Поезія та проза

Іван Ольховський

ВАТЕРЛОО 19…

Запекло тютюном — все пішло до укладення миру.
Я програв, не почавши омріяний бій,
скаженіють полки, проклинають своїх командирів
і під ноги скидають знамена, шаблі, бунчуки.

О, тремтлива душа, нетерпіння жертовної крові!
Хто повірить у силу, не бачивши блиску звитяг,
кого втішить твій жаль і пояснення кілометрові,
коли січ відступає й ганебно зачохлено стяг?

О, спокусливий хмелю, ввірватись в прочинені ґрати,
доторкнутись рукою до ніби жаданих одеж,
геть забувши, що в битві не можна із ворогом гратись, —
поле бою — для смерті та ще для пекельних пожеж.

Точить камінь вода. Гнів і розпач затискують туго,
щось бурмочуть брати Борислав, Боримир, Бори… Стій!
На останній плацдарм, на останній рубіж, моя туго!
Бо заснути не дасть не початий і програний бій.

* * *

П’янить мене обман красивими словами,
ховає справжню суть сліпучо-звабний блиск.
До ніжних почуттів у надкоштовних рамах
цикути додає підступний василіск.

Живим думкам думок затісно в цьому світі –
вони летять увись на крилах вогняних.
А я усе плету, тайком лаштую сіті,
Кайдани золоті виковую на них.

* * *

Добрий вечір. Це — я, ясна зоре, далекого міста.
Ви б мене не впізнали, якби до Вас раптом забрів.
Облетіло моє безтурботне, нестримане листя —
рівновагою я несподівано тут захворів.

Не повірите Ви — у душі оселилася тиша.
І пташине ячання, і стогін, і зойк голизни,
і крутий словопад перетворює на спокійніший.
До пастельного горнеться все, що було голосним.

Я Вам правду кажу — забуваю про “хочу” й “не хочу”.
Вже мені все одно, чи де є ще печаль, чи нема.
І коли навіть серце щось щемне мені туркоче,
всі слова перевіює мудро-холодна зима.

Я дивуюсь собі, що так швидко навчивсь не літати,
не здійматися вгору, не падати стрімко униз,
не гойдати судьбу, коли її треба гойдати,
щоб не знати смаку непристойно довжезних реприз.

Та до чого це я перед Вами отак розговівся,
перетрушую в сповіді всі свої нові хмелі?
Бачте, сон про Вас знову до мене сьогодні прибився,
але я вже не той, і про це тільки Вам розповів.

* * *

Чи то сніг, чи то сон,
чи то спомин дихнув і розвіявсь…
Тиша… Тінь — білий тон…
І в пустелі бездонь
моя дума самотньо сивіє.

 

константин бальмонт

леонардо да винчи

Художник с гибким телом леопарда,
А мудрости – лукавая змея.
Во всех его созданьях есть струя –
Дух белладонны, ладана и нарда.

В нём зодчий снов любил певучесть барда,
И маг - о каждой тайне бытия
Шептал, её качая: «Ты моя».
Не тщетно он зовётся Леонардо.

Крылатый был он человеколев.
Ещё немного – и глазами рыси
Полёты птиц небесных подсмотрев,

Он должен был парить и ведать выси.
Среди людских, текущих к Бездне рек
Им предугадан был сверхчеловек.

 

Василь Терещук

Тобі приносять мертві істини
І ними зважують життя.
Вони ж деревами безлистими
В день проминущий відлетять.
І знову ти, в книжках зневірений,
Вже не дитя, та ще – не муж,
Словами гострими, невмілими
Людських торкатимешся душ.

І проклянуть тебе неситії,
Болящі й страждущі в стократ,
Коли назвеш себе спасителем,
А вчиниш, як невмілий кат.

* * *

Проблема в тому,
що Бог не дає прес-конференцій.
(Востаннє він промовляв
до Мойсея на Синайській горі)

Йому не приносять ранкових газет,
перші шпальти яких
заляпані кров"ю.

Він ніколи не бачив програму
«Good morning, Amerika»,
тому не знає, що Майкл Джексеон
кохає хлопчиків,
а президент Буш полює з „томагавками"
поблизу Святої Землі.

Бог споглядає гнійники
задимлених міст,
калюжі озер, облисілі гори
і боїтьcя посилати туди
Свого Сина.

З молитов і прохань
Бог висмикує, наче скалки,
незнайомі слова,
щоб збагнути їх сенс –
„Ролс-ройс", „підар",
„бакси", „джакузі".

Часом його обсідають
сумніви і він міркує:
„Може, вони й справді
мають рацію,
коли кажуть,
що Я - не існую?.."

