Поезія та проза

Павло Тичина
Ви знаєте, як липа шелестить...


Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

 

«Зорі, очі весняної ночі!»
Леся Українка
Зорі, очі весняної ночі!
Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,
Білі хмари круг неї, мов гори,
Не до нас посила вона промінь,
Вона дивиться в інші простори…

Інша зіронька личко ховає
В покривало прозореє срібне,
Соромливо на діл поглядає,
Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!
Урочисто й лагідно ти сяєш,
Ти на людське не дивишся горе,
Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!
Сріблом міниться іскра чудесна…
Он зоря покотилась, – то гірка
Докотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче
Небо зорями-слізьми над нами.
Як тремтить теє світло! Неначе
Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!
Ллється промінням річ та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
І німа для нас книга одвічна…

 

Ліна Костенко
Мабуть, ще людство дуже молоде...



Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! - а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.


Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

 

Т.Г.Шевченко
Минають дні, минають ночі



Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати,
І спати на волі -
І заснути навік-віки,
I сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

 

Уж очень мне нравятся слова этой старой песни...

Саруханов Игорь - Мы Одни
Мы одни.
Грусть улыбки в тишину
уронив,
Молчанье храним.
Я ловлю твое дыханье, но ни
слова о любви...
Осталась с небом над землею,
и не смей
Даже облаком проплыть
надо мной.
Досталось каждому свое -
тебе и мне.
Все проходит, наступает
покой.
Остался белым снег,
прозрачною вода.
Не случится ничего никогда.
Уходит время, долго тянутся
года.
В жизни каждый одинок
навсегда
Припев:
Там, вдали
Где остались наши ночи и дни
Мы снова одни
Но ни слова о любви во имя
неба и земли
Я слышу голос твой, как
будто наяву,
Где-то рядом, но ни здесь, ни
сейчас.
Не отзовешься ты, а я не
позову.
Все проходит, и любовь не
для нас.
Но почему, сквозь расстояния
и века ,
Ты верна мне и как прежде
близка.
Пусть мы молчание нарушить
не смогли.
Не словами не говорят о
любви
Припев:
Там, вдали,
Где остались наши ночи и
дни,
Мы снова одни,
Но ни слова о любви во имя
неба и земли.
(Проигр)
Там, вдали,
Где остались наши ночи и
дни,
Мы снова одни.
Но ни слова о любви во имя
неба и земли...

 

Сергiй Руденко

недосконала інструкція по сходженню на Голгофу

Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане,
Ти пригадай розп"ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп"яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ,
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є-
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи - жити, як усі життя своє,
Чи – жертвувати всім, щоб стати богом.

 

Евгений Евтушенко

Смеялись люди за стеной,
а я глядел на эту стену
с душой, как с девочкой больной
в руках, пустевших постепенно.

Смеялись люди за стеной.
Они как будто издевались.
Они смеялись надо мной,
и как бессовестно смеялись!

На самом деле там, в гостях,
устав кружиться по паркету,
они смеялись просто так,—
не надо мной и не над кем-то.

Смеялись люди за стеной,
себя вином подогревали,
и обо мне с моей больной,
смеясь, и не подозревали.

Смеялись люди... Сколько раз
я тоже, тоже так смеялся,
а за стеною кто-то гас
и с этим горестно смирялся!

 

Агатангел Кримський
Забрався я на шпиль…

Забрався я на шпиль... Внизу носились хмари...
Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.
Тут глетчери, зима, а там буяють чари...
Палючий, дивний край!.. Чудовий райський кут!

Леліється Бейрут... Блискучий сад тропічий,
Де пальма розрослась на килимі з лілей!
І ллється аромат гарячий, наркотичний
З п’янючих тубероз, розкішних орхідей.

Дивлюсь і на Ліван... там дише прохолода...
Зеленая лука... Пахучая роса...
Смолистий свіжий ліс... Могутняя природа...
Рожевії гаї... Весняная краса!

А тут, над хмарами, куди отсе я скрився,
Глибокії сніги та скелі ледяні.
І з-під тії кори синенький ряст пробився
Та й тихо-лагідно всміхається мені.

Дужіша від кедрин — ся квіточка бліденька;
Поборює зиму і крижаную луть.
Така — моя любов: горить собі тихенько
І, не палаючи, пропалює всю грудь.

1900

 

Чубай Григорій
"Ти бачиш ..."


ти бачиш нині слід коня
ти чуєш тихий блюз поблизу
і пророкуєш вигнання
ясних дерев з ясного лісу

ти йдеш в одлітані сади
ти ловиш дальній звук гобоя
до рук твоїх змія води
повзе іржавою трубою

 

Андрій Середа
Чумацький шлях...


Чумацький шлях
Роздав всі зірки
Озоновій дірці
Радий
Що став чорний такий
Як Всесвіт
Нам треба спуститися нижче
К народу – доноситься мляве

Чим нижче тим просто
Волосся більш кучеряве

 

Л.Костенко
* * *

Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,—
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,—
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!

 

Юрій Клен
Франкфурт-на-Майні

Синіє небо, наче став.
Ходжу завулками тісними,
Що, певне, юний Гете ними
Колись закоханий блукав.

Хто розчинив вгорі вікно?
Чий погляд там мене чатує?
Я тут під аркою смакую
Солодке яблучне вино.

О, певне, Фавста теж водив
В ці нетрі хитрий Мефістофель,
На цій стіні лишив свій профіль
І пиво з цих шухляд цідив.

