорогу, довгу і брудну.

...На дорозі втрат і безнадій
Я іще дійду до повороту,
Не вдавайте болю і скорботи,
Ой не плачте - я іще живий.

Олексій Бик

Причаруй мене, примовчи,
Нам залишилося так мало,
Орють мозок холодні рала,
Перековані на мечі.

Засніжило і замело
І заблискало,
Наче криця...
Полюби мене,
Чарівнице,
Полюби мене всім назло.

Захисти мене, схорони,
Я молюся твоїй любові,
Я від істини - напівслові,
А від смерті -
На півструни.

Я одвіку такий нічий,
Я од вітру такий шалений...
Подивися ще раз
На мене...
Причаруй мене,
Примовчи.

Олексій Бик

Я так боюсь відчинених дверей...
Я так боюсь дивитися у очі...
Я так боюсь не пережити ночі
І загубити віру у людей.
Я так боюсь не пам'ятати снів,
Боюсь, коли життя не має змісту
І на папері порожньо і чисто...
Я так боюсь, що я недолюбив.

 

Чайки за кормой
верны кораблю,
А ветрам – облака.
Трудно в первый раз,
сказать: я люблю»,
Так любовь нелегка

Первая волна –
еще не волна,,
Шторм придет, – погоди.
Первая любовь
светла и грустна.
Что там ждет впереди?

Море позовет
и мне пропоет
Свой заветный мотив.
Первая любовь
придет и уйдет
Как прилив и отлив.

Куклин Л.

 

Давид Самойлов,
ветеран ВОВ, кавалер орденов Красной звезды и Отечественной войны, поэт.

БАНДИТКА

Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.

Потом сказала: «Слушай, хлопец,
Я все равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.

На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.

Кипит зеленая горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.

Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!

Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Еще не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!

Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…

Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам все равно на Украине,
НКВД или гестапо».

И я сказал: «Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.

Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала».

Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.

1946г.

 

Фрідріх Шиллер
ОДІССЕЙ

Води безкраї обплив Одіссей, шукавши отчизни,
Вила Харібда йому, Сцілла лякала його,
Жаху зазнав він на морі і жаху зазнав на сухому,
Навіть в Аїд заведе путь невблаганна його.
Сонного, доля нарешті прибила його до Ітаки;
В тузі, проснувшися, він краю батьків не впізнав.

 

Е.Евтушенко

Проклятье века–это спешка
И человек, стирая пот
По жизни мечется, как пешка
Попав затравленно в цейтнот
Поспешно пьют, поспешно любят
И опускается душа
Поспешно бьют, поспешно губят
А после, каются спеша
Но ты, хотя б однажды в мире
Когда он спит или кипит
Остановись, как лошадь в мыле
Почуяв пропасть у копыт
Остановись на полдороге
Доверься небу, как судье
Подумай–если не о Боге
Хотя бы просто о себе
Под шелест листьев обветшалых
Под паровозный хриплый крик
Пойми:забегавшийся–жалок
Остановившийся–велик
Пыль суеты сует сметая
Ты вспомни вечность наконец
И нерешительность святая
Вольётся в ноги, как свинец
Есть в нерешительности сила
Когда по ложному пути
Вперёд на ложные светила
Ты не решаешься идти
Топча, как листья чьи-то лица
Остановись! Ты слеп, как Вий
И самый шанс остановиться
Безумством спешки не убий
Когда взбегаешь к цели бойко
Как по ступеням, по телам
Остановись, забывший Бога
Ты по себе шагаешь сам!
Когда тебя толкает злоба
К забвенью собственной души
К бесчестью выстрела и слова
Не поспеши, не соверши!

 

КЛЕНЫ ВЫКРАСИЛИ ГОРОД

Игорь Кохановский

Клены выкрасили город
Колдовским каким-то цветом,
Это снова, это снова
Бабье лето,
Бабье лето.

Только вот тревожно маме,
Что меня ночами нету,
Что я слишком часто пьяный
Бабьим летом,
Бабьим летом.

Я кружу напропалую
С самой ветреной из женщин.
Я давно искал такую -
И не больше,
И не меньше.

Клены выкрасили город
Колдовским каким-то цветом,
Это снова, это снова
Бабье лето,
Бабье лето...