 

Шекспир. Сонет 88.
Когда захочешь, охладев ко мне,
Предать меня насмешке и презренью,
Я на твоей останусь стороне
И честь твою не опорочу тенью.

Отлично зная каждый свой порок,
Я рассказать могу такую повесть,
Что навсегда сниму с тебя упрек,
Запятнанную оправдаю совесть.

И буду благодарен я судьбе:
Пускай в борьбе терплю я неудачу,
Но честь победы приношу тебе
И дважды обретаю все, что трачу.

Готов.я жертвой быть неправоты,
Чтоб только правой оказалась ты.

 

Безсмертне


Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.

Олена Теліга

 

Леонід Терехович

Жизнь бьёт ключом,
и нипочём
не предсказать её ударов,
хоть весь поток и заключён
в глухой бетон резервуаров.
Несёт меня круговорот
по угловатым стенам камер…
Пытаюсь вырваться вперёд
и снова – головой об камень!
Кручусь с поверхностной лузгой…
А жизнь долбит, забыв усталость,
до сотрясения мозгов,
коль что-нибудь от них осталось.
И не могу, осоловев,
надеяться и возмущаться…
Жизнь бьёт ключом…
(по голове!)
…ключом от запертого счастья…

* * *

Идут жестокие года –
за сроком срок, –
и жизнь уходит, как вода
в сухой песок…

Таланты были и поклонницы,
и были дерзкие мечты…
А жизнь к закату низко клонится
среди придонной суеты.

Мечусь по замкнутому кругу
в своём кругу –
за сроком срок –
на горе другу,
на смех врагу.

Как будто в роковой окружности
меня злой дух заколдовал…
И больно вспомнить о ненужности
всего, что в жизни создавал.

Ни пользы нету, ни вреда
от выстраданных строк…
А жизнь уходит, как вода
в сухой песок.

* * *

Меня укусили.
Предательски.
Больно.
Что ж удивляться –
закон бытия…
Стал я доверчив.
Забылся невольно.
Поверил собаке:
она же – своя!
…Ещё моя кровь
у неё на зубах,
а смотрит невинно,
хвостом виляет…
Остерегайтесь своих собак!
Больно,
когда чересчур доверяют.

 

Л.Костенко

Як давить світ, як обступає
Як приголомшує, як мне!
Як зберегти в собі це серце,
коли воно не кам’яне?
Як зберегти в собі цю душу
в глобальнім клекоті біди?
Кити хоч викидаються на сушу,
А людству викидатися куди?

 

Александр Блок

***
На ржавых петлях открываю ставни,
Вдыхаю сладко первые струи.
С горы спустился весь туман недавний
И, белый, обнял пажити мои.

Там рассвело, но солнце не всходило.
Я ожиданье чувствую вокруг.
Спи без тревог. Тебя не разбудила
Моя мечта, мой безмятежный друг.

Я бодрствую, задумчивый мечтатель:
У изголовья, в тайной ворожбе,
Твои черты, философ и ваятель,
Изображу и передам тебе.

Когда-нибудь в минуту восхищенья
С ним заодно и на закате дня,
Даря ему свое изображенье,
Ты скажешь вскользь: «Как он любил меня!..»

Июнь 1902

 

Як давить світ, як обступає

Як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам’яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди?

Л. Костенко.

 

Гарний вірш...я постом вище його теж закидав.
А от іще...

Павло Гірник

Приходиш в душу, як додому,
І п'єш, і б'єш, як у шинку.
Якого розпачу і втоми,
Якої відьми на віку

Чекати, знати, напитати?
Гуляй, свободо. Козакуй!
Жупан, і шапки, і дукати —
За жменьку пороху і куль,

За мить високої тривоги,
За право жити навмання.
…За ту китаєчку убогу.
За того сивого коня.

* * *

Не прогайнуй. Не потурай.
Од ґвалту в небі слів не чути.
Стоїть і молиться твій край
Богам похмілля і покути.

Стоять сніги, стоять віки,
Стоять морози білі-білі.
Перевертаються кістки
В землі, у просторі, у тілі.

О Господи!

Чия рука

Подасть нам віру і надію?
…Сльоза важка, і кров гірка,
І слово майже ціпініє…

 

Та я бачила,я його в тебе на однокласниках копійнула - пройняв....

 

Надіюсь,що і тут на мене виробився імунітет...

Анатолий Кручинин

Да кому я на фик нужен –
Дикий сгусток адской боли ?
Всё пристойно так… снаружи…
А душа – чернее смоли…

Сколько грязи натащили
Невзначай, кому я верил…
Натоптали, наследили,
Наплевали…Кто теперь я ?