Входжу в собор, де вічна мла,
І з мороку середньовіччя
Всміхаються мадонн обличчя.
На синім візерунку шкла

Христос, незмінний у роках,
Прозорий, пломенем прошитий.
Отут молилась Маргарита
І гірко каялась в гріхах.

Потужну повінь ллє орган.
Стара легенда оживає.
На хвилях серце випливає
В вечірній франкфуртський туман.

 

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом - по гарячому сліду.

 

Василь Симоненко
ВАРВАРИ

Круг багаття не танцюють дико,
Не беруться в бійці за чуби
Варвари із атомного віку,
Варвари з космічної доби.

Захищають горді ідеали,
Перегонять в гроші кров і піт,
Крізь холодні скельця-окуляри
Оглядають благодійно світ.

У палацах пишних — не в печері —
Варвари з космічної доби
Мріють дати людству на вечерю
Атомні опеньки і гриби.

 

Микола Вінграновський
* * *
Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Чи, може, я не маю ні народу,
Ні мови, ні свободи, ні життя,
І, як собака за чужинським возом,
Плетусь собі, вдоволений шматком,
Що кинуть з того возу, га?.. Не знаю…
Та певно знаю, звідкіль взялось
В мені це почуття: Воно від космосу!
Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі —
Народи глянули на небо і під ноги.
Про що в ту мить подумали вони?
Мабуть, про те, що їх гнітить віками,
Применшує, і робить злими, темними…
Не знаю… А зрілість кладе руку на плече…

 

Роберт Льюїс Стівенсон
Моя тінь

У мене є маленька тінь, що скрізь іде за мною,
I я не знаю, що робить із нею отакою.
Від голови до п'ят вона — точнісінько я сам:
Лиш хочу в ліжко я стрибнуть — а тінь моя вже там!

Та що завжди мене у ній найдужче дивувало,
Це як уміє тінь рости — не тихо й не помалу,
Як діти всі ростуть, а враз то збільшиться вона,
То раптом лопне й опаде, мов кулька надувна.

Цій тіні зовсім невтямки, як грають інші діти,
I я не знаю, як втекти, куди її подіти, —
Вона ж такий страхополох — від мене ні на мить;
Мені так соромно було б за ненею ходить!

Та до схід сонця якось я підвівся рано-рано,
Коли ще вся була в росі під вікнами поляна.
Але моя ледача тінь зі мною не пішла, —
Цій сплюсі не хотілося вилазити з тепла!

 

Знову я бачу твою усмішку
І не застелене пом’яте ліжко.
Ніч промайнула, тебе вже нема,
Лиш залишила своє ім’я.

Навіть забрала своє люстерко
З тої полиці де вірші Шевченка.
Наша кімната без тебе пуста,
Лиш залишила своє ім’я.

Все закінчилось і доля нас кида,
Все розлетілось мов вибита шиба.
Тінь від фотелю неначе жива,
Лиш залишилось твоє ім’я.

Може вернешся… Я ще чекаю.
Я по дитячому, щиро, кохаю.
Ніч промайнула холодна, пуста,
Лиш залишилось твоє ім’я.

 

Kats,а хто автор?

Василь Стус

Відлюбилося

Відлюбилося.
Відвірилося.
Відпраглося.
День врівноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюешся
на власний архів,
дорогий,
мов померлий родич.
Нічний ставок попід соснами,
книги, самота -
більше не зворохоблюють.
Світ - міріадом досяжних мет.
Забаганки - здійсненні.
Простягни руку попереду -
схололими пальцями
відчуєш самого себе.
Спокій
вичинений.

 

В ту ночь мы сошли друг от друга с ума,
Светила нам только зловещая тьма,
Свое бормотали арыки,
И Азией пахли гвоздики.

И мы проходили сквозь город чужой,
Сквозь дымную песнь и полуночный зной,—
Одни под созвездием Змея,
Взглянуть друг на друга не смея.

То мог быть Стамбул или даже Багдад,
Но, увы! не Варшава, не Ленинград,
И горькое это несходство
Душило, как воздух сиротства.

И чудилось: рядом шагают века,
И в бубен незримая била рука,
И звуки, как тайные знаки,
Пред нами кружились во мраке.

Мы были с тобою в таинственной мгле,
Как будто бы шли по ничейной земле,
Но месяц алмазной фелукой
Вдруг выплыл над встречей-разлукой...

И если вернется та ночь и к тебе
В твоей для меня непонятной судьбе,
Ты знай, что приснилась кому-то
Священная эта минута.

А. Ахматова

 

Ігор Павлюк

Ти не приходь, пора моя чеканна.
Є лиш чекання.
Осені нема.
Душі за славу я сплачу повстанням.
А потім – тіло в шрамах і димах.

Ми учні смерті.
Нам життя – це свято.
А я люблю вас, люде, як себе…
О як я перед вами винуватий!
Так винуватий – швидше б до небес.

Легенд епохо, ти ще не минула.
Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
Моя душа згадала і зітхнула,
Зорю згубивши в пазухах беріз.

І ти, і ви…
Люблю, кого не знаю…
Минає все. Минає. Промина.
Сміливий вітер лірику гортає.
Бабуся юна мріє із вікна.

Гаряча синь.
Я знав цю вишню білу.
І друзі тут.
Любили і пили.

Так є уже…
Щоб шабля не ржавіла,
Зроби її із воску –
Й запали.