Как дожить мне до рассвета ,
И не пасть?.. Но ниже… ниже..
Ни просвятья… ни просвета…
Пустота в затылок дышит…

Память жжет.. копаюсь в свалке
Прошлых дней…глотая небыль…
...Позабыл меня мой ангел –
Может пьянствует на небе ?

 

Александр Блок

Не легли еще тени вечерние,
А луна уж блестит на воде.
Всё туманнее, всё суевернее
На душе и на сердце - везде...
Суеверье рождает желания,
И в туманном и чистом везде
Чует сердце блаженство свидания,
Бледный месяц блестит на воде...
Кто-то шепчет, поет и любуется,
Я дыханье мое затаил, -
В этом блеске великое чуется,
Но великое я пережил...
И теперь лишь, как тени вечерние
Начинают ложиться смелей,
Возникают на миг суевернее
Вдохновенья обманутых дней...

 

Вячеслав Семенко

Очищення
Сів я в потяг цей, не обираючи
напряму і станції призначення,
ще не знав ні прикрощів, ні радощів,
примхами дорожніми не навчений.

Довгий. наче черга за хлібиною,
відбивав колесами миттєвості
і лишав, хвилина за хвилиною
клапті долі на чужій місцевості.

Вікна невідомістю зашторені,
як ведеться у сюжеті гострому,
ми прийшли невдалими акторами
у театр обмеженого простору.

Наше амплуа - це роль мандрівника,
покупейно визначені випадком.
Реаліст сидить навпроти мрійника,
всі керовані не правилом а винятком.

Тут їмо, кохаєм і кохаємось,
недоладно удаємо грішників.
Скільки часу на марноти згаялось,
не збагнувши в метушні, що річ не в тім...

Вийде хтось, і вже не повертається.
Хтось валізи розкладає гамірно.
Тут за понеділком - зразу п"ятниця,
часу гра із легковажним наміром.

Але є обмеження у вічності -
заскрегочуть двері на завершення.
Вийду просто у жовтневу ніч в росі,
і розтану в ній, неначе вперше я.

Повезе вагон у нерозгаданість
мій багаж із дріб"язкових клопотів,
штучні радощі, таїни зрад чиїсь,
нісенітниці, що дощ налопотів.

Праведною щирістю полонений,
з тишею незайманою вінчаний,
чистоти землі торкнусь долонями
і життя почну новими віршами.

 

Вивиана

надломилось небо, рухнуло на плечи
прожитыми днями истекала вечность
иссякали силы, остывало сердце
предрассветный холод не давал согреться

руны на запястьях наливались алым
целовала в губы, будто предавала
повторяла имя, словно ворожила
наступало утро... на следы чужие...

мне бы разбежаться - кануть в черный омут
мне бы разучиться резать по-живому
раненые птицы покидали гнезда
на руках распятых вырастали звезды

желтые нарциссы гнили в изголовье
истекала вечность... истекала кровью...
вдребезги по нотам разбивались песни
значит, безвозвратно, значит, не воскреснем

взорванное небо рухнуло под ноги
кто теперь посмеет преградить дорогу
брошенные в угол, крылья помнят ветер
мне бы разбежаться - да навстречу смерти

мне бы рассмеяться, будто в лихорадке
просыпайся, солнце! жги нас без остатка
надломилось небо, рухнуло на плечи
выцветала память... становилось легче...

* * *

Дарья Яшенко

улицы... метро... витрины
разноцветные рекламные огни.
среди шума, суеты, рутины
пролетают, протекают дни.

но за всем этим маскарадом
и за всей мишурой подчас -
неприкаянность тех, кто рядом,
одиночество душ и глаз.

в гонке бешеной за удачей,
за богатством, за пустотой
забывает душа, что значат
эти звезды над головой...

ведь, привыкнув к уютной клетке,
уже сложно свободно жить...
и нужнее цветов и неба -
сериальные миражи...

...каждый день - это шанс вернуться,
позвонить, написать, спасти
что-то важное, оглянуться -
и дорогой другой пойти...

...но как сети, как паутина
каждый год, каждый день и час -
улицы, метро, витрины...
одиночество душ и глаз.

 

Роман СКИБА

* * *

....................Василю Стусу

Тоді ще називалися теплом
Червонобокі сни в чиємусь літі.
Усе це раз колись уже було.
Усе це повторилося на світі.
Лише хитнувся спокій від воріт,
І стежка задихнулася ходою…
І слухав світ, як стиглі ночі з віт
Хтось пошепки зриває над водою…



* * *

Завтра буде вечір для історії,
Під ногами вибухне зима.
Побажайте ґлорії-вікторії,
Побажайте хоч би жартома.
Буду йти простий і неображений,
Буду йти, як всі мої сніги,
Не чужий, не впізнаний, не зраджений,
Поки що не битий за борги.
Щось тихенько звершиться і зміниться,
І салютом всім, що впали ниць,
Вічність загуркоче й запроміниться,
Вирвавшись із танучих зіниць.

***

НОСТАЛЬҐІЯ

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості,
Хоч би раз на наш довгий вік.

 

Кама

Извините, не знаете, как мне пройти до моста
Через эту седую и белую-белую реку?
Извините, скажите, а где здесь живет красота,
Как добраться туда по холодному синему снегу?

Проведите меня и скажите, почем здесь тепло,
Сколько стоит прощение? Я заплачу эту цену.
Я-то помнил тропу, да ее как назло замело
И мне страшно, когда белый холод вливается в вену.

Извините же, где тут у вас хоть какой-то ночлег,
Да немного тепла, право самую-самую малость,
И надежды чуть-чуть, ибо, Господи, я - человек
И во мне уже мало, так мало чего-то осталось.

Где прощают грехи? Я сполна на земле нагрешил,
Не со зла, просто, знаете, в сердце вдруг что-то сломалось,
Пусть зачтется, что я безнадежно и дерзко любил
И смеялся, когда ничего больше не оставалось.

Извините, скажите же, где, наконец, мне сложить
Одиночества груз, где любимые ждут на пороге,
И где можно найти то, чем стоит еще дорожить?
Извините… Забудьте… Мне просто взгрустнулось в дороге.

 

Василь ЕЛЛАН (БЛАКИТНИЙ)

ТИ ПРОБАЧ…

Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, —
Я з тобою і нерівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…

***

Петро КАРМАНСЬКИЙ

В МОЇЙ ДУШІ СТРАШНА ПОРОЖНЯ…

В моїй душі душі страшна порожня,
Як в зимній келії черця,
І я стою, як придорожна
Стара святиня без жерця.
Престоли давніх божищ впали
І стратили весь чар прикрас,
Цінні ікони люди вкрали,
В лампадах весь огонь погас.
Із острахом дивлюсь довкола,
Шукаю для душі богів,
А сірі дні пливуть спроквола
І з груді рветься скорбний спів.

***

 

Сергей Усталов

Чего-то жду. Чего? Зачем?
Ответов я пока не знаю.
Но несомненно понимаю
Их важность для своих проблем.

Я жду возможности допеть
На взлёте прерванную песню,
Открыть письмо с благою вестью
И прочитать его успеть.

Как тяжело под грузом жить
Из недосказанных признаний,
Безмолвных разочарований,
Немых попыток говорить…

Я жду возможности сказать
О том, что в сердце наболело,
Что годы долгие кипело
И по ночам мешало спать.

Я быть услышанным хочу.
Хочу быть понятым. Однако,
Пока ещё не вижу знака
И выжидательно молчу.

Пронизан смысл былых картин
Двадцатилетним опозданьем.
Вся жизнь – сплошное ожиданье
Без объяснения причин.

 

Улюблена поезія мого батька:
Я НЕ ЛЮБЛЮ, КОГДА МНЕ ЛЕЗУТ В ДУШУ...

Jan. 3rd, 2008 at 1:11 PM

Я НЕ ЛЮБЛЮ

Я не люблю фатального исхода,
От жизни никогда не устаю.
Я не люблю любое время года,
Когда веселых песен не пою.

Я не люблю холодного цинизма,
В восторженность не верю, и еще -
Когда чужой мои читает письма,
Заглядывая мне через плечо.

Я не люблю, когда наполовину
Или когда прервали разговор.
Я не люблю, когда стреляют в спину,
Я также против выстрелов в упор.

Я ненавижу сплетни в виде версий,
Червей сомненья, почестей иглу,
Или - когда все время против шерсти,
Или - когда железом по стеклу.

Я не люблю уверенности сытой,
Уж лучше пусть откажут тормоза!
Досадно мне, что слово "честь" забыто,
И что в чести наветы за глаза.

Когда я вижу сломанные крылья -
Нет жалости во мне и неспроста.
Я не люблю насилье и бессилье,
Вот только жаль распятого Христа.

Я не люблю себя, когда я трушу,
Обидно мне, когда невинных бьют,
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более, когда в нее плюют.

Я не люблю манежи и арены,
На них мильон меняют по рублю,
Пусть впереди большие перемены,
Я это никогда не полюблю.
1969 © Владимир Высоцкий